09-12-2015 Ольга Кобилянська 5131

Ольга Кобилянська. VALSE MELANCOLIQUE

(Уривок)

Не можу слухати меланхолiйноï музики.

А вже найменше такоï, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими грацiозними звуками, а вiдтак, зрiкаючися ïх незамiтно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тодi в чуття i не можу опертися настроєвi сумному, мов креповий флер, якого позбутися менi не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвiйно живу.

Обнiмала би тодi цiлий свiт, заявляючи далеко-широко, що музика грає!

I класичну музику люблю.

Навчила мене ïï розумiти й вiдгадувати по «мотивах», одна з моïх товаришок, якоï душа немов складалася з тонiв i була сама олицетворена музика.

Вона вiчно шукала гармонiï.

В людях, в ïх вiдчуваннi, в ïх вiдносинах до себе i до природи...

Нас мешкало разом три товаришки.

Зразу лише двi. Одна малярка i я. Була вже майже укiнченою артисткою i працювала саме над одним образом, який хотiла продати i поïхати до Iталiï, щоб побачити тамошню штуку та найти й собi дорогу до неï.

Мала двадцять i кiлька рокiв, була знiмчена полька i брала своє заняття дуже поважно. Дразлива i химерна, коли малювала, була в щоденнiм життi наймилiшою людиною.

Тiшилася великою симпатiєю межи своïми товаришками по заняттю, а навiть i самi професори, гострi подеколи до нечемностi супроти своïх ученикiв i учениць, любили ïï по-батькiвськи i робили ïй своï закиди й уваги в найлагiднiший спосiб, щоб лиш не дiткнути ïï. «Dаs schonste Gluckskind» – називали ïï, вона й сама не називала себе iнакше як: «Iсh – das Gluckskind»

Я прилагоджувалась до матури5 бо хотiла бути учителькою.

Вчилася музики, i язикiв, i прерiзних робiт ручних, ба – i все iнше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капiталом i обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дiвчина, жадало свого.

Знайомi з наймолодших лiт, ми мешкали разом.

Мали двi великi кiмнати, елегантно урядженi, майже з комфортом, бо моя товаришка була з доброï родини i, хоч не розпоряджала великими фондами, була претензiональна i розпещена. «Я не можу зрiкатися всього так, як ти!» – говорила не раз роздразнено, коли я напоминала ïй числитися лiпше з грiшми i зрiкатися деяких приємностей.

– Мовчала б ти! – лютилася.– Ти сього не розумiєш. Я – артистка i живу вiдповiдно артистичним законам, а тi вимагають трохи бiльше, як закони такоï тiснопрограмовоï людини, як ти! Ти можеш обмежитися на своïм грунтi, бо мусиш; вiн вузький, але моє поле широке, безмежне, i тому я живу таким життям. Тепер iще не вповнi таким, але колись пiзнiше, як стану цiлком своïм паном,– розмахну крилами пiд небеса. Так наказує чуття артистичне. Я беру все зi становища артизму. А й ти повинна звертатися за ним; усi, цiлий загал. Коли б усi були артисти освiченi i вихованi, почавши вiд чуття аж до строю, не було б стiльки поганi й лиха на свiтi, як тепер, лиш сама гармонiя й краса. А так? Що округ нас? Лише ми однi пiддержуємо красу в життi, ми, артисти, вибрана горстка суспiльностi, розумiєш?

– Розумiю.

– Розумiю! Ти й не здiбна мене розумiти. Не знаю, за що я, властиво, люблю тебе,– перепрошувала мене вiдтак, нiби en passant! – Критикуєш мене занадто. А все своïм мiщанським розумом, вузькими домашньо-практичними поглядами i старосвiтськими замахами жiночностi. Вiдорвися раз вiд грунту старих фрагментiв i перекинься в який новiший тип, щоб я вiд часу до часу черпала з тебе якусь скрiпляючу силу... щось новiтнє!

– Годi, голубко, остануся вже старим типом, – вiдказувала я спокiйно, бо знала надто добре ïï натуру чисту й без фальшу, щоб обурюватися ïï наскоро киненими словами. Противно, я постановила собi вже в сотий раз не вiдриватися вiд «грунту старих фрагментiв», а оставатися тою самою, що досi, сторожити над нею, що в погонi за красою не зважала на лиховiснi пiдшепти перепон життя i була би не одно горе перетерпiла, коли б не я... I хоч я не була нiяким новiтнiм типом, не мала жодних претензiй до титулу «вибраноï iстоти», або «расовоï людини», – все ж таки розумiла ïï i знала, як i коли гамувати ту справдi артистичну натуру, а коли додавати охоти до польоту й пiддержувати в добрiй вiрi на будучнiсть.

– Коли останемося незамужнiми женщинами, – говорила (слова «стара панна» ненавидiла), – то будемо також разом жити. Вiзьмемо собi ще третього члена в компанiю, бо двох замало i не можна нiякоï програми, нi статутiв уложити, i будемо жити.

Випробуємо третього компаньйона, з яких прикмет складається вiн, який у нього темперамент, як завелика освiта, як задалеко сягає поглядами в минувшiсть або будучнiсть, а вiдтак приймемо. Потiм най надходять на нас тi страшила, якими лякають перед незамужнiстю, як – самiтнiсть, безпомiчнiсть, дивацтво i т. iн. Ми не будемо самiтнi. Не будемо смiшнi, не будемо, так сказати б, бiднi. Будемо мати своє товариство, розумiється й мужчин, бо без мужчин – монотонно, i будемо собi жити по душi. Тодi юрба переконається, що незамужня жiнка – то не предмет насмiху й пожалування, лише iстота, що розвинулася неподiлено. Значить: не будемо, примiром, жiнками чоловiкiв або матерями, лише самими жiнками. Ти розумiєш? Будемо людьми, що не пiшли анi в жiнки, анi в матерi, а розвинулися так вповнi... Я не кажу, що йду саме до того iдеалу. Я живу штукою, i вона вдоволює цiлковито мою душу; може бути, що й вiддамся, не знаю, але коли не вiддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цiлий свiт просить о прощення, що мужа не має... А ти?

– Я також, Ганнусю.

I я справдi годилася з нею. Чому не жилось би двом-трьом незамужнiм жiнкам, коли згоджувались би своïми натурами, вiдповiдали собi посполу в вимогах iнтелiгенцiï краще, як поодинокою? Се була також одна з таких новiтнiших думок, на якi я з своïм «неартистичним мiщанським розумом» не могла здобутися!..

Вона панувала надi мною, мов над якою пiдданою, i хоч я могла розпоряджувати своєю волею так вповнi, як вона, i супротивитися ïй, – я, проте, не чинила сього нiколи. Мене не болiло те пiдданство пiд ïï вдасть; сила якоïсь вiдпори не прокидалася в менi нiколи. Противно, коли виïздила не раз у своïх iнтересах на час iз дому, я навiть тужила за нею. За нею i за тою силою, що йшла вiд неï i надавала цiлому нашому окруженню характер i якесь життя...

Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами i дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно... А що в своïх постановах була скора й консеквентна, – я любила ïï безгранично, пристосовувалася до неï без надумування, i, мов та рiка, плила я спокiйно виробленим нею руслом, щоб знов, як рiка, згубитися, може, i з iншими такими, як я, в життi, як у морi...

Мабуть, за те любила вона мене i називала своєю «жiнкою»... Так жили ми вдвiйку в гармонiï довгий час.

Я вчилася пильно до своïх рiзнородних iспитiв, а вона малювала. Образ, над яким працювала невсипуче з розгорiлими щоками, яким була перейнята до глибини душi, була велика копiя образу Корреджо «Вiроломна». Малювала в переконаннi i гордiй вiрi, що вiн удасться ïй. Мабуть, то й розпалювало ïï талант i довело, що добилася цiлi...

Одного разу йшло нам фiнансове круто; а що найгiрше – властитель дому пiдвищив чинш за кiмнати.

Артистка роздразнилася.

Кидала речами об землю, роздирала ескiзи, проклинала свою долю, що виглядала, як дрантива дiвчина, i божилася, що волiла б таки зараз ослiпнути, як бути дальше маляркою...

Я ходила спокiйно за нею, пiдносячи речi й вiдбирала лагiдно рисунки з рук, ховаючи ïх незамiтно, щоб не попалися ïй наново в руки, придумуючи при тiм, як би то зарадити лиху.

– Приберу ще годину англiйськоï мови, i буде все добре,- успокоювала я ïï, а вона плакала, нарiкаючи заодно на своïх родичiв, що посилали ïй, на ïï думку, замало грошей.

– На те я не згоджуся, – перебила мене. – Гаруєш i так доволi тяжко. За книжками i зошитами ти вже й так втратила почуття свободи i зробила з себе якусь машину... Чиста погань iз таким життям, що не мало собi кого на наругу вибрати, та нас!

– Чому не взяти менi годину? – боронилася я. – Вiд шостоï до сьомоï вечором маю саме вiльний час. Замiсть ходити на виклади науки якоïсь там «гармонiï» буду кого вчити французькоï або англiйськоï мови, i зробимо бiдi кiнець. Послухай мене, Ганнусю,- просила я ïï, – i пристань на те...

– Не хочу! Лiпше попродам усi своï образки! Оцей, i той, i он той...

На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неï кожний образок, як була до кожного з них прив'язана, i яку долю призначила кожному з них. В кожнiм образку була, як не раз говорила, якась частина ïï iстоти, а тепер мали б iти дорогою простого крамарського товару? Нi, я не згодилася. Придумала щось iнше. Придумала й сказала. Взяти до спiлки третього компаньйона – i вiдносини зараз поправляться.

Вона дивилася хвильку своïми блискучими, з плачу почервонiлими, очима на мене, а вiдтак вiдтяла, що не пристане. Саме тепер брати чужу людину до спiлки, коли вона сидить над викiнченням образа, – праця така вимагає сама собою найлiпших обставин. Чи я не зрозумiю нiколи, що се значить «артизм» i що се таке – «твори»? Чи се значить крутити корбу, шити на машинi або плести панчоху? Чи я вже цiлком отупiла з того дурного бубнення, придуманого навмисне на те, щоб систематично задавлювати найтоншi зворушення до свобiдного розвою iндивiдуальностi? Брати тепер чужу людину в хату, яка щонайменше буде балаклива, з лиця бридка i, розумiється, без крихти артистичноï освiти, бог знає з якими некультурними привичками – чиста розпука!

– Чому се має бути зараз якась найгiрша iстота? – спитала я, вже потрохи роздразнена вибухами артистичноï натури. – Будемо ж вибирати третю товаришку; коли не сподобається, не приймемо!

– Ага, певно, ти не приймеш iз твоïм божеським серцем, що наказує ближнього любити бiльше, як себе самого...

– Ганнусю, будь добра! – просила я. – Ти замучуєш мене своєю вiчною опозицiєю! Що ж робити, як нема iншого виходу? Як знаєш що лiпше, то скажи, i я згоджуся з тобою, а коли нi, пристань на мою раду.

Вона погамувалася, побачивши, що дiткнула мене.

Задержалася перед своïм великим образом i, усмiхаючись гiрко, сказала:

– В чiм я коли опоную? Я є лише нiмим послухачем свого таланту, але такi, як ти, Марто, такi, як ти, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте ви нас, поодиноких, i ми загибаємо, мов той цвiт без насiння, через вас. Але ти, як iндивiдуальнiсть, того несвiдома, i тому не розумiєш того... – Вiдтак кiлькома кроками пiдiйшла до мене.

– Гнiваєшся, Мартухо?

Я не вiдзивалася.

– А я тобi кажу, Мартухо, що царство на землi належить все-таки до тебе.

– Та що там...

– А я тобi кажу, Мартухо, що царство на землi належить все-таки до тебе. – I, обнявши мене бурливо за шию, шукала вогкими очима на моïм лицi гнiву.

Я не могла нiколи довго гнiватися на неï. Знала добре, що коли б я справдi була загнiвалася на неï, вона не успокоïлась би доти, доки я не сказала б ïй хоч кiлька разiв, що «не гнiваюся».

Була незвичайно доброго серця: отут в однiй хвилi кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другiй – була добра. Товариство, в яке входила, i товаришки, що ïï любили, розпестили ïï, догоджуючи ïй у найменшiй дрiбницi, боготворячи ïï задля краси й таланту та задля ïï оригiнальних помислiв. Належала до рiзних товариств, не жалувала нiчого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала нiколи назад. Любила над усе елеганцiю, називаючи се третьою важною заповiддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навiть несправедлива в осудi людей, але до елеганцiï тягло ïï, мов дитину до чiчки.

– Спустися на мене, що я не впроваджу тобi жодного невiдповiдного матерiалу в хату, що ти й твоє артистичне milieu не будете враженi анi його видом, анi поведенням. Вже я постараюся. I я щось розумiю!

– Ого! – усмiхнулася вона. – I «ви» щось розумiєте? Розумiєте прекрасно подавати чай, маєте всi здiбностi доброï господинi, матерi й жiнки, ви славний рахмiстр i будучий стовп родини, але на психологiï, барвах i нюансах артизму ви не розумiєтеся. I тому боюся дуже, що ви впровадите менi в кiмнату слона. Судячи по вашiм добрiм серцi, ви готовi приймити першу-лiшпу швачку до спiлки, коли лише викажеться свiдоцтвом моральностi – розумiється, мiщанськоï – i божим виглядом...

– Не бiйся! – вiдповiла я. – Я ж навчилася вже вiд тебе добачувати артизм у життi, а щодо невеликих тонкостей у людях, то ïх вiдчуває мiй iнстинкт. Вiн був менi завсiди найлiпшим проводатором.

– Побачу.

– Побачиш.

– Але пам'ятай! Коли вона буде з виду «неможлива», значить – i погана, i без манiр, – я не сiдаю з нею до столу.

– Можеш.

– Чи ти маєш уже кого на думцi, що ти така певна, що задоволиш мене?

– Нi. Але я певна, що найду вiдповiдну iстоту.

– Ну, то роби, що хочеш.

Я сказала, що нi, що не маю ще нiкого на думцi, i я справдi не мала ще нiкого на думцi, ба не мала навiть поняття, нi прочуття, хто був би саме найвiдповiднiший до спiлки, а однак... саме в тiй хвилi, як я сказала слово «нi», появилося перед моєю душею на хвильку, пересунулося, мов образ, якесь дiвоче лице, змарнiле, з смутними очима, i на хвилю одну прошибло мене якимсь предивним смутком, мов почуттям не сказанного жалю, нiжно, нiжно, перельотно, – i ще не прийняло форми, як уже й згубилося...

Чи я знала когось подiбного?

Нi!

Бачила де?

Мабуть – нiколи. Хiба що, може, деколи на вулицi подибала?

Може...

Ми виставили карточку на покiй i ждали на спiлку.

Одного дня – се було вже в груднi – вернули ми обi пополуднi додому, а доходяча жiнка, що обслугувала нас, вiддала нам бiлет вiд незнайомоï якоïсь «панi», що приходила задля мешкання.

Ганнуся кинулася жадiбно на бiлет, майже вирвала його з рук староï. «Софiя Дорошенко», – прочитала вголос крiзь густий чорний велон, що ослонював ïï свiже рум'яне личко, а вiдтак оглянула цiкаво бiлет на всi сторони... Був вузькоï продовгуватоï форми з золотими берiжками. На нiм не було нiчого написано i лише ледве замiтний тонкий запах фiалковий iшов вiд нього...

– Хто се? – звернулася цiкаво до мене.

Я здвигнула плечима i, забравши бiлет вiд неï, прочитала так само вголос «Софiя Дорошенко», як вона, i, як вона, оглянула чистий бiлет на всi сторони.

– Як була убрана? – питала Ганнуся. – Красно?

Стара здвигнула плечима: – Або я знаю? Не вважала. Вiдай якось чорно, вiдай не дуже красно... голову мала обвиту поверх шапочки шовковою шаллю, такою, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але, впрочiм... не так, як ви, паннунцi моï! – I з тим погладила люб'язним боготворячим якимсь рухом по рукавi Ганнусю, що мала на собi прегарний темно-синiй костюм, обшитий правдивими кримськими баранками, й таку саму шапочку й нарукавок.

– На, маєш? Не казала я, – обiзвалася Ганнуся до мене, – що то якась швачка?

– Як виглядала з лиця? – питала я, вiдчуваючи потребу боронитися.

– Або я знаю? Якось так собi. Негарна. Лице змарнiле, зi смутними очима...

– Чуєш? – I посiпала мене за рукав. – Се, певно, якась швачка, що терпить вiчно на бiль зубiв i обвиває голову шаллю!.. Що вона казала, Катерино?

– Та що мала казати? Не казала нiчого, – вiдповiла стара.- Питалася, чи тут кiмнати до спiльного мешкання i чи можна би ïх оглянути?

– А ви, Катерино?

– Я казала, що можна, i показала кiмнати.

– А вона?

– Оглядала кiмнати, роздумувала щось i спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп'ян, i грає, i не зносить студенi.

– Та-ак! – кликнула Ганнуся. – Вона має фортеп'ян i не зносить студенi! Гувернантка якась! Гадає, що я прийму ïï з фортеп'яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду потопати у своïй працi i замiсть, щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ i гам. Нi, danke schon за таку гармонiю. Може, будеш ласкава зрозумiти, що се рiч неможлива – входити з двома об'єктами в спiлку. Се, певно, якась учителька, що мозолиться цiлу днину з дiтьми, а вечором гримає по фортеп'янi, щоб оживити своï отупiлi нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарнiле лице зi смутними очима, чорно убрана... о, ми знаємо сей тип! – I, сказавши се, отворила широко дверi вiд кiмнати й поплила гордо в своïм нiби гнiвi до хати.

Я осталася ще на хвильку в кухнi бiля староï, задивившись без думки на бiлет...

За хвильку появилася знов артистка.

– Чого стоïш тут? – спитала. – Що хочеш iще довiдатися?

– Та нiчого, – вiдповiла я.

Менi стало маркотно. Я хотiла спротивитися ïй. Перший раз у життi спротивитися цiлком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неï. Хто знає, як грала, скiльки грала!.. А тут справдi Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою... Що тут робити?

– I що ще казала? – звернулася до староï.

– Казала, що прийде за два днi й поговорить iз паннами.

– А бiльше нiчого?

– Нi. Ага, казала ще: «Тут красно; промовляє до душi...»

Ганнуся отворила широко очi: – «Промовляє до душi!»-повторила.-Диви, диви... артистична атмосфера зворушила ïï, але вона... як вона була убрана, Касунечко, як? – усмiхнулася свавiльно...

– Або я знаю як? – вiдповiла стара нетерпливо. – От видiла, що якось чорно, що один гудзик ïï пальта баламкав уже на нитцi, i що рукавички на пальцях були порозпорюванi чи подертi, а впрочiм, що я маю кожного оглядати!

– Жiнко, – звернулася Ганнуся вже поважно до мене, – я не приймаю ïï до спiлки! Се моє останнє слово. – I, обернувшись, пiшла до хати.

Я сховала бiлет i пiшла за нею. Про те не говорили ми бiльше.

По обiдi закинула Ганнуся лижви на плечi i поïхала на совганку, а я пiшла на годину конверзацiï англiйськоï мови.

В одноï старшоï англiчанки, що вчила по-англiйськи, сходилося два рази в тиждень бiльше дiвчат i молодих людей i говорено по-англiйськи. Се були для мене найкращi години в моïм життi...

Тут прийшло менi на думку спитатися, чи хто не знає Софiï Дорошенко.

Знали ïï. Одна молода нiмочка i один студент знали ïï. Нiмочка запевняла мене, що «Sophie» – се дама «hochst anstandig und fein», а студент сказав, що вона грає прегарно й лагодиться до консерваторiï.

Звiдки вона? Не знали. Очевидно, не тутешня, але з ïï уложення говорила iнтелiгенцiя й давала свiдоцтво, що вона не пересiчна людина.

– Але ж ви ïï не бачили? – питала мене нiмочка. – Вона сидить же кожного разу, пiд час викладiв науки гармонiï, саме в другiм рядi перед вами...

– Нi, я ïï не бачила.

– Ïï зараз можна пiзнати. Вона держиться просто... гарна i має смутнi очi. Але по фризурi можна ïï вже певно пiзнати. Чешеться цiлком antique i обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов дiадемою. Взагалi вона з профiлю цiлком type antique. В неï чоло й нiс творять одну лiнiю... я мусила ïï бачити...

– Не бачила.

– То глядiть завтра, побачите ïï.

Вернувши додому, оповiла я все, що довiдалася про неï, Ганнусi.

– Хiба прийняти ïï? – сказала я.

Ганнуся зморщила чоло, хотiла, очевидно, як звичайно, противитися менi, але, надумавшись, сказала:

– Приглянься ïй завтра, а позавтра, як прийде i видасться нам можливою iстотою, може, й приймемо.

Другого дня пiшла я на виклади науки гармонiï i дивилася за «спiльничкою».

Добачила ïï. Небавом по тiм, як я усiла на своє мiсце, явилася й вона i усiла в другiм рядi, саме передо мною. Сидiла нерухомо й прислухувалася уважно теорiï музики. Я не могла бачити вповнi ïï лице. Бачила лише темне, лагiдно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, i два рази оксамиткою обвиту голову, i потрохи лице з профiлю. Профiль був у неï справдi чисто класичний. Чоло й нiс творили одну м'яку лiнiю... Спадистi ïï рамена надавали ïй цiху16 якоïсь панськостi, певностi...

Не знаю чому, я неустанно дивилася на неï. Мене неначе тягло до неï, неначе силувало вiддати ïй цiлу свою iстоту на услугу або й ще бiльше: вiддати всю яснiсть своєï душi, натхнути ïï тим. Сама не знаю, що таке тягло мене до неï...

«Коли б оглянулася! Коли б оглянулася! – думала я неустанно. – Чи я не бачила ïï вже давнiше? Мусила бачити вже, коли сидiла передо мною в другiм рядi... Коли б обернулася!..» Вона обернулася. Саме в тiй хвилi обернулася перший раз сього вечора й глянула менi просто в очi. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом...

Я застидалася i опустила погляд.

Вона не оберталася вже бiльше сього вечора.

По годинi вийшла скорше вiд мене й зникла менi з очей.

Другого вечора коло шостоï сидiли ми обi в сумрацi мовчки. В кiмнатi було тихо; в коминку горiв огонь голосно, i свiтло полумiнi падало червонявою тiнню перед коминок i отоманку, на котрiй лежала артистка, простягнувшись у цiлiй своïй довгостi.

Була до крайностi роздразнена.

Подавалася о стипендiю, надiялася з певнiстю, що одержить ïï, а тут – не дiстала. Спершу просто не вiрила. Вона, «das Gluckskind», не осягнула того, що бажала! Коли пересвiдчилася в неумолимiй правдi, плакала своïм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблiдла. Вiдтак глузувала собi з того i з себе, а наостанку попала в роздразнений настрiй, i вiд часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питанням до мене.

Я сидiла мовчки при вiкнi й дивилася на вулицю.

I я була дуже пригнетена.

Один молодий професор, що приходив на годину конверзацiï англiйськоï мови, почав горнутися до нiмочки, неначе забув, що не розмовляв досi з нiким, лише зо мною, що ми були собi найлiпшими товаришами i що, почавши дискусiю по-англiйськи, кiнчили ïï звичайно в матернiй мовi, бо мали собi стiльки сказати, що по-англiйськи не находили ще скоро слiв, а година проминала, наче мiнута.

Чому був такий невдячний? Нiмочка не вмiла так по-англiйськи, як я! Правда, запрошувала його раз у раз до себе, обiцювала бог знає що за дiла вiд свого батька, ректора унiверситету; а я така бiдолаха супроти неï, що червонiюся вже за п'ятдесят крокiв перед ним, не втяла б нiколи такого. Що подумав би вiн собi? Що сказала б Ганна! О Ганна! Вона не смiялася б, як iз першоï-лiпшоï моєï неповоротностi, але, скрививши вуста, лише сказала б: «Почуваєш уже зворушення? Ну, правда, тобi вже по двадцятiм, – ergo17 треба чимскорiше голiвку пiд очiпок пхати!..» Вже як ми любилися i в усiм згоджувалися, – в тiм ми дуже рiзнилися. Вона мала багато поклонникiв, але сама не залюблювалася нiколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналiзуючи майже всi прикмети ïх iстот; а проте не чiпається ïï любов; противно, обсмiває ïх не раз, як малих хлопцiв. А вже як розпiчне яку працю, то й не згадувати ïй про такi речi...

Не знаю, чи сього вимагають закони вищоï штуки, чи воно що iнше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу, i я пiддаюся ïй без опори. Вона – артистка, вимагає бог знає чого, – але й на неï прийде черга. А коли прийде... Ганно, Ганно! Сам плач твiй знищить тебе!

Штука – то великий чоловiк; але я сказала би, що любов – бiльший. Професор, що приходить на години конверзацiï англiйськоï мови...

– Жiнко!

Я прокинулася переполохана...

– Що, Ганнусю?

– Чому мовчиш так завзято?

– Що маю говорити? Не питаєшся ж мене нiчого...

– Не питаюся, але говорити, проте, можеш. Ти менi щось надто жадiбно бiгаєш на тi години англiйськоï конверзацiï i надто оживлена вертаєш. Уже, певно, заслiпилася в кiм? Я тебе вiдгадую. Стидайся... саме впосерединi науки... i розлазиться в чуттях!..

Я сидiла, мов окропом опарена, просто знiвечена. Вже знала!

– Ганнусю...

– Може, не правда? Тебе й слiпий вiдгадав би, а не то я! Але я не дурно тобi раз казала: царство на землi належиться тобi!

Вiдтак розсмiялася глумливо.

– Я хотiла б бути такою, як ти, т. є. мати душевнi органи, заслiплювати i найслабшим об'єктом свiй ум; менi се здалося б. Але нi! Я й без того вiддамся. Як менi лучиться ще раз таке, як нинi зi стипендiєю, я готова вiддати руку першому-лiпшому заможному чоловiковi, що перейде менi дорогу, щоб тим щирiше вiддатися штуцi.

– Ганнусю!

– Що таке? – спитала холодно.

– Говориш так... без любовi? Ти, артистка, вийшла б замiж без любовi?

– Власне, тому, що я артистка. Власне, тому, що ношу в собi ще iншу силу, крiм серця свого... О Мартухо! – кликнула вона нараз здавленим голосом i пристрасно зарила руки в волосся. – Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас i заповняє нашу душу; що береться звiдкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою и робить iз наших iстот лише послухачiв i статистiв своïх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастя мiзернiє перед тим, не в силi вдержати з ним рiвноваги в iстотi! Вибагливою вдачею своєю нищить ïï саме в хвилi, коли шлюбує ïй вiрнiсть. Заглушити в собi той свiт, щоб жити лише для одного чоловiка i для самих дiтей? Се неможливо... любов також не вiрна... менi неможливо... тому неможливо, хто носить справдiшнiй артизм у душi!..

– Ганнусю, а як полюбиш?

– Та що там! – вiдкинула зневажливо. – То буду любити. Чи се вже найстрашнiше в свiтi?.. Полюблю живий образ. Один, i другий, i третiй! Коли б лише досить хорошi, досить пориваючi й гiднi моєï любовi iстоти! Коли б повнi великих, перемагаючих своєрiдних мотивiв... а любити... байка! Я чекаю того розцвiту душi... може, сотворю в честь його... великий образ...

Потiм обернулася до стiни й за малу хвилину почула я, що вона знов плаче...

Менi стало лячно.

Таких сцен я боялася завсiди дуже.

Було багато речей у життi, якi брала страшно легко, ледве доторкалася ïх крилами своєï вибагливоï душi, а iншi... падала ниць перед ïх важнiстю; але в штуцi була поважна й глибока, як море...

I з нею було тяжко дiйти до кiнця. Побивала мене аргументами, що, хоч i не були б признанi загальносправедливими, то не були нiяк самi по собi неслушними.

Я пiдiйшла до неï й почала втихомирювати ïï.

– Чим хочеш успокоïти мене? – питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. – Сентиментами? Сердечними фразами вплинути на мiй ум? Не накладаймо на своï душi маски. I я i ти знаємо, що я мушу виïхати в iнтересi штуки за границю... мушу, мушу!

По кiлькох хвилях пiднялася живо з отоманки й почала ходити по хатi, причiм терла нервово руки, що було вже в неï ознакою найбiльшоï розпуки. Здавалось, туй-туй лопне головою до стiни...

Я запалила велику лампу, що звисала над столом посерединi хати, i свiтло немов переломило критичну ситуацiю, розсипуючись лагiдно на всi предмети великоï гарноï кiмнати, оставляючи лише вугли в пiвтiнi, де стояли нерухомо листовi цвiти, i тут i там плюшевi фотелi, великi букети й бiлi бюсти...

Хтось застукав.

Вона задержалася перелякано в хатi i звернула люто й гордо голову через плечi до дверей, – хто смiв саме в тiй хвилi приходити?

Я попросила увiйти.

Дверi отворилися, i ввiйшла женщина.

Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста – вона!

– Софiя Дорошенко, – звернулася лише до мене.

– Дуже нам мило, ви вже були тут?

Так; була й не застала нiкого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує, що приходить у тiй, трохи пiзнiй порi, але вднину дуже зайнята; боялася, що, прийшовши скорше, не застала би мене дома, а ïй залежало на тiм, щоб застати мене... ïй подобаються кiмнати, i коли б я не мала нiчого проти того, що вона грає... вона лагодиться до консерваторiï... то пристала б на всякi умови, ставленi мною, i спровадилася б зараз завтра або позавтра.

Знакомства. Новые.

Говорила дуже лагiдно i, не ждучи, аж я попрошу ïï усiсти, вiдтягнула крiсло вiд столу спокiйним, певним рухом i усiла. Свiтло падало широко блiдою струєю на ïï лице. Змарнiле лице з великими смутними очима...

Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?

Здається, що нi. Говорила, мовби не бачила ïï зовсiм або мовби усувалася вiд неï нарочно.

А артистка стояла пiд коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайностi, i ïï великi, розгорiлi з внутрiшнього болю очi спочивали жадiбно на змарнiлiм лицi дiвчини. Нi, не спочивали, шукали лиховiсне чогось, щоб знищити вже в другiй хвилi вiдкрите i вiдчути полегшу за свiй бiль, що впився в неï... Недобра була в тiй хвилi.

Я представила ïï дiвчинi. Дiвчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула.

– Чи ви зможете в нас мешкати, рiшить уже моя товаришка,- обiзвалася я, даючи тим Ганнусi нагоду заговорити. А Ганна, не змiнивши постави, обiзвалася холодно:

– Граєте гарно?

Я глянула лячно на неï, i вiдтак – на гостю.

Вона усмiхнулася ледве примiтне, вiдтак потерла повiльним, мов утомленим рухом чоло й вiдповiла:

– Не знаю, граю по своïй душi...

Ганнуся надула губи й не обзивалася бiльше.

Я була в прикрiм положеннi. Менi хотiлося чогось прийняти оцю дiвчину, що хоч i не була менi знайома, але викликувала в мене довiр'я i симпатiю. Якоюсь лагiднiстю, певнiстю, а найбiльше – поглядом своïм. Спокiйним, а заразом – меланхолiйним таким! Певнiсть ïï рухiв i та певнiсть у голосi мали якусь iншу пiдставу, чим «добре виховання» або походження з «доброï родини».

– Отже, як думаєш, Ганнусю? – спитала я несмiло ще раз розбурхану артистку.

Вона здвигнула плечима i неначе повела мене поглядом на два гудзики пальта чужоï, що держалися слабше сукна вiд iнших, i на ïï рукавички, що були порозпорюванi чи погризенi, а радше – кiнцi ïï пальцiв, якi дiвчина саме в тiй хвилi пiдвела до уст, почавши ïх нервово гризти... Чинила се несвiдомо, i була се в неï, очевидно, якась привичка.

Менi спалахнула кров у лице, – я засоромилася i розлютилася. Нiколи не вiдчула я жодноï заподiяноï менi Ганнусею прикростi так сильно, як у тiй хвилi перед сею незнайомою, що звернулася, як видко було з ïï iстоти, з довiр'ям до мене; ми поводилися тим самим перед нею глупо й просто компрометували себе.

По хвилi прикроï мовчанки, з якоï кожний був би вiдгадав вiдповiдь артистки i ïï хвилевий настрiй, пiднялася вона, Дорошенко, звiльна iз свого крiсла. Гладячи раз по раз лагiдним рухом свiй муф, звернула своï великi блискучi очi тривожно на малярку.

– Не можете рiшитися вiдмовити, панi? – спитала. – Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але ж ви тому не виннi, панi! Се я сама винна, що з'явилася тут перед вами... Нi, то ви виннi,- поправилася, звертаючися нараз до мене й усмiхнувшись несказанно милим усмiхом. – Ви збудили в менi симпатiю, про яку, мабуть, i не снили, хоч знаю вас лише з видження, бачила вас пiд час викладiв науки гармонiï. Шукаючи мешкання, зайшла я припадкове i в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вiкнi картку, дiзналася, що ви тут мешкаєте, i зараз рiшилася замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годi. Я нiяк не в силi грати з тим переконанням, що хтось iз окруження зазнає через гру прикрiсть, а з нею – i через мене! О нi, нiколи! Мiй фах вибагливий, i жадає зараз для себе нестiсненоï волi. А що я привикла вiддавати музицi самi необмежене свобiднi почування, то тут мiшав би мою душу вiчний неспокiй i пiдозрiння, що розстроюю iншим нерви i впливаю погано на моє окруження, а того я не хотiла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики i гармонiï в вiдносинах, передусiм – гармонiï! Тепер уже я сама перепрошаю, що вiдступаю,- додала трохи несмiливо, мiж тим коли ïï погляд промайнув знов боязко по артистцi, – але я справдi не можу iнакше. Тут, видко, – додала, оглядаючися, – панує тонша краса, але я мушу шукати любителiв музики.

Ганнуся заворухалася. Глянувши на неï, я побачила вiдразу, що з нею зайшла змiна i що в нiй узяла верх ïï добра натура. Неначе не гнiвалася нiколи, не бурилася ще перед хвилею, так усмiхнулася тепер. Пiднявши брови зчудовано вгору, спитала:

– Хто вам каже, панi, що ми не любимо музики? Саме ми любимо музику, правдиву, вiд душi музику, що не є впливом дресури й профанацiï того, що зветься талантом, а випливом струнами обдареноï душi, як се ви тепер описували. – I простягаючи до неï щиро руку, говорила далi: – Ми просимо вас остатися в нас i перенести симпатiю свою й на других. Вони не такi страшнi, як здаються, коли захмаренi... Не так, Мартусю?..

Я усмiхнулася, притакуючи головою. Я була би ïï таки зараз за шию обняла, що була така добра...

– А щодо гармонiï в вiдносинах, то ми вмiємо ïï цiнити. Саме в нашiм життi грає гармонiя велику роль, i коли б ви справдi хотiли в нас остатися, ми творили б викiнчене трiо. Жiнко! – звернулася до мене. – Потверди се, що я сказала, та зроби менi рекламу...

А я, щаслива по такiм гарнiм зворотi ïï настрою, потвердила ïï слова, зробила ïй «рекламу» i попросила й з своєï сторони дiвчину остатися в нас.

Вона подякувала.

По нiй було видко, що була урадувана, хоч не виявила сього словами. Здавалося, не вмiла висказувати почувань словами, i ми могли хiба по ïï очах бачити ïï задоволення. Тi очi окинули нас вогким вдячним блиском, а вiдтак спустила ïх скоро, мов засоромилася свого зворушення, викликаного щирим виступом артистки.

Я просила ïï остатися у нас на чай, але вона вiдказала, вимовляючись, що дома жде на неï робота, коли має позавтра перепроваджуватися. Говорячи се, сягнула в кишеню i заплатила вiдразу за три мiсяцi. Вiдтак посидiла ще трохи й попрощалася.

Третього дня спровадилася.

Артистка слiдила з цiкавiстю, майже пожираючими очима, за кожною ïï рiччю, яку вносили в кiмнату, мовби хотiла вiдгадати з них характер дiвчини та яким milieu дише все, i чи було варто – «цiлуватися з нею в уста».

Але вона не мала багато речей.

Найкраще, що було в неï, то був ïï фортеп'ян.

Чорний, з дорогого дерева, прикрашений на краях арабесками з перловоï матицi, лискучий, мов дзеркало.

Коли вносили його, вона сама прийшла за людьми, що привезли його. Сама вибрала мiсце, де мав стояти, i власною рукою поуставляла склянi пiдставки, на яких мав стояти.

Коли було вже все в порядку i ми всi три вечором сидiли при столi, на якiм шипiв самовар, споглядала вдоволено раз у раз за кiмнатою, де стояв ïï улюблений iнструмент, i мов мiнялася з ним усмiхом, що помiстила його в такiм добрiм мiсцi...

– Тут високi покоï, i вiн буде прекрасно звучати,- говорила заодно. – В нiм знаменитий резонатор, але вiн потребує простору, а тодi його лише слухати! Я його знаю... я тут розживуся!

Кiмната, де стояв вiн, була неосвiчена, i ïï дверi стояли нинi цiлком широко отворенi...

Стояли широко отворенi, i з них тхнуло чимсь, закутаним у темноту, не знаним менi цiлком характером. Ïï очi зверталися туди, мов притяганi таємною силою, розсвiчуючися розкiшне, мов душа ïï пiддавалася без найменшоï опори елементовi сильнiшому, як вона, пристрасно любленому нею, перемагаючому ïï цiлковито.

Вiдтак грала нам.

Отворила iнструмент цiлком, щоби резонатор вiдiтхнув уповнi в «артистичнiй атмосферi», – i грала. Не якi там штуки щораз iншого композитора, – лише одну штуку на цiлий вечiр.

– Се видається менi так, – об'яснила нам те, – як би чоловiк читав вiдразу кiлькох авторiв, а читаючи, не вглиблявся в жодного. Вiдограваючи композитора, треба вiдгадувати i його iстоту, щоб зрозумiти мотив самоï композицiï. Iнакше грання стає безхарактерне. Раз – що без душi композитора, а другий раз – що без душi грача, який не находить мiж композицiєю й собою нав'язуючих струн i грає напомацки. Те, що називають у звичайнiм розумiннi слова гарною грою, є лише гармонiя звукiв, нюансована чистою вправою.

Грала етюд Шопена ор. 21 чи 24.

Кiлька разiв раз по раз.

I в тiм, що вона передше говорила, була, мабуть, правда. Я чула не раз сей етюд, чула й забувала наново, але коли вона грала його i кiлька разiв раз по раз, – я неначе iнший слух дiстала.

Душа стала здiбна розумiти музику...

Кiмната стала мiнитися. В неï напливали лагiдно, одностайними хвилями, один по другiм, один по другiм, звуки. Все звуки й звуки. Хвилюючи сильнiше й слабше, пiднiмаючися високо й спадаючи знов, заповняючи широкий простiр собою.

Повторяючися, змiнилися незамiтно в красу. I вона поривала. Не голосною перемагаючою силою, лише самою нiжнiстю й м'якiстю. Перемагала, приманюючи звучними барвами, а чуття вiддавалися ïй, потопаючи в нiй без жалю...

Артистка сидiла проти неï, спершися о спинку крiсла. Вiчно рухливi руки лежали тепер бездiльно на колiнах, а лице поблiдло. Вiд сильного впливу музики поблiдла, а очима просто освiчувала ту, що грала. Перший раз бачила я, як над нею запанувала iнша сила, чим ïï власна, i як вона пiддалася ïй.

А граюча сидiла, мов статуя, звернена до нас класичним своïм профiлем, не ворухаючися тiлом, i лише руки ïï мелькали по клавiатурi, мов бiлi листки...

Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до неï з одушевленими похвалами.

– Ви вроджена артистка, – говорила раз по раз, стискаючи щиро ïï руку, – i я дуже щаслива, що ви опинилися мiж нами.

Вона усмiхнулася i не вiдповiла нiчого. Мабуть, була призвичаєна до подiбних слiв. Зате я не могла i на таке здобутися. Чулася такою дрiбною й незначною перед нею, що й не находила слiв на свою нижчiсть. Уже, щоправда, любов – великий чоловiк, але й музика – не менший!

А вона сама ходила така тиха, скромна, вiдпихала так очевидно всю увагу, що на неï зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться пiд ноги...

Була дуже мила в обходженнi, легка, ледве замiтна собою, але мовчалива i дуже поважна. Усмiх на ïï устах, що появлявся лиш рiдко, був немов навiки затемнений смутком.

На питання Ганнусi про ïï рiд, оповiла, що ïï батько був директором при однiм великiм банку i, стративши маєток, помер наглою смертю, а ïï мати живе при своïм братi, старiм кавалерi, прикована вiд кiлькох рокiв прикрою недугою до крiсла. Вона дуже боялася, щоб вуйко не оженився, чим грозив вiд часу до часу, бо вiдтак не могла б iти до консерваторiï, що було б для неï тим самим, що смерть. Вiн утримує ïï й матiр, i хоч вона могла б i в Вiднi заробляти на себе, – заробляє вже й тепер, даючи лекцiï музики, – то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музицi. Бiльше не довiдалися ми вiд неï.

– Не можу ще схарактеризувати сього твого type antique,- сказала Ганнуся до мене, коли ми щось у тиждень чи в двi недiлi осталися самi обi дома. – З замилувань Софiï бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу й штуку в повнiм розумiннi. А з другоï сторони – вона для мене загадка. Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неï бiлля? Гарне i тонке, мов у графинi, а ïï постiль iще краща. Спить, мов царiвна. Коли вмивається, не забуде нiколи насипати кiлька крапель найтоншоï парфуми до води, але зате ïï верхня одiж... просто – «товпа»! Цiкава я, як довго будуть iще гудзики телiпатися коло ïï пальта, коли пришиє кусник вiдорваного вiд сукнi шнура, що наборзi пришпилила шпилькою, i коли позашиває своï рукавички!

– Се вона ïх погризла, Ганнусю.

– Дивна привичка гризти рукавицi.

– Вона i нiгтi гризе.

– Констатую, що нервова. Лише нервовi любуються в таких розривках, коли душа ïх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на своï чуття сильну упряж. Завсiди спокiйна, як мармур. З крою ïï правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь, що вiрна; i з брiв, що споюються мiж очима, що вмiє тайну заховати...

– Який менi Лафатер найшовся! – смiялася я з неï.

– А може, я зле вгадую? От най тебе вiдгадаю. З уст видко, що цiлувалася б з кожним хлопцем, коли б хоч трохи був гарний i, судячи з становища старих тiток i батькiв, «порядний», i що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоïх суджу, що ти обнiмала б цiлий свiт, та що з кожним була б зараз «запанiбрата», а по руках догадуюся, що в потребi i дров нарубаєш...

Я розсмiялася.

– Вже щодо рук, то воно правда, – сказала я.

– А цiлий свiт не обнiмала б?

– Нехай i так. Добре, що в менi стiльки тепла, що можу ним i iнших зогрiти. На те дав бог серце...

– О, розумiється! Треба борзо голiвку пiд очiпочок пхати. Я таки кажу: царство на землi належиться все-таки тобi!

Тим закiнчила всю свою критику про мене.

По якiйсь хвилi, пiд час якоï малювала пильно, обiзвалася знов:

– Софiя мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз людську вдачу до дна.

– Ти зараз своє! – запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно своєму серцю.

– Що могло в ïï життi грати бiльшу роль, як любов? – говорила далi Ганнуся. – На ïï тлi виростає всяка сила; а коли вона вразлива, якою саме менi здається, а притiм вiрна, то метаморфоза готова. О, в мене гостре око, i я пiзнаю зараз, хто розумiється вже на нещастi!

– Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою вiд смертi батька. Була сама коло нього, як дiстав удар серця, помер майже в ïï руках. Потiм вiдхорувала се. Лiкарi заборонили ïй навiть займатися якийсь час музикою, але що ïй без музики, як казала, нема життя, то не держалася ïх приказiв, i грала, й грає досхочу. Казала: «Знаю i без них, що унаслiдила по батьковi нервову систему i його недугу, але що менi один день життя менше або бiльше! Не боюся смертi! З нею замовкне вся музика моïх нервiв i те, що здавило ïх звучнiсть...»

– Видиш, Мартухо? – кликнула артистка, пiднiмаючи трiумфальним рухом руку з пензлем. – За тим криється щось, i я довiдаюся ще про се. Я страшно цiкава. Що за пригода здавила «музику» ïï нервiв?

Я здвигнула плечима.

– Але вона й так грає ще чарiвно...

I справдi – грала чарiвно...

Запанувала цiлком над нами.

Артистка залюбилася в нiй, мов мужчина, i майже задавлювала ïï своïм щирим, але на ïï, Софiï, iстоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям!

А я мовчки молилася на неï.

Ганнуся вiдкривала щодня нову красу в ïï iстотi, а поверховнiстю ïï займалася, мов мати дитиною. Чесала сама ïï довге шовкове волосся, укладаючи його по своïм стилю «antique», придумувала для ïï класичного профiлю осiбнi ковнiри й iншi строï, а я без «мотивiв» любила ïï. Нi, обох любила я.

Нiхто з них не жадав сеï любовi вiд мене, як чогось вищого, святiшого в життi, але я сама подавала ïï ïм. I подаючи ïï, була сама щаслива. Жодна з них не жадала якоïсь там працi «надпрограмовоï» для себе, якоï прислуги, але я сама подавала ïï ïм. Однiй i другiй. Перша приймала ïï, не замiчаючи сього навiть, а друга клонилася за те вдячно за мною, мов цвiт за сонцем.

– Ганнуся слушно називає тебе жiнкою, – сказала раз Софiя до мене, коли я знов зробила ïй якусь прислугу. – Ти є вже вродженою жiнкою i матiр'ю, мiж тим коли з нас обох, т. є. з Ганнусi й з мене, виробила б се аж любов, i воно мусило б статися якимось дальшим розвоєм наших iстот! Ти – ще неушкоджений новiтнiм духом тип первiсноï жiнки, що пригадує нам Аду Каïна або iнших женщин з бiблiï, повних покори й любовi. Але не вихованням виплеканоï покори й любовi, лише покори й любовi з першоï руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженоï доброти, без намислу i без претензiй до подяки! Ти – тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов'ю своєю удержувати лад на свiтi...

Я стидалася ïï гарних слiв, заслонюючи лице руками... Чула, що стояла чимось нижче, далеко нижче вiд неï; що була супроти неï лише якоюсь простою робiтницею...

А вона, наче вiдчула те й хотiла пiднести мене до себе, сказала:

– З тебе буде прегарна мати, Мартухо!

– З тебе не менше, – впевняла я ïï, цiлуючи ïï прекраснi бiлi руки.

Вона зморщила чоло, i ïï уста задрижали.

– З мене – нi! – вiдтяла понуро, мовби я вразила ïï.

– О, певно, що була б! Стiльки краси й нiжностi...

– Я понищила б усiх своєю любов'ю, дiти й мужа,- сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд удiл. – Я не з тих, що вмiру люблять! – I, усмiхнувшися якоюсь горесною усмiшкою, звела розмову на Ганнусю.

– Вона – артистка. Неспокiйна, змiнчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав би ту силу прикувати ïï назавсiди до себе!

– I на неï прийде черга, – закинула я.

– На неï нiколи не прийде черга. Вона душею – артистка, хоч ïï твори не здобудуть собi, може, європейськоï слави. На те нема лiку. Нi чоловiк, нi дiти не вилiчать ïï з того; до того, вона гарна – вона є сама краса, i шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересiчних жiночих душ. Повинна вижити вповнi, якою саме єсть...

Але не прив'язувалася до неï так, як до мене...

Говорили не раз цiлими вечорами про рiзнi справи; згоджувалися в найважливiших точках у поглядi на життя, вiдтак про штуку, лiтературу, про прерiзнi питання; але сам спосiб вiдчування дiвчини разив, здається, ту незвичайно тонко зорганiзовану натуру... Подеколи, в поодиноких хвилях, вiдтягалася вiд неï, мовби вiдпихана почуттям якогось болю, що мав ïï стрiнути вiд тоï сильноï натури. Але артистка й не замiчала сього. Любила ïï пристрасно та запевнювала ïï, що вона просто з неба зiсланий ангел, саме для неï зiсланий ангел, щоб увiковiчнила його своïм знанням! А менi говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type antique та вивести його з класичноï рiвноваги.

Біографія

Твори

Критика