28 декабря 2015 в 20:56 Олександр Олесь 674

Міфологема долі в художньому світі О. Олеся

Міфологема долі в художньому світі О. Олеся

Ірина Чернова

Вірування в долю тривалий час розвивалися й модифікувалися. На ранньому етапі виникнення вони були щільно пов’язані з магією. (Дж. Фрезер, «Золота галузь»). Сьогодні концепт долі входить у ядро національної свідомості.

У світоглядній системі О.Олеся помітне місце посідає розуміння долі, яке впливає на вибудування сюжетів, формування образів і слововживання, об’єднуючись у досить змістовну міфологему долі. Вона різнопланова не лише за номінацією (доля, Баба-доля, Фортуна, Парки), основою (антична й слов’янська міфології), а й за функціями. В площині його художніх творів можна виділити три функціональні різновиди: доля, яку треба знайти чи заслужити; доля як жереб; доля, яка припадає внаслідок розподілу.

Прикладом першого є міфологема, що базується на віруваннях слов’ян, де доля постає в образі людини, і тоді можна легко відрізнити щасливу від лихої. «Причому Доля у вигляді чоловіка являється тільки жінкам і, навпаки, у вигляді жінки тільки чоловікам».

Ці уявлення Олесь використовує в поезіях «К.М.Г.», «Коли весна рожева прилетить», «Коли лунає сміх і пісня», в яких ця міфологема втілюється в образі молодої красуні, що співає, радіє, усміхається. Та найчастіше об’єктом уваги поета стає гірка, зрадлива доля, що виглядає як стара потвора:

Спала баба-доля, Люта, навісна,

П’яна і сліпа. А в руках у неї

Спала баба-доля, Папороть ясна.

Портретна характеристика долі доповнюється мотивом її шукання («Раз в майову нічку», «Ти долю шукаєш, єдиний мій друже»). Однак мало знайти, її треба ще заслужити чи вибороти на полі бою («В пурпурових шатах поле», «Однаково: більше не жити»), В такому контексті вона отримує позитивну авторську оцінку й розглядається як перехід від пасивного сприйняття до активного формування власного життєвого шляху. Так, ліричний герой поезії «Раз в майову нічку» із коханою йдуть на пошуки своєї долі. Підкреслюючи двоєдиний характер цієї міфологеми, Олесь поєднує щасливу й гірку долю в одному образі: наче дволика богиня, постає вона у вигляді старої жінки з атрибутами-символами щастя: папороттю й ключами. Привабливий образ щастя замінюється ознаками багатства і слави: «... лаври і вінки, / Перли, діаманти, / Золота мішки». Зла і добра долі поєднуються не на принципі рівноправ’я, а на підпорядкованості другої першій.

Для увиразнення тотожності щастя й долі вплітається мотив минущості щастя, його примарності, що підкреслюється динамізмом оповіді: Баба-доля, і вгледівши щастя, втікає.і

В інтерпретації письменника нещастя асоціюється із мотивом страждань і символом хреста: «Нещасний той, хто злій / Віддав всі роки молоді, / Хто ніс, як хрест, єдину думу, / Не чув ні голоду, ні шуму...». Іноді доля носить характер фатуму, від неї не втечеш і не заховаєшся. Безсилля перед провидінням прочитується у вірші «Мели сніги тоді надворі». Проте ідея фаталізму не притлумлює ідеї особистої участі в будуванні власного щастя.

Письменник створює збірний образ долі народної, подібної до римської Фортуни Плебея. Щоправда, вона в нього гірка, але й у цьому випадку домінуючою залишається надія на щасливу долю-волю:

Прокиньтесь всі! Судилась доля
Над всім народом нашим воля ;

Вам довершить великих справ:
Цвіте трояндами заграв!

Міфологема, вибудувана автором на основі народно-поетичного образу долі, є значно глибшою і ширшою.

Другий функціональний тип долі представлений у творчості О.Олеся образом Фортуни. В цій моделі профілює ідея мінливості, несподіваних поворотів, непередбачуваних обставин, з одного боку, а з другого – ідея удачі чи невдачі. Така несталість нібито зумовлена особливостями жіночого характеру, якому приписується нелогічність поведінки, примхливість і непостійність.

Римська богиня щастя, добробуту й успіху змальована Олесем у поезії «Фортуна». Ім’я богині автор виносить у заголовок, хоча далі вживає як загальну назву. Мотив випадковості, швидкоплинності передається через колесо-кермо. В античній міфології «зображували Фортуну в постаті жінки, яка тримає у лівій руці ріг Альматеї і розсипає монети або спирається на кулю і в правій руці тримає коло (символ минущого щастя) («Словник античної міфології», 1989). Очевидно, зважаючи на те, що доля кожного має свій вигляд, автор не подає її портрета: безлика фортуна показана за гральним столом, де розігруються долі людей. Отже, отриману долю поет не ставить у залежність від волевияву богині щастя, а зумовлює мотивом випадковості, яку символізує колесо (трансформоване кермо чи коло): «Крутить колесо фортуна. / Кожний ставить свою долю / Діна, діна, діна, дуна...». Комбінація різних мотивів, а саме: неможливість рівного поділу, неупередженість фортуни – детермінує трансформацію керма в гральне колесо. Розподіл ставок-доль за допомогою колеса фортуни служить гарантією рівності всіх перед ним. Мелодійні звуки, які видає колесо, чутні, бо всі гравці чекають на свій жереб, затамувавши подих. Це створює відчуття того, що «хід і кінець нашого життя залежить від чогось, крім нас самих, від якоїсь всеперемагаючої необхідності, якій ми повинні підкоритися всупереч волі». Зовнішня сила, що не підлягає контролю, символізує вищий промисел Можливість такого переосмислення і дає образ кола-колеса, в якому імпліцитно закладена ідея сили, що стоїть понад людьми і богами. Таким є авторське осмислення цього образу як самостійної сили, непідвладної богам; людина ж виступає тут не як творець чи хоча б учасник своєї долі, а лише як сторонній споглядач.

Доля, що відмірює людині її життя довжиною нитки, в творах Олеся осмислюється через розповсюджений у індоєвропейських народів образ Парок (у давньоримській міфології) і Мойр (у давньогрецькій). Спочатку вшановувалася одна Парка, згодом три – Нона, Деціма, Морта.

У драмі О. Олеся «Злотна нитка», присвяченій М. Лисенку, виписані характери римських Парок. Хоча письменник не називає їх на імена, вони мають вікові ознаки (Стара, Молода, Середня Парка), різняться за функціями (прясти чи перерізувати нитку життя), до того ж не позбавлені яскравих проявів індивідуальності, що взагалі характерне для богів класичної міфології. Парки набувають значення якоїсь вселенської сили. Драма «Злотна нитка» не тільки присвячена М. Лисенкові, це ще й символічна оповідь про життя видатного композитора (хоча безпосередній зв’язок подій із біографією відсутній). Така асоціація вимальовується із наскрізного образу музики, яка символізує життя. «Декілька акордів, як бурних дихань вихору» засвідчують народження ґенія. «Перші пісні, радісні і наївні, як ранок на світанні» – сприймаються як несміливі кроки дитини. Свідоме життя змальовується музикою гірського потоку, до якого вплітаються стогони рідної землі. Смерть людини озвучена похоронним маршем. Ретельність, з якою Парки прядуть долю, гімн Великому Життю в ремарках – свідчать про винятковість, талановитість цієї людини, життя якої складається із хитросплетіння дарунків Парок: сльози, болі всі і всі жалі, докори й погрози, скарги всі рідної землі – дарунок Середньої та Старої Парок, зітхання лісів, плескіт хвиль, пісні степів, фарби світання, краса майбутнього, живі і мертві звуки від Середньої Парки, серце із звуків, струни із мрій, муки як руки, колючий терн – від Молодої. Всі ці дарунки осмислюються як покликання, що, в свою чергу, імплікує талант композитора. Божий дар вимагає певних жертв, тому життя стає служінням. Так відбувається обмін, взаємовіддача.

Авторська трансформація образу Парок приводить до нових їхніх властивостей: усупереч уявленням про байдужість Парок, Олесь показує особисте ставлення богинь долі до життя талановитої людини: коли йдеться про перерізування нитки життя, тобто смерть, Стара Парка каже: «Ні, рука моя не ріже!», Середня наполягає: «Нитку ріж... Труна готова...», а Молода благає: «Сестро, сестро, ще півслова! / Слухай, сестро, стільки в ньому / Звуків дивних, молодих!... / Дай потоку чарівному / До краплини вилить їх!».

Поет на відміну від античної міфології «безголосу» нитку перетворює на багатоголосу струну.

Події відбуваються поза часовим і просторовим вимірами, що надає їм символічного характеру. Лінія спадкоємності створюється введенням додаткових образів Жінки в чорному й Дівчинки в білім. Таке використання двох контрастних кольорів є значущим. За міфологічними уявленнями, римські Парки одягалися в біле вбрання, а богиня смерті Атропа в грецькій міфології «поставала в образі жінки з ножицями в руках, у чорному вбранні...» («Словник античної міфології»). У Олеся жінка в чорному усвідомлюється як Атропа, а дівчинка в білім співвідноситься із Молодою Паркою. Чорний колір смерті, кінця змінюється білим кольором безмежжя і чистоти. Символічною є і метаморфоза митця у вмираючого лебедя, який в останню хвилину життя із криком (лебединою піснею) летить угору.

В авторській фіолософській концепції долі відбувається злиття природженої або визначеної, випадкової і знайденої долі, а життя усвідомлюється як їх заплутане сплетіння. Міфологема долі в творчості О. Олеся антропоморфна (дівчинка, баба, Фортуна, Парки), дуалістична (зла і добра) та індивідуальна. Будується міфологема долі на цих трьох функціональних різновидах, кожен з яких об’єднує групу своєрідних мотивів.

Л-ра: Слово і час. – 1998. – № 12. – С. 19-21.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Олександр Олесь, Александр Олесь, критика на творчество, критика на творчість Олександра Олеся, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчества Александра Олеся