Христина Погоржельська - Коли колишні мають значення

Я ненавиджу, просто ненавиджу, паркуватись заднім ходом. Та ще й біля супермаркету. Та ще й у годину пік. Таке враження, що кожного наступного разу у мене виходить все гірше і гірше.

- Це легко, ти справишся! Викручуй кермо вправо. І в дзеркало, в дзеркало дивись – дає пораду мій інструктор.

Я не поділяю його оптимізму, тому що у дзеркало звикла дивитись лиш для того, щоб поправити мейк-ап і зачіску.

- Молодець – дістається мені чергова порція похвали. – Я дещо скоренько куплю і через десять хвилин зустрічаємось біля машини.

Та без проблем. І я, скориставшись можливістю, зроблю закупи. От тільки десять хвилин йде у мене на те, щоб зорієнтуватись у маркеті, в якому опинилась вперше.

- Де тут у вас побутова хімія? – запитую у симпатичного консультанта, на грудях якого красується бейджик з написом «Парадокс Валерій Петрович». Яке дивне прізвище. Цікаво чи багато таких у телефонному довіднику міста? А чи публікують їх ще досі?

Раптом мої роздуми перериває голос колишнього. Його солодкаво-приторне «привіт» викликає в мене нудоту.

- Радий тебе бачити! Як поживаєш? Може посидимо десь, вип’ємо?

- Ні, я не п’ю – миттєво відхиляю його пропозицію.

- Хм, не п’єш? І відколи це? – питає таким тоном, ніби наше зустрічання пройшло у вічному запої. – Стривай, стривай – стишує голос – вагітна?

- Ні!

Ні. Мабуть, ні. Ні?! Три дні затримки ігнорувати не варто. Точно, куплю тест – вирішую про себе.

Ловлю на собі його недовірливий погляд.

- Я за кермом – уточнюю.

Потік його слів все не припиняється. Він, навіть, розповідає щось про новий підвид сов, хоча знає, що зоологія не моя стихія. Я слухаю його в піввуха, недоречно час від часу киваю головою і зосереджуюсь на покупках. Дивно, мабуть, в пам’яті повинні були виникнути спогади про наше перше побачення, палкі поцілунки під звуки джазу, теплі обійми і наївно-примітивний секс. Та єдине про що я думаю, краєм ока дивлячись на свого колишнього, це те, як сильно я хочу додому.

Нарешті, підіймаюсь сходами на третій поверх. Вигляд під’їзду наганяє на мене смуток, повсюди пил і павутина. Зайвий раз переконуюсь, що попередня двірничих була значно акуратнішою. Знаходжу в собі мужність визнати, що діло зовсім в іншому. Я й досі не вирішила розповідати чоловікові про колишнього чи ні. З одного боку, у нас із коханим немає секретів один від одного. А з іншого, ні сьогоднішня зустріч, ні сам колишній не мають для мене ніякогісінького значення. Тоді навіщо давати привід для безпідставних ревнощів? Часу для роздумів у мене вдосталь. Чоловік повертається додому лиш опівночі. І з порогу інформує:

- Вибач, що так пізно. Випадково зустрів свою колишню одногрупницю Алінку. Пам’ятаєш? Я тобі про неї розповідав.

О, я прекрасно пам’ятаю. Вона йому колишня не тільки одногрупниця. На душі враз стає кепсько, а в трусах мокро. Величезну пляму червоного кольору навряд чи вдасться відіпрати. Тест на вагітність виявився марною покупкою.

За вікном такий ж похмурий березневий день. Сьогодні рівно два роки. Два роки, як він зустрів свою колишню. І півтора, як ми розлучились…