Кроки Євгена Плужника по шляху «дегуманізації мистецтва»
Ганна Токмань
В українському літературознавстві існує проблема визначення місця Плужникової лірики в полі різних мистецьких напрямів, зокрема, реалізму і модернізму. Ще в 1924 році О. Дорошкевич писав: «Плужник — лірик, імпресіоніст, що оглядається навколо себе й вразливо нотує свої враження». Згодом критики зосереджувалися переважно на індивідуальній поетиці та стилістичній манері Є. Плужника. Питанню співвіднесення поетики Євгена Плужника з літературними стилями XX століття надав увагу В. Державин, коли у 1946 році в цілому характеризував його лірику. Вчений доводить Плужникову приналежність до імпресіонізму, показуючи, як автор артистично оперує самими лише інтонаціями та нюансами образів. В. Державин демонструє на прикладах інфінітезимальний характер семантичної специфіки плужниківського образу. Водночас він визначає й інші тенденції в індивідуальній манері поета: сильно виражені експресіоністичні (які критик називає «квазіекспресіоністичними» і вважає естетично менше вартісними, ніж імпресіоністичні) та «неокласичні». Проте, за Державиним, ні експресіоністична, ні «неокласична» поетика не заперечують консеквентності Плужникового імпресіонізму.
М. Рильський, а пізніше і Л. Новиченко вважали Є. Плужника романтиком. М. Неврлий зараховує його до гурту неоромантиків. Л. Череватенко переконаний, що поет є «реалістом до кості». Іншу позицію в даному питанні займає Ю. Ковалів. Він вважає: «Поет знайшов свій кут зору між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням в дійсність та ліричною стихією, що складали основні лінії його сталевої домінанти — неореалізму». Відхід Є. Плужника від реалізму Ю. Ковалів убачає у відмові від «лінійного міметичного правопису «зображення життя у формах життя»«. (Як бачимо, Ю. Ковалів укладає в поняття «неореалізм» інший зміст, ніж М. Доленго в 1920-х). В. Моренець стверджує, що Є. Плужник був модерністом.
Подивімося на проблему місця Плужникової лірики в просторі літературних напрямів більш узагальнено як на проблему модернізації українського мистецтва слова. При цьому візьмемо за основу наукового дискурсу працю іспанського філософа-екзистенціаліста Хосе Ортеги-і-Гасета «Дегуманізація мистецтва». Філософ виходить з того, що саморозвиток мистецтва в XX столітті відбувається як посилення естетичності твору. Оглядаючись на класиків XIX століття, він зауважує: «Вони зводили суто естетичні елементи до мінімуму й намагалися побудувати художній твір майже на відтворенні реальності. [...] З погляду сьогодення романтизм і натуралізм зближуються, в них оголюється спільна реалістична основа. Для того, щоб пояснити особливість естетичного сприйняття твору мистецтва, Ортега-і-Гасет наводить влучне порівняння читацької рецепції з поглядом у сад через вікно. Виявом естетизму є зосередження уваги на шибці, а не на саді, відмова від ілюзії реальності, споглядання витвору мистецтва як такого.
Поезія Євгена Плужника — це прорив у сферу нового мистецтва, прорив, а не відрив, бо не втрачаються зв’язки з мистецтвом реалістичним. Коли читаєш В. Сосюру, бачиш «сад» — війну, кохану, Дніпрельстан; проймаючись почуттями ліричного героя, автоматично збуджуєш свої власні. Читаючи лірику Є. Плужника, не втрачаєш реальності, «сад» не стає «розмивчатою плямою» (X. Ортега-і-Гасет), проте ми бачимо не тільки його і не стільки його, а «скло» — мистецький витвір. Об’єкт читацької уваги змінюється: то переважає реальність — як правило, у яскравій життєподібній деталі («Лист прийшов весь пом’ятий», «Поклала руки на груди»), то мистецтво як «дегуманізована», себто інша реальність (ірреальність), коли поет дистанціюється від дійсності, виражаючи погляд митця.
За всієї полярності ідеологічних оцінок, критики одностайно визнають оригінальність, виразність, мистецьку вишуканість Плужникового індивідуального стилю. Саме яскравість стилю є головною прикметою повернення мистецтва від копіювання реальності до мистецтва як такого. Справжній шлях мистецтва Ортега-і-Гасет вбачає у «волі до стилю», логічно розвиваючи своє судження: «Але стилізувати — означає деформувати реальність, перетворити її на нереальну». Навіть у найбільш реалістичному «розстрільному циклі» Є. Плужник передусім не літописець, а неперевершений стиліст.
Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш, — за яких!
Дуже просто. Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
— Серце днями собі намуляв, —
Спочинь! Подивіться, кому кортіло
Подивитись за межі дат, —
Непотрібне на бруці тіло,
А над тілом — плакат.
Читач занурюється у світ драматизму соціальної боротьби, проте неперервне захоплення тим, як це сказано, — точністю укрупнених імпресій, лапідарністю експресіонічної фрази, енжамбеманом, пуантом тощо — не дає розчинитися мистецькій реальності у світі зображуваного, стиль дистанціює Плужникового читача від реальності дійсності, даруючи іншу насолоду — насолоду ілюзією. Звичайно, це стосується читача-митця, здатного бачити «скло», переживати естетичну насолоду. Те, що поет перебуває на шляху до нового мистецтва, робить його суперечливим в очах критиків, простим і в той же час складним в очах читачів: одні з них бачать «сад», інші — «скло», але усі відчують балансування своєї рецепції між цими двома категоріями, між цими двома вимірами.
Які ж кроки по шляху означеної модернізації українського поетичного слова зробив Є. Плужник?
- Його метафори дуже рідко є оздобленням, прикрашенням чи піднесенням реальності, частіше вони «оголюють» реальність. Наприклад, у поемі «Галілей»: «вечір догнив», «ранок нидіє», «давно вже з нас кожний — мрець», «обличчя моє бліде не одягне ніколи усмішки», «і такий я маленький безкраю», «на момент завернулась мені голова».
- Поет не порушує природне єство речей, але змінює їхню звичну ієрархію. Євгенові Плужнику, особливо у збірках «Рання осінь» та «Рівновага», притаманне явище інфрареалізму, пов’язане зі зміною перспективи: обминання монументальних форм людської духовності і увага до мікроструктури почуттів. Класичним початком інфрареалізму є романи Пруста. Сказане кореспондується з визначенням імпресіонізму як основної спрямованості стилю Є. Плужника, з інфінітезимальністю його хужодніх образів, з нюансуванням почуттів і думок. Іспанський філософ вважав саме імпресіоніста Дебюссі митцем, який здійснив подвиг: «Починаючи від його творчості, музику можна слухати серйозно, без завмирань і сліз». Схоже, що такий же подвиг в українській поезії здійснив Є. Плужник.
- Плужникова іронія є кроком до гри (недарма так багато від драми в його ліриці), насамперед поет гірко іронізує над самим собою, над своїми позицією і місцем у суспільній структурі. Цей «самовбивчий жест» зберігає в мистецтві мистецьке, вияскравлює «скло». Уявні світи створюються шляхом естетичного перетворення існуючого. У ліриці Є. Плужника постійним є іронічне відсторонення від свого вірша, своєї сили, усвідомлення того, що мистецьке заперечення навколишньої реальності майже нічого не змінює в ній самій. Український поет із гіркотою заявляє: «Віршеві пора вмирати», «марний труд без цілі», «в поезії хіба вряди-годи якогось змісту набіжиш малого», «пусті слова», «недоцільність віршів» тощо. Мистецтвом, приреченим на іронію, вважав Ортега-і-Гасет нове мистецтво. Зробивши іронію одним з головних своїх мистецьких принципів, Євген Плужник долучився до процесу новочасного художнього творення.
Сіра мжичка за вікнами. Ніч. Кімната.
І сьогодні таке, як вчора...
Перегортаю Рабіндраната Тагора.
Крізь щілини віконниці ніч знадвору:
Доле людська, чудна яка ти, —
На сторінках чужого твору
Правду свою шукати!
Хоча ми розуміємо, що Плужників скепсис здебільшого продиктований бажанням викликати читацьке заперечення стосовно висловленого поетом про поезію та її роль у суспільстві, — це, тим не менше, й вияв нового ставлення до мистецтва. «Річ не в тому, що для кожної сучасної людини мистецтво не важливе або менш важливе, ніж для попередніх поколінь. Річ у тому, що сам митець ставиться до нього як до справи безрезультатної. Не те, щоб його мало цікавили власні твори й професія, але вони цікавлять його тільки тому, що не мають великого практичного значення», — так вважав Хосе Ортега-і-Гасет. Звичайно, Плужникова лірика далека від апогею дегуманізованого мистецтва, поетове слово — це не «магічна флейта Пана, яка примушує молодих козенят басувати на узліссі», але певною мірою вона далека і від соціальної віри та соціальної установки Франкових «Каменярів». Є. Плужник і тут не розчинився серед «мудрості мудрих» — чи то класиків доби реалізму, чи то новаторів мистецтва майбутнього, — знайшовши свою правду.
Поет, безперечно, засвоїв творчий досвід Лесі Українки, Олександра Олеся і раннього Павла Тичини (як і російських символістів: скажімо, перегук з О. Блоком відчувається в його «На 1924 рік» і «Європа»). Однак, Плужникова лірика, за всієї її духовної спорідненості із сердечністю і гуманізмом українських символістів, є вже й опозиційною цій стильовій тенденції. Не виходячи за межі ідеалістичного світосприймання, автор «Галілея» відкидає матеріальність як художню категорію письма. Непізнаванна таємниця мистецьки втілюється ним, переважно, не в символи як «вікна у вічність», а в лакуни, в смислові розриви між віршами, у питання і мовчання. Плужникова творча опозиція і в цьому разі вщент не руйнує заперечуване: поетові властивий ірраціоналізм символістів, але не так у площині поетичного стилю, як у сфері філософського розмислу. Виражено цей ірраціоналізм, звісно, не науковими судженнями, а оригінальними художніми засобами на всіх рівнях поетичної мови. Плужникове місце в художньому контексті доби подібне до того, яке посідають Й. Мандельштам, Б. Пастернак, А. Ахматова в російській літературі. І. Гуревич пише про російських постсимволістів: «Постсимволісти — Мандельштам, Пастернак, Ахматова — з викликом відкинули містику, але разом з тим розсунули межі нелогічності, їх відрізняє саме подвійне протистояння своїм найближчим попередникам, Блоку передусім (а Брюсову тим паче). Що ж стосується «Таємниці», то вони її успадкували, тільки перемістили із зони містиціальної непізнаванності в зону логічних затемнень і розривів». Унікальність лірики Є. Плужника і в цьому, інтернаціональному, контексті є виразною. Ірраціональне як джерело думки й почуття напрочуд органічно сполучається в українського поета з ясністю і простотою висловлення. Хоча сенс кожної фрази, а тим паче зв’язок цих сенсів у тексті, не відповідає засадам традиційної логіки. Плужників вірш потребує іншої читацької рецепції. Сам поет у вірші радив собі: «Збагни — і тям!» Його поезія потребує не логічної розбудови певної існуючої у свідомості читача системи, а інтуїтивного осягнення нової правди. Думається, це одне з можливих пояснень позірного Плужникового скепсису щодо результативності віршування, прецінь його питальність сама по собі містить «випереджаюче відання» (М. Гайдеґґер) сутності речей, сутності, якої до кінця пізнати неможливо, бо вона знову й знову затаюється. Наприклад, автор міркує про те, куди зникає життя:
Дивись, у нім уся веселка грала, —
А де воно, піщинка золота,
Блискуча дрібка мертвого корала?
Пустинний берег моря... Самота.
Питальність поруч з мовчанням — так можна визначити «алгоритм» філософської речі — переусім, це стосується його численних риторичних запитань (наприклад, до тиші: «Хто з живих до тебе не охочий, / Подих вічний чуючи в тобі?»). Проте, не тільки це запитання «Чому?», на яке остаточної відповіді не існує, звучить у підтексті постійно. Його містить матафора («Я зрозумів, що скільки не гукай, / Ти розучилася літати!»), антитеза («І сум не такий, і радість не та... / І тільки незмінна книга!»), парадокс («Що менше слів, то висловитись легше»), заклик («Твори! Твори!»), порада («Лиш уникай лишатися тоді / На самоті з собою!»), застереження («Стережися неба нічного!»), самоспостереження («Линяють фарби... Нишкнуть голоси... / І душі тихнуть...»), враження від природи («Під вітром вгинаючи лінії прості, / Повис нерухомий за вікнами дощ...»), почуття («Почуття утрати чи розлуки»), рефлексія («Стиснути серце мусив, / Мовчи, безглузде, мовчи!»), подія («Вибирала з води в жменьку синє золото»), оксюморон («А твій слідок малий — такий великий, / Що я тобі й сказати не зумів»), уява («А я бачу — / Безкрая скривавлена путь... / І трупи!»), висновок-сентенція («Дні! який це музей / Дрібниць!»).
Л-ра: Світовид. – 1998. – № 3. – С. 116-122.
Твори
Критика
Поділитися