25-02-2017 Іван Вирган 91

Грані таланту

Григорій Берьозкін

Яка різноманітна, «різнохарактерна» і неоглядно багата поезія України! Здавалося б, все ти в ній осягнув: і тонку, «осердечнену» інтелектуальність Тичини, і душевну щедрість Рильського, і ясну, повноводу ліричність Сосюри, і глибини пісенного, справді народного світосприймання Малишка, і мужній драматизм Первомайського, і багато іншого, що нерозривно увійшло в поняття сучасної української поезії.

Але ось ти прочитав книгу вибраних віршів поета, чиє ім'я знав досі лише з відгуків друзів, і тобі відкриваються нові грані українського вірша, нові його скарби. Новий, неповторно-індивідуальний лад переживань і думок входить у душу в усій чарівності й блиску нерідної і разом такої близької, зрозумілої мови.

Ці нотатки про вірші Івана Виргана, звичайно, не є спробою дати якоюсь мірою вичерпну картину творчого шляху поета — таке завдання з більшою повнотою і, головне, з більшою обізнаністю виконають українські критики. Мені б лише хотілося поділитися деякими спостереженнями над поезією Івана Виргана, поділитися саме «читацькою» радістю людини, яка відкрила для себе поета яскравого і самобутнього. А в тому, що Вирган саме такий поет — яскравий і своєрідний, який глибоко знає народне життя, — можна переконатися, розгорнувши книгу «В розповні літа» на першій-ліпшій сторінці.

Ось ранні твори поета. Середина тридцятих років. Літаки і солов'ї. Зенітники і трактористи. Червона Армія й українське село, що посилає хлопців, «парубків», у танкові училища і льотні школи, а дівчат — на курси механізаторів і бригадирів.

...Дві дівчини, дві сестри чекають своїх коханих: молодша — кавалериста, старша — льотчика.

Написали — будуть в гості...
І писання ті не прості,
Не листи які,
А печатні телеграми З довгожданими словами;
Як думки, прудкі,
І стоять у зорях сестри,
І лежать далекі версти,
Листя опада...
Може, де спинили прози?
Розжувався кінь в дорозі?
Мо’ яка біда?

Читаєш ці вірші і думаєш: як багато в них спільного з творами нашого Купали тих же приблизно років! Той самий пісенно-«ідеальний» лад вірша, який спирається на поетику фольклору, та сама сміливість у використанні незвичайного образу, що відкидає «побутову», «площинну» правдоподібність («і стоять у зорях сестри»), той самий безпомилковий смак і відчуття міри в поєднанні пісенно-фольклорного тону і сучасно-прозаїчних подробиць, на зразок «печатної телеграми», яку надсилає молодий кіннотник. Нарешті, вірші І. Виргана, як і купалівські твори середини двадцятих років («Алеся», «Хлопчик і летчык», «Сыны» та інші), відзначаються особливою чистотою, я б сказав, прозорістю морального почуття. З великою силою звучить у них закоханість поета в країну, в людей, що перетворюють землю і зводять світле майбутнє для всього людства.

Найрізноманітніші сторони народного буття — в полі зору поета, який живе єдиним з народом життям. Ось він у чудовому вірші «Оповідання про діда Охріма» розповідає, як вмирав старий український хлібороб, і однієї деталі, одного поетичного ходу досить, щоб передати велич і могутність народу — трудівника і героя.

Сила, роки, життя діда Охріма не просто пішли, зникли, як дим, із немічним тілом старого. Ні, вони громом увійшли в землю.

І ось ми читаємо ще один вірш Виргана — «Материнська» і чуємо, як теплішає голос поета, як з'являються в ньому інтонації глибокої людської ніжності:

Над тобою яблуні цвітуть,
А над татом хмароньки пливуть...

Навіть кохання, про яке розповідає поет, наскрізь соціальне в тому розумінні, що над ним, сьогоднішнім, розкріпаченим, щасливим коханням, «як скрипка за стіною», чуються зітхання тих, хто недолюбив колись у труді, в боях за народне щастя. Та послухаймо самого поета:

Не хвилюйся, це не чари квітня,
Не хвилинний настрій. Ні, це знов
Проривається тисячолітня
Наша заборонена любов.
Це вона свої закуті крила,
Боркані залізом і вогнем,
Стокопитим топтані конем,
Перший раз по-справжньому розкрита...

Заради справедливості відзначмо, що де-не-де в творчості І. Виргана це «переключення» ліричної теми на тему соціальну відбувається за рахунок «хвилинного настрою», за рахунок неповторності ліричного почуття, подекуди надмірно узагальненого, позбавленого психологічних відтінків. Може, цей недолік Виргана, особливо помітний у його ранніх творах, пов'язаний з принциповою настановою поета на пісенно-фольклорний стиль і є не більш, як «накладні витрати» цієї настанови. В усякому разі, враження чогось штучного, умисного, заздалегідь узагальненого створює, наприклад, вірш «Сад дружби» — про зенітника, який «стріляє» по літаку, що веде його друг, і деякі інші твори.

Зате яка вражальна сила тих віршів І. Виргана, де почуття поета висловлено в усій його первісній свіжості й чистоті. Мені дуже подобаються, зокрема, ось ці рядки з вірша «Донькам», написаного в роки війни:

Одну я плекаю у серці надію,
В бентежному, спраглому серці своїм.
Одною незгасною мрією мрію,
Як мріє веселкою стоплений грім:
Лиш тільки спокоєм знамена червоні
Оклонять всі землі і води свої —
Вернутися знову до вас, мої доні.
Вишневі, шовкові листочки мої...

Напрочуд вдале це сусідство «вишневих, шовкових листочків» — образу, породженого люблячим батьківським серцем, — і патетичного образу знамен, яким належить оклонити спокоєм землі і води світу. Саме таке сусідство, а вірніше, таке взаємопроникнення, таку єдність особистого і громадського мотивів я мав на увазі, кажучи про високий рівень ліричного мислення Івана Виргана.

Серед вирганівських віршів воєнних часів не можна не відзначити такі, як «Слава бійця», урочисто-скорботний і, я б сказав, якийсь дуже благородний за глибиною мотивів вірш про солдата, що «...сам остався в майовім, у зіллі запашнім», і неперевершений багатством живих барв вірш «Що приснилось хлопчикові, як він тікав од фашистів до партизанів», і багато інших творів, написаних пристрасно, гаряче, перейнятих непохитною вірою в перемогу добра над злом, світла над темрявою. До речі, у вірші про хлопчика вельми наочно і повно розкрилася та особливість вирганівського хисту, яку можна визначити словами самого поета з вірша про дитинство: Вирган вміє дивитися на світ, «одним крилом шугаючи в казки, а друге заглибляючи в щоденне...» Реальне і казкове тісно переплелися в цьому творі, драматичному змістом і водночас позначеному якоюсь особливою чистотою дитячого сприймання світу.

Іван Вирган відмінно володіє мистецтвом поетичної розповіді, природної, невимушеної, багатої на подробиці, яка, проте, майже ніколи не знижується до прози. Гарні його душевні оповіді про колгоспників, які врятовують від посухи бурякове поле («Орільські дівчата»), про степ, що нетерпляче чекає на людину-перетворювача природи («Степ»), про Каховку («Перед Каховкою», «Заспів до поеми»). Широчінь моря, сміливість і творча сила великої і натхненної мрії відчуваються хоч би в цих рядках Виргана про хлопчика з Каховки, який буде — неодмінно буде! — відважним моряком.

Це не просто хороші, добротно «зроблені» вірші, це — вірші хорошої ЛЮДИНИ, мудрої, трохи розчуленої, яка вміє роздивитись у дитячих фантазіях хлопчика дещо надзвичайно вагоме: народ у польоті, в грандіозному пориві до океанських просторів майбутнього.

В парусах Вирганової поезії шумить вітер далекого плавання.

Л-ра: Прапор. – 1961. – № 7. – С. 90-92.

Біографія

Твори

Критика