19 марта 2017 в 19:26 Михайло Томчаній 22

Біографія Михайла Томчанія

Біографія Михайла Томчанія

Входив Михайло Томчаній у літературу дуже повільно і якось несміливо. Народився 16 липня 1914 року в с. Горянах поблизу Ужгорода.

Почав писати ще студентом (1932-1936) так званої Мукачівської торговельної академії (технікуму), але першу книжку оповідань «Шовкова трава» видав лише 1950. Між тридцятими й п'ятдесятими була служба в чехословацькій армії (коли Закарпаттям — до 1941 — володіла Чехословаччина), робота в різних угорських поштових установах (коли Закарпаття — в 1941-1944 — входило до складу Угорщини) і з 1945 — в ужгородських газетах, коли Закарпаття було приєднане до СРСР. Лише з часом, видавши книжки «Закарпатські оповідання» (1953), «Скарби» (1955), «Оповідання» (1955), «Двоє щасливих» (1958) та ін., М. Томчаній почав підходити до власне художнього мислення. У 50-х роках це давалося нелегко.

Перші спроби у «великій» прозі були для М. Томчанія не вельми успішними. У повістях «Терезка» (1957) та «Вітчим» (1962) прозаїк захряс у суто побутовому матеріалі життя, а намагання підтягнути його до рівня узагальнень виявились невиразними й малопродуктивними. Певну роль ці повісті відіграли хіба що для опанування деяких секретів творення більших прозових жанрів. Їх можна розглядати як своєрідну підготовчу роботу до головного твору М. Томчанія — роману «Жменяки» (1964).

Тогочасна критика не могла не помітити, що «Жменяки» — твір неординарний. Але, зациклена на соціологічних критеріях, поспішила впевнитися, що та неординарність полягає в розвінчанні «влади землі», у тому, як вона, мовляв, калічить життя людське, сіє розбрат і ворожнечу між людьми, замахується на щастя закоханих і т. ін. Насправді роман захоплює передовсім тонким художнім аналізом вічного конфлікту між духовним і матеріальним у душі людини. Письменник розмірковує над тим, що в спотвореному суспільстві ніколи не з'явиться гармонія між цими двома домінантами. Тому-то родина Жменяків, про яку оповідається в романі, хоч часом і жила в матеріальному достатку, та злагода душевна її практично не навідувала. Корені цього автор відшукує у психології головного героя роману — Івана Жменяка, яка є породженням психології суспільства, що тримається на владі землі. Ця думка, однак, не спрощується в романі. Письменник показує, що старий Жменяк не просто любить землю, а розглядає її як «першопричину» і радощів, і бід людських. Аж до того, що вона, за його переконанням, може регулювати особисте щастя людей: будувати чи руйнувати сім'ї, збагачувати чи збіднювати духовний світ і т. д. Таку психологію Іван Жменяк намагається прищепити і своїм синам, часом не спиняючись навіть перед тим, щоб нав'язати їм свою волю не лише батьківським авторитетом, а й силовим тиском чи хитрощами. Від цього молоде покоління Жменяків росте крутим, неврівноваженим. Жменяки, як каже один з героїв про найстаршого, не дадуть собі в кашу наплювати, не позичають ні в кого «ні хліба, ні розуму», але справжніми героями (гармонійними постатями) їх все одно не назвеш: надто вже добре їм ходиться в ярмі; «самі шию в нього пхають». В переломні моменти життя їм нелегко «вхопити тропи», і вони завертають, бува, на ту, де легше почувається порожняк. Якщо, скажімо, старший син Івана Жменяка Михайло ще вагається перед вступом до колгоспу, то молодший Юрко опиняється в ньому без вагань і почуває себе найщасливішою людиною на землі. Автор у фіналі роману навіть зображує Юрка з виноградним гроном у руці, який нагадав йому щасливе обличчя батька (коли той гладив на своєму полі достиглі колоски) — гроно почало ніби рости, наближатися до старшого брата Михайла, котрого вже, мабуть, почав зачаровувати і вабити до себе колгосп.

Відома річ, у такому фіналі твору можна побачити «позитивну» розв'язку проблеми землі і праці коло неї: відсутність душевної злагоди між людьми в минулому породжувалась приватною власністю, а тепер, мовляв, буде колективна і запанує гармонія. На цьому, власне, й наголошувала критика 60—70-х років, аналізуючи роман. Але «дух» твору внутрішньо протестує проти такого висновку. Логіка подій і характерів його веде до того, що сам процес колективізації (фінальний епізод роману) — то ще одне ярмо для Жменяків, яке навряд чи зможе допомогти їхньому духовному прозрінню і єднанню. Те, що Михайло Жменяк ще вагається зробити останній крок у цьому напрямку, а його дружина Юлка, котру старий Жменяк колись «вибрав» для Михайла за гарний шмат землі, навіть пробує вилами зупинити трактор, яким її син розорює селянські межі, свідчить про неоднозначність і виняткову складність цього процесу.

Письменник продовжив роботу над «Жменяками», створивши дилогію, а потім — трилогію. Так з'являються романи «Тихе містечко» (1966) і «Брати» (1972), останній із яких «доводить» своїх героїв — нащадків старого Івана Жменяка — аж до наших днів. Є в цих романах чимало майстерно виписаних епізодів і картин. Є в третій книзі й конструктивна художня ідея зв'язку минулого й сучасності, духовної спадкоємності як основи життя людини й народу. Але й є, особливо в «Тихому містечку», і сліди не найкращих рис радянської літератури.

Помер Михайло Томчаній 19 січня 1975 року в Ужгороді, лишившись у літературі автором передовсім роману-трилогії «Жменяки».

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Михайло Томчаній, Михаил Томчаний, біографія Михайла Томчанія, скачать бесплатно, скачать биографию Михаила Томчания, українські письменники 20 ст., життя і творчість Михайла Томчанія