19 марта 2017 в 19:26 Михайло Томчаній 18

Закарпатські оповідання

Закарпатські оповідання

Прокіп Мисник

Протягом останніх років у нашій літературі з'явився цілий ряд книг, присвячених Закарпаттю. Це — романи С. Скляренка «Карпати», М. Тевельова «Верховино, світку ти наш...», повість А. Турчинської «Зорі на Верховині», збірки поезій С. Гудзенка, Ю. Гойди та інші. Прозаїки і поети з більшою чи меншою глибиною і художньою довершеністю показали життя і боротьбу трудящих краю, який після кількасотрічного поневолення іноземними загарбниками нарешті возз'єднався з Україною.

Молодий закарпатський прозаїк Михайло Томчаній присвятив свою книгу «Закарпатські оповідання» змалюванню життя трудящих рідного краю. В усіх дев'ятнадцяти оповіданнях книги перед читачем постають образи трудівників, картини чудової природи Карпат і своєрідного побуту. Головне ж, на чому письменник зосереджує свою увагу, це ті зміни, які сталися в житті його земляків за останні роки, буйні паростки нового, що проявляється і в ставленні людей до праці, і у взаєминах між собою. З метою яскравішого відображення цього нового Михайло Томчаній часто вдається до змалювання контрастних картин, протиставлення сучасного минулому.

Утвердження нових, соціалістичних взаємин між людьми проймає всю книгу письменника і становить її провідну ідею.

Чи могла б, наприклад, трикотажниця Іринка Гужвай, героїня оповідання «Іринка», працюючи на капіталіста, задумуватися над поліпшенням якості продукції, над тим, щоб светри були красиво пофарбовані? Звичайно, ні. А тепер вона не тільки міркує про це, але й виступає на зборах проти свого приятеля Михайла, який недбало ставиться до роботи, нерівномірно фарбує нитки. Молода трикотажниця пройнялась відповідальністю за високу якість роботи на всій фабриці. Іринку не зупиняє навіть те, що Михайло, якого вона кохає, може відвернутись від неї. Правда, письменник поспішив згорнути намічений конфлікт, і це, звичайно, пошкодило оповіданню: хороший задум не знайшов повноцінного художнього втілення.

Риси нової, соціалістичної моралі, бережного ставлення до простої людини показано в оповіданні «Повернення». Тут письменник розповідає про життя колишнього пастуха Новака, який важко захворів і осліп. В умовах буржуазного ладу він і мріяти не міг про пот вернення зору. Тепер, коли на Закарпаття прийшло нове життя, Новакові роблять операцію, повертають зір, і він стає колгоспним пасічником. Характерний епізод, в якому розповідається, як Новак потрапив до лікарні. Якось уночі, коли він ішов сільською вулицею, його мало не збила вантажна автомашина. Шофер спершу проїхав далі, але потім зупинив машину і, дізнавшись, що перед ним сліпий, забрав його в місто і доставив у лікарню. М. Томчаній більше не повертається до образу шофера, навіть не називає його прізвища, ніби підкреслюючи випадковість цього епізоду. Але автор зумів передати цю «випадковість» як закономірність нашого життя, звичайний прояв моралі.

Письменникові іноді вдається художньо передати важливу суспільну думку не тільки через образи людей, але й через образи речей. В оповіданні «Латаний мішок» в контрастних картинах показано життя колишнього батрака — тепер колгоспника Андрія Лободи. З співчутливим гумором письменник розповідає про те, як молодому парубкові у спадщину від батька дістався старий мішок, на якому залишилися ще дідівські латки. З цим мішком було зв'язане все його минуле життя. З ним він ходив на випадкові роботи, у ньому приносив злиденні заробітки, щоб прогодувати своїх п'ятеро дітей. Змінилися часи, Андрій Лобода вже колгоспник. Але звичка ходити завжди з мішком лишилася. Та ось на чесно зароблені трудодні він одержав стільки хліба, що й на два вози не забереш. І радісно схвильований Андрій Лобода наказує дружині пошити нові мішки, а старий викидає геть за поріг. «Мертвому не в хаті місце», говорить він. І цей жест колгоспника сприймається як символ того, що він назавжди позбувся всього, що в минулому було зв'язане з латаним мішком, — злиднів, безправ'я, поневіряння.

Важливу тему — протиставлення двох світів, світу соціалізму і світу капіталізму — розробляє М. Томчаній в оповіданні «Дві стежки». З далекої Америки в рідне село на Закарпаття повернувся старий Михайло Синичка. В Америці він сорок років працював у шахті, там лишилися його молодість і сили. Але на схилі віку селянина владно потягнуло до рідної землі. Він приїхав умирати, ходив на цвинтар, вибирав місце для могили. Та скоро Михайло Синичка перестав ходити на кладовище. Він побачив, як невпізнанно змінилося його рідне село, з якою радістю працюють люди на виноградниках, його приятель Василь Грешко — тепер письменний, читає мудрі книги, племінник Юрко також захоплюється працями Мічуріна, мріє про перетворення природи, про вирощування пшениці в рідних Карпатах.

Письменник показує, як зневірений і прибитий капіталістичною експлуатацією Михайло Синичка поволі включається в нове для нього життя, як повертаються до нього розгублені по американських шахтах світлі надії. І замість того, щоб готуватися до смерті, він сам з молодечим ентузіазмом починає працювати на винограднику, а з першим снігом іде в школу вчитися грамоти, якої не міг здобути за сорок років життя і поневірянь в Америці.

Одним із кращих у книзі є оповідання «Готель «Солома». Оригінальне за композицією, з чітко окресленими характерами персонажів, це оповідання читається з неослабним інтересом. М. Томчаній розповідає тут про поневіряння сироти-підлітка Юрка — майбутнього талановитого скульптора — в умовах панування буржуазії в Закарпатті. Особливо яскраво передано життя Юрка серед знедолених мешканців «готелю «Солома», тобто тих, які жили за містом у скирті соломи.

Ще з дитинства в Юрка виявився хист до ліплення. Але хлопчик, якого діти дражнили копольцем (безбатченком), навіть не мріяв про навчання цьому мистецтву. Після смерті матері він потрапляє в середовище таких же знедолених мешканців солом'яної скирти біля Ужгорода. Це — його новий приятель Василь, грізний «директор готелю «Солома», інвалід без обох ніг Микола Дратва, колишня робітниця, яку тепер усі звуть Ержі-мама, та інші.

Небагатослівно і разом з тим виразно письменникові вдалося відтворити образ Дратви. Втративши на війні обидві ноги, вигнаний з хати дружиною, він палає невгасимою ненавистю до світу багатіїв, до суспільного ладу, при якому йому немає життя. Проте Дратва не втратив людяності, і це яскраво виявилось в його ставленні до Юрка. Спершу, коли Юрко виліпив скульптурний портрет Дратви, той побив його і прогнав із «готелю». Але залишившись насамоті, він замислюється над долею талановитого хлопця і вирішує допомогти йому вивчитись на справжнього скульптора. В оповіданні зворушливо описано сцени, як Василь і Дратва купують Юркові одяг і шукають для нього вчителя.

Автор зумів оригінально розв'язати тему протесту передової інтелігенції Закарпаття проти тогочасного ладу.

Чимало хороших сторінок знаходимо в оповіданні «Зустріч», в якому змальовано роботу лісорубів, хоч в цілому оповідання не можна назвати вдалим. Тут добре передано саму, так би мовити, атмосферу роботи лісорубів, хороші описи гірської природи. Наведемо для прикладу скупий і точний опис вечора в Карпатах: «У карпатських лісах вечір настає скоріш, ніж в низинах. І сонце не так заходить, як у степу. Воно просто ховається за горою, без палкого прощання на обрії, так собі торкнеться шпиля, зсунеться вниз, і довгі тіні гірських вершин лягають на ліси, гори поволі стихають, тільки поточки починають дзвінкіше дзюрчати... І ліс, здається, стає непрохідним, таємним, суворим».

Як бачимо, тут немає зайвих красивостей, все природно і ясно, видно, що автор описав вечір у Карпатах за власними спостереженнями. Так само скупо і просто описано передгроззя і саму грозу в Карпатах. Особливо запам'ятовується образ могутньої ялиці, яка виросла прямо на камені, обплутавши його з усіх боків корінням. Під час грози ялиця «стояла під вітром, мов орел із затиснутою в кігтях здобиччю, розмахувала гіллям, наче крилами».

Недоліком цього оповідання є те, що письменник всупереч природному розвитку подій, життєвій і художній правді уникає розгортання конфлікту, штучно обриває його. Оскільки цей недолік характерний і для інших оповідань, розглянемо його детальніше.

Конфлікт між головними героями твору — новим обліковцем Ганною Іванівною і передовим лісорубом Павлом Зубком — намічається ще до їх зустрічі. По дорозі в ліспромгосп Ганна Іванівна чує розповіді про успіхи Павла Зубка, дізнається й про те, що він заспокоївся на досягнутому, протягом тривалого часу не підвищує виробітку. Вона правильно вирішує, що лісоруба захвалили, і він зазнався. При зустрічі це підтверджується. Ганна Іванівна в ліспромгоспі займається не тільки обліком виконаної роботи, але й доступними їй засобами бореться за підвищення виробітку. Вона щодня виставляє щити з показниками змагання між лісорубами, критикує Павла Зубка в світловій газеті. Логіка подій підказує, що конфлікт назріває і повинен розгортатись далі. Але письменник штучно згладжує його: буквально на другий день після того, як була показана світлова газета, Павло Зубок уже усвідомив свої помилки і почав працювати краще.

Це невправне втручання автора в природний хід подій, всупереч логічному розвитку образів, не проходить марно і тягне за собою інші недоліки. Внаслідок того, що розвиток конфлікту штучно перерваний, автор не зміг розкрити внутрішнього світу своїх героїв, показати їх в усій життєвій багатогранності. Замість цього, намагаючись зацікавити читача, письменник нагромаджує ряд подій, серед яких зустрічаються й такі, в які важко повірити. Виявляється, що обліковець Ганна Іванівна — не простий обліковець, а скульптор, вона таємно від лісорубів виліпила портрет Павла Зубка. Молоді люди кохають одне одного. А закоханих, як відомо, ніщо не злякає. Ось вони пішли в ліс по ягоди і раптом побачили перед собою ведмедицю з двома ведмежатами. Ганна Іванівна, звичайно, трохи розгубилася перед небезпекою, але Павло Зубок проявив рідкісну «хоробрість»; прямо перед очима ведмедиці він... поцілував дівчину.

Подібне полегшення конфліктів бачимо і в інших оповіданнях. У згадуваному вже оповіданні «Іринка» Михайло Ковтанець так само, як і Павло Зубок, неправдоподібно швидко перебудовується. Тільки сьогодні у відповідь на критику Іринки він зло говорив їй: «Не заглядай в чужий горщик, подивися, що у твоєму вариться!», а завтра він уже став доброякісно фарбувати нитки, а ще через кілька днів найпалкіше аплодує Іринці під час вручення їй премії.

Жодна з тем, піднятих у книзі оповідань Михайла Томчанія, не викликає заперечень. Та художній твір не можна позитивно оцінювати лише за актуальність тематики. Важливі суспільні теми письменник повинен втілювати в повноцінних художніх образах, виражати в довершеній художній формі, так, щоб літературний твір був справді мистецьким. Розглядаючи «Закарпатські оповідання» з погляду цих вимог, слід одверто сказати, що автор книги ще в недостатній мірі виявив свою письменницьку майстерність, хоч у нього є дані для цього і їх треба наполегливо розвивати, удосконалювати.

У книзі М. Томчанія є ряд оповідань художньо слабких. Таке оповідання «Шовкова трава», яким відкривається книга. Автор намагався пов'язати давній переказ про шовкову траву, з допомогою якої «дива можна робити», з кінофікацією Закарпаття. Але це вийшло в нього штучно, надумано, а образи кіномеханіка Олекси Полічука і підлітка Івана Смереки — схематичні.

Такі ж слабкі оповідання «На межі», «На дорозі», «Мій земляк», «Збирачі м'ячиків», «Школа під дубом». В кращому разі це белетризовані ілюстрації певного, часто широко відомого, положення, або зарисовки з натури, без потрібного художнього узагальнення, без типізації образів і подій. Інколи письменник зловживає прийомом контрастного зіставлення минулого і сучасного в житті персонажів, перетворює його на шаблон. Цей прийом не виправдує себе ще й тому, що примушує автора кожного разу брати для оповідання досить великий відрізок часу — десятки років. Це позбавляє можливості зосередитись на провідній, визначальній події в житті персонажа і веде до схематизму й декларативності. Очевидно, письменницька майстерність проявляється і в умінні ставити своїх героїв у такі ситуації, взаємини, в яких би їхні характери розкривалися якнайповніше і через які для читача проглядало б їх минуле і майбутнє.

Відсутність у письменника вміння відбирати найхарактерніші життєві факти, епізоди проявилась, наприклад, в оповіданні «Збирачі м'ячиків». Тут немає центральної події, яка б відігравала роль стрижня розповіді. Без цього оповідання вийшло аморфним, розкиданим і розтягнутим, герої його невиразні, а деякі й просто зайві, як образ того «дядька», що його підвозив Михайло на машині. Жанр оповідання не терпить нічого зайвого, він вимагає особливо стислої, концентрованої розповіді.

Авторові «Закарпатських оповідань» треба більше працювати над мовою оповідань. йдеться тут не про якісь стилістичні чи лексичні огріхи, які він допускає. Вони теж зустрічаються в книзі. Хочеться звернути увагу письменника на те, що він недостатньо використовує багатства розмовної лексики, зокрема своєрідну мову Закарпаття. Адже в його оповіданнях мова лісорубів і селян ні в синтаксисі, ні в лексиці нічим не відрізняється від мови автора, тобто нормативної літературної мови. Цим ми не хочемо сказати, що оповідання треба захаращувати діалектизмами, іноді незрозумілими для широкого кола читачів. Але й нівелювати мову персонажів, зовсім позбавляти їх можливості вживати характерні для них звороти й слова також не слід.

Видання «Закарпатських оповідань» Михайла Томчанія свідчить про ту велику увагу, яка приділяється в нашій країні молодим літературним кадрам. Разом з тим лише від самого письменника, від його наполегливості в оволодінні художньою майстерністю залежать дальші успіхи, яких ми щиро бажаємо досягти йому в цікавому і трудному жанрі.

Л-ра: Дніпро. – 1954. – № 7. – С. 120-124.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Михайло Томчаній, Михаил Томчаний, критика на творчество Михаила Томчания, критика на творчість Михайла Томчанія, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчості Михайла Томчанія, українська література 20 ст.