Так мало ми жили. І так багато!
Так мало ми жили. І так багато!
Тих днів і не злічить, і не згадати.
Коли нас, ще живими, розлучили,
ми в сонці зустрічалися очима.
Тепер, коли навіки нас розлучено,
ми душами стрічаємось квітучими
в ряснім кущі жасмину, навесні,
коли ще жодна квітка не опала.
Ми порахуєм їх —
бо стільки й наших днів.
Ох, як багато їх!
І ох, як мало...
