20.04.2018

Політ метелика, вердикт вітру, мужність трави

М. Анастасьєв

Нерозумно запитувати (хоча частенько запитують), хто був головним поетом у такій-то країні в такий-то час. Але в запитанні, кого вважали головним поетом сучасники, певний сенс є.

Відповідно до Америки минулого сторіччя у відповіді не може бути сумніву: звичайно, Генрі Уордсворт Лонгфелло.

Численні його твори і в першу чергу «Пісня про Гайавату», якій ще за життя автора надали статусу «індіанської Едди», виходили запаморочливими як на ті часи тиражами. Різні почесті сипалися з усіх боків. Будинок поета в Кембріджі, штат Массачусетс, як магнітом притягував усіх — людей помітних і навіть знаменитих, але також і просто дармовисів. Буркотливі голоси, як-от голос Едгара По, автора статті «Лонгфелло та інші плагіатори», глушив гул оплесків — і вдома, і за кордоном. Під час європейської подорожі в кінці 60-х років Лонгфелло удостоїла особистої аудієнції сама королева Вікторія, а провідні англійські університети надали йому почесний докторський ступінь. Після смерті він став єдиним американцем, чий бюст поставили у «ніші поетів» Вестмінстерського абатства, а на батьківщині ця сумна подія була відзначена національною жалобою (державні співчуття висловила і Англія).

Отож із королівським троном усе ясно. Ну, а «поетом номер два» кого вважали? Зрозуміло, що не Уітмена, але загалом претендентів на це «звання» могло бути декілька. Припустімо, Джон Уіттьєр, який чудово писав пейзажі Нової Англії. Або Джеймс Рассел Лоуелл, законодавець мод, «поет поетів», чиє слово вважали незаперечним у колі «бостонських брамінів» — інтелектуальної еліти середини сторіччя. Або навіть Холмс, загалом-то, як, здається, уже говорилось, поет-аматор, поет альбому, втім, людина яскраво обдарована, що й дозволило декотрим його творам розірвати межі жанру і прорватись, навіть усупереч намірам автора, до широкої публіки. Не виключено — Емерсон, хоча на оцінку і сприйняття його віршів, безперечно, мав могутній вплив авторитет самої особистості інтелектуального лідера нації. Між іншим, Уітмен, всупереч загальнопоширеній думці, його взагалі на перше місце поставив, вишикувавши далі таку ієрархію: Лонгфелло, Брайант, Уіттьєр (Едгар По лишився осторонь; знаходячи у нього віртуозну техніку, Уітмен и пні самий час засудив автора «Ворона» за «відмову від неминущих для народу конкретних, первинних цінностей — таких, як тіло, земля і море»).

Не нам судити тодішні уподобання. Та й взагалі розмова тут не про лідерів. Поговорімо, навпаки, про поета, чиє ім’я за життя, та й тривалий час потому лишалося невідомим навіть гурманам.

Це — Емілі Дікінсон.

Як Едгара По і Германа Мелвілла, її по-справжньому почуло тільки XX сторіччя. Але тут є велика різниця. Якщо авторів «Ворона» і особливо «Мобі Діка» невідомість, неувага, а тим паче агресивні нападки пригнічували, то Емілі Дікінсон якраз хотіла лишатися в тіні, жити в повній самотності.

Перший зустрічний, якщо ти, проходячи,
Захочеш заговорити Зі мною, то чом би тобі Не заговорить зі мною,
Чому б і мені не почати розмову З тобою, —

так писав Уітмен. Він ладен був будь-якої миті розкрити світові душу і серце, почати перекликатися з усіма і всякими — від президента до бруклінського волоцюги і лісовика-піонера.

А Емілі Дікінсон знала тільки одного, по суті, співрозмовника — саму себе.

Донька відомого юриста, вона, закінчила дуже престижний, мало кому доступний коледж, однак навіть у небагатолюдній аудиторії було їй явно незатишно. Минуло декілька років, вибухнула Громадянська війна, але навіть ця катастрофа не сколихнула її розміреного, зовсім безподійного життя. Точнісінько так не долинали до неї і віддалені відзвуки інтелектуальних суперечок, що спалахували в Новій Англії, хоча батьківський дім в Амхерсті, де провела Емілі Дікінсон нещедро відпущені долею строки (1830-1886), був за якихось пару сотень миль і од Бостона, і од Конкорда. Окрім людей найближчих, спілкувалась вона лише з двома-трьома друзями, та й то більше через пошту.

Тільки вони й знали, що їх кореспондентка, ця стара діва, вихована в суворих традиціях віри, захоплюється віршуванням. Одним із них був Томас Вентворт Хігінсон, літературний критик, що виступав у одному з найповажніших журналів того часу, «Атлантик манслі», з рецензіями на поетичні книги. У квітні 1862-го року він одержав бандероль з чотирма віршами та короткою запискою відправника: «Невже у вас не знайдеться хвилини вільного часу, щоб написати мені, чи варті бодай чогось оці вірші?» Хігінсон був людиною совісною і відгукнувся розгорнутою відповіддю, що поклала початок двадцятирічному листуванню. Він привітав очевидний талант автора, але відзначав також неточні рими, похибки проти правильного ритму і навіть граматики. За «хірургію», здійснену «шановним наставником», Дікінсон чемно подякувала, однак прислухатися до порад і не подумала. Так із самого початку з'ясувалася одна особливість удачі поетеси, в якій невпевненість у своїх силах дивно поєднувалася з надмірною гординею. Вона лякалася, що її не зрозуміють, і не бажала, щоб зрозуміли.

Коротше, за життя Емілі Дікінсон було надруковано, та й то якимось чудом, без авторського дозволу, лише вісім її мініатюр. Перша книжка з’явилася через чотири роки після смерті, потім упродовж декількох десятків літ побачили світ інші видання, та лише 1955-го року, внаслідок подвижницьких зусиль дослідників, вийшло тритомне зібрання творів, об’єднавши близько тисячі віршів. І тільки тоді стало ясно, якого калібру і якого чистого голосу це поет.

Що ж являє собою так ретельно і так довго бережений від сторонніх очей поетичний світ Емілі Дікінсон?

Можна, дуже лаконічно, та й дуже приблизно сказати так: у ньому дихає сама природа, дихає інколи рівно, а інколи надто важко, уривано. Дерева шелестять, але гнуться під потужними поривами вітру, метелики пурхають, щоб, закінчивши недовгий свій вік, уже ніколи не злетіти більше, сонце світить, але зразу ж відходить за хмари, трава проростає і скоро мерхне. Тут одразу ж і відкривається колосальна відмінність од сучасників. У очах Емерсона Природа — натуральний дім людини, пантеїзмом, хай і пантеїзмом, так би мовити, теоретичним, живиться його бадьоре світовідчування. У Торо і особливо Уїтмена той же пантеїзм набирає вражаючої тілесності, від якої виходить могутня і невичерпна енергія життя. Ну, а у Емілі Дікінсон Природа — це і не дух, і не тіло, а хитка, готова щосекунди зламатися рівновага. У ній нема жодної ієрархії, все рівне у своєму значенні, усе з великої літери, все гідне уваги, все сповнене змісту і все взаємопов’язане, тож варто якійсь незначній, здавалось би, дрібниці зникнути, як захитається вся світобудова.

Природо — тебе ми бачим:
Вечір — Пасмо горбів —
Білка — Затемнення — Метелик —
Ні — ти Небо само!
Природо — тебе ми чуєм:
Ковалик — Бджола — Блискавка —
Боболінк — Океан.
Ні — ти сама гармонія!
Природо — тебе ми знаєм:
Та в слова — не вмістить.
Не дотягується вся наша мудрість До твоєї простоти.

Емерсон все-таки підходить до Природи аналітично: є краса пейзажу, є вища одухотворена людською волею краса, є краса — об’єкт роздумів. Ну, а Емілі Дікінсон ці вправи розуму зовсім чужі, у неї все злите в повну єдність, що чинить опір будь-якій інтелектуальній «хірургії» (не дарма вона вжила це слово у листі до редактора журналу). Це інше світовідчутгя, і, отже, інша поетика.

У ній мовби вгадуються культурні відкриття XX сторіччя, мистецтво якого стирає всілякі грані між високим і пересічним. Мені пригадується тут прониклива думка Мераба Мамардашвілі, висловлена у знаменитих нині лекціях про Марселя Пруста: «Пруст говорить, що, живучи, ми настільки пов’язали себе різними речами, настільки роздали себе в різні речі, що можна відкривати великі істини не тільки в «Думках» Паскаля, але і в рекламі туалетного мила».

Можна навести, до речі, і відомий вислів вождя французького сюрреалізму Андре Бретона: немає жодної різниці між танцювальною парою і бджолиним вуликом.

Цілком припускаю, втім, що пережитий досвід, в тому числі й досвід літературний, деформує початкові пропорції, примушуючи шукати у попередніх поетів те, що вони самі зовсім не передбачали.

І вже точно світовідчуття і літературний живопис Емілі Дікінсон надто далекі і від асоціативної поетики Пруста, і, тим більше, від гротесків Бретона. Радше вже до Фроста, якщо говорити про співвітчизників, можна лінію продовжити. Але ж Фрост — чудовий і майже самотній уламок минулого. А взагалі для художників XX сторіччя злиття верху і низу є похмурим свідченням і знаком розпаду цінностей. Ну, а в очах Емілі Дікінсон те саме злиття є свідченням і знаком безмежності буття, хай і проблематичної:

Якщо неба не знайти внизу,
Вверху його не знайдеш.

Давайте, однак, звернемо увагу на саму графіку вірша, взагалі-то досить традиційного, як правило (при всіх чіпляннях першого читача — Хігінсона), організованого ритмічно, найчастіше римованого і цілком позбавленого барокової пишноти. Аскетичний вірш. Ключове значення у ньому має знак тире, яким Е. Дікінсон заміняє і кому, і двокрапку, і навіть крапку. Це не дивацтво і не каприз, це сенсотворча опора її поетичного світу.

Тире — це тривалість, тире — це безперервність.

Людина, невідбутно і навіть принципово, можна сказати, самотня, Емілі Дікінсон, звісно, багато думала про смерть. Смерть — незмінна супутниця її поезії: звуки життя тут часто тонуть у цвинтарному мовчанні. Ось рядки, яким передбачалося стати знаменитими — у них бліда, страхітливо біла (як у По, як у Мелвілла) смерть готова, мовби, проковтнути весь світ. Та і сам світ — цвинтар (у нього є адреса, і під плитою відомо, чиї тіла зотлівають, — тіла жертв Громадянської війни, але вірші Емілі Дікінсон найменше націлені на актуальність):

В Покоях похована з алебастра —
Ранок не торкне День не сліпить —
Лежить Воскресіння сумирна паства
Крокви — це атлас —
Покрівля — граніт.

Але зразу ж йде діалогічне заперечення, якого нема і бути не може ані у По, ані у Мелвілла. Картина дивовижно перетворюється, на землю сходить мир і спокій.

Ери ступають молочним Півмісяцем —
Світи вигнуть арки —
Котяться сфери —
Діадеми — падають Дожі — здаються —
Беззвучно — як крапки —
На Диску із снігу.

У поезії Емілі Дікінсон багато смутку, і це помітно відрізняє її від сучасників-оптимістів. Але в ній майже немає трагізму, що помітно відрізняє її від найближчих попередників. У Едгара По нічний гість — це фатум, у Емілі Дікінсон гість — всього лиш вітер, «як натомлений чоловік», якому добре було б запропонувати трохи відпочити після безсонних його трудів. І взагалі:

Припустиш — коротка Земля —
Всім верховодить нуда —
Гне багатьох біда —
З того нам що?

Смерть — не кінець, а всього лише зупинка на шляху, поріг Життя, в якому, у свою чергу, затаїлася смерть, і так нескінченно. А ось коли розірвати цей зв’язок, тоді справді усе щезне:

Захисна-бо ірреальність —
Порятунковий міраж Щоб могли іще ми жити —
Призупинить — бо Життя.

Із усього цього, як я, власне, сказав уже, зовсім не випливає, неначе поезія Емілі Дікінсон повністю безтурботна. Прихована напруга у її віршах відчувається повсякчас, і живиться вона ось чим. Природа байдужно здійснює свій цикл. А людині — грішній та слабкій людині — як увійти у цей круговорот? Для Емерсона, Торо, Уїтмена тут знову ж таки нема питання — скинути тягар передсудів і увійти, — ось і все. А Емілі Дікінсон воно мучить непозбутно, прибираючи, втім, нечасто, форми і образи то патетичні (людське серце — «сцена для вічності»), то трохи навіть комічні: яке діло плазуну до перехожого, що випадково спинив на ньому погляд?

Проблема залишається невирішеною. Більше того — вона благословенно нерозв’язна.

Тут в душі Емілі Дікінсон (для якої стовбур дерева — Вартовий, море край ніг — стежка, велично звана землею, а пасма пагорбів означають набагато більше, ніж війни, технічний прогрес чи соціальний експеримент) прокидається американка, спадкоємиця невичерпної духовної традиції, згідно з якою прагнення до неможливого є станом душі, навіть, якщо воно не знаходить виходу в практичній поведінці.

Інша річ, що в даному разі цю ідею повсякчасного прагнення за небокрай втілюють не ті, хто зазвичай, — будівельники, піонери і взагалі, як в Америці говорять, люди, які самі себе зробили. Втілюють її поети.

Вірші Емілі Дікінсон про поета і поезію можна було б зібрати докупи, тоді вийде досить цілісний монолог у славу «Першошукача картин», сама присутність якого на цій землі — чари. Ось тільки один фрагмент того уявного циклу, але, може, центральний:

З’єднаймось по порядку —
По-перше — Поет —
Сонце — по-друге
Літо — потім Господній рай —
І перелік закрито.
Поміркуймо — Перший може вмістити Ціле — як своє, інше — розкіш напоказ.
Висновок: Поет — це все!

Чисто романтичний, за всієї своєї бухгалтерської оформленості, звичайно ж, образ і чисто романтичне уявлення про Поета. Нашій епосі воно не близьке. І вже зовсім чужий їй образ поета як посланця добра, покликаного зцілити людей і світ від псування, повернути зневіреним віру в майбутнє.

Якщо серцю хоч одному —
Не дозволю розбитись —
Я не даремно жила!
Якщо ношу на плечі візьму —
Щоб хтось міг розпрямитись —
Біль — хоч один — зніму —
Одній помираючій птиці Верну частинку тепла —
Я не даремно жила!

Ні, нашим часам набагато ближча суха максима Андре Жіда: те, що людина пише, наслідків мати не повинно.

То чому ж саме ці, черстві й нещадні, часи прийняли, більше того, полюбили цю неголосну сумну музику поезії Емілі Дікінсон?

Мені здається, тут спрацював закон компенсації. Вік, що зазнав жаху газових камер, тоталітарних режимів та винищувальних воєн, вік, що зробив фетішем технічний прогрес і пережив катастрофу відчуження особистості, вік, коли надто багато хто уміє говорити-віщувати і зовсім мало хто — слухати, наш, одне слово, вік інстинктивно тяжіє до безнадійно нібито втраченої гармонії. Особливо, якщо поет знає їй ціну, принадами легких вирішень не спокушається, та й на роль месії не претендує.

Вірші Емілі Дікінсон — вірші для особистого щоденника і приватного листування — стали посланням майбутньому.

Добре, що це послання не загубилось дорогою.

Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 4. – С. 88-94.

Біографія

Твори

Критика