Ельфріде Єлінек. Піаністка
(Уривок)
І
Мов ураган, влітає вчителька гри на піаніно Еріка Когут до їхньої з мамою квартири. Мати любить називати Еріку своїм маленьким вихором, бо дитина іноді рухається з неймовірною швидкістю. Вона все намагається втекти від матері. Еріці незабаром виповниться сорок. Знаючи вік матері, можна було б подумати, що вона бабця Еріки. Еріка з’явилася на світ уже після того, як її батьки подолали разом чимало нелегких років спільного існування. Батько відразу ж передав естафетну паличку доньці і назавжди зник із поля зору за лаштунками. Еріка з’явилася, а батько зник. Сьогодні Еріка дуже рухлива, вишколена необхідністю. Її рухливість розвинулася не від доброго життя. Вона нагадує купу осіннього листя, зворохобленого різким поривом вітру, коли стрімко пролітає крізь вхідні двері помешкання і робить спробу непоміченою зникнути за дверима власної кімнати. Але у дверях уже виросла постать матері, яка зупиняє Еріку. Притискає її до стіни і викликає на серйозну розмову, поєднуючи в одній особі інквізицію і роз- стрільну команду, одноголосно визнану інституціями держави і сім’ї на посаді матері. Мати намагається вивідати, чому Еріка повернулася додому аж тепер, із таким запізненням. Останній учень, для якого вона не пошкодувала зневаги, пішов додому три години тому. Мабуть, ти думаєш, що я не дізнаюся, де ти була, Еріко. Дитина намагається дати відповідь на невисловлене запитання, але їй не вірять, бо вона часто бреше. Мати чекає, але недовго, а потім починає рахувати — раз, два, три.
Але вже на цифрі два донька дає нову, не менш далеку від правди відповідь. У неї з рук виривають заповнений нотами портфель, і відразу ж звідти визирає назустріч матері гірка відповідь на всі запитання. Чотири зшитки сонат Бетховена ділять вузенький простір з новенькою сукнею, по якій відразу видно, що її щойно купили. Мати відразу ж люто накидається на обновку. Щойно, у крамниці, простромлена вішаком, сукня виглядала так привабливо, кольорова і гладенька, а тепер вона лежить, немов зім’ята ганчірка, і мати свердлить її поглядом. Гроші, які мати збиралася покласти на ощадний рахунок, витрачені! Витрачені раніше задуманого. Викинуті на вітер. Цю сукню можна було би постійно мати перед очима у вигляді чергового внеску на ощадний рахунок Австрійського банку, який при-значений на купівлю нерухомості, можна було би щоразу поглянути на нього, якщо не полінуватися пройти шлях до білизняної шафи, де ощадна книжка лежить за стосиком рушників. Але зараз книжки там немає, сьогодні вона ви-йшла на прогулянку, з неї зняли гроші, і ось перед нами результат: тепер Еріка повинна щоразу вбиратися у цю сукню, коли виникатиме запитання, куди поділися гроші. Мати кричить:
— Але ти все проциндрила! Ти відмовилася від майбутньої винагороди! Ми могли би потім переїхати у нову квартиру, але ти не могла ще трохи зачекати, і замість цього у тебе тепер є лише ганчірка, яка дуже швидко вийде з моди.
Мати все хоче мати згодом. І нічого — відразу. Тільки присутності своєї дитини вона потребує постійно і постійно хоче знати, де можна знайти дитину у випадку, якщо матусі загрожує інфаркт. Мати хоче заощаджувати тепер, щоб насолоджуватися потім. І тут Еріка не вигадує нічого кращого, ніж купити собі сукню! Річ, ще більш зайву, ніж крапля майонезу на канапці з рибою. Ця сукня вийде з моди не те що наступного року, а ще навіть цього місяця. А гроші ніколи не виходять із моди.
Вони заощаджують на нове власне спільне велике помешкання. Винайнята квартира, у якій вони живуть зараз, уже така знищена, що її можна хіба що позбутися. Перед тим, як вселитися у квартиру, вони зможуть самі визначити, де будуть розташовані вбудовані шафи і навіть міжкімнатні стіни і перегородки, бо їхній будинок зводиться за принципово новою будівельною системою. І все тут робиться згідно з особистими побажаннями клієнтів. Хто платить, той і вирішує. Мати, яка отримує лише крихітну пенсію, вирішує, скільки платить Еріка. У цій новісінькій квартирі, збудованій за найсучаснішими технологіями, кожен отримає своє власне королівство, Еріка тут, мати — там, і обидва ці королівства будуть надійно відділені одне від одного. Але буде і спільна вітальня, у якій вони зустрічатимуться. Коли захо-чуть. Але мати з дитиною, ясна річ, завжди хочуть бути разом, бо вони ж становлять єдине ціле. Вже тут, у цьому свинарнику, який поступово розвалюється, в Еріки є своя територія, куди вона тікає і де нею дбайливо керують. Це тільки тимчасове її королівство, бо мати щомиті може зайти сюди. Двері кімнати Еріки не мають замка, бо ж у дітей не може бути таємниць від батьків.
Життєвий простір Еріки складається з її власної крихітної кімнатки, де вона може робити все, що захоче. Ніхто не заважає їй там, бо ця кімната належить лише їй. Володіння матері — це все решта у квартирі, бо вона тут господиня, яка про все піклується, всім керує, а Еріка лише пожинає плоди її дбайливої турботи про їхнє спільне родинне вогнище. Еріка ніколи не виконує домашньої роботи, бо така робота знищує токсичними засобами для миття її руки піаністки. Єдине, що примушує матір турбуватися під час її нечастих перерв у роботі, — це її багатолика власність. Бо ніколи точно не можна знати, де саме ця власність перебуває. І де знову пропала ця невгамовна власність? Де, по яких закутках вона швендяє, сама чи з кимось? Еріка, неспокійна, ніби ртуть, у цей момент, мабуть, кружляє десь невідомо з ким і робить дурниці. Але з дня на день донька з точністю до секунди врешті-решт опиняється там, де слід: удома. Мати часто турбується, бо кожен власник чудово це знає з болючого досвіду: довіра — це добре, але контроль — значно краще. Основною проблемою матері є намагання якомога міцніше зафіксувати і знерухомити свою власність на одному конкретному місці і не дати їй втекти звідти. Здійсненню цієї мети допомагає телевізор, який постачає готовими і запакованими просто додому гарні картинки, заздалегідь підготовані і запаковані. Задля телевізора Еріка майже завжди на місці, а якщо її раптом немає, то завжди точно відомо, де саме вона перебуває. Іноді Еріка увечері йде на концерт, але останнім часом таке трапляється все рідше. Вона або сидить за фортепіано і встукує у клавіші свою давно і надійно по-ховану кар’єру піаністки, або ж шугає злим духом над кимось зі своїх учнів. Там її у разі потреби теж можна видзвонити. Або ж Еріка іде на якийсь камерний домашній концерт, де захоплюється, грає і святкує разом з іншими колегами. Там її також можна видзвонити. Еріка бореться з материним контролем і постійно намагається досягнути того, аби мати не дзвонила за нею всюди, але мати може не зважати на це, бо ж це вона, мати, визначає межі дозволеного і забороненого. Мати визначає також тих, хто має право спілкуватися з її донькою, і внаслідок цього все менше людей прагнуть побачити Еріку і поспілкуватися з нею. Професія Еріки є і її захопленням: божественна влада музики. Музика заповнює увесь час Еріки. Ні на що більше часу не залишається. Ніщо не дає їй такої радості, як найкращі музичні твори у виконанні найвідоміших музикантів.
Коли Еріка раз на місяць дозволяє собі посидіти у кав’ярні, мати знає, в якій саме, і може до неї туди подзвонити. І вона активно використовує це своє право. Така собі складна конструкція домашнього виготовлення, змонтована з правил безпеки і звичок.
Час довкола Еріки поволі кам’янішає, ніби гіпс. А щойно мати своїм міцним кулаком грубо вдаряє по ньому, як він моментально кришиться. Еріка регулярно опиняється у таких пастках із ортопедичних гіпсових решток коміра часу довкола своєї тоненької шийки і на посміховисько іншим мусить вимовити:
— Мені треба додому.
Додому. Майже завжди, коли Еріку можна зустріти на вулиці, вона прямує додому.
Мати пояснює:
— Еріка влаштовує мене такою, яка вона є. Навряд чи вона здатна на щось більше. З її здібностями і якби вона послухала мене свого часу, вона легко стала би відомою на всю країну піаністкою!
Але всупереч волі матері Еріка іноді потрапляє під чужий вплив, зарозуміле чоловіче кохання відволікало її від навчання, небезпеки у вигляді косметики і суконь загрозливо витягували до неї свої потворні голови, і ось кар’єра закінчилася, так і не почавшись. Але принаймні вона досягнула певного і стабільного статусу: місце викладачки класу фортепіано у Віденській консерваторії. І їй навіть не довелося роками скніти у якійсь третьосортній музичній школі, намагаючись навчитися чогось і пробитися далі, у таких школах немало юних і обдарованих припали пилом, дочекалися, аж поки з них витече енергія юності, вони посіріли, згорбилися і бігають галасливою зграйкою слідом за директором.
Якби не її марнославство. Це жахливе марнославство. Марнославство Еріки допікає матері і мучить її, ніби колючка в оці. Марнославство — це єдине, від чого Еріка ще мала би поволі відучитися. І краще зараз, ніж згодом, бо з віком, а він невблаганно підступає, марнославство стає особливо важкою ношею. А вік уже сам по собі є достатньо вагомим тягарем. Ця Еріка! Хіба найвідоміші в історії музики особистості були марнославними? Ні, не були. Єдине, чого ще слід позбутися Еріці, — це марнославство. Якщо не залишиться іншого виходу, мати з цією метою змушена буде стесати з неї все зайве, залишити саму лише гладеньку поверхню, до якої просто не зможе причепитися ніщо непотрібне.
Тож і сьогодні мати намагається вирвати з міцно стиснених пальців доньки нову сукню, але ці пальці занадто треновані. ,
— Пусти, — каже мати. — Дай сюди! Тебе слід покарати за твою нерозумну слабкість до всього зовнішнього. Досі тебе карало життя, не звертаючи на тебе уваги, а тепер тебе покарає мати, ігноруватиме тебе, навіть якщо ти обвішаєшся всіма можливими цяцьками і розмалюєш себе, ніби клоун. Дай сюди сукню!
Раптом Еріка кидається до своєї шафи. У неї з’являється моторошна підозра, а досі такі підозри завжди виявлялися слушними. Наприклад, сьогодні у шафі знову дечого бракує, темно-сірого осіннього костюма. Що сталося? Тієї ж миті, коли Еріка помічає зникнення котроїсь речі, вона відразу ж готова назвати відповідальну за це. Це може бути одна-єди- на особа, інших варіантів немає.
— Ах ти ж стерво! — кричить Еріка на свою повелительку і хапає її за волосся, пофарбоване у русявий колір, з якого вже вибиваються біля голови сірі корінці. Послуги перукаря також занадто дорогі, тож до нього краще не звертатися. Щомісяця Еріка фарбує матері волосся спеціальним пензликом, використовуючи фарбу «Поліколор». І ось тепер вона немилосердно тягне за власноруч пофарбоване волосся. І з силою тягне за нього. Мати плаче. Коли вона зупиняється, у неї в руках повно волосся, яке вона роздивляється застиг-лим і здивованим поглядом. Хімія давно вже зламала опір цього волосся, але і природа ніколи не прагнула зробити з нього шедевр. Еріка не знає, що робити з видертими волосинами. Врешті йде на кухню і кидає темно-русяві, погано профарбовані жмутки волосся у смітник.
Заплакана мати з обскубаною зачіскою залишається стояти у вітальні, де Еріка часто дає приватні концерти, на яких їй немає рівних, бо у цій вітальні ніхто, крім неї, не вміє грати на фортепіано. Нову сукню мати все ще тримає у руках, руки її тремтять. Якщо вона хоче продати сукню, то мусить поквапитися, бо мода на такі маки завбільшки з капустину протримається максимум рік, а потім назавжди минеться. У місцях, де їй тепер бракує волосся, у матері болить голова.
Донька повертається у вітальню і теж плаче від перенапруження. Вона обзиває матір підступною наволоччю, але потай сподівається, що мати відразу ж почне з нею миритися. І поцілує її з любов’ю. Мати присягається, що тепер у Еріки відсохне рука, яку вона наважилася підняти на власну матір. Еріка схлипує все голосніше, бо їй уже стає шкода матері, яка приносить себе в жертву повністю, разом із кістками і волоссям. Про все, що б Еріка не зробила поганого матері, вона відразу ж шкодує, бо вона любить свою матусю, яку знає з раннього дитинства. Врешті Еріка, як і варто було сподіватися, йде на примирення, а при цьому гірко ридає. Мати охоче, занадто охоче погоджується на це, бо ж вона не може ображатися на власну доньку.
— А тепер я зварю нам кави, і ми вип’ємо її разом.
Вони п’ють каву, і коли Еріка доїдає пиріг, їй стає ще більше шкода маму. Вона уважно обдивляється залисини на материній голові. І не знає, що має сказати на це, так само, як вона не знала, що їй робити зі жмутками волосся. Вона про всяк випадок ще трохи плаче, бо мати вже старенька і рано чи пізно помре. І тому, що її власна юність теж уже минула. І просто через те, що все завжди закінчується, а натомість нічого не приходить.
Твори
Критика
- Natura morta: флористичні мотиви в романі «Gier» Е. Єлінек
- Лейтмотив руки у романі про музику: автобіографічний вимір роману Е. Єлінек «Піаністка»
- Прекрасний і потворний міф: руйнування австрійського музичного міфа в романі Е. Єлінек «Піаністка»
- Розважальний роман Ельфріди Єлінек: зародження товарно-безгрошових відносин у лоні розвиненого капіталізму
- Символічний обмін і смерть виробництва: критика постіндустріального суспільства в роботах Ж. Бодріяра та прозі Е. Єлінек
- «Я сама зроблю з себе кімнатку»: проблематика просторової організації любовних стосунків у романі Е. Єлінек «Жадоба»
