Вікторія Златкіна. Вчитель, який змінив моє життя

Горішки для Льовушки

Льова з самого ранку нічого не їв. Чашка кави і рогалик не рахуються. Шлунок, ця ненаситна піч, вже все давно спалив, навіть вугілля не залишив.

Надвечір похолодало, ранкову сльоту скріпило морозом і припорошило снігом. Льова втягнув носом повітря: смажена картопля, копчені ковбаски, аромати якихось солодощів. Запахи дражнили, змішувалися між собою, лоскотали ніздрі.

Він звик до вуличної їжі, вже півроку харчувався тим, що під руку потрапить. Сьогодні зовсім на мілині. Останні гроші спустив на покупку відеокарти і жорсткого диску. А до зарплати цілих шість днів. Знову доведеться у Сергія позичати.

Льова залишив позаду супермаркет, обігнув кіоск з випічкою і, кинувши голодний погляд на лавку з шаурмою, підійшов до паркану. Там, притулившись до нього, сиділа бабуся у вовняній хустці, сірому кожушку, старих валянках. Класична бабуся – персонаж народних казок. Щоправда, торгувала не чарівними яблуками, а насінням і горіхами.

– Мені склянку горішків, – попросив Льова, шарячи в кишенях куртки.

– Яких хош?

– Щоб подешевше.

– А-а-а… є такі, є. Арахіс у мене смачний, піджаристий, буш задоволений, – прошамкала бабуся і зачерпнула з кулька склянку горіхів.

Льова вишкріб дрібницю і розплатився, ледве вистачило. Добре, що квиток на електричку купив заздалегідь. Кімнату був змушений орендувати у самій глушині. Там ціни більш-менш помірні.

 – Погодка сьогодні кепська, похолодало-то як, – сказала старенька, розтираючи замерзлі руки.

– Ага, – Льова кивнув.

Він вже уявляв, як дістанеться до орендованої квартири, посмажить яєчню, відкриє консерви з Сергієвих запасів, щось приготує. Сергій не буде проти, він сам запросив його пожити. Удвох веселіше, і оренда дешевша.

– Ти зараз мабуть на електричку? Далеченько їхати? – поцікавилася старенька.

– Еге ж, неблизько.

Від думки, що доведеться хвилин сорок тремтіти у промерзлому вагоні, шлунок протестуючи застогнав. Ще в офісі Льова намагався заглушити бурчання: затримував подих, щипав себе за бік. Все марно. Дівчата з відділу продажів посміювалися, а товстун Матвій запропонував йому жуйку. Краще б пиріжком почастував, у нього їх багацько, дружина щодня пече.

– О-хо-хо, зголоднів, мабуть. Бери ще, – старенька відсипала горіхів, загорнувши їх в газету.

– У мене грошей немає.

– Отакої. Ну що ж, бери так.

– Не треба, я поїм вдома.

– Бери, тобі кажуть. У мене синок був, Петруша. Так і не побачились. Ох, тяжко на душі, – бабуся перехрестилася.

– Що з сином, чому не побачилися? – запитав Льова і, щоб її не образити, взяв горіхи.

– Оце дуже гордий був. Казав, ти мати стара, життя не знаєш. Виїхав з дому, і звістки не подавав, забув про мене. А потім нещасний випадок. І нема мого Петруші. Чоловік мій також помер, і залишилася я одна-однісінька в цілому світі.

Льова зіщулився, але не від холоду. Стало ніяково. Він теж з батьками не спілкувався, не писав, не дзвонив. Навіть номер телефону змінив. А все через безглузду сварку. Батько чимось дорікнув, чим саме Льова вже не пам'ятав. Мати стала на бік батька – і пішло-поїхало.

Проте повернутися додому і визнати провину Льова не міг, гордість не дозволяла. Та й що сказати? Університет довелося покинути, із нормальною роботою не склалося. Янка, його дівчина, пішла до іншого, багатого і перспективного.

Коли Льова жив із батьками, горя не знав. Був угодований, з гривою рудого волосся – справжній цар звірів. Мама ласкаво називала його Льовушкою, а тато жартівливо Левом Львовичем. Зараз на царя звірів він анітрохи не схожий, скоріше, на худющого тхора. Гостролиций, із запалими щоками, замість гриви – коротко стрижений їжачок. Побачила б його мати, схопилася б за серце.

– Ти їж, їж. І гроші свої забери. Це тобі подарунок. Бог велів людей пригощати. Їж і мого Петрушу поминай.

Льова не став сперечатися. Якщо пропонують від щирого серця, відмовлятися не можна. Він подякував і пішов у бік електрички. Дорогою зачерпнув жменю горішків, відправив до рота. Такі смачні горіхи пробував тільки в дитинстві, тоді все було смачніше. Батьки були молоді, бабуся з дідусем живі. Чарівна була пора.

Повалив сніг, дрібний, колючий. По крижаних доріжках, ніби тривожні думки, мигтіли перехожі. Біля іграшкового магазину побачив хлопчика з гривою рудого волосся. Льова мимоволі посміхнувся. Таким він був десять років тому. За цей час багато що змінилося. Життя складається з цеглинок, гарних і поганих. Люди, бажаючи того чи ні, щодня будують свій будинок. Яким він вийде, залежить від людини.

Судячи з усього, будівництво в нього не склалося на самому початку. От якби повернутися додому, помиритися з батьками, закінчити університет і знайти гідну роботу. Це ті самі цеглинки, без яких не вдасться побудувати свій «справжній будинок життя».

Звук електрички повернув його у морозну дійсність. Льова обернувся і глянув на паркан, біля якого нещодавно сиділа бабуся. Там вже нікого не було.

Льова витяг з кишені телефон і замерзлими пальцями набрав номер.

– Мам, це я. Пробач мені, я їду додому…

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»