Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну. Іван Котляревський.

«Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» була написана в кінці 1804 р.

За життя ав­тора не друкувалась. Протягом кількох десятиріч вона поширюва­лась у рукописних копіях. За однією з них «Пісня» вперше була опублікована у 1849 р. Я. Головацьким у львівському часописі «Пчола» (ч. 16, стор. 241—247) з такою приміткою редакції: «Достала нам ся тая пісня в руки цілая, отже преподаємо нашим читателям знова сначала, хотя первії дві строфи напечатано в «Пчолі» в статті о Котлярєвськом». (Маються на увазі перші дві строфи «Пісні», до­дані до статті Я. Головацького про Котляревського, опублікованої в третьому номері «Пчоли» за 1848 рік). За іншою копією «Пісня» на­друкована П. Кулішем у першому номері журналу «Основа» за 1861 р. та у збірці творів письменника в 1862 р.

Гей, Орфею, небораче!

Де ти змандровав від нас?

Як би тільки ти, козаче,

Мні під сей згодився час!

Кажуть про тебе іздавна,

Що у тебе кобза гарна,

Кобза дивная така,

Що лиш забряжчиш руками,

То і гори з байраками

Стануть бити гопака.

Глянь, Орфею, глянь із неба,

Дай кобзури мні своєй,

Мні іграти пісню треба,

Пісню гарную на ней.

Треба голос подимати,

З Новим годом поздравляти

Пана любого того,

Що і паном буть уміє,

І як батько не жаліє

Живота для нас свого.

Олексію, любий пане!

Я про тебе річ начав,

Та боюсь, як слів не стане,

Щоб ти мні не накричав,

Бо я наперед признаюсь,

Що я з музами не знаюсь,

Тільки трохи чув про їх.

Та і музи лоб нагріють,

Поки проспівать успіють

Половину діл твоїх.

Я про те мовчати буду,

Що стьонжками скручен ти.

Що на тобі, мов на чуду,

Де не глянеш, все хрести;

Що нельзя зглянуть очами

На жупан твій за звіздами,

Як на сонце серед дня;

Що од стьонжок шия гнеться,

Що іззаду ключ човпеться,

Все, мабуть, се не бридня!

Не Чернігов, не Полтава

Сеє все тобі дала:

Знать, давно про тебе слава

В Пітенбурзі загула;

Знать, ти добре там труждався,

Не за пічкою валявся,

Що попав к царю під лад.

Знав і цар, з ким подружити,

На кого ярмо зложити,

Аж тепер і сам він рад.

Рад він, що ярмо ти тягнеш

Не гнучись, як добрий віл,

День і ніч від поту м'якнеш,

Робиш добре, скільки сил.

Рад сказати правду-матку,

Що крутенькую загадку

Нашим ти задав панам;

Бо щоб мали чисті душі,

Щоб держали строго уші,

Ти собой їх учиш сам.

І довіку не забуду,

Як я раз к тобі прийшов...

Ах, мій боже! скільки люду

Всякого я тут знайшов!

Повні сіни, повна хата

Нашого набиті брата,

Аж нельзя пропхнуться мні,

А попів, купців та панства

І жидів, цього плюгавства,

Мов на ярмарку в Ромні.

Всі ж не з балами стояли,

Всі були по ділу тут,

Папіри в руках держали,

Хто багацько, хто лоскут;

Хто чолом бив на сусіда,

Хто на пана-людоїда,

А попросту — на суддю,

Що за цукор та за гроші

Ізробив суд нехороший,

Цілу розорив сім'ю.

І таких було доволі,

Що прохали на панів,

Що пани зо злої волі

Не дають орати нив;

Що козацькими землями,

Сінокосами, полями

Вередують, мов своїм.

Суд у правду не вникає,

За панами потакає,

Щоб було йому і їм.

Не прогнівайсь, Олексію,

На нескладну річ мою,

Що я говорити смію

Про писарню ще твою.

Раз мні буть там довелося...

Але ж скільки там човплося

За столами писарів!

Там папірок тучі, тучі!

Писарів же кучі, кучі!

Мов в петрівку косарів.

Пишуть, пишуть та й несуться;

Щоб ти погледів, чи так.

Треба ж тут тобі надуться,

Треба знать підправить як,

Треба всякую папіру

Привести якраз до шніру,

Підвести все під закон!

Ніколи борщу хльобнути,

Ніколи ж і всмак заснути,—

Ти забув про хліб, про сон.

А про жінку та про діти

Думати тобі коли?

Щоб обуті і одіті

І не голодні були;

Ні, про се ти не згадаєш:

Жінку ти другую маєш,

Дочки, син тобой забут.

Жінка у тебе — Полтава.

Син — Чернігов, честь же, слава

Дочки — от ввесь рід твій тут.

Мов тобі чернець від миру,

Одцуравсь ти од двора:

Знай, в Полтаві мнеш папіру,

А додому не пора.

Що ж тобі із той Полтави,

Ти і так добився слави,

Та якой же — гай, гай, гай!

Опочинь же, пане, трохи,

Ти уже притупав ноги,

Тупає другий нехай.

Панство здай своє другому

І здоров'я не теряй,

Попильнуй під старість дому,

Бо у тебе вдома рай.

Там всі, як на батька діти,

Будуть на тебе глядіти,

Та й ще чи не лучш мабуть:

Тут, по правді, як сказати,

Всі тобі, як богу, раді,

Всі тебе, як бога, ждуть.

Та біда моя, як бачу,

Сей не по тобі совіт,

Ти таку свою удачу

І на той потягнеш світ.

Поки виб'єшся із сили,

Поки прийдеш до могили,

Будеш хлопцем для других.

Уродивсь ти на прояву,

Улюбився так у славу,

Яку дівчину жених.

Ну, коли ж ти такий, пане,

Що для слави лиш живеш,

То к тобі смерть не пристане,

Ти ніколи не умреш!

Хоч попи не забурмочуть,

Хоть блеяти не захочуть

Вічну пам'ять по тобі,

То прохати їх не треба,

Бо і так під саме небо

Пам'ять ти зробив собі.

Сеє не умре ніколи,

Що ти робиш всім добро,

Та і робиш з доброй волі,

Не за гроші і сребро.

Скільки удовам ти бідним,

Скільки сиротам посліднім,

Скільки, скільки сліз утер!

Скільки взяв людей ти з грязі,

І, як кажуть, аж у князі,

Аж у князі їх упер.

Не умре, хоть побожиться,

Слава не умре твоя;

Слава з тілом не ложиться

У могилу нічия.

Хоч же смерть к тобі прискаче,

Слави в землю не впиндряче:

Загуде вона, як гром.

Тут і правда возьме силу,

Прийде на твою могилу

І напише так пером:

«Диво тут попи зробили,

Диво дивнеє із див.

В землю мертвеця зарили,

А мертвець той і ожив.

Бачся, добре заривали,

Бачся, грімко всі співали

Пам'ять вічную над ним;

Оглянулись небораки,

Аж князь Олексій Куракін

Все жив по ділам своїм».

Поки ж сіє диво буде,

Поживи хоть стільки ти,

Скільки жив, як кажуть люди,

В світі Мафтусал святий.

Будь здоров і з Новим годом,

І над нашим ще народом

Ще хоть трохи попануй!

Трохи!.. Ой, коли б багацько!

Бо ти наш і пан і батько,

І на більше не здивуй!