Геній українського народу

Л.Є. Махновець

100-річчя з дня народження великого сина українського народу Івана Яковича Франка відзначається нині у всьому світі. Таке рішення Надзвичайної сесії Всесвітньої Ради Миру, що відбулася в квітні цього року в Стокгольмі. Прогресивне людство складає урочисту шану невтомному борцеві за найвищі суспільні ідеали – за мир, свободу і щастя народів, за волю і щастя кожної людини-трудівника.

Боротьбі за ці ідеали І. Франко віддав своє натхненне слово письменника, полум’яну пристрасть громадського діяча, глибокий розум ученого – все своє многотрудне, героїчне життя. «Яко син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, – говорив І. Франко, – я почуваю себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові».

І. Франко жив і діяв у складних і тяжких умовах Галичини другої половини XIX – початку XX століть. Як в усякій колонії, соціальний гніт тут доповнювався національним гнобленням. Вірний син свого народу, що, як і великий Шевченко, «вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровна зв’язаний», І. Франко уже з юнацьких років цілком свідомо стає на шлях революціонера, на шлях боротьби проти існуючого несправедливого суспільного ладу, за соціальні і національні права трудового народу.

І. Франко так визначав суть своєї діяльності: «Головну увагу клав я завсіди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі і національні права». Ці суспільно-політичні погляди І. Франка – революційного демократа формувалися під безпосереднім і найсильнішим впливом двох основних факторів: визвольного руху трудящих України, Росії, Західної Європи та передової російської, української і західноєвропейської суспільної думки.

В 1876 році І. Франка та інших членів редакції журналу «Друг» в якому він брав найактивнішу участь, заарештували, пред’явивши їм обвинувачення в пропаганді соціалізму. Однак це не могло зламати волі І. Франка. Вийшовши з тюрми, він з головою поринає в боротьбу за соціальне і національне визволення Західної України, вивчає і перекладає твори класиків марксизму. На основі праць К. Маркса, М. Чернишевського, Мілля він склав навіть популярний підручник політичної економії, розрахований на робітничу аудиторію. В 1890 році І. Франко стає одним з організаторів «Русько-української радикальної партії», яка в умовах переслідувань вела велику роботу серед трудящих мас, виступивши з такими програмними положеннями, як загальне, пряме і таємне голосування, свобода зборів і друку, збільшення селянських наділів, зниження податків, навчання в школах рідною мовою. Він стояв за єднання всіх прогресивних сил російського, українського, польського та інших народів у боротьбі проти сил реакції. Письменник налагодив і підтримував зв’язки з більшовицькою пресою, одержуючи, зокрема, комплекти газети «Искра». І. Франко вітав першу російську революцію 1905 року. Економічна і політична відсталість Галичини, недостатній розвиток революційного робітничого руху в Західній Україні не дозволили І. Франкові, однак, стати на рівні найпередовішої ідеології свого часу.

Літературно-естетичні погляди І. Франка випливали з його суспільно-політичних і філософських поглядів. Стоячи на позиціях матеріалізму, він відкидав ідеалістичні теорії про літературу як надлюдське і надкласове явище, що нібито неминуче повинно бути підпорядковане «вічним» законам «незмінної» естетики і яке не має нічого спільного з реальним життям. «У нас єдиний кодекс естетичний – життя, – писав І. Франко. – Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що розв’яже, – те й буде розв’язане». Як М. Чернишевський, Т. Шевченко і всі великі російські й українські письменники революційно-демократичного напряму, І. Франко вважав, що основне завдання літератури й мистецтва – служити народові, його боротьбі за досягнення найвищих ідеалів свободи. І. Франко з усією ясністю декларував, що він стоїть за високоідейні літературу й мистецтво, не раз виступаючи проти реакційної теорії «мистецтво для мистецтва». Всією своєю теоретичною і практичною діяльністю І. Франко боровся за реалізм і народність літератури.

І. Франко як письменник-реаліст сформувався під найсильнішим впливом прогресивної російської літератури. Велике значення в цьому відношенні мали твори і західноєвропейської літератури, класичної і новочасної. Але вплив російських і західноєвропейських письменників був якісно відмінний. «Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених», - свідчив І. Франко. Слід особливо підкреслити, що вирішальне значення для формування І. Франка як письменника мала творчість Т. Шевченка. Вільно оперуючи в найскладнішій науковій і художній практиці колосальними багатствами високорозвиненої української літературної мови, ми тепер з великим трудом можемо усвідомити, що ще в другій половині XIX століття багато хто вважав цю мову придатною в найкращому разі лише для зображення життя «пастухів», що навіть молодий І. Франко і його товариші, прочитавши сповнені вогню революційні поезії Т. Шевченка, «просто поражені були, як могло на нашій мові бути щось таке написане».

Поетичну діяльність І. Франко почав, ще навчаючись у гімназії. З 1876 році вийшла перша збірка його поезій – «Баляди і розкази», що мала, в основному, романтичний характер і нічим особливим не відрізнялася від поезій інших письменників. Наступна збірка «З вершин і низин» (1887), куди ввійшли твори, написані в період інтенсивного творчого зростання поета і де він поставив своєю метою дати «спробу реальної, на живих фактах опертої і реальними способами обробленої поезії», залежить до найвидатніших досягнень української поезії після «Кобзаря».

Збірка «З вершин і низин» відкривається програмним віршем-прологом «Гімн». Цим віршем І. Франко ввів у поезію велике слово «революціонер», оспівав силу революційного духу пригноблених народів, який підносить їх на боротьбу за «поступ, щастя й волю». Ідучи шляхами Т. Шевченка, І. Франко закликає народи «не ридать, а здобувати, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Поет був глибоко переконаний, що перемога прогресивних ідей неминуча, поступ прогресивного людства не спинити ніяким силам реакції. Після Т. Шевченка українська література не чула таких бойових, сповнених віри в перемогу закликів до боротьби, як у вірші «Гімн».

Своє ідейне кредо І. Франко чітко і ясно сформулював у вірші «Товаришам із тюрми»:

Ми ступаєм до бою нового
Не за царство тиранів, царів,
Не за церков, попів ані бога,
Не за панство неситих панів.

В умовах Галичини тих часів, де суспільно-політична атмосфера визначалася, як тонко і вірно відмічав ще М. Коцюбинський, ідеєю абсолютизму, бюрократичного «чинопочитанія», затхлістю, байдужістю до народних інтересів, повним безсиллям у духовній сфері, значення цих революційних поезій І. Франка для формування прогресивної суспільної свідомості, для розгортання визвольного руху було величезним. Неминуще значення великих творів полягає в тому, що вони, будучи навіть породженням вимог дня, є водночас носіями ідей і поглядів, які перемагають простір і час. Саме тому твори І. Франка так співзвучні нашій сучасності, коли ідея світової співдружності народів, ідея миру між народами, ідея визволення від усякого гніту стає провідною ідеєю на всій планеті.

Безсмертна заслуга і велич І. Франка полягає в тому, що він був одним з найперших поетів у світовій літературі, який так глибоко, так яскраво й могутньо відтворив образ народних мас як творців історії, невтомних борців за прогрес, свободу і щастя. Поет бачив своє місце в лавах славної армії трударів-каменярів і він по праву зайняв його. У свідомості народу І. Франко і Каменяр стали нероздільними образами.

Ідучи від життя, схвильовано відгукуючись на його потреби, у збірці «З вершин і низин» він вміщує поезії найрізноманітнішого змісту й характеру. Тут і прекрасні (часто алегоричні) образи величної, сповненої сил природи, і картини неймовірно тяжкого життя селянства, і роздуми та мрії поета про кращу долю трударів, і тюремне життя... У збірщ| «Зів’яле листя» (1896) поетичний талант І. Франка заіскрився новими гранями – ліричною поезією надзвичайно складних і глибоких переживань. Цю книгу справедливо вважають одним із шедеврів світової поезії. Ще інший характер має збірка «Мій Ізмарагд» (1898). Так як і в збірці «З вершин і низин», письменник дає високоідейні зразки громадянської поезії і водночас розробляє (часто переосмислюючи по-своєму) теми та ідеї давньої літератури. Збірки «Із днів журби» (1900) і «Semper tiro» (1906) є свідченням невпинного розвитку поетичного генія І. Франка, що розкривав обрії української літератури, єднаючи її з літературами світу.

І. Франко – автор багатьох поем. Як і вся його художня творчість, вони відзначаються тематично-ідейним багатством і різноманітністю. В його спадщині є поеми філософського характеру («Мойсей», «Похорон», «Смерть Каїна»), філософсько-історичного («Іван Вишенський», «На Святоюрській горі»), сатиричного («Ботокуди» та ін.), побутово-історичного («Наймит», «Панські жарти», «Сурка»). В поемі «Іван Вишенський», що належить до найкращих творів І. Франка, змальовано образ одного з найвидатніших українських письменників-полемістів кінця XVI – початку XVII століть, який різко виступав проти всіх і всяких панів, підносячись до критики всього суспільного устрою тих часів. Ідея патріотизму, служіння своєму народові – провідна думка цього твору.

Перлину української поезії – поему «Мойсей» – І. Франко створив у 1905 році під впливом революційного руху в Росії. Вона сповнена глибокого вболівання за долю рідного народу і непохитної віри в його світле й щасливе майбутнє:

...Прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Прокотиш Чорним морем гомін волі,
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Возз’єднанню українських земель в єдиній державі І. Франко віддав усі свої помисли, труд і надії. Як і Т. Шевченко, він закликав народі боротися за вільну сім’ю вільних народів.

В історії розвитку духовної культури українського народу колосальне значення має неозора перекладницька діяльність І. Франка. Він почав її ще в гімназії і закінчив в останні дні свого життя, переклавша сотні творів («Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис», велику кількість творів Пушкіна, Некрасова, Гете, Шіллера, Гейне, Міцкевича, Шекспіра, Данте, Байрона, Кальдерона, найкращі зразки поетичного надбання народів древнього Сходу, Греції, Риму). Найпильнішу увагу І. Франка-перекладача привертала усна творчість різних народів Твори Т. Шевченка І. Франко перекладав німецькою мовою. Інтернаціоналіст своїми ідейними переконаннями, І Франко виступав проти націоналістичних ідей відрубності, виключності того чи іншого народу проти шовіністичного зневажання і придушення інших культур. Одним з найважливіших шляхів, що ведуть до взаєморозуміння і взаємозбагачення націй, І. Франко справедливо вважав обмін культурними та ідейними цінностями. Для своїх перекладів письменник вибирав із духовної спадщини інших народів все те, що відзначалося прогресивними ідеями, високою художньою довершеністю. «...Не в тім річ, – писав І. Франко з цього приводу, – з якої бочки бере поет напій, що подає своєму народові, а в тім, який напій він подає йому, – чи чисте покріплююче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую».

Дев’ять великих повістей і понад сто новел та оповідань – така спадщина І. Франка-прозаїка, що становить цілу епоху в розвитку української класичної прози. Живучи одним життям з трудовим народом, глибоко вникаючи в суть суспільних процесів, що відбувалися в Галичині і в усьому світі в період бурхливого розвитку капіталізму, І. Франко відобразив ці нові суспільні процеси надзвичайно широко, в найрізноманітніших проявах.

Історична заслуга І. Франка полягає в тому, що він, володіючи гостро розвиненим почуттям нового, першим не лише в українській, а й у світовій літературі створив яскраві образи робітників-борців, представників висхідного класу, який виступив на смертний бій проти капіталістичного гніту й експлуатації. Великий цикл прозових творів І. Франка з робітничого життя – збірка оповідань «Борислав», повісті «Воа соnstrictor» і «Борислав сміється» – це полотна колосального узагальнюючого значення, наочна історія розвитку капіталізму в Галичині 70-80-х років минулого століття. З надзвичайною художньою та ідейною силою письменник змалював неминуче руйнування села в умовах капіталістичних відносин, показав нелюдські умови життя і праці новонародженого пролетаріату, що заради шматка хліба примушений був здобувати у глибоких нафтових ямах казкові багатства для капіталістичних хижаків. Створений на основі життєвого матеріалу, тип такого хижака – Германа Гольдкремера – виріс у зловісний символ капіталізму. Але І. Франко в історичній перспективі малює і неминучу загибель капіталістичного ладу під ударами робітничого визвольного руху. Письменник показав, що вже перші кроки цього руху – малоорганізованого, малосвідомого, без чіткої революційної теорії – єднали трудящих, зміцнювали їх віру в остаточну перемогу. І. Франко вивів повнокровний образ потомственого пролетаря Бенедя Синиці, що зміг піднятися вище індивідуальних інтересів і стати на чолі загальної робітничої справи як керівник страйкової боротьби. Письменник зумів відтворити не лише яскраві індивідуальні характери, а й образ маси, психологію і діяльність робітничого колективу як єдиного цілого, об’єднаного благородною спільною метою.

У численних творах з селянського життя І. Франко розвивав традиції критичного реалізму прогресивної української та російської літератур. Він глибоко розкрив суть тих суспільних процесів, що відбувалися в галицькому селі після офіціального скасування панщини в 1848 році, тобто коли наступ капіталізму приносив найширшим селянським масам зубожіння і розорення. Водночас письменник відмічав і ті ідейні зміни, які відбувалися в свідомості селянства, що все ясніше усвідомлювало себе як клас і піднімалося на боротьбу за свої спільні інтереси. Характерною рисою прози І. Франка є те, що він, вірний життєвій правді, показував життя села у нерозривному зв’язку з життям міста, робітників, підкреслюючи вплив прогресивної ідеології робітництва на ідеологію селянства.

Не обминув І. Франко і життя галицької інтелігенції, що в основній масі була далека від народу, погрузла в болоті міщанства й обивательщини. Повісті «Лель і Полель», «Основи суспільності», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» з великою реалістичною силою викривають гнилу мораль шляхти, продажність чиновництва, ідейну убогість духовенства. Ще в кінці минулого століття І. Франко зумів підмітити ті симптоми розкладу буржуазного суспільства, що набув особливого розмаху на початку двадцятого століття. Однак І. Франко не всю інтелігенцію зображав у негативному, часто сатиричному плані. Він створив енергійні, душевно чисті образи інтелігентів, що віддавали свої сили трудовому народові, захищали його інтереси. Такими є брати Калиновичі з повісті «Лель і Полель», Євген Рафалович з повісті «Перехресні стежки».

Тричі побувавши в тюрмі (обвинувачений то в пропаганді соціалізму, то в участі у селянському русі проти влади, то в пропаганді ідеї визволення Західної України з-під австро-угорського цісарського ярма), І. Франко на власному гіркому досвіді пізнав життя «дна» капіталістичного суспільства. Він відтворив це страшне тюремне життя і в поетичних творах, і в прозі, розробляючи тему, яка ніколи доти українськими прозаїками не піднімалася з такою силою гуманізму і правди (оповідання «На дні», «До світла»).

Наскрізь новаторським явищем в українській прозі була сатира І. Франка. Зброєю сатири І. Франко боровся проти українських буржуазних націоналістів («Опозиція»), проти представників цісарської влади («Острий-преострий староста», «Свиня»), висміював безхребетність і безпринципність буржуазної інтелігенції («Доктор Бессервіссер»), цензурні порядки («Історія одної конфіскати»). Заголовок сатиричного оповідання «Свинська конституція» став крилатим висловом для характеристики суспільного ладу Австро-Угорської конституційної монархії. Революціонер-демократ І. Франко спрямував вістря своєї сатири не проти окремих, побічних явищ тогочасного життя, а проти найсуттєвіших явищ, проти всієї тогочасної суспільної системи.

Великий вклад зробив І. Франко у розвиток історичного жанру української прози. Героїко-романтична повість «Захар Беркут», написана на основі літописного матеріалу і народних переказів про боротьбу руського народу проти монгольської навали, до наших днів залишається одним із найпрекрасніших зразків високопатріотичної історичної прози. Яскраві і сильні характери, образ народу як творця історії, ідея єднання народу знайшли в цьому творі високохудожнє втілення.

І. Франко – автор цілої серії художніх творів (прозових і поетичних) для дітей і про дітей. В них письменник творчо використав сюжети й теми фольклору різних народів. Ці твори відзначаються глибиною виховних ідей, поданих у надзвичайно доступній і цікавій для маленького читача художній формі. З інтересом читають їх і дорослі. Перу І. Франка належить багато оповідань, в яких він розповідає про тяжке життя селянських дітей, про страхітливі порядки в школах Австро-Угорщини, де основою «виховання» була фізична кара («Малий Мирон», «Отець гуморист», «Олівець», «Грицева шкільна наука»). Написані часто на основі автобіографічних фактів, ці оповідання показують І. Франка як чудового знавця дитячої психології, мудрого і людяного педагога.

Великого значення І. Франко надавав театрові. В одній статті він писав, що театр повинен бути школою життя, повинен піддавати прилюдній критиці не дрібні явища, а основні хиби тогочасної суспільності. Піклуючись про збагачення репертуару українського театру, І. Франко видав переклад п’єс В. Шекспіра із своїми статтями і коментарями, переклав драматичні твори О. Пушкіна. І. Франко – автор чотирьох великих п’єс: «Украдене щастя», «Рябина», «Сон князя Святослава», «Учитель» і п’яти одноактівок. Драма «Украдене щастя» належить до найкращих драматичних творів не лише І. Франка, а й усієї української дожовтневої драматургії. Побудована на основі народної пісні, ця п’єса вражає надзвичайною глибиною психологічних характеристик персонажів, напруженістю дії, майстерним діалогом. Трагедія особистого життя асіх трьох основних героїв, в яких украдено щастя, коріниться в умовах життя «темного царства» – тогочасного капіталістичного ладу. Своєю п'єсою, як і всією творчістю, І. Франко гаряче обстоює право простої години на щастя, на вільне життя, високо підносячи прапор гуманізму.

Творча діяльність І. Франка була надзвичайно багатогранною Вона характеризується безприкладною в дофранківській українській літературі різноманітністю жанрів, тем, сюжетів, образів. Не було, здається, такого куточка тогочасного життя в Галичині, який би не привернув уваги І. Франка. Про кожне життєве, суспільне явище письменник умів сказати своє, неповторне слово. Саме діяльність таких титанів, як Т. Шевченко і І. Франко, що виражали, за висловлюванням М. Горького, дух народу з найбільшою силою, красою і повнотою, вивела українську літературу в ряди високорозвинених, високохудожніх і високоідейних літератур світового значення. Вони вивели літературну мову українського народу в ряди найрозвиненіших літературних мов світу. Тим, хто зневажливо говорив про українську мову як «діалект», Франко гідно відповів:

Діалект, а ми його надишем
Міццю духа і вогнем любові,
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.

Багатогранна письменницька діяльність І. Франка – лише частина усієї його незбагненно різнобічної діяльності, що мала справді енциклопедичний характер.

Чи не найбільшим суб’єктивним бажанням І. Франка було прагнення якнайповніше віддатися науковій діяльності. Результатом цього прагнення є те, що він залишив колосальну кількість наукових праць з багатьох галузей суспільних наук – теорії та історії літератури, фольклору, історії, економіки.

І. Франко належить до найвидатніших дослідників українського фольклору. Почавши збирання фольклорних матеріалів ще в гімназії (тоді І. Франко записав понад 800 народних пісень), він опублікував пізніше величезну кількість матеріалів народної творчості в журналі «Житє і слово». За капітальну працю «Студії над українськими народними піснями» І. Франко посмертно удостоєний спеціальної премії Російської Академії наук. Навіки обезсмертив себе І. Франко грандіозною збіркою «Галицько-руських народних приповідок» (три томи, шість книг), де вмістив понад тридцять тисяч українських приказок і прислів’їв з паралельними російськими, німецькими, польськими, французькими відповідниками, що їх збирав протягом сорока років. Такої величезної збірки приказок і прислів’їв не має ні один слов’янський народ.

До наших днів надзвичайно цінними залишаються статті І. Франка з теорії літератури та літературознавства, з психології творчості («Література, її завдання і найважніші ціхи», «Теорія і розвій історії літератури», «Із секретів поетичної творчості» та багато інших), в яких він, стоячи на філософських та суспільно-політичних позиціях революційної демократії, розробляв основні методологічні питання, зокрема з’ясував суть і завдання літератури як суспільного явища, висвітлював складні проблеми творчого процесу.

Л-ра: Література в школі. – 1956. – №4 – С. 3-11.