Ставлення Котляревського до війни, гайдамаччини та революції​

Іван Котляревський. Критика. Ставлення Котляревського до війни, гайдамаччини та революції. Читати онлайн

Якщо до городового козацтва Котляревський ставився з пошаною, до запорозького – зверхньо, то до гайдамаків – як суспільних екстремістів – він не тільки не виявляв симпатії, а й осуджував їх: «Всі гайдамаки, всі злодії <...> / Кипіли в пеклі всі в смолі» [III, 79]. Один із гайдамацьких ватажків – Залізняк (у поемі – Желізняк) згаданий серед інших богатирів-розбійників – Картуша, Гаркуші, Ваньки-Каїна, фольклорного «Солов’я-харциза» [IV, 41] (харциз – по-татарському розбійник). Із Желізняком зіставляється «розбишака» Мезап [IV, 127]. «Я стультус, л ятро, розбишака, / Неквіссімус і гайдамака» [V, 101] («Я дурний, злодій, розбишака, / Найбільший негідник і гайдамака») – так негативно характеризує себе Низ командирові латинського полку Волсентові, жертвуючи собою, щоб урятувати Евріала.

Як пояснював Кирило Студинський, причиною цього осуду гайдамаків1 була «гуманність поета. Свою людяність зазначує поет в IV книжці “Енеїди”, де каже:

Коли я тішився війной?
Не звір я – людську кров пролити,
І не харциз, людей щоб бити,
Для мене гидкий всякий бой.

Се високе, гуманне чувство веліло поетові осудити гайдамаччину, що нелюдяностию і убийствами значила свій кровавий терен»2.

Звичайно, зацитоване у К. Студинського антимілітарне, пацифістське висловлювання [IV, 90] одного з персонажів «Енеїди» – «тихенького» і, «як всякого діда старого, слабенького» царя Латина, що «воюватись не любив» [IV, 88], «Далекий бувши од війни» [IV, 89], не можна беззастережно ототожнювати з поглядами на війну самого автора, який одинадцять років і дев’ять місяців, починаючи від квітня 1796-го, перебував на військовій службі. Нагадаю. Спочатку служив кадетом у розквартированому на Полтавщині Сіверському карабінерному полку (згодом перейменованому у Сіверський драгунський). Швидко йому присвоїли військові звання аудитора (1796), прапорщика (1798), підпоручника та поручника (1799). Десь відтоді до початку 1806 року він обіймав посаду інспекторського ад’ютанта генерала від кавалерії маркіза Жана Франка Луїса Дотішампа, інспектора Дністровської та Кримської інспекцій з кавалерії. Щоправда, з тодішньою службою Котляревському пощастило: він мешкав у Полтаві та роз’їжджав по південній Україні, сумлінно і справно виконуючи різні доручення, за що заслужив схвальну характеристику в атестаті, виданому йому цим генералом 15 лютого 1806 р3.

Відтак у складі Сівереького полку в 1806-1807 рр. Котляревський брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. У четвертій, п’ятій та шостій частинах поеми він використав свій військовий і воєнний досвід, а можливо, граючись, гумористично відгукнувся і про свою дипломатичну місію, коли у грудні 1806 року, бувши в ранзі штабс-капітана ад’ютантом командувача 2-го корпусу генерала від кавалерії барона Казимира фон Мейєндорфа, з його наказу, як зазначив у воєнному щоденнику сам Котляревський, він і бригадир Ілля Катаржі (виходець зі знатної молдавської сім’ї), «не дорожа собою для пользы своего отечества, без малейшего сомнения» вирушили в татарські села і схилили більшість буджацьких (ногайських) татар до прихильності Російській імперії та привели їхніх аманатів (заручників)4 у російський стан. За успішне виконання цього небезпечного завдання цар Олександр І за поданням Мейєндорфа нагородив Котляревського 10 січня 1807 р. орденом св. Анни четвертого класу5. Правдоподібний натяк на ці перемовини з татарами завіршовано в «Енеїді» так:

Були посли се од Латина,
І всі асесорського чина,
Один армейський копитан;
Сей скрізь по світу волочився
І по-фригійську научився,
В посольстві був як драгоман. [VI, 82]

Щоправда, в «Журнале военных действий» Котляревського зазначено, що він і бригадир Катаржі мали взяти з собою перекладача6 (бо, виходить, не володіли татарською мовою). А що далі у щоденнику про участь тлумача в перемовинах з татарами не йдеться, то, гадаю, не тому, що його там не було, а тому, що то була незначна особа, до того ж із самих татар, тож письменник про нього й не згадав. Насправді Котляревський у цій місії виконував функцію перемовника, а не драгомана (перекладача).

Треба сказати, що позитивні для російської армії наслідки успішної дипломатичної місії Котляревського та Катаржі були тимчасовими (про це українські дослідники біографії письменника зазвичай не пишуть). Уже в середині січня 1807 року почався масовий перехід приблизно трьох чвертей усіх татар Буджака зі своїми стадами та іншим майном на турецький бік. Близько чотирьох тисяч татарських вояків приєдналися до гарнізону Ізмаїла, решта перейшли на південний берег Дунаю. Спроби російських воєначальників силою зупинити втечу татар не мали успіху. Що ж до заручників, то їх доля мало цікавила татар, то більше, що вони, добре знавши російські звичаї, сподівалися, що їх не вб’ють, адже, хоча Росія запозичила практику аманатства у народів Сходу, християнська мораль та етика не допускали холоднокровного вбивства заручників. Унаслідок цього в зоні досяжності російського командування залишилася тільки менша частина татар – так звані бешлеївські татари з околиць Бендер, а також татари роду Єдисан-Ногай поблизу Дністра7. Поновлена російська облога Ізмаїла тривала від березня до червня 1807 року й була невдалою. Одначе наслідком цієї облоги стала ліквідація Буджацької татарської орди – останнього осколку великої монгольської імперії у Північному Причорномор’ї8.

На військовій службі Котляревський був не тільки вмілим дипломатом, а й хоробрим вояком, бо брав участь у боях і за заслуги під час безкровного взяття турецької фортеці Бендер (у листопаді 1806 року) та в битві за Ізмаїл (у грудні 1806-го – січні 1807 року та в березні – червні 1807-го) був рекомендований до відзнак у рапортах командування, завдяки чому двічі удостоївся від Олександра І «монаршої ласки» (подяки)9. В атестаті Котляревського від 3 листопада 1807 р. генерал Мейєндорф зазначив, що його ад’ютант 17 грудня 1806 p.,

«когда пришли войска наши к крепости Измаильской и открыта была от неприятеля сильная пушечная пальба с крепости, был посылан с приказаниями к начальникам, где и отличил себя неустрашимостью <...>. Вторично при крепости же Измаильской, когда оная окружена была при вылазках неприятеля, послан был от меня с приказаниями к начальникам и оказал в сем случае храбрости <…>»10.

Якщо вимагали обставини, Котляревський у критичних воєнних ситуаціях здатен був виявляти хоробрість, мужність і відповідальність. У формулярних списках зазначено, що він «в многих с турками сражениях с 17 декабря 1806 года, чрез всю кампанию 1807 года действительно находился»11.

До 3 листопада 1807 р. Котляревський служив ад’ютантом Мейєндорфа, після чого був переведений, за власним бажанням, до Псковського драгунського полку (місце розквартирування – м. Ліда Литовсько-Гродненської губернії). На Дунайському театрі воєнних дій Котляревський залишався до 3 грудня 1807 p., коли його відправили до Ліди. А вже 23 січня 1808 р. він із Псковського драгунського полку, знов-таки – за власним проханням («по прошению»), але вже через хворобу, пішов у відставку в чині капітана із правом носити мундир12. З Ліди виїхав до Полтави 16 червня (або дещо пізніше) 1808 р.13 А кілька літ по тому, у серпні 1812 року, на початку війни з Наполеоном, Котляревський, за дорученням генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського, достроково сформував Полтавський 5-й кінний козацький полк із козаків трьох повітів – Хорольського, Кременчуцького та Миргородського (за що також був пізніше – 15 березня 1817 р. – віддячений «монаршою ласкою»), але служити в ньому відмовився, мотивуючи це – в листах до генерал-губернатора від 12-го, 20-го і 27 серпня 1812 р. – своєю бідністю, непідготованістю ні до служби, ні до походу, обов’язком догля-дати за старою матір’ю і сиротами в Будинку виховання дітей бідних дворян, доглядачем якого був14. Лобанов-Ростовський задовольнив прохання Котляревського. 2 вересня 1812 р. полк без нього вирушив у похід з Горошиного (пункту збору) через Лубни, Пирятин, Прилуки й Борзну до Калуги й Тули, проте через запізнення брати участь у війні з французами 1812 року полку не довелося, і за кілька років його, як і інші кінні козацькі полки, розформували15. Та й добре, що «малоросійські» козацькі полки (їх усього було 15) не встряли тоді у війну, бо пощо було класти козацькі голови за чужу імперію-гнобительку?16 То більше, що перемога наполеонівської Франції над самодержавною Росією відкривала б можливості для часткового відновлення української державності, хай і під французьким протекторатом (згідно з політичними планами французького імператора, на Лівобережжі передбачалося створити на території Катеринославщини, Херсонщини, Криму, долини Сіверського Дінця та Дону так звану наполеоніду, а в межах Полтавщини і Чернігівщини та частини російських земель із північним кордоном біля м. Орла – ще одну васальну державу типу «наполеоніди»17).

Про пієтет Котляревського до військових звань та одностроїв свідчить те, що в урочисті дні він залюбки вдягав офіцерський мундир18 і категорично не хотів міняти свій військовий чин на цивільний, навіть вищий за рангом. Розповідали, що імператор Олександр І під час відвідин у середині вересня 1817 року Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві, звертаючись особисто до Котляревського, хотів надати йому черговий чин колезького асесора, проте поет сміливо заявив, що краще піде у відставку, ніж позбудеться військового чину (на той час він мав звання капітана). Олександр І добродушно посміхнувся і, всупереч чинному положенню, звелів перевести його в майори19.

Треба, одначе, взяти до уваги й те, що характеристику Латина та його «річ старшинам», «панам вельможним» Котляревський значною мірою переспівав з Осипова. «Латин был царь миролюбивый / И драки вовсе не любил» [IV, 82], тож «Велел тотчас <...>/ К себе собраться старшинам» [IV, 83] і сказав їм таке:

<...> никогда еще Латина
Никто не задирал войной.
Лить кровь людскую я боюся;
И ни за что не соглашуся
Ни в шпажный, ни в кулачный бой. [IV, с. 84]

В аналогічних місцях в Осипова та Котляревського [IV, 88-90] не лише лексика і зміст разюче подібні, а й навіть римовані слова ті самі; войной – бой, війной – бой.

Усе ж повище миролюбне висловлювання Латина, переспіване з Осипова, певного мірою таки відбиває гуманність Котляревського, який, поетизуючи козацьке військо, лицарський ратний героїзм, натхнений «любов’ю к отчизні», милуючись дефілюванням козацьких полків, національним одностроєм, усе ж війною як такою не «тішився». Про це красномовно свідчать інші рядки в «Енеїді» (їх немає в Осипова):

Війна в кровавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увіччя,
Безбожність і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть. [IV, 114]

Ними Котляревський од себе (від ліро-епічного «власне автора») осуджує війну між троянцями і латинцями, спричинену протиборством Енея і Турна за руку Латинової доньки та войовничістю латинців:

Були латинці дружні люди
І воюватись мали хіть,
Не всі з добра, хто од причуди,
Щоб битися, то рад летіть. [IV, 110];

К війні <...> їх злость веде. [IV, 114]

Тут варто навести цікаве компаративістичне спостереження Людмили Скорини:

«<...> украинская “Энеида” поднимала поставленные Вергилием вопросы войны и мира и решала их в соответствии с идеологией существующего общества. Другие травестаторы не затрагивали этих вопросов с философской точки зрения»20.

За Котляревським, до війни людей штовхає неприборкана лють, яка спричинює їх емоційну деградацію, уподібнює їх до чортів як міфологічного символу найбільших призвідців зла. «Яхидна фурія» Тезифоня

Махнула швидко до троянців,
Щоб сих латинських постоянців
По-своєму осатанить. [IV, 73]

Про негативне ставлення автора до війни свідчить і його сум за воїнами, загиблими з обох сторін. Хоча в «Енеїді» Котляревського є кілька натуралістичних, навіть відразливих сцен боїв, воєнних поєдинків, та наприкінці травестії автор «без сорома» признається, «Що трудно битву описать», а тому радше «скомпонує панахиду»:

Зроблю лиш розпис іменам
Убитих воїнів на полі
І згинувших тут по неволі
Для примхи їх князьків душам. [VI, 144]

Але «хіть» «воюватись» не «для примхи князьків» чи «од причуди», а «з добра» [IV, 110] (тобто, захищаючи, треба гадати, вітчизну) Котляревський, як видно з його висловлювання, усе-таки схвалював.

Гуманний автор показує, як од воєнних жахіть терпіли біду всі народи, що зіткнулися у збройному протиборстві, і співчуває не лише головним у поемі троянцям, а й латинянам:

В Лавренті сумно тож було;
<...>
Там батько сина-парубійку
Оплаковав і кляв злодійку
Війну і ветхого царя;
Тут дівка вельми убивалась,
Що без вінця вдовой осталась,
Утративши багатиря. [VI, 93]

Ба більше, для автора «всяк горлоріз» [VI, 118], хто бере участь у війні.

Ще Кирило Студинський вказав на неоднозначне зображення Низа й Евріала в поемі Котляревського: з одного боку, цих «молодців» привело у ворожий табір лицарське прагнення «прислужитись князеві і вітчині», а з іншого -

«Се не лицарі, що в боротьбі убивають противників. У Котляревського і Низ, і Евріал – вовки, що дусять смирних овець, тхорі, що висмоктують мозок курятам, злодії, що, накуривши хлів сіркою, крадуть гусей, качок і т. п. Сими порівняннями Котляревський осуджує від себе Низа і Евріала»21.

Порівнявши змалювання Низа й Евріала в латинському оригіналі Вергілія та українській травестії, К. Студинський дійшов висновку, що «слова, які Котляревський вкладає в уста Низові: “я стультус, лятро, розбишака, неквіссімус” і т. п., а також порівняння вчинку Низа і Евріала з вчинком вовка, тхора, злодіїв – оригінальні. З них пробивається глибока гуманність Котляревського»22. За спостереженням К. Студинського, в зображенні цього епізоду у Вергілія і Котляревського впадають у вічі певні подібності й відмінності:

«<...> всі патріотичні відзиви у Котляревського в оповіданні про Низа і Евріала є лише відгомоном латинського первовзору. <...> І Вірґіль, і Котляревський годяться в однім; вони ідеалізують мотив, який завів Низа і Евріала до табору рутульців, а була ним не лише жажда слави, але й бажання передертися через ворожий табір і звістити Енея, віддаленого від свого війська, про небезпечність, яка грозить його дружині від Турна. Мотивом сього бажання була охота прислужитися вітчині. Коли, однак, Вірґіль апотеозує також їх вчинок, різню, виправлену між сплячими лицарями, – Котляревський іде врозріз з латинським твором. Тут він наскрізь оригінальний», – позаяк осуджує «не лицарський, але розбишацький вчинок, різню між безборонними, сплячими ворогами <...>»23.

Я б, одначе, не казав, буцімто Котляревський осуджує вилазку Низа й Евріала, бо ж трактує її як «славниї услуги» «козарлюг» «на вічность пам’яти своей» [V, 104], а їх самих не тільки називає «харцизами» [V, 92], «одважними нашими розбишаками», «зарізами» [V, 98], а й величає «нашими смілими вояками» [V, 94], «нашими смільчаками» [V, 96], «молодцями» [V, 98]. Доречно, отже, вести мову саме про неоднозначність травестійних образів Низа й Евріала, котру помітив К. Студинський і котра, як і амбівалентність у змалюванні інших дійових осіб в українській «Енеїді», походить, за слушним спостереженням Михайла Яценка, «від давнього народного світобачення, яке ще не відділяє комічного від героїчного, високого від низького»24. У цьому неоднозначному зображенні «одважної пари» [V, 85] козарлюг окреслюються вже деякі преромантичні риси (уславлення козацького побратимства, здатності на героїчну самопожертву заради друга)25. Зрештою, у тому, що Котляревський описує подвиг Низа й Евріала в бурлескному стилі, немає нічого дивного, якщо взяти до уваги, що й панегірик князю Куракіну він також склав низьким бурлескним стилем, хоча при цьому справді щиро уславлював полтавського генерал-губернатора. Така вже була схильність поетичного таланту Котляревського: про героїчне, поважне й урочисте висловлюватися комічними засобами.

Михайло Яценко звернув увагу також на

«важливе зіставлення: у таборі сонних, неспроможних дати відсіч ворогів – Евріал поводиться, як вовк з вівцями, а оточений ворогами – “мов між вовків плоха овця”. Характер Евріала, отже, вкладається у прислів’я “Молодець проти овець, а проти молодця – сам, як вівця”. Побачивши небезпеку, яка загрожує Евріалу, Низ теж не виявляє твердості духу. Серце стає у нього “кулішем”; він називає ворога “милим братом”, а себе дурнем, злодієм, розбишакою, найбільшим негідником і гайдамакою. Про які ж романтичні характери або про яке втілення в образах Низа й Евріала дійсних рис народних характерів запорізьких козаків можна тут говорити?»26

Стосовно до останніх міркувань варто заперечити, що в авторському зображенні, коли Евріал потрапив у полон, «храбрість Низова пропала» [V, 101] не тому, що він боявся за власну шкуру, а тому, що побачив смертельну небезпеку, яка нависла над полоненим Евріалом. Називаючи себе «розбишакою», а Евріала «невинним», Низ хотів ціною власного життя врятувати побратима (прикметно, що після того, як Волсент «одчесав» Евріалові голову, Низ «од ярости осатанів»: «засадив» меча у серце вбивці [V, 103]). Такий одчайдушний виверт, зумовлений почуттям товариськості, й така самовідданість якраз і були характерні для запорозьких козаків. Низова самопожертва та його героїчна помста за вбивство товариша викликають асоціації зі вчинками романтичних персонажів (згадується, зокрема, жертовна спроба Кирила Тура з «Чорної ради» Куліша врятувати від страти ув’язненого гетьмана Сомка).

У зображенні вилазки Низа й Евріала у травестіях Котельницького та Котляревського є кілька дуже близьких місць. У Котельницького

Низ, урвачь и балагур,
У главных был ворот поставлен;
<...>
В нем кровь текла хоть не троянска,
Иноземельна, бусурманска,
Но был не промах, удалец.

А с ним такого же десятку
Ему друг закадычный стал <...> [V, с. 99-100].

У Котляревського:

У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
<...>

В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая – бусурманська,
Та в службі вірні козаки.
<...>
Були ж обидва земляки. [V, 72]

У Вергілія Ніс та Евріал – троянці, а з наведеного збігу видно, що їхнє чужинське – не троянське, а «бусурманське» – походження у Котляревського з’явилося під впливом Котельницького. В українській «Енеїді» це була не оригінальна зміна проти Вергілієвої поеми, а повторення того, що вже було в російській травестії. Тож нема підстав дошукуватись у цій відмінності української травестії од латинського оригіналу якогось особливого акценту Котляревського в зображенні Низа й Евріала.

В обох текстах – російському та українському – Низ висловлює свій задум подекуди подібними словами, доводами й навіть римою:

«Что естьли б мне к врагам пуститься,
И нужно, кажется, решиться –
Какую б перебяку дал!

Они теперь перепилися
И как убитые все спят;
<...>
Пойду – и, размозжив им темя,
Предупрежду удары их;
Пойду по трупам не робея
И, с войсками примчав Энея,
Я тем спасу друзей моих». [V, с. 100-101]

«Тепер вони сплять з перепою,
<...>
Я думаю туди пуститься,
Перед Енеєм заслужиться
І сотню посадить на ніж». [V,73]

З цього збігу видно, що задум Низа «Забратися в рутульський стан» «I сотню посадить на ніж» [V, 73] Котляревський також узяв од Котельницького – у Вергілієвій поемі такого наміру в Ніса немає, там той зголошується лише бути посланцем оточених троянців до Енея, щоб покликати його негайно повернутися назад їм на допомогу [книга дев’ята, в. 190-196]. Щоправда, коли Ніс викладає їхню з Евріалом пропозицію «начальникам тевкрів і вибраній молоді троянській» («Підем Енея шукати»), він має на думці також знищення рутульського табору, але, очевидно, завдяки поверненню Енея із союзницьким військом: «Скоро побачите ви, як із здобиччю він [Еней. – Є. Н.] після січі / Прийде сюди» [в. 236-243]. Та позаяк Нісові та Евріалові довелося пробиратися крізь рутульський стан, то вони самі скористалися нагодою вирізати скількимога сплячих ворогів, щоб прокласти собі прохід:

«Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода
Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду
Не піднялася на нас, <...>
Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку».
[Книга дев’ята, в. 320-323]

У Котельницького ж Низ, доповідаючи «старикам седым» про свою й Евріалову ініціативу, виразно каже про подвійне завдання їхньої вилазки – дібратися до Енея та знищити ворогів: «мы

<...> в бдении своем немалом
Узрели спящих супостат;
<...>
Без задних ног все отдыхают,
От винных повалясь паров.

Почто ж удобностию сею
Нам не воспользоваться днесь?
Позвольте лишь сходить к Энею
В дворец Эвандров – и вы здесь
Как раз желанного героя
Узрите после перебоя
С толпою пленных и с венцем.
Кто после нашего пожара
Лежит бесчувствен от угара,
Не встанет тот – иль мы умрем!.. [V, с. 106]

У Котляревського ж вийшло так, що Низ пошепки поділився з Евріалом кривавим задумом, а перед Іулом та старшиною виступив із посольською ініціативою:

«Вони тепер всі сплять повалом.
Уже огні їх не горять.
Дорожку знаю я окромну,
В нічну добу, в годину сонну
Прокрастись можна поуз стан
І донести пану Енею,
Як Турн злий з челяддю своєю
На нас налазить, мов шайтан.

Коли зваляєтесь – веліте
Нам з Евріалом попитать,
Чкурнем – і поки сонце зійде,
Енея мусим повидать». [V, 79-80]

Навряд чи в цьому варто вбачати зумисне авторське зображення того, ніби Низ та Евріал приховали перед троянцями справжню мету своєї вилазки. Просто у травестії Котельницького реальну різанину, яку вчинили мимохідь у рутульському таборі Вергілієві Ніс та Евріал і яка виявилася центральною подією їхньої вилазки (бо до Енея вони не дійшли), було перенесено вже у первісний задум цих вояків. Такий сюжетний хід і повторив Котляревський. Водночас далі він зберіг (бо для розвитку сюжету мусив зберегти) кінцеву мету їхньої місії – посланництво до Енея, і ця мета була не фіктивною, а дійсною – після вчиненої різанини «смільчаки» [V, 96] справді намагалися «швидче поспішить к Енею / Похвастать храбростю своєю» [V, 95]. Отож у Вергілія Ніс озвучує Евріалові та перед троянським проводом задум пробратися через рутульський стан до Енея, щоб покликати його на допомогу, а реально побратими прокладають собі путь, вирізуючи сплячих рутульців. У Котельницького Низ повідомляє Евріала та троянських ватажків про подвійний намір: дістатися до Енея та по ходу винищити ворогів; до цього кривавого чину й вдаються сміливці. У Котляревського Низ одкриває Евріалові замір вирізати сплячих рутульців, а старшині говорить чомусь інакше – про спробу «прокрастись» «поуз стан» рутульців до Енея, щоб попросити його повернутись; у рутульському ж таборі «одважна наша пара» [V, 85] влаштувала справжню різанину.

Портрет Евріала, накиданий у Котляревського, семантично й навіть фонетично є ремінісцентним щодо портрета цього персонажа в Котельницького (підкреслення і курсив мої):

Детина был молодповатый.
Собою ровен, беловатый,
И ус еще едва пробил
Его сметанну нежну кожу <...>
[V, с. 100];

Сей Евріал був молоденький. <...>
Де усу буть, пушок м’якенький
Біленьку шкуру пробивав;
Та був одвага і завзятий,
Силач, козак лицарковатий <…>
[V, 82].

В одному місці Евріал у російському та українському текстах відповідає Низові схожим запевненням: «Готов на нож, в огонь и в воду» [V, с. 102] – «З тобою рад в огонь і в воду» [V, 74]. В іншому місці запереченню Низа в Котельницького («Сперва с рассудком ты спросися; /<...>/ При том же ты имеешь мать» [V, с. 103]) вторує Низ Котляревського: «Ти з лицарства глузд потеряв. / У тебе мати єсть старая» [V, 75]. У Котельницького на ініціативу Низа й Евріала «Блестящий лысиной Алет» радісно вигукує: «Мы не совсем еще пропали» [V, с. 107], у Котляревського подібний вигук належить троянській громаді: «Так не пропало наше плем’я?» [V, 80].

У зображенні страхіть війни Котляревському чужа штучна патетика. Сам колишній вояк, він передає психічний стан і вчинки військовиків, що беруть участь у бойових діях, правдиво, в реальному суперечливому переплетенні героїки й малодушності, подвигів і кривавих жахів, звитяг і втрат, військової честі й хитрості, відваги й страху, зворушливого побратимства й нещадності до ворогів. Не лише не уникає показу різних, навіть суперечливих – піднесених і низьких – почуттів, що охоплюють людину в екстремальних ситуаціях воєнних дій, а навпаки – дає змогу природно виявитись таким почуттям, навіть у тих самих персонажів, і то в одночассі:

Троянці в кріпости сидять,
Забилися, мов миші в нору,
Лукаву кішку як уздрять.
Но дать одпор були готові
І до остатнєй каплі крові
Свою свободу боронить
І нову Трою защищати <...> [V, 107].

У цьому характеристичному образку троянці насвітлені дещо знижено (миші, що тремтять перед котом) і водночас як відчайдушні молодці, та назагал – із психологічною правдивістю27.

Так само психологічно переконливими є протилежні порівняння Евріала: у таборі поснулих, неспроможних на відсіч рутульців він «поравсь, мов в кошарі вовк» [V, 90], «Як вовк овець смиренних душить, / Коли в кошару завіта» [V, 93], проте небавом і сам «Евріал врагам попався, / Мов між вовків плоха вівця» [V, 98]. Волею незбагненної долі, ситуація перевернулася навпаки. Дослідники, що не враховують життєвої неоднозначності та бурлескно-травестійної специфіки поеми Котляревського, впадають у крайнощі: то підносять Низа й Евріала як опоетизованих у творі ледь чи не романтичних героїв, то, навпаки, зривають із них романтичний ореол, повністю дегероїзують їх, а то й твердять, що автор осуджує їх за різанину, вчинену серед сплячих ворогів. Тим часом Котляревський далекий від однозначного схвального чи осудливого моралізування, від екзальтованості й ідеалізації, властивих чи то героїчним поемам та рицарським романам, чи то пізнішим романтичним творам, – він просто йде за життєвою правдою. У цьому йому сприяє низький (бурлескний) стиль класицизму, що відкриває можливості для реалістичного зображення. При тому Котляревський, услід за Вергілієм, усе-таки схиляється до уславлення близьких йому вояків Низа й Евріала.

В осмисленні людини і світу Котляревський виходить із життя, а не з якихось доктрин. Пізніше – аж дотепер – різні інтерпретатори силкуватимуться приписати йому ті чи ті доктрини, всупереч тому, що авторські коментарі до зображуваного в поемі не доктринальні, а життєві, оперті на власний досвід поета, зокрема – воєнний. Автор в «Енеїді» постає розважливим обсерватором, який керується насамперед тверезим глуздом (така оцінка речей та подій загалом характерна для просвітників). Він не тримається уперто й бездумно засад якихось ідеологічних учень, коли доводиться трактувати розмаїті вияви реального життя, а підходить до них, ґрунтуючись на життєвому досвіді та тверезому глузді (у цьому підмогою йому слугує, зокрема, українська народна спостережливість і мудрість, утілена в прислів’ях та приказках).

Поштовх до деяких не надто привабливих або й знижених порівнянь різних дій і почувань Низа й Евріала, а також троянців із поведінкою тварин Котляревському дали відповідні місця у Вергілія та Котельницького. Наприклад, Вергілій зображує, що Ніс порається у рутульському таборі

Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує,
Голод відчувши скажений, – хапає й виносить овечку
Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека.
[Книга дев’ята, в. 339-341]

У Котельницького, несподівано нарвавшись на латинський кінний загін Волсента,

наш Низ со Евриалом,
Как раки, сели на мели;
<...>
У нас присказка ведь ведется,
Что скоро очень познается,
Кусочек кошка съела чей. [V, с. 123]

Так російський травестатор фразеологічним порівнянням і приказкою передає невтішну ситуацію, у якій раптом опинилися Низ та Евріал, а також їхній психологічний стан, коли вони відчули, що можуть поплатитися головами за вчинену різанину. І далі ще одне образне порівняння, також узяте зі світу фауни, але вже як спостережувана побутова ситуація, тому викладене розлого:

Коль ежели кому случалось
Войти нечаянно в чулан,
Где мыши две иль три собралось
Набить брюшной свой чемодан,
Какие хитрые уловки!
С каким стремлением плутовки
Вприпрыжку с пиру все бегут,
Куда которая попалась,
В чужую нору хоть урвалась,
Ей нужды до того нет тут!

Друзья так наши закадычны
Летят без отдыха бегом; [V, с. 124-125].

Урешті, загибель полоненого Евріала від рук Волсента дістає таке порівняння:

Так в паутине заунывши,
Страдают мухи средь оков,
Последню мушью кровь проливши,
Терзаются от пауков; [V, с. 129].

Вище вже йшлося про порівняння у Котельницького троянців, засілих у фортеці, із «сурками» (бабаками). Зведення героїчно-трагедійного дійства до побутових ситуацій та знижених порівнянь притаманне для бурлескно-травестійного, героїчно-комічного твору.

Такі порівняння наш травестатор творчо переробив (у тих самих місцях або перенісши в інші) відповідно до традиційної української фольклорної образності та фразеології (вовк у кошарі овець [V, 90, 93]; «між вовків плоха вівця» [V, 98]; миші, що сховались од кішки в норі [V, 107]; «І вас подавимо, як мух» [V, 129], – погрожує троянцям «Ремул рутульської породи» [V, 128]).

Трансформував у свою «Енеїду» Котляревський і наявне у Котельницького уподібнення розлюченого Низа до сатанинської сили:

Зря гибель своего дружища,
Как чорт тут Низ рассвирепел,
И сжав свой сильный кулачища,
К убийцам прямо полетел;
[V, с. 129]

Уздрівши Низ труп Евріала,
Од ярости осатанів;
Всіх злостей випустивши жала,
К Волсенту прямо полетів.
[V, 103]

Критична оцінка гайдамаччини в «Енеїді» Котляревського випливала, на мою думку, також із того, що він як просвітник поміркованої орієнтації загалом негативно ставився до революційних рухів – наприклад, засудив антимонархічну Французьку революцію з її гільйотиною та громадянською міжусобицею:

Французи ж, давнії сіпаки,
Головорізи-різники,
<...>.
Вони і на владику лають,
За горло всякого хватають,
Гризуться і проміж себе:
У них хто хитрий, то і старший <…> [IV, 13].

Від імені ліро-епічного «власне автора» Котляревський загалом висловився проти повалення влади монарха:

Вельможі царство збунтовали,
Против царя всіх наущали;
Вельможі! лихо буде вам.
Вельможі! хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і уха
І в руки всіх оддать катам. [IV, 96]

У цих рядках Михайло Яценко небезпідставно добачав алюзійну оцінку польського визвольного повстання 1794 року проти російського царизму28. Так натяками на недавні історичні катаклізми поет висловлювався проти революційних повстань в історії України, Польщі, Російської імперії та Західної Європи – народних, шляхетських і буржуазних, національно- та соціально-визвольних.

Ще Осипов у своїй травестії передавав російські політичні жарти над французькими революціонерами («И будь французом без порток» [IV, с. 34])29 та в комічному зображенні латинського ополчення натякав на французьке революційне військо (свідченням цього – згадка про клубістів – членів якобінського клубу, тобто партії якобінців – революційних диктаторів):

Всяк сделался тут патриотом,
Похоже на французску стать.
Никто не смел сказать что шоптом,
Но каждый должен был кричать
О наступающем походе,
Приноровляясь к новой моде.
Бурлаки, нищи, кузнецы,
Поденщики и трубочисты
Соделалися вдруг клубисты
И новой секты мудрецы. [IV, 97]30

Та в Осипова це радше данина самодостатньому сміхові, ніж вияв засадничо негативного ставлення до Французької революції, а то більше консервативної ідеології як такої. В Осипова сміх панує над ідеологією, для нього як травестатора годиться ледь чи не все, що смішне, хоча, звісно, він враховував вимоги цензури, духовної та світської, бо призначав свої твори для легального друку. Котляревський же у своїй травестії більше, ніж Осипов чи Котельницький, виявив себе вдумливим письменником і мислителем із визначеними поглядами, переконаннями та переживаннями. Цьому сприяло те, що він, на відміну від цих своїх попередників, освоював, як показав Юрій Шевельов, також риторично-ораторську синтаксичну організацію поетичної мови російського класицизму XVIII ст. (як-от у цитованому застереженні вельможам, з риторичними звертаннями, підкресленими анафористичністю їх вживання)31.

Примітки

1 Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревского. – С. 23, ЗО.

2 Там само. – С. 31.

3 Див. цей атестат: Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – С. 33. Щоправда, за іншими відомостями, щойно 2 листопада 1802 р. генерал Дотішамп був призначений «інспектором з кавалерії Дністровської інспекції», а вже 30 серпня 1804 р. він пішов у двомісячну відпустку, потім іще в таку ж, але вже зі звільненням із посади. Від 20 лютого 1806 р. перебував у відставці (Режим доступу: http//ru.wikipedia.org/wiki/Дотишамп_Жан_Франк_Луис). Тож виходить, що як інспекторський ад’ютант Котляревський безпосередньо в Дотішампа служив недовго – рік і дев’ять місяців.

4 Аманат – історична назва заручників з родоплемінної знаті, що їх брала російсько-імперська влада під час підкорення Сибіру, Кавказу, Північного Причорномор’я.

5 Котляревський І. П. Журнал военых действий 2-го корпуса войск под командою господина генерала от кавалерии и кавалера барона Мейендорфа // Повне зібрання творів. – К, 1969. – С. 345-346; формулярні списки про службу Котляревського: Там само. – С. 352-357; рескрипт (лист) Олександра І до Котляревського від 10 січня 1807 р. (Павловский И. Ф. К биографии И. П. Котляревского // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава, 1915. – Вып. 13. – С. 136).

6 Котляревський I. П. Журнал военных действий... – С. 345.

7 Каширин Василий. Вступление русских войск в Бессарабию и ликвидация Буджакской татарской орды в начале русско-турецкой войны 1806-1812 гг. // ИА REGNUM. – Режим доступу: http://pda.regnum.ru/news/1529996.html. -12.05.2012.

8 Каширин В. Б. Русская стратегия в войне с Турцией 1806-1812 гг. и проблема присоединения Бессарабии к России // Российский институт стратегических исследований. – Режим доступу: http://www.riss.ru/doklady_i_vystuplenija/?newsId=479. – 31.10.2011.

9 Котляревський I. П. Журнал военных действий... – С. 341-349; формулярні списки: Котляревський I. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 354-357.

10 Павловский И. Ф. К биографии И. П. Котляревского. – С. 135; Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – С. 37.

11 Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 354-357.

12 Формулярні списки про службу Котляревського (Там само. – С. 352-357); відомості з покликами на документи (Срезневский Вс. Записи И. П. Котляревского о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года // Киевская старина. – 1900. – Кн. 12: Декабрь. – С. 335-336; Срезневский В. Справка // Киевская старина. – 1901. – Кн. 2: Февраль. – Отдел 2. – С. 84); офіційні листи до Котляревського (власне, посвідки) генерал-фельдмаршала, головнокомандувача російською армією в Молдавії, Валахії та Бессарабії Олександра Прозоровського від 3 грудня 1807 p., командира (шефа) Псковського драгунського полку генерал-майора Федора Корфа від 16 червня 1808 р. (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – С. 38-39); супліка (прохання) Котляревського про відставку з цивільної служби від 16 липня 1834 р. (Там само. – С. 49). Є. Кирилюк у двох виданнях своєї монографії помилково подавав, ніби «10 січня 1807 р. Котляревського переведено у Псковський драгунський полк <...>» (Кирилюк Є. Живі традиції... – С. 49; Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. – С. 41). Насправді, як чітко видно з формулярних списків про службу Котляревського, 10 січня 1807 р. він став кавалером ордена св. Анни, а щойно в листопаді того ж року його перевели до Псковського драгунського полку (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – С. 56-57; Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 354-357).

13 Як можна судити з датованого цим числом супровідного листа, що його написав Котляревському для подання полтавській владі барон Корф (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – С. 39). Очевидно, на підставі цього документу тим самим числом датував від’їзд Котляревського з Ліди Всеволод Срезневський (Срезневский Вс. Записи И. П. Котляревского о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года. – С. 336).

14 Котляревський I. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 321-325, також див. формулярні списки: Там само. – С. 354-357.

15 Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. – С. 208-211. Згідно з дослідженням історика Миколи Стороженка, формування полтавського земського ополчення гальмувалося через економічні чинники, а також невдалі розпорядження Лобанова-Ростовського: «Тяжёлое экономическое положение Малороссии, непосильные требования, предъявленные к населению, и нераспорядительность высших властей были главными причинами того, что набор так затянулся, что малороссийское войско не попало на театр военных действий и по изгнании французов за пределы России было немедленно распущено» (Н. С. <Стороженко Н. В> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. – 1897. – Кн. 6: Июнь. – С. 475—476). Були й інші причини повільного формування чернігівсько-полтавського земського ополчення: недостача старшин і підстаршин, які могли набиратися тільки з дворянського (шляхетського) стану, а в його середовищі бракувало охочих ризикувати своїми головами; зволікання Трощинського, який не поспішав з організацією українських полків, щоб не кидати їх на захист московських земель, і навіть письмово застерігав Лобанова-Ростовського, що в разі походу в Московщину «козаки будуть ремствувати, коли побачать, що їхні найближчі й родина залишаються напризволяще ворогові» без їхньої оборони [Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). – С. 67-68]. Що ж до розпуску козацьких полків, то це сталося вже після закордонних походів російської армії у 1813-1814 рр. (Петренко Є. Д. Козацькі українські кінні полки Російської імперії 1812-1864 // Енциклопедія історії України. – К„ 2007. – Т. 4. – С. 429).

За свідченням генерал-майора князя Філіпа Жевахова, який походив із грузинського князівського роду і якого полтавські дворяни обрали губернським начальником полтавського земського ополчення, козацьке військо було сформовано протягом серпня 1812 року, відтак, після двомісячних військових навчань, 1 листопада вирушило форсованим маршем на кордони Чернігівської губернії, далі в Могильовську губернію; від 1 грудня – через Мінську у Волинську, а в лютому й березні 1813 року просувалося по герцогстві Варшавському, де приєдналося до блокади фортеці у Новому Замісті й перебувало там до її каппуляції 13 листопада 1813 р. Наприкінці 1814 року козацьке ополчення повернулося у Полтавську губернію (лист від 9 вересня 1817 р. до малоросійського генерал-губернатора князя Рєпніна: К истории полтавского ополчения 1812 года / Сообщил И. Ф. Павловский // Киевская старина. – 1904. – Кн. 3: Март. – С. 110-111). Щойно указом від 11 червня 1816 р. імператор Олександр І офіційно приписав командирам полків негайно розпустити козаків по домівках (Н. С. <Сторожепко Н. В> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. – 1897. – Кн. 6: Июнь. – С. 476-478).

А проте Полтавська та Чернігівська губернії потерпали від економічної розрухи, спричиненої не безпосередньо війною, а запопадливими діями військового губернатора: «Участие козаков в снаряжении ополчения, при непосильных требованиях, предъявленных вообще к малороссийскому населению, сильно их разорило, и они долго не могли оправиться» (Там само. – С. 476). Пізніше (в листі до М. Рєпніна від 7 жовтня 1832 р.) навіть голова Державної Ради й Комітету Міністрів Віктор Кочубей визнав, що Лобанов-Ростовський цілковито розорив козаків 1812 року формуванням численного ополчення без будь-якої допомоги з боку уряду (Там само. – Кн. 11: Ноябрь. – С. 145).

16 Пізніше, у 1813-1814 рр., чернігівсько-полтавське ополчення брало участь у закордонних походах російської армії, під час яких загинуло більше п’яти з половиною тисяч козаків, що належали до особового складу лише кінно-козацьких полків (відомостей про втрати серед земських піхотних полків немає) [Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). – С. 68-70].

17 Варварцев М. М. «Наполеоніда» // Енциклопедія історії України. – К., 2010. – Т. 7. – С. 170.

18 Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – С. 5.

19 Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. – С. 18-19.

20 Скорина Л. П. Котляревский и Вергилий. – С. 17.

21 Студиньстй К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревского. – С. 25.

22 Там само. – С. 28.

23 Студиньский К. Котляревский і Артемовский: (Відповідь д. Ів. Стешенкови). – С. 24. Подібне трактування чинові Низа й Евріала, незалежно від К. Студинського, дав Віктор Неборак, стоячи на християнських засадах: «У Вергілія немає і тіні осуду дій Евріала і Ніса у таборі сплячих рутульців. Щоправда, він описує їхні дії як різанину, а не як геройство, як вміле знищення необачного ворога і захоплення здобичі» (Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»... – С. 162). А розглянувши цей епізод у контексті «мети Котляревського – дегероїзації війни», дослідник обстоює «негероїчність виправи Низа й Евріала» (Там само. – С. 180) в зображенні українського поета, сприймає його супровідну героїчну, як звичайно вважається, патетику як «гірку іронію» (Там само. – С. 178) і робить закиди інтерпретаторам у тому, «що й досі образи Низа й Евріала в “Енеїді” Котляревського не дегероїзовано» (Там само. – С. 181).

24 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 165.

25 Тетяна Бовсунівська розглядає образи Низа й Евріала як приклад поєднання комічного й героїчного (патетичного), що його допускає бурлеск: «Незважаючи на комічний опис їхнього подвигу, героїка домінує <...>. Патетичне звучання не чуже бурлеску. В описах Низа й Евріала патетика очевидна, лексика втрачає фамільярність і грубуватість, відчутне наближення до стилю од <...>» (Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття... – С. 50). Генетичний зв’язок цієї героїчної патетики з класицистичним одописанням і водночас появу в ній преромантичних призвісток я висвітлюю у підрозділі «“Енеіда” з погляду літературних напрямів і течій».

26 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 165.

27 Почасти ці рядки також є ремінісценцією з Котельницького: «Троянцы из-за стен сурками / Глядели плотно не зевав, / Чтоб не остаться дураками, / Другую Трою потеряв: /<...>/ Стараясь к драке быть готовы» [V, с. 132].

28 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 116.

29 Так російські дотепники іронічно перекладали французьке слово «санкюлот» (буквально: без кюлот, тобто коротких – ледь нижче колін – штанів). Під час диктатури якобінців санкюлотами образно називали революційно налаштованих паризьких бідняків, які носили довгі штани, тоді як мужчини із заможних верств одягали короткі (кюлоти). Див. коментар Бориса Томашевського: Н. П. Осипов; Примечания // Ирои-комическая поэма / Редакция и примечания Б. Томашевского. – С. 723.

30 Коментар Б. Томашевського: Там само. – С. 724.

31 Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. – С. 158,160.

Читайте также


Выбор редакции
up