11-12-2016 Зінаїда Тулуб 806

Зінаїда Тулуб. В степу безкраїм за Уралом

(Уривок)

Світлій пам’яті мого діда,
кирило-мефодіївського братчика,
Олександра Даниловича Тулуба
присвячую

Частина перша

1. У чорній юрті

На весняному сонці опівдні підтає сніг, і коли вітер шалено мчить понад степом, – не рине він разом із вітром поземним потоком, а мирно лежить на землі блискучим вологим зибом. Тоді схожий степ на безкрає замерзле море і в сонячний день сяє і міниться віддзеркаленим світлом, наче й сам випромінює це брильянтове сяйво.

На пагорбах і вздовж вибоїв – великі чорні плями таловин. Вони парують прозорою перлистою парою, і такі ж легкі й прозорі хмаринки тануть у сліпучому ясно-блакитному небі.

Джантемир-бай розкинув свій аул в неглибокій улоговині в кількох верстах від Орська. Добра була ця зимівля, не вперше повертав сюди Джантемир. Уздовж річки Ор тягся густий очерет. Отари паслися поруч, на сирті, де послужливий вітер здував зайвий сніг, так що вівці й коні самі здобували собі взимку з-під снігу корм, а в хуртовину ховалися від негоди в улоговині, де, крім юрт, стояв будинок Джантемир-бая і кілька повіток для різного майна.

У великі морози Джантемир місяців на три-чотири перебирався з юрти в будинок, але з першою відлигою повертався в свої білі юрти, а чорні юрти його родичів, челяді та тюленгутів розсипалися схилом улоговини, суворо дотримуючись старшинства і залежності від бая: що новіша була юрта, то ближче стояла вона до білих байських юрт, а далі, зовсім на відшибі, темніли старенькі жалюгідні юрти бідарів, жатаків, які за недоїдки та старе шмаття працювали на бая від світанку до смерку. І далі всіх, мало не на пасовищі, ледве витримуючи натиск степового вітру, стояла стара чорна юрта такого ж старого табунника Шакіра. Вітер задував у неї з усіх боків: і крізь ветху повсть, і крізь тундук, і тому, що вхідна запона погано прилягала до одвірків.

Понад сімдесят було вже старому Шакірові. А втім, ніхто в аулі добре не знав його справжнього віку. Для них був він чужинець. Тринадцять років терпляче пас він або байську отару, або байський табун – і ось уперше надовго заслаб.

Під руське різдво раптом знялася хуртовина. Не встигли чабани вчасно зігнати отару до рятівної улоговини. Злякані вівці кинулися в глиб степу, а розгублені чабани безпорадно борсалися, затиснуті проміж ними. Отара мчала повз табун білобородого Шакіра, і старий табунник одразу зрозумів усе. Свиснувши вівчарок, він обігнав отару верхи і зустрів її гучними криками, лясканням батога і лютою атакою досвідчених вівчарок. Отара спинилася, звернула в належний бік і без втрат рушила до улоговини.

Рятування отари дорого обійшлося старому Шакірові. Важке запалення легенів звалило його на третій день. Жінка його, Кумиш, напувала хворого гарячим чаєм з молоком, розтирала баранячим салом і обкладала торбинками гарячого піску. Вижив Шакір, та здоров’я до нього не повернулося. Він був такий слабкий, що годинами лежав нерухомо, надсадно кашляв. І вночі обливався виснажливим липким потом.

Довідавшись про врятування отари, зраділий Джантемир розщедрився і подарував Шакірові, крім двох баранів, тонконоге лоша від одної з найкращих кобил свого табуна. Лоша було дуже кволе, бо Джантемирів син Ісхак так заганяв торік жеребну кобилу, гасаючи нею по півдня, що новонароджене лоша три дні не стояло на ногах і вже думали зарізати його на м’ясо, та діти з плачем випросили йому життя.

Шакір недурно був табунником. Він одразу зрозумів, що з цього маленького замореного лошати виросте чудовий кінь, і, коли бай прислав йому свій подарунок, – радісно здригнулося серце старого, і він наказав дружині щодня товкти для лошати дві жмені проса і варити пшоняну кашу.

– Шакіре, дорогий, – стогнала старенька Кумиш, – глянь на себе. В тебе сама шкіра та кістки, а ти відмовляєшся від лошатини! Ти хворий. Тобі треба видужати. Ніхто не піде за нас працювати, а без роботи – помремо ж від голоду.

– Нічого, нічого! І так видужаю. Але з нього такий виросте кінь, що на будь-якій байзі усіх переможе, – уперто відповідав Шакір, захлинаючись кашлем. – І недовго доведеться вам його підгодовувати: вже тане сніг – весна. Підемо на жайляу, а там він сам себе прогодує.

І Кумиш, ковтаючи сльози, покірливо товкла просо у великій дерев’яній ступі і підкидала в огонь кізяків.

Поки хворів батько, Жайсак, син Шакірів, пас байський табун. Перші дні старий довго тлумачив синові, що робити в тому чи іншому випадку, але згодом побачив, що Жайсак добре на всьому розуміється і можна за нього не хвилюватися.

Напровесні вовчі зграї ставали дедалі нахабніші і все ближче й ближче підкрадалися до людського житла, все частіше доповідали Джантемирові його чабани, що зникло вночі з отари два курдючних барани або дві овечки, а іноді не дораховувалися і верблюдиняти або лошати. Джантемир поїхав до Орської фортеці просити коменданта, генерала Ісаєва, щоб той влаштував велику облаву на вовків. Але генерал відповів, що частина гарнізону виступила проти ватаг повстанця Кенесари Касимова, а решті ніколи полювати. Проте, співчуваючи баєві, подарував йому добру мисливську рушницю і два пістолі. Повернувшись додому, Джантемир віддав рушницю синові Ісхакові, якого завжди посилав на допомогу табунникам, коли вовче виття лунало ближче й загрозливіше.

Ісхак був ще парубком і пестуном усієї родини. Неохоче підкорявся він батьківським наказам, бо вважав, що є в батька і без нього досить табунників та чабанів. Коли ж він дістав рушницю, забажалося йому якнайшвидше навчитися влучно стріляти, щоб відзначитися як стрілець на якомусь урочистому тої. Почувши, що в найближчому аулі готується весілля його приятеля, байського сина, Ісхак кілька днів сумлінно вправлявся в стрілянні, потім осідлав улюбленого скакуна, нікому не сказав ні слова і помчав на весілля, залишивши при табуні самого Жайсака.

Тієї ночі вовча зграя підкралася до табуна ближче, ніж звичайно. Злякані коні нервово пряли вухами, прислухаючись до вовчих голосів. А коли в темряві заблискотіли зелені вогники їх очей, коні зовсім перестали пастися, збилися всі докупи: лошата з кобилами всередині, а жеребці оточили їх щільним колом, щоб копитами відбити напад хижаків.

Небо було вкрите важкими, темними хмарами, за якими десь ховався місяць. Все навколо було похмурим, свинцево-сірим. Шість вовкодавів люто гарчали і рвалися з шворки. Кінь під Жайсаком тремтів, поривався кудись убік, а вовки гасали зовсім близько, і то тут, то там блискотіли в сніговій зибіні яскраві світляки їх зіниць. Легкими, беззвучними примарами мерехтіли вони проміж заметами. Раптом величезний білий вовк, з піврічне теля на зріст, розмашним стрибком майнув з найближчого замету і зупинився просто перед Жайсаком. Юнак не розгубився: праща завила, закружляла над його головою, і важкий камінь хряснув у вовчі ребра.

Вовк підстрибнув, вискнув від болю і беззвучною тінню розтанув в імлі.

І тої ж миті на другому кінці табуна пролунав пронизливий страдницький зойк роздертого коня. Жайсак спустив вовкодавів і кинувся на зойк.

– Айт! Айт! – кричав він собакам, підострожуючи коня і хапаючись за соїл.

Один з вовків підповз до табуна зовсім близько, і коли на якусь мить поміж крупами двох огирів утворилася ледве помітна щілинка, – він стрибнув в цю щілинку і вп’явся зубами у бік одного з них. Від нестерпного болю кінь, звившись диба, з хвилину стояв нерухомо, як монумент, а вовк висів на ньому і роздирав його беззахисне черево, вихоплював з нього шматки кривавого м’яса.

– Айт! Айт! – волав Жайсак, кидаючись на допомогу. Але кінь вже впав додолу і заборсався в смертних муках.

З півдесятка вовків відразу накинулися на нього, вовкодави – на них, і все змішалося в одну купу. Вовки люто гарчали, ляскали зубами. Клапті вовни і м’яса, бризки крові летіли на всі боки, нові й нові вовки вистрибували з заметів і кидалися до купи або на табун, що одразу шарахнувся вбік і знов збився в одну щільну масу. Коні іржали, хропли, шалено хвицалися і топтали вовків. Кривавою парою тхнуло від тих, що билися в купі.

Сильними ударами соїла Жайсак прикінчив двох вовків, але й один з вовкодавів лежав у калюжі крові з видертою горлянкою, і два вовки за мить доконали його. Жайсак, як в’юн, крутився на коні і завдавав вовкам смертельних ударів, коли раптом тріснуло ратище соїла і розлетілося на шматки. Жайсак кинув його і блискавично схопився за важкий шакпар, і хоча він не був обтиканий залізними шипами, як старовинні руські кистені, але від його важких ударів з хрускотом тріскали вовчі ребра і черепи. Жайсак вже відчував, що перемога близько. Аж раптом молодий вовк стрибнув ззаду йому на плече і став люто дерти його кожух. Кинувши шакпар, Жайсак почав бити вовка ножем у горло, в груди, де попало. Вовчі щелепи ляскали над його вухом, як ножиці. Вовк нарешті добрався до живого тіла. Струмінь крові залив плече і бік Жайсака. Від болю тьмарилося в очах, але він бив і бив вовка ножем, і нарешті той звалився з нього на сніг, а ошалілий від жаху кінь, не відчуваючи вузди, помчав Жайсака в аул.

Напівмертвого зняли його з коня. Молодь кинулася на допомогу табуну, який, не чуючи людського голосу, разом із вовкодавами сяк-так відбивався від поріділої зграї вовків. На снігу валялися шість мертвих вовків і два загризених вовкодави, а третій конав і рив лапами скривавлений сніг. Дві вовчиці теж спливали кров’ю і відповзали в замети, коли примчали з аулу жигіти і там їх добили, а решта вовків гарчали та огризалися, дожираючи мертвого коня, і роздирали ще живу кобилу, що пронизувала ніч страдницьким іржанням.

Тільки перед світанком зібрали жигіти табун, не дорахувавшись ще одного коня й лошати. Довідавшись, що Ісхак поїхав на той з рушницею і залишив табун на одного Жайсака, Джантемир оскаженів. Він надіслав до Ісхака двох аксакалів з суворим наказом негайно повернутися до аулу, відібрав у нього рушницю і власноручно добре відшмагав його, як хлопчиська, камчею. До Жайсака послав старого Габдуллу оглянути його рани та лікувати їх, а доньці Кульжан наказав щодня носити Жайсакові й Шакірові їжу з своєї власної юрти.

Час спливав повільно й нудно. Шакір та Жайсак лежали поруч, вкриті всіма ковдрами і всім дрантям, яке було в їх чорній юрті. Перші дні Жайсак так страждав, що не міг ані говорити, ані думати, і Шакір тільки сумно зітхав, прислухаючись до його стогону, а старенька Кумиш і сама починала стогнати, похитуючись з боку на бік, і сльози жалю й страху за єдиного сина текли по її засмаглих зморщених щоках.

Вище й вище здіймалося сонце над степом. Сніг осідав, сірів. Його кучугури, підталі з південного боку, дивовижно стали схожі на білих вовків, що сидять на задніх лапах. Від них опівдні відпадали їх гострі пащі і спливали на землю прозорими краплями. А на схилі улоговини земля вже зовсім вийшла з-під снігу, і навіть десь у невеличкій затишній балці розквітнув перший підсніжник. Повертаючись з річки з повним бурдюком води, зірвала його Кульжан і принесла разом із їжею в чорну юрту старому Шакірові.

– Ось тобі, Шакір-ата, перша квітка. Бачиш, як тепло: в степу підсніжники квітнуть, – казала вона, ласкаво посміхаючись старому табунникові. – Незабаром відкочуємо на жайляу, але цього року далекий стелиться нам шлях, аж за річку Ілі, де гори стоять вищі хмар і де багато ягід та горіхів, а трава зелена і свіжа все літо.

Дівчина думала розважити старого, але несвідомо торкнулася таємної і болісної думки, що давно вже турбувала Шакіра. Якщо він не на роботі, – не дасть йому Джантемир ані коня, ані верблюда, ані навіть поганенького сірого ослика. Старий Шакірів верблюд ледве здужає везти юрту, а дворічний вороний лошачок був ще невиїжджений, і нема кому тепер йото виїжджувати. А пішки йти Шакір не може… Як же добратися тоді до жайляу? Сили щодня по краплині зникають, життя все далі відходить від старого табунника. Та й Жайсакові ще дуже погано. Півтора місяця лежить він нерухомо, а рани все не загоюються, хоч старий Габдулла добре склав кістки і часто мастить рани виваром рудо-червоних водоростей з Аральського моря, завдяки якому рани не гнояться і швидше загоюються. Де ж їм тоді подітися довгим і пекучим степовим літом?! Невже доведеться залишитися тут, на кистау, жатаками, стерегти Джантемирів будинок з повітками і сіяти просо на цілині?!

Шакір замислився, повільно жував беззубими яснами принесену баранину, і глибокий сум стискав йому серце. Він розумів, що вмирає: недурно вже кілька разів раптом, без кашлю й болю, виповнювався його рот солоною кров’ю. Спочатку він випльовував її та засипав маленьку червону калюжку, щоб не лякати Кумиш, а потім став її ковтати, але Кумиш і сама добре бачила, що згасає її чоловік, і тільки сумно зітхала, коли аульні жінки питали про його здоров’я.

Доївши останній шматок, Шакір добре витер пальцями миску, облизав кожен палець і віддав порожній посуд Кульжан.

– Спасибі, дівчинко. Хай буде життя твоє ясне й світле, як цей перший весняний день. І баю скажи спасибі, що не забуває старого.

Кульжан усміхнулася і, взявши в Жайсака другу миску, вислизнула з юрти.

– Хороша дівчина, – задумливо сказав Шакір. – Ось би тобі, Жайсак, таку жінку… Та хіба ж віддасть її бай жебракові?..

– Вона ж просватана, ата. Оце ж, мабуть, скоро будуть і весілля справляти. Правда, щось нічого не чути за нареченого, ніби його й на світі нема.

Старий не відповів. Він лежав і прислухався, як хриплять його спустошені хворобою груди, і згадував далеке минуле.

– А знаєш, Жайсак, – раптом заговорив він, – адже колись не були ми такими бідними. Народився я тут, у Великому степу, а потім переселився до Букеївської орди, за Урал. Тоді Джантемир не насмілився б зробити мене своїм наймитом. І юрта у мене була біла, велика й гарна. І понад дві тисячі баранів було в мене. І верблюдів цілий табун, і дві жінки, старіші від твоєї матері. Велика родина була…

– Так. Я знаю, – кивнув Жайсак. – Апа мені розповідала. Я навіть і сам пам’ятаю, як ми переправлялися темної ночі на снопах очерету через велику-велику ріку. І потім, – нерішуче додав Жайсак, – мені здається, що у мене були брати. Так, два брати і маленька сестричка з червоними стрічками в кісках, – запитливо глянув він на батька.

Шакір довго мовчав.

– Були, – глухо відповів він нарешті і з зусиллям підвівся на лікті, запинаючи на грудях подертий халат. – Я розповім тобі все. Ти мусиш знати всю правду.

В цьому степу, – почав він, часто замовкаючи, щоб відпочити, – пасовища бідніші й сухіші, ніж на правому березі Уралу. Заплавні луки там багатющі, трава соковита й густа, а вздовж Ахтуби і Каспію – неоглядні зарості очерету. Жити б там і багатіти… Але там, де багато трави і очерету, – багато й багачів. У них сила челяді, наймитів, тюленгутів і ще більше худоби. Силоміць захоплюють вони найкращі землі й пасовища. Коли я був молодий, як оце ти, ми вільно перекочували через Урал зимувати на тому березі і навесні знов поверталися сюди. Але згодом руський цар заборонив аулам з Великого степу перекочовувати на правий берег Уралу.

Був у нас тоді султан Букей. Почав він просити царя, шоб нам дозволили назавжди оселитися на землях між Уралом і Волгою. Цар погодився, і ми дуже зраділи. П’ять тисяч юрт перекочували через Урал «на багаті землі». Та не тривалою була наша радість. Виявилося, що береги Каспію з рибними тонями та очеретами давно вже належали князю Юсупову та графу Безбородку, а землі між Узенню і Уралом – яїцьким козакам. Букей тоді помер, а син його, Жан-гоза, та тесть його, Караул Ходжа, були люди без совісті, без честі й серця. Крім звичайного царського податку і крім зеккята, вони наклали на нас силу різних податків, а грошей у нас ніколи не було, і торгували ми, як і тепер торгуємо, на баранів, а не на гроші. Караул Ходжа склав з Юсуповим угоду, за якою Юсупов за гроші дозволив нам пасти нашу худобу на його землях. Але, якщо Юсупову належало два карбованці, то Караул Ходжа вимагав з нас п’ять. Ми голодували, а він збагачувався на наших сльозах. Крім того, з-за Уралу весь час сунули до нас на зимівлю аул за аулом з Великого степу. І ось настала жахлива зима, коли хуртовини налітали одна за одною, а потім почалася ожеледь, та така, що кінь не міг розбити копитом льодової кірки на снігу. Ми день і ніч розбивали її кетменями та лопатами, але пів-отари загинуло. Решту можна було б врятувати, коли б пустили нас в очерети, та хіба вблагаєш яїцьких козаків? А заплатити їм не було чим…

Шакір важко закашлявся і довго не міг передихнути. Потім знов заговорив. Прагнув вилити нарешті своє горе, яке так важко було носити в собі все життя.

– Загинула наша худоба до останнього ягняти. Голодна смерть дивилася нам в очі. Старші жінки мої померли тієї зими. Лишилася сама Кумиш – твоя мати. І саме тоді прийшов бухарський караван. Він привіз рис і борошно, а в нас не було ані барана, ані грошей. І тоді, побачивши, яке у нас лихо, бухарці почали продавати борошно за дітей. Подумали ми з Кумиш і наважилися на жахливе діло: продати старшеньких, щоб врятувати їх від голодної смерті і зберегти собі найменшого. За дитину давали вони по три миски борошна. Одержали ми дев’ять мисок борошна. Хлопчики зосталися живі, а сестричка твоя померла другого дня після того, як ми її продали. Бухарці ще прийшли лаятись, вимагали, щоб ми віддали тебе замість неї. А ми вирішили тікати на батьківщину – сюди, у Великий степ. Росіяни тоді нікого не пускали через Урал. Треба було переправитись темної ночі. Але ні човна, ані плоту у нас не було. Нарізали ми сухого очерету, голови сіном притрусили і опівночі полізли в воду. Тебе ми поклали на сніп і теж прикрили сіном. Так нас і не помітили, бо багато пливло тоді рікою і сіна, і хмизу, змитого повінню з заплавних луків. Прийшли ми сюди, до Джантемира. Батько його Ундасин був колись моїм приятелем, але на той час він вже помер… Джантемир прийняв нас добре, як друзів: барана зарізав, почастував, але згодом, коли довідався, що ми – жебраки… Та ти й сам добре знаєш, як нам тут довелося… – обірвав сам себе Шакір.

Жайсак мовчав, але міцно стулені губи його без слів казали, скільки гіркоти і безсилої ненависті вирувало в його серці.

– Слухай мене, синку, – знов заговорив Шакір, сплюнувши згусток крові. – Якщо ти колись зустрінеш бухарський караван або потрапиш до Маргелана, шукай там купця Ха-бібуллу Омера. Він купив твоїх братів Касима та Тюленбая. І якщо колись всміхнеться тобі доля, – викупи їх.

– Добре, ата, викуплю. Присягаюся, – тихо, але твердо відповів Жайсак. – Я беркута собі дістану. Полюватиму з ним. Кажуть, що росіяни за хутро великі гроші дають. Працюватиму. Ти не турбуйся, ата. Я не дам тобі померти з голоду.

Старий гірко й ніжно посміхнувся, як посміхаються дорослі наївним обіцянкам дітей, і, певно, хотів іще щось додати, та довга розповідь так втомила його, що він лежав без сил, блідий і спітнілий, з запалими очима і в цю мить уже здавався мерцем.

– І ще слухай, синку, – стиха заговорив він згодом. – Пильнуй, як око, наше лоша. Воно від Карлигач, легконогої кобили і, – тут він знизив голос до ледве чутного шепоту, – і від Бурана – того Бурана, що на кожній байзі приходив перший. Цьому лошаті ціни нема, але треба його підгодовувати, виростити й добре виїздити. Ти у мене неабиякий їздець. Ти вмієш добре поводитись з конем, навчити його, щоб він знав твій голос і розумів тебе без камчі. А кінь – це надійний, вірний друг: і в лиху годину, і на байзі він виручить хазяїна. В ньому твоє щастя. А маленького лошачка я назвав Акбозадом, тому що він виросте і стане білий, як айран, і буде дорожчий від чистого золота.

Жайсак мовчав.

– Чи чуєш ти мене, синку? Чи виконаєш, що я тобі сказав? – повторив Шакір, безсило опускаючись на повстину.

– Чую, ата! Все виконаю, і слово моє тверде, як напис на камені, – відказав Жайсак.

Старий полегшено зітхнув, наче скинув з себе величезний тягар, але іще щось пригадав і знов підвів голову.

– Джантемир дає мені за роботу – ти ж знаєш – по десять баранів на рік. За тринадцять років це була б ціла отара, але ж він вираховує з мене за кожного барана і кожну ярочку, загризену вовками. У мене тепер сорок п’ять баранів та сімнадцять ярок. Запам’ятай і це і не даруй йому поганої пам’яті, коли він розраховується з бідаками, – з гіркою іронією посміхнувся він.

Обидва замовкли: Шакір – втомлений довгою розмовою, а Жайсак саме пробував ворухнути своїми знівеченими пальцями і з радістю відчув, що вони ледве помітно зігнулися і знову розігнулися, хоча гострий біль і віддався вище ліктя і десь на спині, біля лопатки.

– Слава аллахові, – сказав він, щоб потішити батька. – Пальці почали потроху ворушитися.

Бліда посмішка освітила обличчя Шакіра, але очі його дивилися кудись у простір, осяяні внутрішнім світлом, що з’являється у людей після важких страждань або на порозі небуття.

Ввійшла Кумиш з чувалом кізяків, розгребла попіл у вогнищі і хотіла вже спустити за собою запону.

– Залиш! – зупинив її Шакір. – Хочу подихати свіжим повітрям. Мені від нього легше.

– Але ж сонце йде до заходу, Шакір, любий, – боязко зауважила вона. – В степу ще сніг. Змерзнеш.

– Завтра я помру, – суворо й просто сказав старий. – Дай мені востаннє помилуватися сонцем… і землею… Вона така прекрасна, – тихо додав він. – І скажи людям, хай прийдуть попрощатися зі мною.

Кумиш з болем і жахом зиркнула на нього, похнюпилася і тремтячими руками стала щось пересувати біля вогнища.

– Я хочу бачити всіх. Попрощатися з ними, – з зусиллям повторив Шакір.

І Жайсак, і Кумиш раптом відчули страшну правду цих слів. Жайсак, зморщившись від болю, зробив рух, щоб підвестися.

– Апа! Допоможи! Я піду, – сказав він, але не міг стримати стогону.

Кумиш злякано кинулася до сина.

– Лежи! Лежи! Я зараз! Я сама! – белькотіла вона і, швидко накинувши хустку, вислизнула з юрти.

Коли вона повернулася, в юрті вже сиділо кілька чоловік. Білобороді діди в м’яких чоботах і повстяних панчохах, в теплих ватяних чапанах, входячи, віддавали хворому салом, потім привітно кивали Жайсакові і з належною неквапливістю урочисто сідали навколо Шакіра.

– Здоров був, Шакір-ага! – казали вони, шанобливо називаючи його, як ще ніколи не називали. – Що ж це ти? З смертю треба боротися, як твій батир боровся з вовками, а не піддаватися їй. Рано тобі ще прощатися з життям.

– Вона мене перемогла, аксакали, – через силу видихнув Шакір й закашлявся.

Тоненька цівка крові ниточкою потяглася з його вуст.

– Аксакали! Будьте батьками моєму синові. В важку хвилину він ще потребує поради розумних людей. Добра порада дорожче жирного барана.

– Вірно! Порадимо! Допоможемо! – заговорили навперебій аксакали.

А приятель Жайсаків – жилавий кожум’яка Тайжан – басовито загув на всю юрту:

– Та його ані батько, ані матір розумом не скривдили. Ще й сам іншим добре порадить.

І по-приятельському ляснув Жайсака по плечу. Жайсак мимоволі скрикнув від болю.

– Ой бой! Я й забув про твої рани! – розгубився Тайжан. – Пробач! Ну як твоя рука?

– Трохи полегшало, – відповів Жайсак. – Пальці сьогодні заворушилися.

Шакір полежав якийсь час, заплющивши очі від блиску снігу. Потім знову із зусиллям підвів голову і оглядівся.

– А Джантемир? Де він? Що він сказав? У Кумиш піала випала з рук.

– Та хіба ж можна турбувати бая? Я й не наважилася…

І раптом з несподіваною силою Шакір сказав суворо і голосно:

– Іди! Скажи: я хочу бачити сина мого друга Ундасина й онука Рахматулли. Скажи: Шакір помирає.

Кумиш так розгубилася, що в неї відібрало ноги й язик. Тоді Жайсак простягнув Тайжанові здорову руку.

– Допоможи підвестися. Я сам піду по нього. Стиснувши зуби від болю, звівся він на ослаблі ноги.

Хтось накинув на нього кожух, підперезав його ременем і допоміг вийти. Сонце вже котилося по далекому обрію, повільно сповзаючи на другий, невидимий, бік землі. Зі степу війнуло холодом. Кумиш мовчки опустила запону, розгребла попіл, і від кількох жаринок запалила череп’яний каганчик з баранячим салом, і повісила його на шангарак, потім поклала в жар жмут сухого кураю, роздмухала його, і тоненький струмінчик кучерявого диму потягся до тундука. В цю мить хтось послужливо відкинув запону, і до юрти ввійшов Джантемир.

– Салем, Шакір, і ви, аксакали, – сказав він і сів на почесне місце, де Кумиш тремтячими руками полохливо підстелила йому єдиний шмат білої повсті. – Що ти хотів мені сказати?

Шакір звів на нього пригаслі очі, і раптом іскра життя знов зажевріла в його зіницях.

– Хочу, щоб ти підтвердив правду того, що я скажу, – відповів він, задихаючись. – Я помираю, Джантемир. Збрехати перед смертю – значить приректи свою душу на вічну муку. Скажи, чи добре працював я всі ці роки, з того часу, як повернувся в рідний степ з-за Уралу?

Джантемир помовчав з хвилину, міркуючи, чи не вийде йому якогось збитку або шкоди, якщо він це ствердить, але не витримав напруженого погляду старого табунника і неохоче кивнув головою.

– Можу ствердити. Працював ти чесно і добре. Кумиш теж добре працювала та й син твій непогано робив і бився з вовками, як справжній жигіт.

– Як батир! – разом загомоніли принишклі було аксакали. – Це ж не жарт: сам зарубав шість вовків.

– Ще й двох вовчиць так поранив, що вони здихали, коли примчали жигіти.

– Я рятував твою отару в хуртовину, як свою власність, – ледве чутно вів далі Шакір. – А тепер я поясню, чому ми всі так працювали. Нам честь не дозволяла погано робити. Отже, підтверди тепер, Джантемир, якого ми роду і що твій батько Ундасин був моїм найкращим другом, і ти підлітком приїздив до нашого аулу і гостював у нас в нашій юрті – в білій юрті, такій, як у тебе зараз.

– Ну, й гостював, – вже роздратовано ствердив Джантемир. – Але й ти, Шакір-ата, теж тижнями гостював у мого батька. Тут ми квити, і ніхто нікому нічого не винний.

– Ніхто нічого й не просить, – спалахнув Жайсак.

Джантемир тільки скоса зиркнув на нього вузькими щілинками очей на пласкому й тлустому обличчі і обернувся до Шакіра.

– Чого тобі ще треба, Шакір? У мене гостює акин Абдрахман. Я хочу послухати його пісень. Ти мене затримуєш.

– Мені нічого вже не треба, – прохрипів Шакір, – але Жайсака скалічили вовки тому, що твій син із своїми друзями втік на той і кинув його самого. Нагородити його – ось твій борг честі переді мною, – вдарив він по найчутливішій струні байського кодексу честі.

Кров кинулася в голову Джантемирові. Він хотів вилаятись, але його вуха вловили шепіт обурення і рух серед аксакалів. Як на лихо, тут зібралися старійшини всього роду, з якими доводилось рахуватися. Слова Шакіра, який ніколи не розповідав в аулі про своє минуле, справили на них величезне враження. І, проковтнувши лайку і готові вихопитися образи, Джантемир вимушено всміхнувся і заговорив, надавши своєму голосу незвичної теплоти:

– Я нічого не забув, Шакір-ата. Пам’ятаю, як ти вчив мене їздити верхи, як розказував мені старовинні казання про Кобланди-батира. Я добре знаю, що таке честь, і нагороджу Жайсака. І тебе теж не забуду. Не турбуйся і видужуй.

І, підібравши поли свого кожуха, важкий і пихливий, ні на кого не дивлячись, вийшов з юрти.

Всі мовчки прислухалися, як риплять по підмерзлому снігу і потроху стихають його важкі кроки, потім, коли їх не стало чути, загомоніли всі разом:

– Чого ж ти мовчав Шакір-ага?! – сплеснув у долоні старий Файзулла. – А ми й гадки не мали, що він з тобою зробив!

А кожум’яка Тайжан скрипнув зубами і сплюнув спересердя:

– Ну й жаднюга наш бай! Він ще десять разів подумає, поки наважиться подарувати тобі два барани.

– Баранами йому не відбутися, – вкинув товстий Байма-Гамбет. – Він, падлюка, батькового приятеля в наймита обернув.

– Зганьбив він увесь наш рід, – загув і костоправ Габдулла. – Я б не мовчав. Я б перед усім народом розповів правду. Ми б примусили його бути людиною!

Тепла хвиля співчуття виповнила і наче зогріла юрту, зробила її затишною і дорогою. Кумиш дивилася на людей і не пізнавала їх. Наче в кожному з них раптом відкрився якийсь потайний куток, повний добра, про існування якого вона досі й не догадувалася. А обурені і схвильовані люди гомоніли, перебиваючи один одного, і ніхто не помічав, що Шакірова голова закинулася назад і важке хрипіння вирвалося з його грудей.

– Чаю! Дайте гарячого чаю! – скрикнув раптом Жайсак, кидаючись до батька. – Йому погано!

І всі враз заметушилися, намагаючись допомогти, хоч якось полегшити страждання вмираючого. Хтось побіг в суміжну юрту, де кипів самовар, і не піалу чаю, а весь самовар притяг для хворого. Хтось вийняв із скрині посуд, засипав свіжого чаю, і Кумиш, ковтаючи сльози, за хвилину напувала хворого гарячим чаєм з верблюжим молоком, яке миттю принесла Кульжан. Файзулла підклав до вогнища свіжих кізяків, від яких пішов юртою важкий дух. Вмираючий важко закашлявся.

Тоді Тайжан вибіг з юрти і приніс на лопаті кілька розжарених червоних цеглин, висипав їх у вогнище, а димучі кізяки викинув геть.

Коли синя хмара диму розвіялася, він вийшов і дбайливо закрив тундук. В юрті одразу потеплішало.

Але Шакір вже не міг опритомніти. Побачивши Джантемира, він зібрав усі сили для останньої розмови і тепер лежав безсилий, а його довге, відросле за час хвороби волосся налипло на спітніле чоло. Груди його важко й нерівно здіймалися. Аксакали помалу розійшлися, сказавши йому на прощання по кілька теплих слів. Лишився один лише Тайжан, щоб допомогти змученій вкрай Кумиш та Жайсакові. Жайсак теж лежав нерухомо, міцно стиснувши зуби, щоб не стогнати. Підводячись, він роз’ятрив свої рани. Шакір хрипів, задихався і кидався всю ніч, і за годину до світанку його останній подих нарешті змінився спокоєм смерті…

Тайжан і Жайсак міцно спали.

Довго сиділа над мертвим чоловіком Кумиш, вдивлялася в нього при тьмяному й мерехтливому світлі каганчика і намагалася назавжди запам’ятати його обличчя, тому що рідко випадала їй вільна хвилина глянути на супутника її гіркого життя. Вона тихенько пестила пучками його обличчя, обмацувала його, як сліпа, – і не було в неї ані слів, ані сліз.

Коли зійшло сонце, виконуючи стародавній звичай, зібралися до чорної юрти вісім дідів – обмити і спорядити померлого в останню путь, а Тайжан з двома жигітами поскакав на кладовище викопати йому могилу.

Кумиш, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика. Але вона до останньої хвилини не відходила од нього, бо тільки-но накриють його покровами – ніколи вже не побачить вона його лиця.

За кілька хвилин прийшли по неї жінки і повели в одну з сусідніх юрт, посадовили її на повсті, оточили, обняли, сплелися з нею в одне тісне коло і заспівали жоктау на один з відомих сумних наспівів, якими кожна казашка супроводить у могилу свого чоловіка. І кожна з них відшукує в серці нові слова, ніжніші й яскравіші всіх відомих, щоб краще і глибше сказати про свою самотність, своє невимовне жіноче горе. І багатьом щастило їх знайти. І ці нові слова вливалися в пісню, і згодом їх повторювали інші жінки, зазнавши такої ж втрати. Так зойки одного наболілого серця перетворювалися на пісню і ставали власністю і скарбом цілого народу.

Ти зникаєш, як сонце за краєм землі,

Як хвилинні сліди в сніговійній імлі, –

почала низьким оксамитовим контральто Маржан, дружина Тайжанова, найкраща голосільниця і співачка аулу, а Ай-жарик підхоплювала дзвінким високим сопрано:

Тільки сонце уранці засяє нам знов,

А тебе не поверне ніяка любов!

Тихо й гірко зітхнувши на ці безнадійні слова, обвела, Кумиш жінок сумним поглядом і ніби запитала їх словами пісні:

То для кого ж тепер берегтиму кумис,

Готуватиму чай, бишбармак або рис?

Ти на схилі років мене кинув одну,

Буду жить, мов орел, сторож смертного сну.

І знов полилося м’яким і скорботним потоком контральто Маржан:

Не почуєм твій голос ми в юрті своїй,

Коли виє в степу злий буран-сніговій.

І мандрівний акин нам під струни домбри

Заспіває без тебе казання старі.

Тихі покірливі сльози полилися з очей Кумиш.

Жінки міцніше пригорнули її, втішали ласкавими словами, а оксамитове контральто Маржан билося, як пташка, об склепіння юрти безсилим розпачливим зойком:

Так сивій же, коса, наче білий ковил!

Сумні очі засип мені, попіл та пил!

Якщо сонце життя в чорну землю пішло,

Наче зовсім у мене його й не було…

Довго ще отак співали жінки, впиваючись скорботною красою жоктау, а тим часом аксакали обмили Шакіра, поголили йому голову, підстригли вуса та бороду, одягли йому саван – довжелезний лантух з білого полотна, зшитий тільки з двох боків, з єдиним прорізом для голови. Потім загорнули тіло з голови до ніг трьома довгими шматками білого тонкого полотна і зв’язали трьома білими рушниками ступні, стегна і тулуб нижче плечей. Потім поклали його на правий бік на почесне місце навпроти входу і завісили чистою завіскою.

Певно, слова Шакіра боляче вразили самолюбство Джантемир-бая, бо на цей раз не поскупився він і прислав для небіжчика оці широкі й довгі шматки полотна, рушники і розкішний перський килим, в який загорнули Шакіра перед виносом, а на поминки наказав зарізати трьох відгодованих баранів.

Мулла довго та урочисто читав в юрті молитви, а Кумиш, не наважуючись порушити закон, лежала за юртою на снігу, уткнувши обличчя в сніг. Коли ж тіло Шакірове поклали на верблюда, а хворого Жайсака в Джантемирові сани і мало не всі чоловіки аулу рушили провести Шакіра в його останню путь, – вона покірливо підвелася і повернулась у свою спорожнілу юрту, де вже поралися жінки, готуючи поминки.

Глибоку могилу на зріст високої людини викопав для Шакіра Тайжан із товаришами. Земля була мерзла, кам’яниста. Довелося довбати її ломом, кетменями, а іноді й рубати сокирами. Могила була, за звичаєм, чотирикутна. В глибині її зробив Тайжан бічну нішу. Тіло зняли з верблюда, розгорнули килим, розв’язали всі три рушники, зняли й шматки полотна, які, за звичаєм, належать муллі, і з молитвою спустили Шакіра в могилу. Поклали його в ніші на правий бік, вкрили килимом, заставили нішу дошками, потім могилу завалили землею, а зверху – камінням, щоб вовки та шакали не розрили її, а в головах встановили камінь, на якому мали згодом вирізьбити ім’я померлого, рік його народження і рік смерті.

Назад їхали мовчки. Навіть молоді жигіти не гарячили своїх коней і не гасали, як завжди, навколо саней, переганяючи один одного. Джантемир-бай мовчки сидів у санях поруч з мовчазним Жайсаком і тільки, під’їжджаючи до своїх юрт, уривчасто виронив:

– Вовк подер твій кожух і халат. Я пришлю тобі все нове, а за рани дам верблюда, десятеро баранів та коня. Вибирай в табуні першого-ліпшого.

Жайсак мовчки кивнув головою і відвернувся. Не було йому чого відповісти Джантемирові.

2. Приїзд в Оренбург

Сонце повільно схилялося до рівного, як на морі, обрію. Небо над ним ставало хризолітово-зеленим, прозорим, а нижче – бузковим, і раптом з його глибини виринули темні, довгасті хмари й нерухомо завмерли в прозорому сяйві небесного океану синювато-сірими горбастими китами.

Степ під небом розкинувся неосяжно великий, замкнутий низьким колом обрію. Ковил, ще по-весняному шовковистий, стояв нерухомо і білів удалині, як на півночі біліє по низовинах вечірній туман. Але сухо-сухо було в степу: ані роси, ані найменшої вологи. Тільки бігла загубленою стрічкою гадючка-доріжка, нічим не позначена: ані придорожніми деревами, ані хоч неглибокими рівчачками – просто слід від нечастих вершників та возів або верблюжих караванів. Навіть смугасті верстові стовпи мало де збереглися й здебільшого гнили в густих будяках, які вже випустили свої малинові шапочки.

По дорозі з брязкотом і гуркотом мчав тарантас. Пронизливо деренчала на передній вісі якась гайка. За тарантасом на добрих півверсти висіла в повітрі хвостом комети кучерява курява. Коні бігли рівною, швидкою риссю, втомлено поводячи змиленими боками. Здавалося, вони ось-ось впадуть, не витримавши цього шаленого гону, а ямщик все підстьобував їх пекучим ремінним батогом.

– Видно, велика в мені потреба в Оренбурзі, що ви так поспішаєте, – з неприхованою іронією сказав один з подорожніх у круглому фетровому капелюсі і старенькій солдатській шинелі поверх пом’ятого фрака і брудної сорочки з крохмальною маніжкою і коміром, але без найменшого натяку на галстук.

– Проковтнули б ви краще свій язик та менше писали б різних пашквілів, пане хохлацький піїта, – огризнувся фельд’єгерський прапорщик, що сидів поруч. – Було б краще і вам, і мені: не довелося б забиватися на край світу.

Шевченко мовчки стенув плечима.

Коні все мчали й мчали. Ремінна збруя одноманітно й ритмічно підстрибувала на їх спинах. Міцний дух конячого поту й вогкого ременя бив у ніс. Гайка на передній вісі деренчала усе пронизливіше. Від пилу дерло в горлі, різало очі. Все тіло нило від восьмидобового трясіння без сну й відпочинку, з півгодинними зупинками на поштових станціях, поки перепрягали коні.

Сутеніло. Зоря повільно згасала далеко позаду, а зі сходу вже набігала синь літньої ночі, така несподівана й прекрасна після північних білих ночей.

– Слава тобі, господи! Місто! – раптом стрепенувся ямщик, вказуючи пужалном вдалину.

Але в набігаючій ночі ані сідоки, ані жандарм на козлах поруч ямщика нічого не бачили, крім якоїсь величезної, закинутої далеко в степ самотньої споруди з глухими кам’яними мурами, напівсферичної бані мусульманської мечеті й високого стрункого мінарета поруч неї.

«Караван-сарай», – здогадався Шевченко і навіть трохи підвівся, коли тарантас під’їхав ближче. Про нього говорили позаторік у Брюллова: будували його за проектом брата художникового – архітектора Олександра Брюллова, але називати перед жандармом та фельд’єгерем ім’я улюбленого вчителя було б блюзнірством, і поет тільки довго мовчки озирався на стрункий обеліск мінарета, що ніби злітав до перших зір.

Була темна ніч, коли тарантас прогуркотів під склепінням Самарської брами і знесилені коні, хитаючись, зупинилися перед ордонансгаузом.

Ямщик довго стукав пужалном і кулаком у дубові віконниці, у ворота й двері. Нарешті заспаний сторож, від якого тхнуло сивухою й потом, відчинив двері, і приїжджі ввійшли в канцелярію.

– Де черговий офіцер? – суворо спитав фельд’єгер.

– Так що їх благородіє пішли і наказали їх не турбувати, – просипів сторож і почав метушливо запалювати свічку від лампадки в передньому кутку.

– Я арештанта привіз. Державного злочинця… Піду до коменданта, а він хай тут залишається, – вів далі фельд’єгер, вказуючи на Тараса Григоровича. – Ти за нього відповідатимеш. А ви, пане, не звольте тут вибрикувати. Тільки собі нашкодите, – додав він уже з порога. – Пішли, Тищенко!

Грюкнули важкі зовнішні двері. Кроки фельд’єгеря й жандарма прорипіли під вікнами.

Шевченко мовчав. Подорож змучила його вкрай. Все бачене в дорозі: болотяні низовини Інгерманландії, дрімучі Костромські та Володимирські ліси, міста та посади, села й поля, весняна могутня розкіш Волги в водопіллі, заволзькі чорні землі, моторошно пустельний степ – все змішалося в якийсь строкатий хаос. «Спати! Лише спати!» – благало знесилене тіло.

– Їсти хочеш? – спитав, позіхаючи, сторож. – Скибку хліба знайду та водиці попити. А вареного… коли б трохи раніше приїхали…

– Дай води, а їсти не буду, – відказав Шевченко і сів на лаву.

Сторож приніс великий штоф з водою і, поки Шевченко довго й жадібно пив і ніяк не міг напитися, говорив, почухуючи кошлаті груди:

– А спати тобі в сінях доведеться. Лягай, братику, не сумлівайся. Підлога чиста: Ониська її сьогодні ножем вишкрябала, а бліх чи блощиць у нас нема. Що ж це ти: й чемодана з собою не привіз?

– Спати. Тільки спати, – машинально повторив Шевченко, віддаючи нарешті штоф. – Проживу якось і без чемодана.

– Оце вірно, – погодився сторож.

Він замкнув зовнішні двері на важкий залізний засув з висячим замком як московський калач завбільшки, забрав ключ, пропустив у сіни Шевченка, замкнув його з канцелярії і повчально додав крізь двері:

– Ти тільки там палити не здумай… У нас за це й «зеленою вулицею» ганяють під барабан.

Тарас Григорович оглядівся. Єдине віконце в сінях, заґратоване, як і в канцелярії, звичайними тюремними гратами, ледве пропускало тьмяне світло місяця вповні, що ліниво виповзав з-за далекого обрію. Лави тут не було. Він вибрав місце під стіною і простягнувся на нефарбованих смолистих дошках, з хвилину пролежав, ні про що не думаючи, несвідомо насолоджуючись тишею, і раптом пірнув у глибокий сон без снів.

В канцелярії губернської прикордонної комісії нестерпна спека. Яскраве червневе сонце б’є в вікна і так напекло кімнату, що пишне біляве волосся Федора Лазаревського прилипло до чола, а піт струмками стікає з обличчя й капає на «Справу», розгорнуту перед ним на столі. Страшенно важко сидіти в сукняному віцмундирі з тісним крохмальним комірцем, але день буденний, час службовий, а при виконанні службових обов’язків належить бути одягненим за встановленою уніформою. Лазаревський щиро заздрить молодшому писарчуку Стьопці, який сидить на протязі біля дверей в синій ситцевій сорочці і тяжко зітхає. Інші столи, праворуч і ліворуч від Лазаревського, – не зайняті. Його приятель, земляк і колега Сергій Левицький, пішов на пошту одержати посилки від матері та старої тітки, і Лазаревський наперед смакує, з якою насолодою переглядатимуть вони ввечері нові журнали й книжки, ласуючи смачними ковбасами, наливками та іншими продуктами, якими одночасно з поживком для розуму постачали їх люблячі батьки та родичі з Чернігівщини. Другий сусіда його, секретар, а вірніше, старший писарчук Галевінський пішов по давно вже замовлені бланки.

«Скористався з нагоди, що начальник виїхав, – подумав про нього Лазаревський, – забрався до знайомих панночок у садок і ласує черешнями з дерева, а ти тут підсмажуйся, наче карась на пательні».

Зусиллям волі Лазаревський примусив себе заглибитися в роботу: треба викласти наслідки обслідування з приводу однієї з заплутаних скарг, де сам чорт зламає ногу навіть у прохолодну погоду, а не в сорокаградусну спеку. Тричі починає він писати наново і тричі кидає написане.

«…На підставі розпорядження керуючого канцелярією його превосходительства пана військового губернатора за номером 179 від одинадцятого травня поточного року і на підставі мого особистого обслідування в справі № 842, маю честь…»

Лазаревський замислюється, як краще сказати: рапортувати чи доповісти і взагалі як краще назвати свою писанину: звіт, доповідь чи рапорт? І трапляються ж отакі проклятущі папери! Та й пера сьогодні підібралися такі м’які, наче й не гусячі, а з качки або з курки… І в чорнильниці повно мух. Підчепиш пером отаку втоплену муху – і ось тобі чорна пляма. І слова такі незграбні, і робота нуднюща… І якого біса мусить він отаким займатися?!

– Стьопко, голубе! – заволав він у розпачі. – Принеси пляшку квасу холодного.

Та не встиг Стьопка майнути в дверях своєю синьою сорочкою, як до канцелярії влетів писар Галевінський і, кинувши на письмовий стіл пачки свіжонадрукованих бланків, схвильовано вигукнув:

– Сьогодні вночі привезли Кобзаря!

– Чого ви репетуєте? Я маю «Кобзаря», – стримано зупинив його Лазаревський. – Он, дивіться: всі бандеролі на бланках роздерлися і бланки порозсипалися.

– Та не про книжку йдеться. Автора привезли, Шевченка! Того, що написав «Кобзаря», – казав Галевінський, підбираючи розсипані бланки. – Я зустрів чергового офіцера, якому петербурзький фельд’єгер здав його вранці. Зараз він у фортеці, в пересильній казармі.

Не може бути! В казармі! Отже, забрали в солдати? Або на заслання?! Як декабристів, як Пушкіна, Лермонтова, Одоєвського, за те, що наважився вголос казати людям правду?

Галевінський іще щось розповідає про бланки, про друкарню, але Лазаревський не слухає. Треба негайно знайти Шевченка, висловити йому все, що зібралося в серці в самотні зимові вечори та ночі, що передумалося над палкими рідними рядками «Кобзаря»! Треба йому допомогти. Негайно, зараз!

Одним рухом змахнув він у шухляду письмового стола і перо, і почату доповідь, чи як там її, і складаний ніж, і «Справу», зірвав із цвяха кашкет, з розхристаним віцмундиром та жилетом вилетів на вулицю і майже побіг у бік фортеці.

Довго блукав він там уздовж якихось склепів, складених стосами дров, цейхгаузів, по штабах, по полкових та батальйонних канцеляріях, по завулках та дворах, поки нарешті якийсь офіцер не показав йому, де шукати поета. З трепетом душевним пройшов він повз вартового, сунув йому пом’яту перепустку і переступив поріг напівпорожньої пересильної казарми.

Біля найдальшого вікна четверо напівголих чоловіків різалися в карти, супроводячи гру добірною лайкою. Двоє смажили в грубі щось настромлене на іржавий багнет. Ще двоє вешталися з кутка в куток, обмацуючи пильним оком кожну людину, як ярмаркові злодії, що шукають легкої поживи. Біля найближчого вікна лежав на нарах долілиць огрядний чоловік років тридцяти п’яти і читав товстенну подерту книгу.

«Він», – подумав Лазаревський і з завмираючим серцем ступнув до нар.

На світанку фельд’єгер Відлер дійсно здав поета черговому офіцеру, а той відправив заарештованого до коменданта фортеці генерала Ліфлянда.

Генерал нашвидку переглянув «Справу» прибулого і зацікавлено звів на нього очі.

Поет спокійно і розумно дивився на старого генерала. На запитання відповідав коротко, і коректно, і з такої гідністю, що генералу стало ніяково казати йому «ти», як належало за статутом.

Але в вироку ясно говорилось, що цей синьоокий художник і поет – людина дуже небезпечна для держави. Це ніяк не вміщалося в свідомості генерала, і він визнав за краще не входити в ці справи і теж лаконічно й коректно пояснив поетові, як пояснив би розжалуваному за дуель офіцерові, що його буде зараховано до п’ятого лінійного батальйону і за кілька днів відправлено до місця служби. Потім генерал розпорядився, щоб Шевченка повели до лазні, видали чисту білизну і зарахували на повне постачання.

В лазні Шевченко з насолодою відмив дорожній пил і бруд, потім пішов до цирульника. Той усадовив поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду.

Потім, поклавши ножиці, цирульник взявся за бритву.

– Дайте! Я сам поголюся, – сказав Тарас Григорович, простягнувши руку до бритви.

– Не дозволяється! – суворо відказав цирульник. – Тут трапляються такі жигани: дай йому бритву, а він – іншого або сам себе по горлу – чирк. Одне слово, штрафний батальйон!

Мимовільний холод поповз по спині поета. Ось куди наказав його запроторити тупий і жорстокий гольштейнець, «сильний державний цар православний», як співається в нещодавно затвердженому національному гімні «Боже, царя храни». В усьому христолюбивому воїнстві панують німецькі різки-шпіцрутени, муштра, мордобій, тупа палочна дисципліна, але тут, в оцих лінійних батальйонах, вона доведена до абсурду.

– Та ти не бійся: я тебе не поріжу, – казав цирульник, ритмічно водячи лезом по ременю. – Не лише солдатів, панів офіцерів і самого генерала щодня голю, – вів він далі, по-своєму зрозумівши хвилювання, що позначилося на рухливому обличчі новака.

– Лишіть мені хоча б мої бачки, – попросив Шевченко, торкаючись пальцями скронь і вилиць з шовковистими ясно-каштановими «котлетками».

– Не дозволяється, – категорично відрубав цирульник.

І почав вправно змахувати разом із бородою і його улюблені бачки, відпущені тоді, коли дали йому «вольну» і він вступив до Академії художеств.

– Зате солдатам вуса дозволені, а в кінноті так навіть обов’язкові. Хвацький вигляд від них у солдата, – казав цирульник, намилюючи Тарасу Григоровичу щоку. – Хочеш, вуса тобі для хвацькості залишу? Ваш брат хохол завжди при вусах.

– Ну що ж, залиш, – раптом посміхнувся Шевченко. – Буду з вусами, як запорозький козак.

Цирульник любив своє діло і ще довго возився з поетом, щось підрівнював та підправляв. Нарешті, милуючись своєю роботою, задоволено клацнув язиком:

– Геть усе в акураті! Не кавалер – картинка!

Він витягнув з-за обшлага мундира маленьке копійчане дзеркальце і подав його Шевченкові.

Тарас Григорович останній раз дивився на себе п’ятого квітня, одягнений у фрак, на постоялому дворі під Києвом у Броварах, коли чіпляв до лацкана маленький букетик флердоранжу, як весільний боярин професора Костомарова. Відтоді минуло два місяці – всього шістдесят п’ять днів, але з цього поганенького дзеркальця глянув на нього незнайомий літній чоловік з очима, в яких застигла така безмежна туга, що Шевченко мимоволі відсахнувся.

На десять років постарів він за ці два місяці: від носа до кутиків губів залягли глибокі скорботні зморшки. Щезли випещені і звичні бачки, а ще не зовсім відрослі вуса незграбно стирчали над спущеними кутиками рота якоюсь шпичкастою моржевою щетинкою. Зник і темно-мусянжовий хвилястий чубок на тім’ї, а низько підстрижене під гребінець волосся лежало плоско, непомірно збільшуючи й без того великий опуклий лоб.

– Як єсть бравий кавалер, – повторив цирульник, чекаючи похвали своїй роботі.

«Це жахливо», – хотів сказати Шевченко, але промовчав і просто дав цирульникові приготовлену асигнацію.

Цирульник здивовано зиркнув на чудернацького клієнта, але, зраділий несподіваному заробітку, браво виструнчився і гаркнув, як генералові:

– Покірно дякуємо! Вип’ю чарочку за ваше здоров’ячко!

В казармі Тарас Григорович ліг на нари долілиць, пригнічений і приголомшений разючою зміною своєї зовнішності. Але не за пишним волоссям і не за елегантними бачками сумував він: у жалюгідному копійчаному дзеркальці побачив він відбиток своїх душевних мук і зрозумів, що не зміг приховати їх у собі, прикривши машкарою презирства або удаваної байдужості, йому здавалося, що він міцно замкнув перед Дубельтом і Орловим усі тайники свого внутрішнього світу й ані на мить не виказав їм, в яку безодню розпачу вони його вкинули. Але, значить, вони все-таки бачили свою перемогу, раділи й потай сміялися з нього…

Слів не було. Та й не було з ким заговорити в цій напівпорожній казармі, де кілька таких же «забритих», як і він, коротали останні дні перед етапом. Але вони швидше нагадували постійних мешканців нічліжок з петербурзьких Пісків або жиганів, про яких розповідав йому балакучий цирульник. Не було навіть собаки, чи кицьки, або іншого ласкавого звіряти, що невідомо як, але відчувають людське горе і вміють полохливою ласкою часом притамувати тугу.

Шевченко закусив губи і одвернувся до стіни, але за кілька хвилин підвівся і торохнув по нарах кулаком:

– Годі! Треба не тільки навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб’юся. Так, доб’юся будь-якою ціною!

І він так міцно стиснув щелепи, що жовна чітко виступили під шкірою, а зморшка проміж брів значно поглибшала.

В цю мить чудернацькою вихлявою ходою наблизилася до нього людина років тридцяти з блискучими смолисто-чорними очима і такою ж шапкою кучерявого розкуйовдженого волосся:

– Дозвольте відрекомендуватися. Козловський, Андрій Козловський! Дворянин!

– Шевченко, – сухо сказав, злегка вклонившись, поет, але руки не подав.

Козловський і бровою не моргнув на таке привітання і без запрошення сів поруч.

– Опинилися ми, мон шер, можна сказати, на краю світу. Вас за що сюди запроторили, якщо це не таємниця?

Манери і розв’язний тон Козловського дратували і коробили Тараса Григоровича, і він відповів уникливо і неясно:

– Та так, знаєте… Дещо написав, а декому і не сподобалося…

– Вексельочки? – по-своєму зрозумів Козловський і ніби зрадів. – От і я теж підмахнув декілька. У нас із папахеном почерк схожий, можна навіть сказати – однаковий. Обоє – Козловські, обоє Андрії. Отже, настав термін. А він, старий чорт, – оскаженів. Я, каже, горбом наживав, а ти програвати будеш?! Ну, один, другий раз мамахен врятувала, а потім він мене й запроторив… Кощій проклятий!.. Подохне ж, у труну з собою не забере. Ну, та я йому ще все пригадаю! – люто блиснув він очима. – Ми з ним ще колись порахуємось!

– Пробачте великодушно, – урвав його мову Шевченко. – Все це дуже сумно, навіть трагічно, але я вісім діб не спав. Усе тіло ниє від тряски. Хочу полежати. Іншим разом поговоримо.

– Розумію-с! Компрене і пардон, – схопився Козловський. – Піду! Але… чи не знайдеться у вас в борг кельк шоз… Ну хоча б на чверть штофа або на «мерзавчик»?

І раптом обличчя його з хвацько-зухвалого стало приниженим і улесливо-жалюгідним, як у голодного собаки, що побачив хліб.

Шевченко пошукав у кишені і дав йому кілька мідяків.

– Сердечно дякую! – на льоту підхопив їх Козловський. – Бажаю доброго відпочинку!

І тією ж вихлявою і чудернацькою ходою рушив до виходу, а Шевченко знов випростався на нарах, але сну не було. Уривчасті думки кружляли в голові стривоженим роєм.

Майбутнє стояло Перед ним непроглядною темною запоною, а все, що оточувало його, здавалося якоюсь клоакою, в якій мусило догоріти його життя. Він підвівся, підійшов до бачка, напився холодної води й попросив днювального, який поруч в’язав віники зі свіжого кураю, що-небудь почитати.

– Та в нас тільки божественне дозволяється, – відповів той, подумавши. – Ті, що з старовірів, ті дійсно цікавляться, а котрі з панів, так не дуже до того прихильні.

– Давай хоч божественне, – посміхнувся Шевченко, – і в божественному розумна людина багато цікавого вичитає.

Днювальний пошукав на полиці й витяг товстенну біблію з напіввіддертою оправою, струснув з неї на порозі цілу хмару пилюки і подав Тарасу Григоровичу.

– Ти тільки не здумай на цигарки сторінки видирати, – додав він повчально. І знов узявся в’язати свої віники.

Біблія. Шевченко добре знав її, любив грізно-викривальні провіщання пророка Єремії, захоплювався повними любострастя і солодкої знемоги рядками царя Соломона, йога трагічним коханням до смаглявої дівчини з виноградника, і повними їдкої жовчі псалмами Давида, гнаного сином своїм Авесаломом. Шевченко лежав долілиць, спершись на лікті, і, як мандрівник, змучений спрагою, вбирав у себе ці стародавні слова, сповнені для нього таємного, лише йому зрозумілого змісту і солодкої гіркоти спогадів про далеке дитинство, що було таке злиденне і жалюгідне, але тепер здавалося йому прекрасним. І душа його потроху відтавала в теплій ніжності думок про нього і потроху освітлювалася неясною надією на таку нереальну, примарну волю.

Підійшовши до людини, що лежала на нарах, Лазаревський нерішуче зупинився. Від хвилювання він раптом забув ім’я поета і всі слова, якими хотів йому висловити своє захоплення, любов і обожнювання, і тільки спитав затинаючись:

– Пробачте, ви Шевченко? Ви наш Кобзар?

Шевченко непоквапливо відклав біблію і окинув Лазаревського недовірливим і досить непривітним поглядом, потім повільно підвівся. Що йому треба, цьому молоденькому чиновнику в розхристаному віцмундирі, з форменим кашкетом в руці? Після всього пережитого з дня арешту в кожному урядовці бачив він або підозрював філера чи провокатора, як-от Попов та інші, що їх підсаджували до в’язнів жандарми в казематах Третього відділу. В кращому разі це просто провінціальний обиватель, такий собі Бобчинський чи Добчинський, для якого поява засланого «сочинителя» якщо не сенсація, то, у всякому разі, цікава новина, тема для розмов з оренбурзькими панночками та дамами, яким так легко морочити голови, розповідаючи «під секретом» нібито великі таємниці.

– Чим можу служити? – спитав Тарас Григорович так сухо, що в будь-якого іншого відвідувача одразу б відпала охота продовжувати розмову.

Але Лазаревський нічого не помічав. Він тільки знав, що це Шевченко – той дивовижний чарівник слова, який вперше примусив рідну українську мову звучати з такою ж силою і красою, якою зазвучала російська мова під чарівним пером великого Пушкіна і Лермонтова або німецька в вогненних строфах Фрідріха Шіллера.

– Боже мій! Де слова знайти, як висловити, скільки радості, скільки чудових хвилин пережив я над вашим «Кобзарем»! – повторював він, склавши руки на грудях. – Та ми з Сергієм Левицьким всю зиму читали вас і перечитували! Напам’ять мало не всю книжку вивчили. А «Гайдамаки»! Виписали їх і рахували дні, коли їх нарешті одержимо. Й уві сні не бачили, що доживемо до зустрічі з вами! Це ж така… таке…

Він раптом затнувся, заплутався, зрозумівши, що не можна назвати радістю або щастям цю скорботну зустріч, і в пориві побожності й співчуття стиснув Тараса Григоровича в обіймах.

Невловимим рухом плеча Шевченко звільнився з його обіймів і, не дивлячись на нього, усе ще сухо відповів:

– За хорошу думку про мої твори – спасибі. Радий, що міг зробити вам приємність.

– Приємність – сказати мало. Це така радість… Ми так сумуємо тут, на чужині. Адже ж ми ваші земляки – чернігівці. Призначили нас сюди по закінченні університету. Третій рік служимо, а служба така нудна, – зітхнув юнак так щиро, що Шевченко вперше уважно глянув на нього вивчаючим, хоч іще й недовірливим поглядом.

Лазаревський сидів на самому краєчку нар і дивився на свого улюбленого поета так, як дивляться школярі після вистави на славетних акторів, зворушені й приголомшені їх грою, і разом із тим з такою пекучою жалістю, що Тарасу Григоровичу стало незручно за свою недовірливість і сухість. То гіркий досвід останніх місяців розкрив перед ним таку сторону життя, яка підказувала йому чи й не зайву обережність.

Лазаревський хотів одразу висловити все, що мав у серці, і одразу довідатись усе про улюбленого поета. Розпитувати було незручно, боявся торкнутися свіжої рани в його душі, Він зам’явся, розгубився. Не вистачало духу спитати про найстрашніше, але й найважливіше: за що і хто посмів зробити таке з поетом. Його ж бо навіть не на вільне поселення привезено, як деяких інших політичних, а віддано в солдати на двадцять п’ять років та ще й в один з лінійних батальйонів Оренбурзької прикордонної лінійної округи, що поруч із диким степом, де так часто нападають на жалюгідні фортеці і прикордонні пости напіврозбійницькі племена з Коканда й Хіви.

Тим часом два підозрілих типи в подертих солдатських шинелях, які смажили в грубі щось настромлене на багнет, тепер непомітно підібралися ближче й, удаючи, що шукають щось у своєму дранті, явно підслухували, про що розмовляє їх новий сусіда з тоненьким білявим чиновником. Шевченко це помітив і з надзвичайною обережністю вибирав слова, намагаючись говорити тихо й нерозбірливо.

А Лазаревський нічого не помічав і раптом не витримав:

– Але за що вони насмілилися? Хто і за що?! – мало не скрикнув, він, сплескуючи руками.

Шевченка пересмикнуло від цього вигуку, і він відповів з підкресленою чіткістю, суворо й сухо:

– За іменним його імператорської величності височайшим повелінням, як такого, що має міцну будову тіла, віддано в солдати.

– І де ж ви служитимете? Куди вас відправлять?

– Не знаю. Записали в п’ятий лінійний батальйон і найближчими днями відправлять до місця служби, – рівним голосом повторив Шевченко те, що сказав йому вранці комендант.

– Хоч би тут вас залишили! – зітхнув Лазаревський. – В місті все ж таки легше. Я клопотатимусь. Я доб’юся… Тут є хороші, чесні люди, – спалахнув він весь бажанням одразу діяти. – Ви тільки скажіть, чого б ви бажали і в чому я можу бути вам корисним, а я…

Шевченко похитав головою:

– Дякую, допомоги не потребую. Сам собі допомагатиму. І заробіток собі здобуду. Навіть сьогодні начальник пересильної тюрми запросив мене навчати його дітей. Не пропаду…

Лазаревський збентежено і розгублено похнюпився.

– А все ж таки… Адже ж я перед вами в такому невідплатному боргу! За все прекрасне, що я передумав над вашим «Кобзарем»! На простих людей і навіть на киргизів дивлюсь я тепер зовсім інакше. Та ви самі не знаєте, як багато світла і правди випромінює кожне ваше слово!

Йому перехопило подих, губи здригнулися.

– Ну добре, – м’яко заговорив Шевченко. – Коли мені щось знадобиться, я вам скажу, і ви мені допоможете.

– Так! Так! Звичайно.

Лазаревський схопив руку Тараса Григоровича і стиснув її обома руками.

– Ви тільки не занепадайте духом. Це все тимчасово! Все минеться! Не може не минутися. Тримайтесь! Адже це і про вас, про таких, як ви, сказано:

Во глубине сибирских руд

Храните гордое терпенье.

Не пропадет ваш скорбный труд

И дум высокое стремленье.

Шевченко озирнувся. Підозрілі типи в солдатських шинелях присунулися ще ближче і одверто підслухували. Треба було якось попередити цього надто довірливого і екзальтованого юнака, і, не пригадавши нічого кращого, Шевченко повторив фразу, чимало разів чувану в аристократичних домах, коли пани попереджали одне одного, щоб не говорити зайвого при челяді:

– Prenez garde: les gens!

І підвівся, даючи зрозуміти, що час закінчити розмову. Лазаревський почервонів і схопився на ноги:

– Так, так. Ви маєте рацію, Тарасе…

–…Григорович, – підказав поет, проводячи свого нового друга, і на цей раз тепло і міцно потиснув його руку. – Будьте обережніші. Навколо нас багато зайвих ушей.

Як на крилах, мчав з фортеці Лазаревський, повний рішучості негайно клопотатися, щоб якось полегшити долю Шевченка, хоче той цього чи ні. Не постукавши, влетів він до кабінету начальника крайової прикордонної комісії генерала Ладиженського, до якого в звичайний час заходив тільки в службових справах і навіть боязко.

– Ваше превосходительство! – вигукнув він з порога. – Шевченка привезли! Нашого славетного Кобзаря! Я бачив його, говорив із ним. Таке нещастя! Треба йому якось допомогти!

Генерал здивовано звів очі, уважно глянув на юнака, і навколо його звичайно таких суворих сталевих очей зібралися віялом дрібні зморшки, і тепла усмішка промайнула й сховалася під сивими вусами. Він зрозумів цей гарячий і щирий порив душі, але треба було якось його охолодити, щоб і на цю біляву голову рикошетом не впав жорстокий удар. І, надавши голосу суворої офіціальності, генерал сказав:

– По-перше, треба, молодий чоловіче, привітатися, а по-друге, мабуть же, Шевченко заслужив свою гірку долю. Крім того, до таких справ треба підходити з сугубою обережністю і подумати перш ніж висловлювати своє співчуття до засудженого, а тим більше обурюватися вироком суду. А взагалі, – підвищив він голос, – мене надзвичайно дивує, як ви наважилися звернутися до мене з таким проханням. Установа, яку я очолюю, не має ніякого відношення ані до Третього відділу особливої його імператорської величності канцелярії, яка розглядає такі справи, ані тим більше до військового міністерства, якому тепер підлягає Шевченко. Так що зо всіх поглядів я не маю ніякої змоги й права втручатися в долю вашого протеже.

Лазаревський розгубився, зашарівся, пробелькотів щось невиразне і, впустивши кашкет, вилетів з кабінету. Генерал зітхнув і похитав головою:

– Отак і гублять себе ці експансивні юнаки… І зараз він може вскочити в препогану історію. Але скільки ще в ньому свіжості, незіпсованості! Третій рік на службі, а ще й досі запальний, як студент.

Генерал підвівся, підняв з підлоги забутий кашкет, ще раз похитав головою і подзвонив:

– Дожени пана Лазаревського, – наказав він кур’єрові, – і віддай їм їх кашкет.

Сумний і пригнічений повернувся Лазаревський в свою канцелярію і разом з Левицьким і Галевінським почав міркувати, чим і як допомогти Тарасу Григоровичу. Після довгих суперечок вони одностайно вирішили звернутися до полковника Матвєєва, чиновника для особливих доручень при Оренбурзькому військовому губернаторі, якого вважали в Оренбурзі всесильним.

Матвєєв був з уральських козаків і засуджував в душі миколаївський режим, який дуже обмежував старі традиційні привілеї яїцьких козаків. Людина щира й пряма, Матвєєв ненавидів безпідставні обіцянки й удавані розради. Вислухавши Лазаревського, він був явно зворушений і навіть схвильований. Лазаревський благав його залишити Шевченка в Оренбурзі, де були гуманні й освічені люди, хороші лікарі, була бібліотека й таке-сяке культурне життя. Полковник нічого не обіцяв, але наші юнаки вийшли від нього окрилені надією, були певні, що, у всякому разі, їх прохання не буде забуте.

Але, коли наступного дня Матвєєв переглянув справу Шевченка, виявилося, що наказ про зарахування поета в п’ятий лінійний батальйон, розквартирований частково в Орську, частково в суміжних фортецях, вже підписаний, а копію його повіз нарочний у Петербург, у військове міністерство.

Така поквапливість дуже здивувала Матвєєва. Він навіть послав вершника навздогін за нарочним, але фельд’єгер Відлер того ж ранку виїхав з Оренбурга назад у столицю і взяв нарочного в свій тарантас. Посланець Матвєєва, мало не загнавши коня, повернувся назад з першої поштової станції, так і не виконавши полковникового наказу.

Біографія

Твори

Критика