Нобелівський феномен в ірландській літературі
Айлін Беттерсбі
Враження, що Шеймас Гіні «приречений» на присудження Нобелівської премії, виникло давно, проте після виходу в світ 1991 року його останньої збірки поезій «Осягнення суті» це відчуття набуло характеру неминучості. Фраза з висновку Нобелівського комітету про те, що в його поезії «правдивий ліризм поєднується з глибиною етичної проблематики», ще й сьогодні викликає у Гіні блаженну посмішку та непідробне хвилювання, хоч він і любить повторювати, що «завжди прагнув не плутати химеру слави, з усім супутнім їй фіміамом, — і те, що реально зроблено».
А проте слава наздогнала його одразу ж після виходу першої збірки «Смерть натураліста» (1966). Ви не просто читаєте його вірші — ви немов чуєте їх. «Як правило, всі звертають увагу на мою «поетичну техніку», — мовить Гіні. — А проте жодної «техніки» у мене нема. Просто в якусь мить десь у надрах власного тіла я починаю відчувати вірш. А ритм, рима — все не лише певного гатунку м’язові зусилля, така собі «поетична мускулатура».
Хоч під час нашої зустрічі він був, як завжди, усміхнений і привітний, за всім цим виразно відчувалася втома: ще одне інтерв’ю, та й до того ж на цій кухні ніколи не знайдеш чаю, не кажучи вже про цукорницю. Тому що насправді він знає, що на всі запитання він давно вже дав вичерпні відповіді у власних поезіях. Біографія Гіні давно й добре відома, аж до найменших подробиць. Дитинство, що минуло на фермі, відтак коледж Святого Колумба, нарешті, Королівський університет у Белфасті. Після його закінчення — викладацька та наукова діяльність, паралельно з якою тривало напружене творче життя. З 1984 року Гіні — професор поезії та риторики Гарвардського університету. 1965 року його дружиною стала Мері Девлін, і сьогодні у них уже троє дорослих синів. Старшому в липні 1996 року минає 30, що, як здається, вкидає самого Гіні у стан певного шоку. А самому йому 13 квітня того ж року (він народився в один день із Семюелом Беккетом!) виповнилося 57.
«Спогади та враження дитинства справили вирішальний вплив на всю мою творчість, — мовить Гіні. — Проте це зовсім не означає, ніби все, що я написав, має виключно автобіографічний характер. Я завжди прагнув, щоб у моїх віршах містилося дещо більше, аніж виклад подробиць мого життя. Вірш — це фіксація життєвого факту або викликаного ним переживання, — і це правда, але він також дає можливість відкрити в тому, що реально відбулося, дещо невідоме, надаючи минулому іншого, сьогоднішнього сенсу, ведучи і поета, і читача далі, ведучи їх у царство слів та асоціацій».
На творчість Гіні справили величезний вплив спомини про батька, людину вкрай стриману та небагатослівну, що завше немов перебувала у власному світі. Ось і тепер ми п’ємо чай, і Гіні згадує: «Я завжди відчував батькову мовчазну присутність у домі. Жити поруч із ним було дуже непросто. Та все ж мені аж ніяк не хотілося б створити враження, ніби він був якоюсь похмурою особистістю, що пригнічувала всіх нас. Насправді за його мовчанням, без сумніву, крилося щось зовсім інше, — це й надавало йому своєрідної величі. Вже потім я став розуміти, що за цим позірним спокоєм він приховував свою повсякчасну заклопотаність нашим майбутнім — адже нас було в нього надто багато. Потім уже до мене дійшло й те, що він був круглий сирота, що його виховували дядьки, двоє старих парубків, що в домі, де він зростав, не відчувалося ні жіночої руки, ні жіночої ласки. Мені він завжди видавався сивим і старим, але ж, коли я народився, він мав лише 35 років».
Гіні був першою дитиною в родині і тішився всіма перевагами цього становища. «Однак це тривало недовго. Невдовзі одне по одному стали з’являтися на світ мої сестри та брати. Відбувалося це з достатньою регулярністю, мало не щороку, і врешті невдовзі нас було вже дев’ятеро». В одному зі своїх віршів Гіні писав про те, як складалися в дитинстві його стосунки з матір’ю:
Коли всі йшли до церкви на відправу,
Ми з матір’ю лишались вдома вдвох,
Вона тупим ножем шкребла картоплю,
Я їй допомагав... Хвилин тих близькість
Вже в нашому житті не повторилась.
1984 року мати Гіні раптово померла. «У неї стався удар. Можна сказати, що вона вмирала щасливою. Біля її ліжка зібралася вся родина і священик, який її причастив. Кожен з людей її покоління молився про те, щоб саме так піти з життя». А за два роки помер і батько. «Він просто перестав існувати», — мовить Гіні.
Життя Гіні не супроводжується ні гучними з’ясуваннями стосунків, ні скандалами, ані недобрими пристрастями чи слабкостями. І хоч його поезія виразно автобіографічна, в ній нема сповідального начала, — хіба що нерідко повторювана в його віршах рефлексія з приводу того, що сам Гіні називає бездіяльністю, покірністю долі:
Пробач... співучасть
Моєї боязкої думки й надто
Забарливого й млявого життя.
Цілий рік минув від дня присудження Гіні Нобелівської премії, та він усе ще продовжує пожинати плоди слави, що звалилася на нього, і платити за її рахунками. Хоч він скільки є сил намагається відповісти кожному, хто надіслав йому свої привітання, все одно декілька скриньок із поштою все ще лежать нерозібрані. А ще доводиться писати тексти для нескінченних виступів, а значить, дедалі менше часу лишається на головне — поезію: «Нині я зовсім не здатний працювати. Відтоді як почалася вся ця колотнеча, я написав якихось п’ять або шість віршів, не більше. Мушу визнати, що від усіх цих ушанувань я трохи очманів».
Поезія, критика, викладання — в усьому, що робить Гіні, рівною мірою даються взнаки притаманні йому педантизм, ерудиція та висока вимогливість до власної праці. Навіть у його стосунку до ліричної поезії відсутній щонайменший елемент самодостатності, випадковості. Він стежить за цим так ретельно тому, що вірність правді, об’єктивній істині — це саме ті якості, що він їх увібрав у себе з раннього дитинства, — він, народжений на півночі Ірландії, на місці дотику двох одвічно супротивних культур. Ось що сказав Гіні з приводу своєї «малої батьківщини» у Нобелівській промові: «Це країна, що якнайменше схиляє до риторичних пишнот, як і до нестямних мріянь». Він говорив і про те, наскільки складною є роль поета за умов безперервного насильства та повної невизначеності перспектив на майбутнє.
Упродовж багатьох років Гіні перебував у досить дивному становищі поета, чиїх віршів зарівно не читали ні ті, хто приймав і любив його, ні ті, хто його з люттю відкидав. Саме в Ірландії, що відома своїм узвичаєнням образливих особистих нападок, Гіні знайшов найнепримиренніших своїх критиків, багато хто з яких відмовляється бачити в ньому справді національного поета, звинувачуючи його в тому, що 1972 року він покинув Північну Ірландію.
Хоч наклепи на адресу Гіні та звинувачення в політичній індиферентності (позірній!) не мовкнуть, як і раніше, — його світова слава поступово зробила згадані нападки менш відчутними. Живучи на безлюдді, серед сільських краєвидів, поміж яких зросла його поезія і які так само лишаються джерелом його натхнення, Шеймас Гіні й сьогодні зостається митцем, водночас приголомшливо простим та оманливо загадковим, одне слово, абсолютно ірландським поетом.
Л-ра: Всесвіт. – 1997. – № 1. – С. 120-122.
Твори
Критика
