Переверзєва Вікторія. Конкурс одноактних п'єс
Одноактна п’єса
Нічний фрагмент
Ніч. Кам’янистою дорогою босоніж йде ВОНА.
ВОНА: Дивно, що весняний ґрунт такий сухий і теплий вночі.
ГОЛОС: Так літо почалося пів години тому.
ВОНА: Й справді… Та все ж дивне це невідоме донині відчуття: ступні з кожним кроком затоплюються у м’який придорожній пил, (нахиляючись та вглядаючись у темряву) та то в п’ятку, то в палець, то посередині завжди болісно впинається колючий камінець. І ніколи не вгадаєш, куди він саме вшпигне…
Затишшя.
ВОНА: Так темно. Жодного ліхтаря.
ГОЛОС: Війна ж-бо. Комендантська година.
ВОНА: Так, звичайно…
Недовготривале затишшя.
ВОНА: Буду йти вздовж дороги – раптом хто зупиниться. (з надією вглядаючись вдаль) Он вдалині світло біле з’явилось та з кожною наступною миттю все ширшає його промінь – то точно фари.
ГОЛОС: Звертай скоріш у парк, ховайся за парканом.
Поспіхом звертає до темного парку.
ВОНА: Так і зробила, звичайно. Звідки я знаю, хто то може їхати. (Проїжджає авто; Вона замислюється) А дивно, легковий автомобіль у таку пізню годину…
ГОЛОС: Не фантазуй.
ВОНА: Добре.
Довготривале затишшя.
ВОНА: Щось дуже гудить, наче танк їде… Якщо тілом вслухатись, чути ногам як земля дрижить.
ГОЛОС: Швидше на лавку.
ВОНА: (поквапом сівши на лавку) Я вже тут. Страшно, мабуть.
ГОЛОС: Не зважай.
ВОНА: Хочу дивитись, та краще відвернусь, а то очі світло відіб’ють, ще зупиниться, не доведи… А втім, яка вже насправді різниця?
ГОЛОС: Не дивись.
ВОНА: Та не дивлюсь. Боже, як же гучно воно їде… Здається, що лавка сіпається.
ГОЛОС: Тільки здається.
ВОНА: Я не бачу тебе, де ти?
ГОЛОС: І не побачиш.
ВОНА: Хто ти?
ГОЛОС: Твоя підсвідомість.
ВОНА: Тобто… Голос у моїй голові?
ГОЛОС: Не заморочуйся.
Довготривале затишшя.
ВОНА: Коли цей об’єкт наближався, було набагато гірше, щось кололо у грудях, і пальці судомно стискали нижню дощечку лавки. А зараз, коли він проїхав, і тільки чути гудіння, що потроху затихає віддаляючись, вже душі спокійніше – страх розчиняється у темряві цього маленького парку. Зникає навіть той страх, що був до появи гучного авто.
ГОЛОС: Не обманюй.
ВОНА: І все ти знаєш, все розумієш швидше за мене.
ГОЛОС: Я і є ти.
ВОНА: Що за дисонанс тоді такий? Тепер, крім остраху, зі мною ще й злість, що миттю відчули мої руки (мимоволі поглядаючи на свої руки) і склалися навхрест на грудях.
Недовготривале затишшя.
ВОНА: Світло позаду загорілось. Біле, і від того, мабуть, ще страшніше стало. І цей «клац», що супроводжував ввімкнення – щось у спині заклякло від нього. (помочавши декілька секунд) Не можу – обернусь.
ГОЛОС: Обертайся.
ВОНА: (роздратовано) Без твого дозволу і зробити нічого не можу! (обертаючись назад) Декілька дворів освітлено цим блідим непорушним сяйвом. Якось моторошно. Наче хтось у спину світить навмисне. Кортить сховатися подалі, але, по-перше, куди, а, по-друге, все заніміло від остраху: жоден палець не ворухнеться, не те що ціла рука чи нога.
ГОЛОС: Ляж на лавку.
ВОНА: Спробую. (лягає на спину) Дощечки холодні, але почуваю себе безпечніше. Хоча тепер маю ще й інші страхи. Поважні чорні крони розлогих дерев таємниче перешіптуються наді мною, і, хто знає, може, вони готують проти мене змову.
ГОЛОС: Не неси маячню.
ВОНА: Мовчу.
Недовготривале затишшя.
(світло зникає)
ВОНА: Момент – і сяйво беззвучно зникло. Світло горіло не більше п’ятнадцяти секунд, але цей відрізок часу здавався вічністю, хоч і доволі маленькою. (замислившись) Хм… Хіба вічність буває маленькою?
ГОЛОС: Не чуди.
ВОНА: Тепер знаю, що бува.
ГОЛОС: Дурна.
ВОНА: Один ти в нас розумний.
Недовготривале затишшя.
ВОНА: Після вимкнення світла стало темніше ніж до його ввімкнення.
ГОЛОС: Здається.
ВОНА: То очі просто в мене більш до світла пристосовані, аніж до пітьми.
ГОЛОС: Приймається.
Недовготривале затишшя.
ВОНА: Чуєш цей шелест? Це ж-бо не вітер так ганяє у гілках. Напевно, якісь тварини вийшли на полювання. Та цікаво – які? (замислившись) Хоча ні, не зовсім цікаво, скоріше страшно. А, може, то якісь дикі небезпечні істоти?..
ГОЛОС: Припини.
ВОНА: Звичайно, не думати ж легше. Але насправді – ні.
Недовготривале затишшя.
ВОНА: На небі багато зірок. Усі такі яскраві. Та жодного сузір’я не бачу…
ГОЛОС: Замало неба видно.
ВОНА: Шкода… Це ще більше нервувань додає… (вмикається світло) Знову світло загорілось. Тепер воно світить у правий бік, добре освітлює половину обличчя. Дивно так, я ніколи там не була, але… відчуваю себе як у морзі. Ніби я померла…
ГОЛОС: Світло вимкнулось.
ВОНА: Помітила.
Недовготривале затишшя.
ВОНА: Тепер я зрозуміла, що це автоматичне освітлення одного з дворів на тій вулиці, що позаду. (тріск розбитого скла; ВОНА підхоплюється та швидко підводить ноги на лавку)
Недовготривале затишшя.
ВОНА: Чув це? Страшно дуже стало в той момент. (повільно опускаючи тремтячі ноги додолу) Ще трохи і серце проламало б ребра… А стук його гучно відбивався у вилицях. І стільки поганих думок промайнуло в голові… (замислившись) Як думаєш, п’яниця?
В кущах щось починає рухатися. Велика чорна пляма швидко наближається до НЕЇ. Зупиняється поруч і, підхрюкуючи, щось риє на землі. ВОНА у страху, затамувавши дихання, уважно слідкує за створінням, вдавивши ступні та пальці ніг у похололий пил під лавкою. Чорна пляма підбігає до НЕЇ впритул, нюхає її ноги та спокійно продовжує свій рух до проїжджої частини.
Недовготривале затишшя, поки ВОНА намагається нормалізувати своє дихання.
ВОНА: (важко дихаючи, наче задихаючись) Господи, нічого страшнішого я ще не переживала! Моє серце розривала на дрібні частини та палила до мертвого попелу втрата рідної душі; мене заживо закопували у підземне царство жахи та знущання пекельного існування бідних душ у цьому паршивому світі! Доволі широкий спектр кардинально різних негативних почуттів відчувало моє нутро, але такого страху ще моє життя не пізнавало!.. (з тремтінням виходячи із заціпеніння) Але то ж-бо, скоріш за все, велика собака та й все… Чи не так?
(тиша) Ось воно як… Маючи наді мною владу, в не дорослі роки мене викинули на вулицю, наче погану собаку, в ніч!.. І ти тепер мене покинув.. Я так і знала… Нікому я в цьому світі не потрібна!.. Навіть своїй власній підсвідомості…
ВОНА тяжко плаче, опустивши голову на груди, піднявши ноги на лавку та затулившись руками.
ГОЛОС: Плачеш – значить, звикла. А звикла – значить, ніщо вже тебе не злякає.
КІНЕЦЬ
