Переверзєва Вікторія. Конкурс одноактних п'єс

Переверзєва Вікторія

Одноактна п’єса

Нічний фрагмент

Ніч. Кам’янистою дорогою босоніж йде ВОНА.

ВОНА: Дивно, що весняний ґрунт такий сухий і теплий вночі.

ГОЛОС: Так літо почалося пів години тому.

ВОНА: Й справді… Та все ж дивне це невідоме донині відчуття: ступні з кожним кроком затоплюються у м’який придорожній пил, (нахиляючись та вглядаючись у темряву) та то в п’ятку, то в палець, то посередині завжди болісно впинається колючий камінець. І ніколи не вгадаєш, куди він саме вшпигне…

Затишшя.

ВОНА: Так темно. Жодного ліхтаря.

ГОЛОС: Війна ж-бо. Комендантська година.

ВОНА: Так, звичайно…

Недовготривале затишшя.

ВОНА: Буду йти вздовж дороги – раптом хто зупиниться. (з надією вглядаючись вдаль) Он вдалині світло біле з’явилось та з кожною наступною миттю все ширшає його промінь – то точно фари.

ГОЛОС: Звертай скоріш у парк, ховайся за парканом.

Поспіхом звертає до темного парку.

ВОНА: Так і зробила, звичайно. Звідки я знаю, хто то може їхати. (Проїжджає авто; Вона замислюється) А дивно, легковий автомобіль у таку пізню годину…

ГОЛОС: Не фантазуй.

ВОНА: Добре.

Довготривале затишшя.

ВОНА: Щось дуже гудить, наче танк їде… Якщо тілом вслухатись, чути ногам як земля дрижить.

ГОЛОС: Швидше на лавку.

ВОНА: (поквапом сівши на лавку) Я вже тут. Страшно, мабуть.

ГОЛОС: Не зважай.

ВОНА: Хочу дивитись, та краще відвернусь, а то очі світло відіб’ють, ще зупиниться, не доведи… А втім, яка вже насправді різниця?

ГОЛОС: Не дивись.

ВОНА: Та не дивлюсь. Боже, як же гучно воно їде… Здається, що лавка сіпається.

ГОЛОС: Тільки здається.

ВОНА: Я не бачу тебе, де ти?

ГОЛОС: І не побачиш.

ВОНА: Хто ти?

ГОЛОС: Твоя підсвідомість.

ВОНА: Тобто… Голос у моїй голові?

ГОЛОС: Не заморочуйся.

Довготривале затишшя.

ВОНА: Коли цей об’єкт наближався, було набагато гірше, щось кололо у грудях, і пальці судомно стискали нижню дощечку лавки. А зараз, коли він проїхав, і тільки чути гудіння, що потроху затихає віддаляючись, вже душі спокійніше – страх розчиняється у темряві цього маленького парку. Зникає навіть той страх, що був до появи гучного авто.

ГОЛОС: Не обманюй.

ВОНА: І все ти знаєш, все розумієш швидше за мене.

ГОЛОС: Я і є ти.

ВОНА: Що за дисонанс тоді такий? Тепер, крім остраху, зі мною ще й злість, що миттю відчули мої руки (мимоволі поглядаючи на свої руки) і склалися навхрест на грудях.

Недовготривале затишшя.

ВОНА: Світло позаду загорілось. Біле, і від того, мабуть, ще страшніше стало. І цей «клац», що супроводжував ввімкнення – щось у спині заклякло від нього. (помочавши декілька секунд) Не можу – обернусь.

ГОЛОС: Обертайся.

ВОНА: (роздратовано) Без твого дозволу і зробити нічого не можу! (обертаючись назад) Декілька дворів освітлено цим блідим непорушним сяйвом. Якось моторошно. Наче хтось у спину світить навмисне. Кортить сховатися подалі, але, по-перше, куди, а, по-друге, все заніміло від остраху: жоден палець не ворухнеться, не те що ціла рука чи нога.

ГОЛОС: Ляж на лавку.

ВОНА: Спробую. (лягає на спину) Дощечки холодні, але почуваю себе безпечніше. Хоча тепер маю ще й інші страхи. Поважні чорні крони розлогих дерев таємниче перешіптуються наді мною, і, хто знає, може, вони готують проти мене змову.

ГОЛОС: Не неси маячню.

ВОНА: Мовчу.

Недовготривале затишшя.

(світло зникає)

ВОНА: Момент – і сяйво беззвучно зникло. Світло горіло не більше п’ятнадцяти секунд, але цей відрізок часу здавався вічністю, хоч і доволі маленькою. (замислившись) Хм… Хіба вічність буває маленькою?

ГОЛОС: Не чуди.

ВОНА: Тепер знаю, що бува.

ГОЛОС: Дурна.

ВОНА: Один ти в нас розумний.

Недовготривале затишшя.

ВОНА: Після вимкнення світла стало темніше ніж до його ввімкнення.

ГОЛОС: Здається.

ВОНА: То очі просто в мене більш до світла пристосовані, аніж до пітьми.

ГОЛОС: Приймається.

Недовготривале затишшя.

ВОНА: Чуєш цей шелест? Це ж-бо не вітер так ганяє у гілках. Напевно, якісь тварини вийшли на полювання. Та цікаво – які? (замислившись) Хоча ні, не зовсім цікаво, скоріше страшно. А, може, то якісь дикі небезпечні істоти?..

ГОЛОС: Припини.

ВОНА: Звичайно, не думати ж легше. Але насправді – ні.

Недовготривале затишшя.

ВОНА: На небі багато зірок. Усі такі яскраві. Та жодного сузір’я не бачу…

ГОЛОС: Замало неба видно.

ВОНА: Шкода… Це ще більше нервувань додає… (вмикається світло) Знову світло загорілось. Тепер воно світить у правий бік, добре освітлює половину обличчя. Дивно так, я ніколи там не була, але… відчуваю себе як у морзі. Ніби я померла…

ГОЛОС: Світло вимкнулось.

ВОНА: Помітила.

Недовготривале затишшя.

ВОНА: Тепер я зрозуміла, що це автоматичне освітлення одного з дворів на тій вулиці, що позаду. (тріск розбитого скла; ВОНА підхоплюється та швидко підводить ноги на лавку)

Недовготривале затишшя.

ВОНА: Чув це? Страшно дуже стало в той момент. (повільно опускаючи тремтячі ноги додолу) Ще трохи і серце проламало б ребра… А стук його гучно відбивався у вилицях. І стільки поганих думок промайнуло в голові… (замислившись) Як думаєш, п’яниця?

В кущах щось починає рухатися. Велика чорна пляма швидко наближається до НЕЇ. Зупиняється поруч і, підхрюкуючи, щось риє на землі. ВОНА у страху, затамувавши дихання, уважно слідкує за створінням, вдавивши ступні та пальці ніг у похололий пил під лавкою. Чорна пляма підбігає до НЕЇ впритул, нюхає її ноги та спокійно продовжує свій рух до проїжджої частини.

Недовготривале затишшя, поки ВОНА намагається нормалізувати своє дихання.

ВОНА: (важко дихаючи, наче задихаючись) Господи, нічого страшнішого я ще не переживала! Моє серце розривала на дрібні частини та палила до мертвого попелу втрата рідної душі; мене заживо закопували у підземне царство жахи та знущання пекельного існування бідних душ у цьому паршивому світі! Доволі широкий спектр кардинально різних негативних почуттів відчувало моє нутро, але такого страху ще моє життя не пізнавало!.. (з тремтінням виходячи із заціпеніння) Але то ж-бо, скоріш за все, велика собака та й все… Чи не так?

(тиша) Ось воно як… Маючи наді мною владу, в не дорослі роки мене викинули на вулицю, наче погану собаку, в ніч!.. І ти тепер мене покинув.. Я так і знала… Нікому я в цьому світі не потрібна!.. Навіть своїй власній підсвідомості…

ВОНА тяжко плаче, опустивши голову на груди, піднявши ноги на лавку та затулившись руками.

ГОЛОС: Плачеш – значить, звикла. А звикла – значить, ніщо вже тебе не злякає.

КІНЕЦЬ


Читати також