19 марта 2017 в 19:26 Михайло Томчаній 4

Дума про людську долю

Дума про людську долю

Мишанич С.

Відрадно, що автор цілого ряду збірок оповідань і двох повістей, маючи, отже, чималий письменницький досвід, виступає тепер з великим епічним полотном. Тим більше, що вже перше, побіжне знайомство з твором дає всі підстави зарахувати його до кращих надбань великої української прози останніх років.

Шлях М. Томчанія до «Жменяків» був тривалий. 1957 року в альманасі «Радянське Закарпаття» було надруковано оповідання «Жменяки», що й лягло в основу майбутнього роману, створило основні його образи, сюжетну канву. Атмосфера «Жменяків» відчувалася і в циклі оповідань із збірки 1960 р. «Готель «Солома» («Батько», «Йой, нові чоботи», «Прощання», «З дідом по тички», «Кендеричаникові коноплі» тощо).

Матеріалом для роману послужило життя закарпатського села 20—40-х рр. Для закарпатського селянина це був надзвичайно складний і насичений важливими подіями період.

Про суспільні події цього часу в романі сказано небагато, але вагомо. Головна увага автора зосереджена на дослідженні психології селянина, змалюванні його побуту, праці, його сподівань.

Читається роман залюбки. Хто його почав читати, не відірветься, доки не перегорне останню сторінку. Сюжет простий — це життя однієї селянської родини протягом майже трьох десятиліть. Композиційно твір побудовано теж просто — події розгортаються в хронологічному порядку, без побічних екскурсів, ретроспекцій тощо.

Сила роману М. Томчанія — в його образах, характерах, у тій загальній атмосфері селянського життя, яку вдалося письменникові так майстерно відтворити.

Приступаючи до великого твору, М. Томчаній не міг не врахувати гіркого досвіду тих своїх попередників, які, не знаючи ні історичних умов Закарпаття, ні життя його людей, змальовували закарпатського трударя спрощено, за готовими схемами, що сьогодні стали вже анахронізмом.

М. Томчаній відійшов од примітивної схеми розподілу образів на «позитивних» і «негативних». Всі його герої діють у конкретних умовах, і все людське властиве їм.

Опрацьовуючи матеріал, М. Томчаній виявив справжній художній такт: він не розмахує жебрацькою торбою убогого селянина, не притягає за вуха якихось специфічних зовнішніх атрибутів, що характеризували б етнічну приналежність героя до певної місцевості, як це часто полюбляють робити ті письменники, для яких трембіта, сопілка, вишивана сорочка, постоли і кілька діалектних слів складають всі ознаки жителя західноукраїнських областей. М. Томчаній не захопився зовнішніми ефектами, а пішов углиб, зумів показати селянську душу в усій її складності.

Тему роману М. Томчанія можна назвати традиційною. Це знову «влада землі» в умовах капіталістичного суспільства. Ми бачимо щастя, яке дає праця на землі, і разом з тим стаємо свідками потворних наслідків влади землі над людиною.

Здавалося б, що тема землі, тема влади землі над селянином дійшла своєї вершини в літературі під пером О. Кобилянської, В. Стефаника, Ф. Потушняка.

Але Томчаній підійшов до цієї теми по-новому. В умовах Закарпаття він помітив специфічні особливості цього явища. Його Іван Жменяк, що несе на своїх могутніх плечах величезний тягар цієї влади, — не традиційний лиходій, не зажерливий глитай, не визискувач чужої праці. Письменник змалював Жменяка таким, яким його породило життя на Закарпатті у першій половині XX ст.

Ось як характеризує автор свого героя.

Коли Іван Жменяк орав, він брав у долоні землю, тер її, нюхав і п’янів од запаху. «Жменяк зорав би всі поля, всі межі переорав би і пішов би з лантухом пшениці на грудях, тримаючи його одною рукою, а другою сіяв би і сіяв». Він обожнював землю, молився до неї, «дивувався її силі, красі й щедрості», знав, що вона давала йому все, годувала його дідів, батьків і його годує, готовий був врости в землю. Жив Жменяк так, як жили його предки. Як і їм, доля відміряла йому найбільше тяжкої роботи. І він робив, у роботі не жалів ні себе, ні родину. На його обличчі рідко з’являлася усмішка — він був замкнутий і крутий. Одного разу син побачив його іншим. Колосилося жито. Жменяк «ішов борозною, приглядаючись до колосків, не підозріваючи, що хтось дивиться на нього. Обличчя його було незвичне, натхненне: зморшки зникли з чола, лице розгладилось, очі світилися добротою, ніжною ласкою. Здавалося, він тихо молився. Таким він був хіба що раз у році, на дожинках, коли, перехрестивши ножем хлібину, спечену з нового врожаю, просив благословення на новий хліб».

І говорить Жменяк небагато. «Слова його були ковані з заліза... Він був схожий на того монаха, якому дають на день п’ятдесят слів. Тільки монах, витративши їх, думав про діла всевишнього, а, Жменяк — про землю». Жменяк не може дивитися, як солдати роблять гімнастичні вправи, «дурно махають руками», «силу на вітер пускають». «Я дав би їм,и— каже він,и— у руки коси, і махайте, парубки, на здоров’я. Най у них тверднуть м’язи від роботи». Весною він не любить дивитися на горище, коли там порожньо, зате «восени, бувало, вийде, зачинить за собою двері, сидить там тихо, насолоджується тим, що зібрав з поля». Навесні в хаті Жменяків «говорили тільки одне: садити, сіяти, орати. Тільки цьому була підкорена людина, більше нічого не існувало для неї». Жменяк фанатично любив землю, цінував її, за неї ладен був сваритися з самим господом богом.

Перед нами вимальовуються немов два Жменяки. Один Жменяк — творець добра, людина, чуйна до чужого горя, невсипуща, невтомна у праці, котра п’яніла од щастя, бачачи, як іде благодатний дощ на поля. І другий Жменяк — той, яким його зробили умови життя: мовчазний, суворий, твердий, що боїться голоду і тримає під ключем сало, що заради землі зробив нещасним свого сина.

Одна з героїнь роману каже, що за землю треба було платити молодістю і любов’ю. І Жменяки платили. Варка вийшла заміж не з любові, а за землю. Своєю волею оженив Жменяк і сина Михайла з Юлкою, щоб «приженити» і її частку.

Жменяк усвідомлює, що праця на землі — його святий обов’язок, його покликання, родова спадщина. «То наша вічна пісня, — говорить він про роботу синові, — я іншої не знаю! Відколи на ноги став, няньо співав мені, а я вам переспівую. Мене іншої не вчили!»

Та жорстокі умови дійсності спотворюють велике почуття Жменяка. То правда, що земля, праця на ній дає щастя, але що вдієш тоді, коли землі нема або є мало. Жменяк порівняно заможний господар. Але ж у нього четверо дітей, і він усвідомлює, що його землю, його господарство треба поділити на чотири частини. І ось звідси йде його нестримне бажання за всяку ціну прикупити більше землі. Всі вчинки Жменяка в романі психологічно вмотивовані: інакше він чинити не міг, інших перспектив не бачив. Мотив розподілу жменяківської землі проходить через увесь роман. Навіть над мертвим Жменяком лунає крик: «Няню, няню, та ж ви нас не поділили!».

Одне з найсильніших місць роману — сцена боротьби Жменяка з вовком. Жменяк купив трохи поля. Пізно вночі напідпитку повертався він через ліс додому. На нього напав голодний вовк. Жменяк знав, що з них тільки один залишиться жити. І земля додала йому сили — у страшному двобої він переміг. Сцена ця глибоко символічна. Ніякі сили не могли зламати старого Жменяка — земля щедро віддячувала йому за любов до неї. Несучи на спині неживого вовка, знесилений украй; він ішов і повторював: «А земля все-таки моя! Моя!.. Жменяк по ній піде навесні, йтиме босими ногами за плугом по теплій землі, щоб відчутніше було».

З чистим серцем говорить Жменяк про себе, що на нього ніхто не гнув спину. І це правда, він ніколи не визискував чужої праці.

Родині інколи здавалося, що до їхнього лиха спричинився батько, вони нарікали на нього, були незадоволені його суворою вдачею. Але якщо Жменяк накладав на інших пута, то й сам ходив у тяжких кайданах. Невблаганна, жорстока дійсність скувала його, не дала розвернутися ширше, скалічила його сильний, цілеспрямований характер. В інших умовах ця сильна натура дала б багато користі людям.

Привабливою рисою Жменяка є його національна гідність. Він шанує свій рід, свій народ, не забуває, що він українець, — а для Закарпаття тих часів цей момент багато важив. Презирливо ставиться він до панів і підпанків, політичних шахраїв, байдужий до церкви, вірить тільки у свої роботящі руки і землю. Зневажливо поставився він до ренегата Коника, який змінив навіть своє прізвище на угорське, коли прийшли фашисти.

Жменяк помер на ногах, при роботі. З його смертю зникла й та сила, що злютовувала, держала купи всю родину. Смерть Жменяка символізує смерть старого ладу. Сини й онуки Жменяка змінять життя: у них залишиться любов до землі, але слова «моя земля», «моя власність» для них уже втратять свою сакраментальну силу.

Колоритний образ Івана Жменяка увібрав у себе типові риси закарпатського українського селянина часів капіталізму. Виняткова спостережливість, глибоке проникнення в психологію героя дали письменнику змогу створити типовий, індивідуальний образ. Навіть зовнішній портрет Жменяка настільки виразний, що читач завжди бачить і зморшки на довгастому обличчі, і непокірну чуприну, чорною підковою вуса і рот, ніс з горбинкою, поплетену жилами шию, дужі плечі, присадкувату постать. В галереї селянських образів української літератури образ Івана Жменяка посяде своє місце.

Безумовно, образ Івана Жменяка стоїть у центрі роману. Навколо нього розгортаються всі події, основну увагу автора приділено йому. Та поруч живуть й інші люди — його дружина, брат, сини, невістки, онуки, сусіди, знайомі. Всі вони якоюсь мірою доповнюють образ старого, його дружина, Варка, колись найкраща дівчина в селі, любила іншого, але Іван домігся її, бо в неї була добра частка. Варчина доля типова для жінки-трудівниці. Майже щороку народжувала вона дітей. Кволі помирали, а четверо вижило. Тяжка праця. Щоденні турботи. Так і минуло її життя без любові, без щастя. І вона начебто змирилася, хоч десь глибоко в душі виношує протест проти такого життя.

У Жменяка є глухонімий брат Павло. Це дуже характерний образ роману. На відміну од Івана, він має «воскове серце», усього себе віддав братовій сім’ї, працює і живе для неї, аж поки не загинув лютою смертю під колесами воза, рятуючи Жменякових онуків.

Трагічно склалася доля старшого сина Жменяка — Михайла, його знівечене велике кохання є тяжким звинуваченням того ладу, коли земля має більшу вагу, ніж щастя людини. Перед читачем постає велика частина життя Михайла. Батько не дозволив йому одружитися з коханою Оленою, примусив взяти Юлку з її знаменитою «Кривулею». Михайло пробував боротися, але воля батька і сила землі були дужчі, і Михайло скорився, хоч потім ціле життя карався. Михайло мусив піти стежкою батька. Коли старий помер, він стає немов його тінню.

Трохи інша доля в Юрка, молодшого брата Михайла. Юрко вчився. Грошей було обмаль, і навчання довелося припинити, та й батько не дуже хотів вчити сина на пана. Юрко, проте, був сильніший од Михайла і виборов своє щастя, зламав опір батька і одружився з коханою Вероною.

Під час війни молоді Жменяки були в угорській армії, але обидва втекли звідти. У війську найбільше виявилася жменяківська вдача Юрка. Він не стерпів знущання офіцера і втік до партизанів. За Радянську владу боровся і зять Жменяків — Петро.

З великою любов’ю змалював автор образ Олени, коханої Михайла, вродливої, працьовитої, але бідної дівчини, яка своє світле кохання пронесла через усе життя.

Сім’ю Жменяків зробила нещасною земля. Люди красиві, дужі, розумні, з сильними характерами і глибокими почуттями підпали під її владу, багато вистраждали на своєму віку. Настали інші часи. Та земля, що колись роз’єднала братів, у нових умовах об’єднує їх.

Помітну роль у романі відіграє образ Петра Олійника, робітника каменоломні, родича Жменяків. Посварившись із батьком, до нього тікають і Михайло, і Юрко Жменяки, та їм, що корінням вросли в землю, важко зрозуміти робітника, який живе без землі. Слова Олійника не знаходять сприятливого грунту в їхніх серцях.

Змальовуючи життя села, М. Томчаній не міг не торкнутися і його найтемніших сторін. Маємо на увазі образ Юрка Бодора, «пропащої сили». Відсидівши чотири роки у в’язниці за вбивство товариша, він повернувся в село, усвідомив свою провину і всім серцем потягнувся до людей. Але село відштовхнуло його, люди його ненавиділи і цурались. Помста чигає на нього на кожному кроці, і він зрештою гине.

Побут села, його дихання, інтереси, турботи і тривоги відтворено у романі цікаво і свіжо. Можна б лише закинути авторові деяку конспективність викладу в третій частині роману.

Приємне враження справляє соковита, поетична мова «Жменяків», пересипана діалектизмами. У М. Томчанія немає пустослів’я, не надуживає він епітетами, уникає кучерявих тропів, карколомних порівнянь чи асоціацій.

«Жменяки» — твір проблемний, письменник по-новому ставить і розв’язує ряд питань, пов’язаних з художнім відтворенням селянського життя в минулому. Поява «Жменяків» в українській романістиці — явище небуденне. В особі Михайла Томчанія наша проза має талановитого і самобутнього майстра.

Л-ра: Вітчизна. – 1965. – № 4. – С. 200-202.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Михайло Томчаній, Михаил Томчаний, критика на творчество Михаила Томчания, критика на творчість Михайла Томчанія, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчості Михайла Томчанія, українська література 20 ст.