Новий прекрасний світ бітників/хіппі

У багатьох людей про хіппі є уявлення, як про безвідповідальних бешкетників. Згідно пострадянського уявлення хіппі є туніяцями. А ще гірше, що вони: алкоголіки, наркомани, та ще до цього ведуть сексуально розбещене життя. І на цьому знання про них закінчуються. Та доводиться чути, що хіппі створили масони, а про світові тенденції після Другої світової війни мало почуєш від такої людини.

Таке уявлення про хіппі культуру є поверхове. Бо навіть, якщо вони належать до субкультури, то відрізняються від інших маргіналів своїм власним особливим світоглядом. Вони створили власний літературний канон, стиль одягу та головне, що пішли проти течії… І це можна назвати культурним феноменом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хіпі - рух у Львові очима Woody Child

Культурна революція

Ф. Скотт Фіцджеральд у статті «Відголоски століття джазу» говорить про те, що колись слово «джаз» означало в першу чергу секс. Він описує десятиліття, яке асоціюється з цим музичним жанром (1919-1929). Так що спочатку був джаз, а потім вільна любов.

До завершення Першої світової війни було дуже консервативне суспільство. Але моралізаторство старшого покоління підштовхнуло молодь до протилежного.

Почали виходити літературні твори, які були заборонені. Але Фіцджеральд не побачив в них загрози. Бо в них описувалися всім відомі речі, які для читачів не були новиною. Над жінками в ті часи мав владу чоловік. Ну не могла жінка навіть сама просто прогулюватися, без нагляду. Але заборонена література також внесла нові зміни у світогляд. Хлопці вже не з’ясовували з батьками дівчини умови шлюбу, а могли з нею зайнятися вільною любов’ю. Завдяки забороненим письменникам жінки змогли побачити, чи вигідний їм такий шлюб. Чи не втрачають вони так вільне сексуальне життя. Може бути, що вперше для багатьох жінок відкрилося, що кохання може бути радісним (пор. «Коханець леді Чатерлей» Девіда Лоуренса та «Что делать?» Миколи Чернишевського).

Проте на думку Фіцджеральда «Десятиліття джазу» вичерпало само себе не тому, що було таке неморальне, а з естетичної точки зору. Але на цьому все не закінчилося. Бо в 40-50 роках XX століття з’являються бітники (Генрі Міллер, автор «Тропік рака» їхній попередник, але це інша історія).

Бітники

Етимологія словосполучення «beat generation» пов'язана зі сленговим значенням прикметника beat: «розбитий, втомлений». Крім того, засновники руху проводили асоціації із серцебиттям («heartbeat»), пульсацією ритму в джазі («to beat» - відбивати такт), і навіть з християнськими заповідями блаженства («beatitude»).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільми «The Beat Generation»

Створення терміна приписується Джеку Керуаку, в друкованому вигляді він з'явився в маніфесті письменника Джона Клеллона Холмса «This is the beatgeneration», опублікованому в журналі «The NewYork Times» 1952 року Вільямом Берроузом. Бітницький рух став реакцією на конформізм «безмовного покоління» («silent generation») та на світові тенденції в період 1950-х років в цілому: загрозу ядерної зброї, політику маккартизму, расизм, політичну та комерційну цензуру, споживацтво. Не маючи чітко вираженої програми, рух бітників розкрив себе в образі героя-бродяги, індивідуаліста, бунтаря, нігіліста, що біжить від суспільства і мандрує в пошуках вільної Америки.

У культурологічному аспекті «розбите покоління» представляє собою значимий феномен, тому що воно ініціювало або стимулювало цілий ряд істотних тенденцій в культурі другої половини XX століття: висловило бунт проти «одномірності» людини масової культури, відчуття абсурдності буття; багато в чому наблизило сексуальну та психоделічну революції 1960-х рр.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Письменники, які «розірвали шаблони»

Також «Beat generation» сприяло розвитку екологічної свідомості та популяризації давньосхідних навчань та практик на Заході. В біографічному фільмі про бітників «Вбий своїх коханих» (2013) Люсьєн Карр сказав, що: «Метр, рима, та професори, вони всі - сторожі в'язниці. Так давайте випустимо злочинців на свободу!».Якщо вірити цьому фільму, то Ален Гінзберґ один з перших в Колумбійському університеті почав повставати проти викладачів та виступав за те, щоб кожен міг писати верлібром. Вони ж нав’язували за обов’язок рими. Частина правди в цьому є. Проте першими новаторами верлібру були французи Гюстав Кан (1859-1936) та Ремі де Гурмон (1858-1915). Новітній верлібр сформували Фрідріх Гендерлін, Стівен Крейн, Волт Вітмен, Артюр Рембо та інші. Бітники переосмислили те, що було. В жовтні 1955 року Аленом Ґінзберґом в «Шостій галереї» була прочитана поема «Howl» («Крик»). В ній він прочитав першу частину поеми Howl, решта були написані потім. Стиль її, подібний до верлібру, Гінзберґ називав «stream of consciousness» («потік свідомості»). Тому революційність цієї поеми не стільки у формі, а у змісті, який вона несе. Бо вона виразила цінності нового покоління, задовго перед сексуальною революцією.

Автостоп

І до бітників та хіппі люди пересувалися за допомогою автостопу. Але починаючи від роману Джека Керуака «В дорозі» (1951), а пізніше «Волоцюг Дхарми» («The Dharma Blums») (1958) цей вид пересування потрапив до літератури. До слова, завдяки творчості Керуака автостоп став важливою частиною способу життя серед бітників та хіппі. Бо ж не випадково в бестселері «В дорозі» написано, що «життя є життя, і в ньому для всього знайдеться місце». Говориться про те, ніби без автостопу тяжко уявити своє життя. Ти не зобов’язаний бути прив’язаний до буденності. Так ти робиш свою улюблену справу, але у буденності завжди є місце для пригод. Та подорожей.А доля Керуака та бітників/хіппі склалися дещо інакше. «Король бітників» почав усамітнюватися у «Біг-Сюрі» (1965). Пізніше він написав «Ангели спустошення» (1965). З одного боку він продовжує лінію своїх минулих робіт «В дорозі» та «Волоцюги Дхарми», але разом з тим він відображає перехід від духу анархічного бунтарства до розчарування в колишніх ідеалах та пошуку нових.

Психоделічні наркотики

Іншим впливовим бітником є Вільям С. Бероуз (1914-1997). Він був п’ятнадцять років залежним від наркотиків. На його думку конопля та галюциногени не несуть такої загрози, як важкі наркотики: «Немає жодних доказів того, що вживання галюциногенів викликає фізичну залежність. Їхня дія фізіологічно протилежна дії наркоти. Прикра плутанина між цими двома класами речовин виникла внаслідок зусиль американського й не лише департаментів боротьби з наркотиками». Але Бероуз не займався пропагандою психоделічних речовин, на відмінно від своїх наступників.Кен Кізі закінчив факультет журналістики в університеті штату Орегона. Потім він був зарахований на курси письменницької майстерності до Стенфордського університету. В той час, аби заробити грошей, Кізі пішов працювати нічним санітаром у психіатричному відділенні у ветеранському шпиталі в Менло Парку (Каліфорнія). Там він брав добровільну участь в експериментах з вивченням впливу на організм ЛСД, які проводилися в той час легально. «Над гніздом зозулі» був написаний Кеном Кізі під впливом своєї роботи в психіатричній клініці Менло Парку. На думку автора пацієнти не були ненормальними, бо суспільство відкинуло їх. До лікарні проходить бунтар злочинець Рендл Макмерфі, який перевертає уявлення пацієнтів про них самих. Над ними тримає контроль старша медсестра Мілдтред Ретчед, яка має реальний деспотичний контроль над пацієнтами клініки. В цьому їй допомагають афроамериканці санітари. Головний герой книжки, на прізвисько «Вождь» робить вигляд, що він глухонімий. Він почав так прикидатися, ще до того, як потрапив до лікарні. Головним своїх хибним уявленням про себе є те, що він фізично великий та сильний, але вважає себе маленьким. Але йому допомагає зрости Макмерфі, який позбавляє «Вождя» страху. Показовою є історія пов’язана з Біллі Бібітом. Ним опікується мати. Вона контролює його своєю надмірною опікою. Вона дружить з медсестрою Ретчед. Макмерфі планує тікати з лікарні, але приводить до лікарні проститутку, з якою під його впливом Біллі з нею спить. Коли Ретчед погрожує про все розповісти його матері, то Білл вчиняє над собою суїцид. Цей момент означає, що кожен в праві жити, як хоче. Не говориться тут ніби свобода є сваволею, а що варто не піддаватися тиску суспільства. Бо часто оточення вбиває людську індивідуальність. Але лише завдяки внутрішній свободі кожен з нас може бути незалежним (про це детальніше науково розповідає Еріх Фромм у «Втечі від свободи».)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наркоманія в літературі

На гроші від гонорару за цей роман, Кізі придбав будинок в містечку Ла Хонда (Каліфорнія). Головним його захопленням були галюциногени. Там він створив комуну «Веселі бешкетники». Ця спільнота не належала до бітників, але ще не була гіпсі комуною. Вони влаштовували ЛСД вечірки, яких назвали «кислотними тестами». До цієї комуни приходили в гості Ніл Кеседі, Ален Гінзберг, байкери «Янголи пекла»(познайомив їх з Кізі Гантер Томпсон).Далі галюциногени почав пропагувати психолог Тімоті Лірі. Його прозвали «ЛСД-гуру». Його за це ув’язнювали в 1960-1970-хх роках. Тім Лірі був одним з засновників гіппі комуни «Братерство вічної любові». В тому числі через цю комуну поширювали ЛСД, а поставщиком для спільнот був Тім Скаллі. Через цю комуну просувалися наркотики. Але так вічно не могло продовжуватися.В наш час таку популярність галюциногенів тяжко зрозуміти. Спочатку вони були легальні. Галюциногени були заборонені спершу у штаті Каліфорнія лише у 1966 році. Потім до кінця 60-х років ця заборона поширилася на більшість штатів США. Але справа не тільки в цьому. Приймали хіппі ЛСД для того, щоб вийти поза межі свого «Я». Заради натхнення та власного розвитку.

Занепад хіппі культури та спадок поколінь

Але не кожен з них бажав великого, а використовував наркотики лише для кайфу. Тому ця контр/культура породила не лише талановитих людей, як бітницькі письменники, Кен Кізі, Тімоті Лірі, але породила бездарів, які бажали тільки кайфу від наркоти та халяви. Про те, як дійшло до занепаду це покоління описано в книзі «Страх і огида в Лас-Вегасі» (1971). Розкол в русі настав ще в середині 1960-х років, коли «Янголи пекла» пересварилися з хіппі. Також вже були заборонені наркотики практично у всіх штатах. До влади прийшов президент Ніксон, який зробив все, щоб стало практично неможливо бути членом «кислотної культури».

Хіппі зникли, але вони повністю змінили нашу культуру. До таких висновків дійшов автор книги «Корпорація хіппі» Майкл Классен. На його думку починаючи від моди на порвані джинси, музичних гігантів («The Beatles», Джимі Хендрікс, «The Doors», «The Who» і так далі) аж до програмування. Вони змінили нашу культуру, але ми воліємо це не помічати.На мою думку всю внутрішню свободу бітників/хіппі виразив Річард Бротіган у цій цитаті з книги «Ловля форелі в Америці»: «Я відпустив малу гратися у пісочницю, сів на лавку й роззирнувся довкола. З іншого краю лавки сидів бітник. Поруч лежав спальний мішок, а сам він їв яблучні слойки. В нього був велетенський мішок яблучних слойок і він жадібно глитав їх, мов індик. Це, напевно, був більш дієвий протест, аніж пікетування ракетних баз».

Література:

1. F. Scott Fitzgerald: «Echoes of the Jazz Age» (1931)
2. Бондаренко, Ольга Юрьевна. «Антиномия "мудрость - безумие" в контркультуре США 1950-1960-х гг.».
3. Джек Керуак. «В дорозі». «Фоліо», 2014.
4. Вільям С. Бероуз. «Голий ланч». Видавництво «Комубук», 2016.
5. Майкл Классен. «Корпорация хиппи». «Баланс бизнес букс», 2017.
6. Річард Бротіґан. «Ловля форелі в Америці». «Комубук», 2017.