Рижих Микита. Оповідання «Фотографія»

… Досі вечоріє. Звичайний двір хрущовки, пустий, проте брудний, від одного виду якого хочеться блювати чи плакати від злиднів. Хіба що в пісочниці граються діти під наглядом матері. 

Вона, досить модна і гарного вигляду жінка років сорока, заходить до порожньої темної кімнати своєї старої квартири. Вона, наче безіменна, плавно вмикає такий собі старовинний дротяний телефон, що стоїть на тумбі, і набирає чийсь номер. Голос автовідповідача пропонує залишити повідомлення.

– Це знову я, – починає вона збентежено, – невже я настільки огидна тобі, що ти мені не відповідаєш... Але нічого страшного... Коли-небудь ми з тобою станемо легендами, і нас розсудить час. Тоді буде вже пізно щось міняти. Та й зараз часи не легше. "Вийти думкою з хмари"... Хто так говорив? По-моєму, так говорив наш спільний знайомий? Ще так губами, майже пошепки повторював кожен раз. Напевно, він завжди повторював про себе цю хмару. А нам завжди ця фраза була незрозуміла: він просто був старший за нас, хоч і зовні здавався хлопчиком. Дивно, що тепер все змінилося. Якщо навіть не сказати, що стало страшно. А ти як поживаєш? Дружина, діти? Ну так, ти ж гей... Розумієш, це так незвично... Ці наші не тремтячі голоси...

Вона відходить у бік, ноги її підкошуються, їй доводиться зняти підбори і відкинути їх до стіни. Вона продовжує:
"Я все життя жила у цьому своєму замку. Все життя. Ну, у своїй квартирі…"

Вона замислюється, дивиться на численні фото та альбоми з її і чужими портретами, що стоять на шафі.

– Я ще молода, – вона виправляє саму себе, – моє життя... Таке нетямуще життя. Це все жахливо. Як ти думаєш? Невже я постаріла? А який зараз рік на дворі? От скажи, який? А в моїй дірі, ну, тут, де я мешкаю, досі не провели інтернет, уявляєш? Тільки ці жахливі таксофони, ранкові газети, блювотина біля під'їздів. Ні, у часи нашої молодості такого не було… Це я про інтернет… Ми тоді вчилися з тобою в інституті. У тому інституті, якого вже немає. У світі, якого вже немає. У часі, якого… Пройшло багато років, десятки, звичайно, я це розумію, але...

Вона дістає мобільний телефон, читає смс зі спамом. Потім вона продовжує говорити:
"Знаєш, мені ніхто не дзвонить. Не пише. Ти взагалі, судячи з усього, ненавидиш мене. Я сильно злякалася, тоді п’ять чи шість років тому, на ювілеї нашої кафедри. Я навіть боялася до тебе підійти. Але ти тоді сам зі мною заговорив, дав мені свій стаціонарний номер телефону. Навіщо ти це зробив, якщо тепер не відповідаєш на мої дзвінки?"

Вона бере з тумби графін з водою, набирає рідину у долоні, омиває водою обличчя, ледве не закричавши.

Вона знову каже, глибоко дихаючи:
"Раніше я хоч виходила на вулицю, а зараз не можна: можна з легкістю захворіти. Я захисні маски не люблю, я у них некрасива. Мені дуже хочеться з тобою зустрітися, загалом. Я це і хотіла з сасого початку тобі сказати, ще тоді, під час першого повідомлення. Може, ти вже їх не слухаєш, хто знає..."

Вона витирає обличчя серветкою. У неї прояснення:
"Загалом, я в останній раз це кажу, мені справи, справи, бувай. Прощавай".

Вона вимикає телефон і біжить з кімнати. Чути: вмикається душ, плескіт. І ось вона оголена, співає у душі під струменями води, але несподівано замислюється і замовкає. Смуток видно на її обличчі.

У кімнаті з полиці шафи падає велике портретне фото з нею, зроблене під час зустрічі на кафедрі. Вона повертається до кімнати через галас. Вона впевнено йде до шафи і скидає всі свої фото і альбоми на підлогу. Вона стоїть, важко дихаючи, розгнівано. Вона більше ніколи йому не подзвонить... 

Несподівано перед нами темна кімната, але вже інша. На полицях серед книг і альбомів стоїть таке саме фото з тієї самої зустрічі на кафедрі. Біля ліжка під тумбою зі стаціонарним телефоном лежить сорокарічний чоловік – він уже не жилець...