01-01-2024 Василь Єрошенко (есп. Vasilij Eroŝenko) 88

Василь Єрошенко. Серце орла

Немає на світі птаха хоробрішого за орла. Немає птаха дужчого за орла і сміливішого від нього. Хто ще з-поміж тварин і птахів так як орел любить німотну височінь гір? Недарма його називають царем птахів. У людей царем або володарем вважається зовсім не той, хто дужчий і сміливіший за інших. А в орлиному ключі тільки дужі крила та могутній дзьоб дають право зватися героєм. Це давній звичай орлів. У них немає правителів, котрі утримують владу в своїх руках, користуючись силою й розумом своїх підданців, чинячи чорні діла і сіючи розбрат між народами.

Орли споконвіку відрізнялись від людей. Зраджувати немічних, пригнічувати їх, грабувати силу і розум кволих — усе це знайоме людству мало не з перших днів його історії. Сильні, що забирали собі плоди праці кволих, не могли бути по-справжньому вільними, а кволі завжди були глибоко нещасні.

...Давно колись одну гірську країну завоювала сусідня держава. Відтоді ці дві країни ворогували між собою.

На найвищій верховині гірської країни щасливо жили собі орли. З давніх-давен усі покоління орлів плекали одну заповітну мрію. їм так хотілося долетіти до вічно теплого й вічно ясного сонця! І вони вірили, що коли тисячу літ день у день вправлятися в польотах, то їхні нащадки зрештою коли-небудь таки долетять до сонця. Багато орлиних поколінь пам’ятало про це, тим-то крила їхні ставали дедалі міцніші й витриваліші, аніж у предків.

Ми любимо сонце,
Ми линем до сонця!
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись!
У мрії про сонце знаходимо сили,
Долинуть до сонця — мрія орла!
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись!
Внизу — лиш тюрма ущелин,
Внизу — тільки рабство і смерть!
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись!
Внизу — світ нещасних і кволих,
Внизу — світ жорстоких людей...
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись!

Цю пісню здавна співали орлиці своїм пташенятам. Не знаю, що почували, слухаючи цю пісню, бідарі-сіромахи, безталанні верховинці.

Цар орлів жив на пустельній скелі найвищої гори.

У царя й цариці було двійко улюблених синів. Щоранку цар приводив до кручі старшого сина, а цариця — молодшого. Тут вони вчили дітей літати. І коли орля збиралося опуститися вниз, залізні батькові пазурі примушу-вали його злетіти вгору. Така була щоденна наука.

Минув час, і обидва сини навчилися злітати на найвищу скелю. Щасливі батьки задоволено спостерігали їхні вправи. Вони вчили синів не боятися висоти. Спершу в орлят паморочилося в голові, та з кожним днем крила їхні міцнішали, і скоро вони навчилися з будь-якої високості повертатися прямісінько до гнізда.

Якось цар сказав своїй орлиці:

- Сьогодні ми навчимо їх опускатися на дно отого глибокого провалля.

Вчотирьох злетіли вони високо в небо, звідти батько показав синам на дно провалля:

- Летіть!

І орлята полетіли. Вони напружували всі сили, та па півдорозі втома почала долати їх. Молодший орел вигукнув:

- Брате, я не можу летіти далі.

Старший зібрав рештки сил і спробував врятувати брата. Батьки здалеку спостерігали синів, били крильми і вигуками підбадьорювали їх.

В ту мить, коли молодший заволав про допомогу, не знати звідки взялася хмара і сховала орлят від батьків.

Орел і орлиця стривожились. Прудкіше, ніж стріли, метнулися вони в ущелину, розтинаючи крилами хмару. Та було вже пізно.

Допомагаючи молодшому братові, старший син знемігся, задихнувся і каменем шугнув униз, на дно провалля.

Саме тої миті, коли орел і орлиця кинулися на допомогу своїм дітям, зненацька з’явився озброєний мисливець з двома синами і спробував відігнати могутніх орлів. Орел і орлиця відчайдушно боронилися, сподіваючись все-таки врятувати дітей. Та мисливець був дужий і меткий, сутичка тривала довго. Зрештою, вирішивши, що орлята мертві, цар і цариця орлів полетіли вгору...

Та насправді орлята не загинули. Мисливець приніс їх додому й виходив. Підрізавши орлятам крила, мисливець подарував кожному із своїх синів по птахові. Старшому синові мисливця було тоді сім років, молодшому — шість. Обидва вони були в захваті від такого подарунка і не розлучалися з орлятами ані на мить. Батько тільки якнайсуворіше заборонив їм заходити далеко в гори.

Усі верховинці, дізнавшись, що в ущелину впали молоді орли, вирішили, що то добра прикмета, й вельми зраділи.

Та не минуло й тижня, як сталося несподіване. Зник молодший син мисливця. Сусідські хлопчаки, його приятелі, казали, що з неба мов блискавка налетів величезний орел, схопив їхнього товариша і зник у високості. Усі були вкрай наполохані. А ще за три дні горян знову пойняв жах — зник і старший син мисливця.

Різні чутки ширилися серед верховинців. Тільки сам мисливець затято мовчав. Як і раніше, він дбайливо доглядав молодих орлят.

У неволі орлята спершу дуже сумували і часто думали про смерть, та старший втішав молодшого, а молодший підбадьорював старшого. Сільські дітлахи любили орлів. І птахи помалу звикли до людей і теж полюбили їх. Одне тільки завдавало орлам страждань — їх було прикуто ланцюгом до дерева.

Минали роки. Орлята виросли, крила їхні зміцніли. Коли пройшло рівно п’ять років з того дня, як мисливець упіймав орлят, він розв’язав ланцюг, відніс птахів на високу гору і відпустив їх.

Про дивний вчинок мисливця ходило багато різних чуток. Та особливо здивувалися верховинці, коли до села несподівано повернулися сини мисливця, яких давно вважали загиблими.

Хлопчики дуже змінилися. Спершу їх навіть ніхто не впізнав. Одягу на них не було ніякого, волосся повідростало, тіла стали жилаві й міцні, а м’язи — немов криця. Погляд їхній якось особливо загострився, носи по-витягувались і стали схожі па дзьоби, нігті поробилися довгі й гострі, неначе у тигрів.

Вражені односельці щодня збиралися біля хати мисливця послухати розповіді хлопчиків.

Після того як орли вкрали хлоп’ят, вони принесли їх до свого гнізда. Орел і орлиця доглядали їх наче рідних дітей. Щодня орли садовили хлопчиків собі на спину, злітали з ними високо в небо, аж до самісіньких хмар. Багато дивовижних речей побачили й почули сини мисливця. Слухачі не вірили власним вухам.

Зате тепер ніхто в тілі селі не вмів так добре їздити верхи, плавати, видиратися на високі скелі, як сини мисливця. Ніхто не любив так привілля й свободу, як вони.

Хлопчики добре знали, про що мріють їхні земляки- верховинці, і, вимовляючи слово «воля», вони супроводили його пронизливим орлиним криком. Вони навчили своїх друзів співати пісню орлів:

Ми любимо сонце,
Ми линем до сонця!
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись!

Дуже дивними, не схожими на своїх ровесників стали сини мисливця.

- У кожного з них — серце орла,— казали верховинці.

І коли безталанні бідарі, що бачили навколо самі тільки горе і сльози, дивилися на тих юнаків, в їхніх серцях прокидалася надія.

Важко передати радість орла і орлиці, коли їхні діти живі й здорові повернулися до рідного гнізда. Та от батьки розглянули як слід крила, дзьоб, очі, пазури орлят і засмутилися гірко. Крила і дзьоб зробилися слабкі, зір втратив гостроту, пазури притупилися. А найголовніше — вони були вже не такі мужні, як колись; любов до свободи, прищеплена їм з дитинства, якось ослабла.

І знову щодня орлиця-мати співала їм:

Ми любимо сонце!
Ми линем до сонця!
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись!

Батьки намагалися знову загартувати ослаблу волю орлят. Інакше хіба зможуть вони, коли виростуть, стати царями орлів?

Десять довгих років день у день викорінювали орли із сердець своїх пташенят усе те, що прищепили їм люди. Невдовзі молоді орли навчилися літати вище за батька й матір, пазури їхні зміцніли, гострий зір повернувся до них. Але серця... серця їх не стали орлиними. Вони були слабкі, як серця людей. І тепер, линучи до сонця, вони раз у раз поглядали вниз. Коли сини-орли ширяли у високості, серця їх залишалися в долині. І хоч вони навчилися літати вище за всіх інших орлів свого племені, але тепер уже не чути було їхнього гордого, переможного клекоту. З горлянок їхніх виривався тільки сумний, одноманітний крик, схожий на ті звуки, які можна почути в долині.

Інколи молоді орли по два-три дні не вилітали на полювання й голодували. А часом, упіймавши яку-небудь тваринку, вони відпускали її на волю.

Батьки бачили, як змінилися їхні діти, і глибоко страждали. Нерідко нарікали вони, що діти просто ганьблять їх. Друзі дитинства, молоді орли, ставилися тепер до синів царя зневажливо і називали їх «людські серця».

Одного разу, повернувшись з польоту понад бескеттям, старший син сказав батькові:

- Батьку, я гадаю, що споконвічна мрія орлів про сонце — то дурниця. Безглуздо сподіватися, що птах може досягти сонця. Та коли б ми й долетіли до нього, це однак не принесло б нам щастя. Сьогодні я спробував, як завжди, піднятися до сонця,— зовсім знесилившись, досяг я запаморочливої висоти, та чим вище залітав, тим холодніше мені ставало, тьмарилося в очах, стукало в скронях. Майже непритомний упав я на землю. Мабуть, біля сонця дуже холодно. А тому не варто й прагнути до сонця.

- Жалюгідне людське серце! — вигукнув орел батько і своїми залізними пазурами схопив сина за горлянку. Молодий орел крикнув тим гірким і безпорадним криком, що його можна почути тільки серед людей, і впав мертвий.

Того ж вечора з польоту повернувся молодший син і сказав матері:

- Я відмовляюсь летіти до сонця. Навіщо це треба? Спущусь-но я краще в долину та й зів’ю собі гніздо на дереві. Там і житиму у злагоді з людьми й тваринами. Ніколи я не повірю, що щастя жде орлів на сонці. Щастя — у дружбі, яка буває серед людей, і я знаю, що це таке!

Почувши ці слова, мати орлиця вигукнула:

- Нікчемне людське серце! — І вп’ялася своїми залізними пазурами в горло синові.

Молодший син пробелькотав щось про людську дружбу й теж упав неживий.

Тієї ж ночі орел і орлиця спустилися в селище і поклали трупи своїх синів біля хати мисливця. А в горах, як і раніш, лунала пісня:

Ми любимо сонце!
Ми линем до сонця!
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись!

Але тепер у тій пісні чути було тривогу і сумнів, які терзають людей.

Вранці побачили верховинці двох мертвих орлів коло хати мисливця й переполошилися.

На той час під проводом «Орлиних сердець» — синів мисливця — народ піднявся на боротьбу проти гнобителів.

Двоє полководців — «Орлині серця» — були вправними воєначальниками, і всі були певні, що ворог приречений на загибель. Але тепер мертві орли на порозі мисливця здалися людям поганою прикметою, що віщує поразку.

Жінки того селища пишно уквітчали тіла мертвих орлів і заспівали пісню, якої навчили їх «Орлині серця»:

Ми любимо сонце!
Ми линем до сонця!
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись!

Орлів поховали з почестями, як героїв...

Столиця сусідньої держави, що колись поневолила народ гірської країни, тріумфувала. Усі будинки було святково оздоблено. Вулиці міста стали схожі на чудесні гірлянди.

І тільки шибениця, споруджена на головному майдані міста, мала похмурий вигляд. Того вечора тут мали стратити двох братів — «Орлині серця».

- Злочинців ведуть, злочинців ведуть! — пролунав крик.

І всі замовкли. Під конвоєм солдатів на майдан вийшли брати. Скрізь навколо панувала мертва тиша. Чути було тільки частий дроб барабанів. «Орлині серця» усміхалися. Очі братів світилися мужністю й силою. Усміхаючись, вони піднялися на поміст шибениці. Увесь майдан, затаївши дух, дивився на приречених.

І в цю мить тишу зненацька розітнув переможний орлиний клекіт, люди почули шелест могутніх крил. Наче блискавка пронеслося над майданом двоє орлів (жителі міста ще ніколи не бачили таких велетенських птахів), підхопили братів і розтанули у високості. Люд на майдані немовби закам’янів.

Згори до них долинали слова пісні:

Внизу — лиш тюрма ущелин,
Внизу — тільки рабство і смерть!
Не треба спускатися вниз,
І вниз не треба дивитись.

А в той час, як сусідня держава тріумфувала, в гірській країні панувала печаль — повстання зазнало поразки. Вдови і матері, які втратили синів, оплакували полеглих. Усі говорили про те, що цієї ночі вороги стратять «Орлині серця». Матері приводили своїх дітей до порога дому, де ще так недавно жили герої. Хто на землі сильніше від матерів почуває гіркоту втрати?!

Але матері не тільки плакали. Вони вели в гори своїх дітей, що залишилися живі, і вчили їх не боятися висоти. Матері молилися про те, щоб їхні діти стали «Орлиними серцями» і врятували гірську країну.

Матері молилися. Зорі мерехтіли у високості. І в нічному безгомінні, як молитва, лунала пісня:

Не треба спускатися вниз!
І вниз не треба дивитись!
У мрії про сонце знаходимо сили!
Долинуть до сонця — мрія орла!

Біографія

Твори