01.01.2024

Василь Єрошенко. На березі

Коли землю оповили сутінки, тривожно загув дзвін на монастирській церкві. Ченці молилися.

Служка виніс із трапезної недоїдки і кинув їх у ставок.

На вечірньому плесі ставка зібралося на бенкет багато коропів і карасів. Вони слухали молитву ченців.

Сонце, неначе фіолетовий корабель, опускалося ген у золоте море. Побачивши це, Цикади, що літали навколо ставка, заплакали. Було там ще два Метелики,— вони з’явилися на світ сьогодні на світанку,— золотий і срібний. Обидва закричали:

- Ми втратили сонце! Воно загинуло! Що з нами буде? Боже! Уже стає холодно. Невже не можна зробити так, щоб сонце не зникало ніколи?

...У густій траві біля ставка жив старий польовий Цвіркун. Він з посмішкою слухав балаканину Метеликів.

- Що це ви там базікаєте? Та завтра вранці зійде нове сонце.

- Так-то воно так,—підказав Цвіркунові золотий Метелик,— але мені все-таки жаль сонця, що потонуло.

- Та чого там жалкувати,— здивувався Цвіркун,— так буває щовечора.

- Але ж це страшенно нерозумно — щодня міняти сонце,— обурювались Метелики,— нумо лишень, придумаємо що-небудь!

- Та замовкніть ви,— утихомирював їх Цвіркун.— Сонце й без вас завтра зійде.

Однак молоді Метелики не хотіли слухати мудрого й досвідченого Цвіркуна.

- Кажіть собі що хочете, а я не можу байдуже дивитися на такий безлад,— мовив золотий Метелик.— У всьому має бути сенс. Полечу-но я до сонця й погляну, чи не можна що-небудь зробити, аби сонце цілу добу світило людям. Давай зробимо так,— запропонував він своєму другові, срібному Метеликові, — ти полетиш на Схід і попросиш завтрашнє сонце зійти раніше, а я полечу на Захід і умовлю сьогоднішнє сонце повернутися. Я певен, один із нас доможеться успіху.

Почула ці слова Метеликів Жаба-скакилюха, котра стрибала по мокрій землі, лаштуючись до вечері у ставку.

- Хто це там верзе таку нісенітницю? Я його зараз із’їм! На світі є тільки одне сонце, і його цілком досить. Від спеки нема куди подітися. Ви хочете, щоб вода в ставку зовсім висохла, чи що? Вони, бачте, збираються просити завтрашнє сонце зійти раніше, а сьогоднішнє — повернутися назад. І на світі буде два сонця? Безумство! Може, знайдуться навіжені, котрі захочуть, щоб на небі сяяло три чи чотири сонця?.. Я вважаю, що це змова проти населення ставка! Ні, я таки з’їм оцих змовників!

Тут вигулькнув з трави Цвіркун:

- Майте на увазі, це не я. Про мене, хай не буде жодного сонця, коли це вигідно мешканцям ставка.

Та Метелики не слухали їх. Попрощавшись, вони полетіли — один на Захід, другий — на Схід.

...Дзвін на монастирській церкві тривожно гув. Сонце, неначе фіолетовий корабель, опускалося в золоте море. Цикади плакали.

Посідавши на грубезному сосновому корчі, квакало кілька жаб. А на сосні містилася пташина канцелярія, і правила нею грізна Сова.

- Послухайте лишень, от послухайте,— репетували жаби-скакилюхи,— що надумали ці безумці!

- Ще так рано,— здивувалася Сова,— що могло там скоїтись?— І вона висунула заспану голову із дупла.— Навіть не стемніло ще — зовсім рано!

- Що ви, що ви,— заперечили жаби,— вже дуже пізно. Треба поспішати, а то зникнуть будь-які сліди. У лісі безладдя, страшне безладдя!

- Знову безладдя?— здивувалася Сова.— Знову застрайкували бджоли?

- Ні, значно страшніше! Можливо, сьогодні вночі зійде сонце!

- Що? Що ви кажете?— Сова широко розплющила свої моторошні очі.— Це вже безпосередньо стосується службовців нашої установи. Якщо вночі зійде сонце, усі наші чиновники посліпнуть. Хто ж задумав такий злочин?

- Це все Метелики,— відповіли жаби.— Один із них полетів на Захід умовляти сонце повернутися, другий — на Схід, щоб переконати сонце зійти раніше.

Сова не на жарт стривожилась.

- Гей, Кажани,— закричала вона, б’ючи крилами,— а летіть-но мерщій сюди! Заколот!

Два Кажани, позіхаючи, вихопилися з хащів.

- Що зволите загадати, начальнику?

- Кажуть, два Метелики полетіли по сонце. Один на Захід, другий на Схід. Догнати! Спіймати!— звеліла Сова.

- Слухаємо, начальнику! Але як ми пізнаємо, що перед нами саме ті злочинні Метелики?

- Один із них золотий, другий — срібний!

- І в кожного чотири крила,— додала Жаба.

Сова розлютилася, слухаючи безглузді запитання Кажанів.

- Вас же вчили розпізнавати заколотників по очах, крилах, лапках! Чого ж ви марнуєте час! Марш! Догнати! Схопити! — скаженіла Сова.

Кажани, перш ніж виконувати відповідальне завдання, вирішили порадитися між собою.

- Треба поспішати. Інакше ми не знайдемо їхніх слідів,— сказав один.

- А ти гадаєш, зараз ще не пізно?— спитав другий.

- Що пізно, то правда, але ж нам треба конче піймати бунтівників. От що я пропоную: до ранку ми зустрінемо багато метеликів. Якщо схопити двох перших- ліпших, цього буде цілком досить. І нічого далеко літати.

- А коли спіймаємо не тих, скажуть, що ми погані нишпорки!

- Дурниці! Невже ти думаєш, якщо ми спіймаємо справжніх злочинців, вони так одразу ж і зізнаються? Овва! Словом, коли ми зробимо так, як я кажу, у нас буде значно менше клопоту. Летімо! За мною!..

Другого дня учитель початкової школи повів школярів до моря. На березі лежало тільце золотого Метелика — хвилі викинули його на пісок. Учні спитали вчителя:

- Чого тут лежить мертвий Метелик? Він потонув?

- Звичайно,— відповів учитель,— недарма я завжди кажу вам: не запливайте далеко од берега.

- Але ж нам треба вчитися плавати!— закричали діти.

- Плавайте там, де мілко. Нема чого забиратися на глибокі місця. З морем жарти погані. У нашому цивілізованому суспільстві на всіх річках є мости або принаймні пороми,— І вчитель застережливо підняв руку.

В цей час до них підійшов монастирський служка.

- Ну, а коли пором перекинеться?— спитав він учителя, але той нічого не відповів (цей учитель одержував премії від дирекції, і його завжди ставили за приклад іншим викладачам!).

Учні старших класів того дня теж пішли до моря у супроводі вчителя. І вони побачили мертвого Метелика.

- Цей метелик, напевно, не захотів жити на нашому острові. Надумав перелетіти на материк,— сказав учитель.— От він і загинув. Отже, кожен із вас повинен залишатися на своєму місці і задовольнятися тим, що має. Це — найголовніше в житті.

Та монастирському служці не сподобалося таке пояснення, і він спитав:

- А що, як у вас немає місця в житті?

Учні засміялися.

Та вчитель незворушно вів далі:

- Тільки тоді ви доможетесь щастя для себе і для своєї країни. Пояснити людям, що вони повинні задовольнятися тим, що мають,— ось мета освіти (цей учитель незабаром став директором школи!).

Того ж дня біля моря побували студенти. Професор сказав їм:

- Як бачите, друзі мої, інстинкт не завжди буває непохибний. Цей метелик бачив у своєму житті тільки маленькі струмочки. І він вирішив, що море — це теж маленький струмочок. Він задумав перелетіти його, і ось — наслідок перед вами. Головне в житті — досвід! І далебі, наші безвусі молодики, котрі, щойно випурхнувши зі школи, поринають у політику і в громадський рух, дуже схожі на цього метелика!

Монастирський служка знову встряв у розмову:

- Та звідки ж візьметься той досвід у молоді, якщо вона нічого не робитиме?

Професор, холодно посміхаючись, провадив далі:

- Кажуть, що свобода — інстинкт людини, але ж інстинкт не завжди буває безпомилковий.

(Цього професора недавно обрано до Академії. Складаємо йому свої поздоровлення!)

А монастирський служка з того дня перебуває на підозрі у поліції...

І ніхто з них не знав, що двоє метеликів загинули через те, що хотіли розвіяти морок і врятувати людство, повернути йому сонце!

Біографія

Твори