01.01.2024

Василь Єрошенко. Одна сторінка в моєму шкільному житті

Я сліпий, я осліп, як був чотирирічним. Із слізьми й скаргами я полишив царину чудових барв блискучого сонцесяйва. На добре це чи на зле, мені ще не відомо. Ніч триває довго й триватиме, доки я дихаю. Та хіба я клену її? Ні, звісно ні. Славетний сліпий автор пан Гоукс у своїй The Hitting of the Dark Trail каже: «Сонце опівдні показало мені світ з усіма його дивами, а ніч показала мені всесвіт, незліченні зорі й безмежний простір, широчінь та дивовижу цілого життя; досконалий день показав мені лише людський світ, але ніч показала Божий всесвіт. Хоча ніч принесла мені скорботу, дуже часто нерішучість, однак у ній я чув зорі, що співають разом, і вчився пізнавати природу, а крізь природу вбачати Бога природи».

Так каже пан Гоукс, який втратив ногу маленьким хлопчиком, і осліп, як був п'ятнадцятирічним; своїми оповіданнями з життя тварин він став одним з найвідоміших натуралістів Америки. Чи ж я можу сказати так само? Якби я жив, як пан Гоукс, посеред лісів у зручному чудовому домі, оточений численною ріднею, можливо, тоді я також міг би казати так, але, завжди тужачи за природою, я завжди мав жити у ревищі таких величезних міст, як Москва, Лондон, Токіо тощо.

У ревищі цих міст ніч не дала мені почути зірок, що співають разом, вона не вчила мене крізь природу бачити Бога. Вона вчила мене цілком іншому, але про це я нині не казатиму; розповім лиш про те, чого навчали мене у школі.

Як мені було дев'ять років, мене вирядили до Москви, щоб чогось навчити у школі сліпих. Школа була закритою від цілого світу, учням не дозволялося ані вийти з неї у своїх справах, ані вирушити до батьківської домівки на час канікул. Ми завжди перебували під контролем учителів. Вчителі навчали нас, що земля є великою й багато людей іще можуть знайти місце, щоб жити на ній. Наш друг Лапін (одинадцятирічний хлопчик) спитав: «Якщо земля велика, то чого ж мій тато ніяк не може набути собі навіть маленької ділянки, щоб обробляти, і завжди мусить орендувати її у графа Орлова?» Вчитель покарав його за дурне запитання; у нашому класі ми могли ставити вчителю лише мудрі запитання. За деякий час учитель запитав Лапіна: «Хіба ти не розумієш, що твоє запитання — дурне запитання?» Лапін не міг ще цього зрозуміти, і був змушений стояти, доки не зрозуміє дурості свого запитання. Лише через півгодини Лапін зрозумів свою дурість і йому було дозволено сісти.

Після уроку я запитав Лапіна, у чому полягала дурість його запитання, він сказав, що не знає.

Я перепитав: «Але ж ти казав, що ти цю дурість зрозумів?» «Я зрозумів, що нерозумно стояти й бути покараним за будь-яке запитання», — відповів він.

Вчитель казав нам, що люди поділяються на раси: білу, жовту, червону, чорну тощо. Найцивілізованішою і найпрогресивнішою расою є біла, найменш цивілізовані — чорна й червона.

Лапін підвівся і спитав: «Хіба ми є найцивілізованішими та найпрогресивнішими через наш білий колір?». Інший хлопець підвівся й запитав: «Коли впродовж літа чорніють від сонця, хіба стають від того менш цивілізованими?» Вчитель сказав, що обидва ці запитання є дурними, а Лапін і той інший хлопець мусили стояти, доки не зрозуміють своєї дурості.

Поряд із нашою школою був дім пана Перлова. Пан Перлов очолював найвідомішу чайну компанію, яка ввозила до Росії великі партії чаю з Китаю. Одного разу пан Перлов запросив до свого дому відомого китайського дипломата Лі Хун-Чжана. Пан Лі, дізнавшись, що наша школа — зовсім поряд із будинком пана Перлова, конче забажав відвідати її. Пан Лі Хун-Чжан прийшов до нашої школи у своєму китайському вбранні з кіскою на голові. Він був дуже чемний і дозволив нам торкатись його одягу і кіски також.

Дізнавшись, що пан Лі Хун-Чжан належить до жовтої раси, я схопив його руку й напомацки спробував знайти відмінності між білим та жовтим кольорами. За кілька хвилин я запитав вчителів: «Хіба пан Лі справді жовта людина?» Вчителі сказали «так».

«Але ж я не можу виявити якоїсь відмінності між білою рукою й жовтою».

Лапін додав: «Якщо пан Лі належить до жовтої раси, звичайно ж він має бути менш цивілізований, ніж ми, але ж мені здається, що він щонайменше привітніший за Михайла». (Михайло був нашим служником, якого ми дуже не любили за грубість). Перекладач мовив щось пану Лі, і той дуже сміявся, однак після того, як він пішов, мене й Лапіна було покарано за непоштивість до іноземного гостя. Нас позбавили їжі, доки ми не зрозуміємо нашої непоштивості. Наприкінці того ж дня ми зрозуміли її, і нам було дозволено піти разом з іншими на вечерю.

Дорогою до їдальні я сказав неголосно, схилившись до Лапіна, що руки жовтого пана Лі Хун-Чжана приємніші на дотик, аніж руки нашого білого директора. Лапін сказав мені, теж стишеним голосом, що, на його думку, пан Лі Хун-Чжан не лише привітніший за нашого Михайла, а й цивілізованіший за наших білих учителів.

В їдальні наш учитель наказав мені й Лапіну підвестися й спитав: «А тепер скажіть-но тут перед усіма, що ви бурмотіли, йдучи сюди?» Швидко вигадати неправду ми ще тоді не могли, і, затинаючись зі страху, розповіли все. Вчитель дуже розлютився, він наказав нам стати навколішки на холодну кам'яну підлогу й сказав, що не дозволить нам підвестися, доки ми не усвідомимо ясно наших помилок.

Нічого не ївши від раннього ранку, ми скоро зрозуміли наші помилки. Ми пригадали все зле або дивне, що ми колись чули від наших вчителів про китайців, і, зваливши все на плечі бідолашного Лі, ми почали по черзі:

— Звісно, Лі Хун-Чжан менш цивілізований і менш інтелігентний, аніж наші білі вчителі, бо він вбирається у дивне жіноче вбрання, схоже на спідницю; він має кумедну кіску; коли він був маленьким, він закладав свої ноги у маленькі дерев'яні черевички, щоб зробити свої ноги назавжди маленькими...

Наша однокласниця закричала: «Але ж це роблять лише китайські дівчатка». Лапін, ані на мить не затнувшись, відповів: «Усе одно; якби Лі Хун-Чжан був дівчатком, він неодмінно робив би це!»

Наша однокласниця вигукнула: «Але ж жодне дівчатко, думаю, не покладе своїх ніжок з власної волі у маленькі черевички; так робити їх змушують їхні батьки». Лапін відповів непереможено: «Якби дівчатка були своїми батьками, вони чинили б так само». Усі засміялися, і я продовжив перелічувати докази нецивілізованості пана Лі Хун-Чжана: «Вчитель казав нам, що китайці — євреї сходу; звісно, Лі Хун-Чжан є також євреєм сходу. Лі Хун-Чжан думає лиш про власний зиск, він любить гроші над усе на світі, за гроші він продасть усе й усіх...»

Тепер знов надихнувся Лапін: «Якщо євреї продали Христа за тридцять срібників, без сумніву, східний єврей Лі Хун-Чжан продав би Христа за тридцять мідяків, якщо ніхто б не дав більше...»

Всі знов засміялися, і ми, підбадьорені цим, вели далі: «Лі Хун-Чжан полюбляє дивитися тортури і страти злочинців на велелюдних майданах; у нього багато дружин; він любить лише своїх синів і зовсім не дбає про дочок; якщо народжується син, він радіє і святкує цей день, якщо ж дочка — сумує; він їздить верхи на людях; він п'є чай без цукру; на сніданок у Лі Хун-Чжана чорний кіт, на обід — біле щеня та черв'яки, на вечерю у нього мишенята з медом; спіймавши вошу, він чавить її між зубами...»

«Годі», — кричали вчителі, лишаючи свої тарілки; декілька почали блювати. Нас простили і дозволили з'їсти нашу вечерю. Усі весело реготали, та ми сиділи сумні. Сльози падали в наш суп, і ми навіть не могли до нього доторкнутися. «Вас прощено, так чого ж ви плачете?» — запитували кілька разів учителі. Та ми нічого не відповіли їм; один вчитель, бачачи, що ми не торкаємося їжі, дещо занепокоєно підійшов до нас і запитав: «Що з вами трапилося, через що ви не їсте, а лиш плачете?» Лапін відповів: «Тепер ми самі скарали себе позбавленням їжі, бо були дуже недобрими й несправедливими до жовтого пана Лі Хун-Чжана». Вчитель нічого не відповів.

Вночі вві сні я також бачив пана Лі Хун-Чжана у його дивній спідниці з кумедною кіскою на голові, однак він був таким привітним і його руки були такі приємні на дотик.

III

Учитель навчав нас, що у кожній країні є хтось, щоб владарювати у ній, бо країна без правителя або наглядача, так само, як і школа без чергового вчителя, не може розвиватися. Ми усі посміхнулись, адже нам найбільше подобалася наша школа, коли черговий учитель хворів і ми могли вільно бавитися. В які цікаві ігри ми гралися тоді, які цікаві оповідки слухали тоді!

Бачачи наші усміхнені обличчя, вчитель розгнівався: «Я не сказав нічого смішного, з чого ж ви смієтеся? Знати дурного зі сміху його». Ми мовчали.

Вчитель продовжив урок: «Щоб царювати в Росії, у нас є імператор з коштовною короною на голові, в коштовному вбранні на плечах, на троні, щоб сидіти, зі скіпетром, щоб тримати у руках...»

Лапін урвав вчителя: «А коли б імператор не мав ані корони на голові, ані особливого вбрання на плечах, ані скіпетра в руках, чи хтось міг би тоді зрозуміти, що він — імператор?» Запитання було дурним, і Лапін мав стояти, однак він протестував: «Але ж, пане вчителю, ми не можемо бачити ані коштовної корони, ні особливого вбрання; як же ми можемо дізнатися, чи та людина є імператором, чи ні?» Запитання було дуже дурним і він мусив стати на коліна на підлозі.

Вчитель вів далі: «Окрім імператора, у нас є дворянство, ми маємо поважати дворян та підкорятися їм, бо їхній клас вищий, а наш є нижчим». Оскільки Лапін стояв на колінах, і в нас не було нікого, щоб ставити дурні запитання, підвелася одна дівчинка: «Оскільки пан Лангоф (один сліпий з дворянської родини у нашій школі) народився в сім'ї барона, чи заслуговує він через це якогось особливого пошанування або покори?» Запитання також було дурним і вона мусила стояти.

Вчитель вів далі: «Як-от у цій школі погані хлопці, такі як Лапін, завжди намагаються перешкоджати й заважати вчителям своїми дурощами, так само в державі є чимало негідників, які завжди шукають нагоди, щоб перешкоджати й заважати государю своїми дурощами. Ми звемо цих негідників соціалістами, анархістами тощо. Ми маємо боятися цих людей і ненавидіти їх».

Та жоден з нас ніколи не боявся й не ненавидів Лапіна, натомість ми любили його більше за когось іншого у нашій школі; ми думали — якщо негідники у державі такі ж хороші, як негідники у школі, вони анітрішки не страшні для нас.

Невдовзі після цього уроку великий князь Сергій Олександрович, дядько імператора Миколи II, забажав відвідати нашу школу. Він був на той час генерал-губернатором Москви. (Найвищою посадою в адміністративному поділі в Росії була посада губернатора; але існувало два генерал-губернатори, один у Петрограді, а інший — у Москві. Генерал-губернатор мав владу над цивільними службами, так само як і над військовими). Вже за тиждень почали готувати школу та учнів до прийому такого августійшого гостя.

Поліцейські й військові заповнили нашу школу, подвір'я та всі вулиці довкруж. Вони боялися, що анархісти чи революціонери зможуть вчинити напад на князя на шляху до школи. (Великого князя Сергія Олександровича було вбито бомбою одного анархіста через два чи три роки після цього).

У призначений день все було готове, ми чекали лише на дзвоник, щоб зібратися у великій залі. Дзвоник пролунав за 15 чи 20 хвилин до призначеного часу.

Думаючи, що служник зробив це з надмірної запопадливості, я зовсім не квапився йти до зали, й лише за 10 чи 15 хвилин вийшов з нашої спальні. Дорогою до зали мене зупинив якийсь незнайомий чоловік, він запитав мене: «Куди йдеш?» Я відповів: «Я йду до зали, де ми чекатимемо на прибуття імператорового дядька». Він перепитав, чи я вже обідав, я сказав «так»; а він знову перепитав: «Обід був смачний чи ні?» «А як він несмачний, хіба ви бажаєте дати мені інший обід, смачніший?» — спитав я. «Так, чом би й ні?» — відповів невідомий. «Тоді вам доведеться давати мені щоденно обід та ще й вечерю, бо кожного дня обід і вечеря дуже несмачні». Незнайомий посміхнувся: «Чи може тобі сподобатись людина, якої ти не бачиш?» — спитав він. «Звісно ж, я не бачу моїх друзів, але я їх дуже сильно люблю». «Чи тобі подобаюсь я?» «Я не знаю вас, та навіть якби я і зазнайомився з вами, ви не сподобалися б мені. Але в мене немає ані часу, ані бажання розмовляти з вами, адже дядько імператора ось-ось має приходити». Сказавши це, я пішов до зали. Кажуть, що під час цієї бесіди вчителі блідли й червоніли: незнайомий чоловік, що говорив зі мною, був сам великий князь; порухом руки він заборонив будь-кому втрутитися у нашу розмову. Після від'їзду великого князя мене помістили до спеціальної кімнати й радилися щодо мого вигнання зі школи. «Як ти наважився розмовляти так непоштиво?» — запитували мене суворо вчителі. «Але я ніколи й не думав, що ця людина — князь». «Чом би й ні? Якщо ти не міг бачити його чудового мундиру, якщо ти не міг бачити на його грудях блискучого ордена, якого немає ні в кого в Росії, крім нього, ти неодмінно мав би відчути його велич: біля нього стояли два височенні черкеські охоронці (черкеси — кавказьке плем'я; вони прикметні своїми чесністю, силою й хоробрістю. Особа імператорської сім'ї зазвичай обирала собі охоронців з цього народу); позад нього стояли численні офіцери та ад'ютанти; якщо ти не міг усього цього бачити, ти конче мав би те відчути».

«Ні, я нічого не відчув, я думав, що невідомий був одним з поліцейських, котрі з цієї нагоди заповнили нашу школу й подвір'я, таких несимпатичних».

Вчителі пробачили мені, бо я хутко зрозумів величину своєї провини; лише мій друг Лапін сказав, що якби князь мав навіть коштовну корону на голові й скипетр у руках, й привів би з собою всю гвардію з Петрограда, все одно він ніколи не міг би подумати про нього як про князя, але завжди думав би, що той — лишень безцеремонний гордовитий вояка.

Як я вже казав, наша школа була цілком ізольованою від усього світу, але один раз на два тижні вчителі з допомогою служників мали звичай відводити нас до публічної лазні-парної, яку винаймали спеціально для нас на дві-три години.

Якось на цьому шляху до лазні я й мій друг Лапін, сповільнивши кроки, залишилися на двадцять-тридцять футів позаду рівних вервечок учнів. Вчителі й служники, дивлячись завжди вперед, не завважили цього. Коли я йшов отак вулицею удвох із своїм другом, мене зненацька зупинило питання: «Любі хлопці, чи ви знаєте, куди вони ведуть вас?» Цілком мимовільно ми скинули наші картузи з голови, і, шанобливо вітаючи незнайомця, чемно відповіли: «Так, високоповажний пане, вчителі ведуть нас до парної».

Незнайомий засміявся загадково і спитав: «Навіщо? Щоб примусити вас спітніти?»

«Так, високоповажний пане, щоб ми могли вимитися, адже двох тижнів, кажуть учителі, цілком досить, щоб забруднити тіло». «А скількох тижнів, кажуть ваші вчителі, достатньо, аби забруднити дух?» — спитав нас незнайомий. Ми відповіли: «Вчителі ще не казали нам про це».

Він знову засміявся і спитав: «Чи ви знаєте, що дуже часто і однієї хвилини цілком досить, щоб забруднити людину?»

«О так, високоповажний пане, у сльотаву погоду, виходячи з дому в наш садок, ми одразу ж бруднимося, бо до чого б не доторкнулися, куди не б не ступнули, знаходимо лиш бруд та нечистоти, та вчителі тоді лише зневажають і карають нас, вони не ведуть нас тоді до лазні».

Почувши це, незнайомий мовив: «Всюди тепер сльотава погода, куди не станемо, чого не торкнемось, ми лише бруднимося, а ці вчителі не ведуть нас до лазні, щоб вимити, а зневажають і карають нас».

Був кінець серпня: погода була чудова і вже два або три тижні не було дощу, і мова незнайомого про сльотаву погоду були для нас зовсім незрозумілою.

Кілька людей зібралося навколо нас і, побачивши наші обличчя з цілковитим нерозумінням на них і напівроззявленими від подиву ротами, вони почали сміятися. В цей самий час вчитель з двома служниками швидко підбіг до нас; б'ючи нас по щоках, він кричав, як навіжений: «Ви будете суворо покарані; скільки разів я казав вам ніколи не розмовляти із жебраками, а ви робите це на вулиці привселюдно! Чого ви стоїте без кашкетів перед цим брудним негідником? О, невиправні сліпі чорти!

Так волаючи, він зі служниками волік нас із величезною люттю до шеренг інших учнів.

У парній вчитель покликав нас до окремої кімнати, він узяв різку і сказав, що покарає нас якнайсуворіше, бо ми завдали безчестя школі. Він мовив: «Що скаже московська публіка, якщо дізнається, що учні благородної сліпецької школи розмовляють із брудними жебраками на вулиці? Що подумають про вчителів цієї школи? А той жебрак! Він був найжахливішим, якого будь-коли я бачив у своєму житті: з брудними довгими кігтями, вкритий брудним шматтям, з довгою бородою, із скуйовдженим волоссям на голові, з голови до брудних закривавлених ніг чорний від незліченних бліх...»

Різка люто злетіла в повітря і впилася в моє голе тіло, інший удар припав Лапіну, а третій — знов мені.

Зціпивши зуби, я заприсягнувся перед самим собою, що не стогнатиму жодним стогоном, не скрикну ні одним криком, та на другому ударі Лапін скрикнув: «Але, пане вчителю, ми ніколи не знали, що той незнайомий був таким жахливим жебраком!»

«А хто ж він, ви думали?»

Лапін відповів тихим голосом: «Я думав, що то був якийсь князь...»

Я додав: «З якимось блискучим орденом на грудях, якого ніхто більше не має у Росії, крім нього».

Дивний скрик вихопився з горла вчителя; у тому скрикові вчулися нам якесь запитання, якийсь подив, якийсь жах. Різка впала з його рук додолу. Вчитель, імовірно, вперше і, можливо, востаннє у своєму житті, побачив на одну коротку мить маленький закуток царства ночі з її князем, з голови до босих ніг чорним від безлічі бліх, з особливим орденом на грудях, якого не має ніхто, крім нього, в Росії.

Повернувшися з лазні-парної, ми очікували суворої покари, але вчителі не мовили ані слова; я думав, що вони боялися звітувати про пригоду керівнику школою, бо якби він дізнався, що через недбалість учителів учні мали можливість говорити із жахливим жебраком, він, звичайно ж, найперше ганив би цих учителів.

На закінчення цього маленького образка я маю сказати, що ніч вчила мене насамперед сумніватися в усьому і всіх, вона навчала мене не вірити й слову наших учителів, жодній фразі будь-якого авторитета; я сумнівався в усьому, я підозрював всі авторитети; я піддавав сумніву благість Бога так само, як і злобність чортів; я підозрював уряди так само, як суспільство, що довіряє їм. Але інших сліпців ніч навчала приймати все за правду і бути спокійними. Більшість моїх друзів, які приймали за правду все, чого навчали вчителі, вірили кожному слову авторитетів, не сумнівалися ні в чому; ці друзі вже віддавна досягай певного становища у суспільстві чи як музиканти, чи як учителі, чи як робітники і живуть у затишку, в оточенні своїх дружин і дітей, тим часом я донині не досяг нічого і блукаю, сумніваючись в усьому й усіх, з країни в країну; і хто може сказати, що одного проклятого дня я не стану у темному закутку якоїсь гомінкої вулиці, як той князь ночі, і не простягну руки до перехожих, просячи?..

Л-ра: Хроніка 2000. – 2010. – 1 (83). – С. 649-658.

Біографія

Твори