01.01.2024

Василь Єрошенко. Вежа для падіння

Давно-давно колись у далеких краях під сірим небом жило собі двоє шляхетних вельмож. Одного звали Великим Світочем Півдня, другого — Великим Світочем Півночі.

З волі таємничої долі, вони були сусідами, а з примхи сліпого випадку — найбагатшими можновладцями в тому краї, а що мали пихаті й горді серця, то вельми заздрили всім і ненавиділи один одного.

Якби вони були псами, то, напевне, накинулися б люто один на одного й зубами кожен спробував би довести свою перевагу. Коли б вони були китайськими генералами чи правителями китайських провінцій, то, безперечно, одразу ж розпочали б війну, аби показати свою могутність одне одному і свою дурість усьому світові. А якби вони були двома європейськими політиками, то, безсумнівно, здивували б людство своєю хитрістю, підступністю і підлістю. Та, на щастя, Великий Світоч Півдня і Великий Світоч Півночі не були ні собаками, ні китайськими генералами, ані європейськими політиками, а тільки — багатіями у своїх провінціях.

Вони так ненавиділи один одного, що, приміром, Великий Світоч Півдня ніколи не хотів навіть і дивитися в той бік, де були володіння його сусіда, а коли часом і повертав туди обличчя, то тільки для того, щоб плюнути в той бік. Великий Світоч Півночі вважав свого сусіда не гідним навіть і плювка. Ось які благородні, шляхетні та горді вони були.

У Великого Півдня була дочка, звали її Квітка Південних Садів. Великий Світоч Півночі мав сина, звали його Слава Північного Неба.

Великий Світоч Півдня ніколи не бачив і ніколи й гадки не мав про те, щоб побачити сина свого сусіда, але він завжди говорив про нього як про якусь потвору й виродка. Великий Світоч Півночі ніколи не бачив і не бажав бачити дочку свого сусіда, але він завжди називав її почварою світу. Ось які шляхетні й горді вони були.

Простий люд, проходячи повз палац Великого Світоча Півдня, голосно вигукував ім’я володаря того пишного палацу і пошепки вимовляв ім’я його суперника, а проходячи повз палац Великого Світоча Півночі, селяни шанобливо поглядали на нього і водночас глузливо дивилися в бік його супротивника. Отож Великий Світоч Півдня, чуючи, як голосно вимовляється його ім’я, радів, гадаючи, що сільський люд має його за багатшого, ніж його сусід: те ж саме думав і Великий Світоч Півночі, усміхаючись вдоволено.

О, той сільський простолюд добре знає, де і що треба сказати, де і з кого посміятися!

Незважаючи на всі глузування Великого Світоча Півночі, Квітка Південних Садів насправді була дуже гарна; це була найвродливіша дівчина в тому краї. Син Великого Світоча Півночі теж був красень. А що ці дівчина й хлопець були одинаками у своїх батьків, то й виховані, освічені вони були краще за інших дітей.

З раннього дитячого віку вони вже навчилися любити тільки самих себе, зневажати бідняків, ненавидіти працю і простий робочий люд, коверзувати й керувати всіма і всім. О, вони були справжні вельможі, горді та шляхетні, вони були надією своїх батьків.

Одного чудового дня Квітці Південних Садів страх як забаглося хоч би одним оком глянути на Славу Північного Неба. Отож вона нишком пробралася до найдальшої межі, що розділяла сусідні володіння. Того ж самого дня і Славі Північного Неба теж конче захотілося хоч би одним оком уздріти Квітку Південних Садів, і він також крадькома вирушив до кордону земель свого батька. І там вона побачила його, вродливого, благородного, гордого, що зневажав усіх і все; а він побачив її, чарівну, але таку ж горду, що звикла тільки верховодити й наказувати іншим.

Після того побачення Квітка Південних Садів не могла вже спокійно спати. О, якби він був простим сільським хлопцем, вона б уже, напевне, знала, що і як робити, аби примусити його стати рикшею і возити її маленьку, гарненьку колясочку, гойдати гамак, в якому вона лежатиме; обмахувати її віялом із павиних пер; вона примусила б його співати і висвистувати для неї мелодії, розповідати їй чудесні казки, а коли б він набрид їй, то — дарма що їй минуло всього тільки сімнадцять років,— вигнала б його геть із свого палацу. О, якби ж то він був простим сільським хлопцем... Що лишалося їй робити тепер? Він же — Слава Північного Неба! І вона втратила сон і спокій...

Слава Північного Неба теж не міг з того дня спокійно спати, не міг безтурботно розважатися, скрізь і всюди він думав і мріяв тільки про ту чарівну красуню. О, якби вона була звичайною сільською дівчиною, то він знав би, як примусити її весело сміятися, співати чи шанобливо захоплюватися ним; він багато чого міг би примусити її робити, а коли б вона вже надто набридла йому, то — хоча йому минуло тільки сімнадцять літ — послав би її назад на село, звідки вона прийшла. Атож, він чудово знав би тоді, як показати себе багатим і вельможним! Та ба! Квітка Південних Садів — не проста сільська дівчина... І він мріяв і все думав, думав, блукаючи по своєму садку, і не міг більше спокійно спати...

Невдовзі після того Великий Світоч Півдня помер — помер, незважаючи на свої незліченні багатства і безмежні гордощі; одразу ж за ним помер і його сусід. Ну що ж, у цьому безглуздому світі навіть найбагатіші, навіть найшляхетніші теж повинні вмерти, як, скажімо, і найбідніші кулі. Коли замислюєшся над цим, то здається, що боги на небі значно демократичніші, аніж це годилося б...

Тіло Великого Світоча Півдня поклали в розкішну срібну труну; жалобна процесія була просто-таки велична, усі плакали, всі виявляли невтішний розпач, і після траурної церемонії усі одержали свою частку з подарунків, відповідно до того, як голосно вони плакали, як сильно висловлювали свій відчай, і всі гості бенкетували на жалобному святі з очима, повними сліз, і з келихами, повними вина.

А тіло Великого Світоча Півночі поклали у домовину із щирого злота, і жалобна процесія була ще величніша. А що гості вже мали практику у голосінні і висловленні свого горя і знали з власного досвіду, як це позначиться при розподілі смачних наїдків за святковим столом, то всі тепер плакали ще гіркіше й розпачливіше, і витрати на поминки були вдвічі більшими.

О, той народ знав, як вшановувати і оплакувати своїх можновладців.

І ось Квітка Південних Садів залишилася сама з усім своїм багатством. Як усі багачі на цьому світі, вона навчилася, повторюю, тільки любити себе саму: як усі жінки на цьому світі, вона думала тільки про вбрання, різні оздоби й одруження. Так, вона думала про свого коханого у безсонні ночі і не знала, як зробити так, щоб він одружився з нею. І вона сказала сама собі:

- Я побудую величезний палац із білого мармуру, я змушу його дивуватися моєму багатству, і тоді він, напевне, попросить мене стати його дружиною.

І незабаром серед її володінь виріс величний палац із чудесного білого мармуру. Люди прозвали його Біле Диво Півдня.

Побачивши той палац, Слава Північного Неба подумав:

- Я повинен переважити її в багатстві, інакше вона ніколи не згодиться прийти до мене.

І він збудував ще величніший палац з блакитного мармуру. То було справжнє чудо, що виринуло із синього моря. Його назвали Блакитне Диво Півночі.

Люди казали:

- Палац Квітки Південних Садів дуже гарний, але палац Слави Північного Неба ще кращий.

Чуючи це, шляхетна дівчина кипіла від гніву удень і сумувала ночами. І тоді вона сказала сама собі:

- Розведу-но я садок із озером посередині, з дивовижними водограями, чудовими алеями. Авжеж, я причарую його...

І вона запросила садівників із півночі і півдня, зі сходу і заходу. Вони заходилися працювати.

Ніколи ніхто не бачив нічого чарівнішого за той сад. Розкішні алеї, казково чарівні квіти, химерні дерева, пахощі, хорали солов’їв, прегарні водограї, статуї з пурпурового мармуру... А посередині чудове озеро у формі серця. У дзеркальному плесі купалося сонце, а вночі в ньому відбивалися місяць і зорі. І люди прозвали той сад Сон Південних Ночей.

Тоді Слава Північного Неба подумав собі: «Ніколи не прийде вона до мене з такого чудесного саду».

І він запросив до себе вдвічі більше садівників із півночі й півдня, із заходу і сходу, і скоро там з’явився новий, ще більший, ще чарівніший сад з іще химернішими деревами і квітами, з іще розкішнішими алеями, водограями і озером.

Люди того краю казали:

- Сад Квітки Південних Садів чудесний, але сад Слави Північного Неба просто незрівнянний.

Той сад прозвали Мрія Північного Світу.

Хто бачив ті казкові сади, застигав у зачудуванні, почував невимовне захоплення і заздрість до їхніх володарів, які, проте, не були щасливі, не відчували ніякої радості в серці: обоє страждали й зітхали у своїх садах, де водограї дзюркотіли про щастя, і легенький вітерець бавився з казково прекрасними квітами, і співали про кохання солов’ї, а в чистих водах чарівного озера у формі серця купалося сонце і вночі відбивалися місяць та зорі.

І от Квітка Південних Садів сказала сама до себе:

- Споруджу-но я вежу стометрової висоти, звідти я зможу озирати свої володіння і милуватися Мрією Північного Світу. Тоді вже мій коханий прийде до мене...

І незабаром у тих краях з’явилася вежа стометрової висоти. її прозвали Шлях до Південних Сузір’їв.

Побачивши ту вежу, Слава Північного Неба подумав: «Ніколи не прийде вона до мене, ніколи, принаймні доти, доки я не збудую ще вищу вежу».

І він збудував вежу у двісті метрів. Її прозвали Шлях до Північних Сузір’їв...

А тим часом, поки вони будували палаци, поки розводили прекрасні сади, поки споруджували горді вежі, минуло багато років. І коли Шлях до Північних Сузір’їв було закінчено, обоє помітили раптом, що в їхнє волосся вплелося чимало білих ниток, а щастя було так само далеко від них, як і на початку...

Одної розкішної ночі Квітка Південних Садів сумно стояла на своїй гордій вежі і милувалася зорями на нічному небі. Раптом вона побачила, що найпрекрасніша зірка надає в безодню. Вона скрикнула й простягла руки, щоб врятувати, підхопити літавицю-зорю, та ноги її послизнулися, і вона сама полетіла із стометрової чудової вежі.

Те ж саме сталося і на дзвіниці Шляху до Північних Сузір’їв. Слава Північного Неба стояв па своїй двохсотметровій прегарній вежі і теж дивився на небо, коли нараз помітив, що найпрекрасніша зірка надає в безмежну безодню. Він теж скрикнув, теж простягнув руки, щоб врятувати, підхопити літавицю-зорю, і теж послизнувся і впав у безодню.

У Білому Диві Півдня справили пишні поминки по Квітці Південних Садів; у Блакитному Диві Півночі урочисто відсвяткували тризну по душі Слави Північного Неба.

У прекрасному саду — Сні Південних Ночей — поховали Квітку Південних Садів, у Мрії Північного Світу поховали Славу Північного Неба. Там водограї завжди дзюркочуть про щастя, солов’ї на дивоглядних деревах співають про кохання, а серед чарівних алей легенький вітерець бавиться з казково прекрасними квітами, і цілими днями сонце купається у чистих водах дивовижного озера у формі серця, а вночі в ньому відбиваються місяць та зорі...

Квітка Південних Садів і Слава Північного Неба не були і не є єдиними, хто змарнував свою юність і все життя на таке пусте будування, хто споруджував вежі, щоб упасти з їх висоти, хто зводив величезні палаци, щоб там справили по них сумні поминки, хто розводив прекрасні сади тільки на те, щоб там їх поховали.

Багато людей марнує свою юність і все життя точнісінько так само. Та й сам я — один із тих людей. Я стояв на високій вежі і впав з її висоти. Я спорудив чудовий палац, щоб його зруйнувати. На щастя, під час падіння я не забився на смерть, і палац, зруйнувавшись, не зовсім знищив мене. Та чи здогадуєтесь ви, в чому причина такого дива? Коли пі, я скажу вам. Та вежа і палац були,— принаймні на цей раз, — збудовані в повітрі, існували вони тільки у мріях.

Біографія

Твори