01.01.2024

Василь Єрошенко (есп. Vasilij Eroŝenko)

Василь Єрошенко. Тісна клітка

Тигр стомився...

День у день те ж саме, день у день...

Тісна клітка, з неї видно маленький клаптик неба, а навколо, скільки око сягає, — інші, такі ж самі клітки, клітки...

Ідуть нескінченні вервечки людей, щодня входять вони за огорожу зоопарку і, певно, йтимуть отак, доки світ сонця.

Тигр втомився, як він втомився!

Отак день у день, день у день...

Обличчя цих роззяв, їхній регіт, їхній запах...

«О, коли б міг я не помічати цих фізіономій, коли б міг я не чути цього реготу...»

Та юрба все іде і йде, і за нею нічого не видно: люди входять і входять за огорожу, і так буде завжди, до кінця. Здається, що цей брутальний сміх не змовкне, доки існує всесвіт!

О, як стомився тигр, як він стомився!..

Згорнувшись по-котячому клубком і опустивши голову на лапи, тигр тремтів од люті. Він думав:

«Невже судилося мені завжди бачити цих дурнів, невже доведеться до кінця днів моїх чути їхній сміх?»

І глибоке зітхання вирвалося з його грудей.

«Він, здається, плаче, отой тигрисько!» — казали відвідувачі, затримуючись біля клітки. Тигр здригався од гніву й обурення і, сам того не помічаючи, бив хвостом по підлозі клітки.

Тигр згадував... У ті далекі дні, колії він був ще на волі, у глибині лісу, біля столітнього дерева, стояла ошатно уквітчана кам’яна статуя бога. Із найвіддаленіших сіл приходили туди люди і, забувши, що поблизу бродить тигр, ревно молилися, стоячи навколішках біля свого ідола.

Завжди долинало звідти приглушене ридання, сльози лилися на квіти, — змішуючись з росою, виблискували під місячним сяйвом. Яке чудесне видовисько — блиск каміння у темряві ночі! Понад усе любив тигр о такій порі, скоряючись бурхливим чуттям, стрибнути на спину величної статуї або примоститись зручно серед гілля та розглядати блискучо-осяйні сльози на камені.

В одну з таких ночей лежав він біля підніжжя статуї і злизував людські сльози, що леліли під місячним сяйвом, неначе коштовні самоцвіти. Він не розумів ще тоді, що з усіх жертв, які приносять люди богові, найдорогоцінніша — людські сльози. Тільки один раз, всього тільки один раз спробував тигр відібрати у бога дари людей, і тої ж ночі його спіймали. Він завжди відтоді вважав, що його покарало небо!..

Коли тигр пригадував ту ніч, йому ставало боляче. Він тепер теж навчився ревно й несамовито молитися, як ті люди, що стояли навколішках перед кам’яним ідолом. Тигр молився:

- Боже! Зроби так, щоб я не бачив більше цих тупих облич, не чув цих диких голосів!..

Вечорами людські голоси даленіли, затихали і поволі танули у нічному мороці. Тигр прислухався, але тепер до нього долинало тільки дзвінке дзюркотіння струмка. А замість людського духу у повітрі розливалися пахощі квітів...

Тигр розплющив очі й почав злякано озиратися на всі боки.

Можете собі уявити радість тигра, коли він зрозумів, що все це — і тісна клітка, і постаті людей — то був тільки жахливий сон. Виявляється, тигр, як звичайно, просто задрімав біля підніжжя прадавнього дерева, недалеко від кам’яного ідола. Сльози людські, як і раніш, осяяні місяцем, випромінювали чарівний блиск.

Тільки тепер тигр згадав, що, збираючись уперше в житті випити людські сльози, змішані з росою, він ненароком задрімав.

- О радість! Усе це було тільки сном. Яке щастя!

Тигр схопився, неспроможний стримати свого захвату, і почав гасати по галявині навколо ідола. Усе тіло його, кожнісінький м’яз були сповнені величезної сили.

«О щастя! Я думав, що клітка і люди — то правда. А все виявилось просто страшним сном. Але й уві сні і наяву — немає нічого жахливішого за неволю! Тільки в цьому істина! Тільки в цьому! Тепер я до смертної години своєї не зможу забути цієї ночі».

Так міркував тигр, заглиблюючись у лісові нетрі.

Багато-багато верст пройшов тигр — то шаленими стрибками, то тихим клусом, то скоцюрблюючись у клубок, то розтягуючись на всю довжину свого могутнього тіла.

Тигр наближався до узлісся, за яким простягалася широка рівнина. Зненацька якийсь дивний запах примусив його завмерти на місці. Ніздрі тигра роздувалися — він хотів напевне визначити, звідки йде отой дух.

- О! Десь тут поблизу пасуться вівці... Давненько ж ми з ними не зустрічалися!

Сказавши це, тигр стишив ходу і ступав тепер зовсім нечутно. Він ішов прямісінько на той манливий запах, ховаючись у високій траві.

Дуже скоро тигр побачив перед собою високий частокіл і почув овече мекання.

Сотні разів підкрадався тигр до таких загорож, викрадав ягнят чи телят і тікав. Та цієї ночі, побачивши загорожу, тигр враз посатанів.

- Клітка! Тісна клітка!

І, вимовляючи ці слова, тигр скорчився, неначе прохромлений стрілою. Потому він заревів так, що від його громового голосу усе затремтіло навколо. Як блискавка майнувши у повітрі, тигр кинувся на огорожу.

Страшніше від буревію впали могутні лапи на огорожу, і вона захиталася під його ударами, як тоненька павутинка під вітром. Мить — і могутні дерев’яні опори звалилися на землю, як дитячі іграшки. І за кілька хвилин в огорожі зяяв отвір, крізь який міг би вільно проїхати цілий віз.

- О брати мої! Ви вільні! Швидше покиньте цю клітку! — закричав тигр.

Він несамовито рикав і розлючено руйнував ненависну огорожу. Та знавіснілі від жаху вівці позабивалися в кутки напівзруйнованої кошари і не рухалися з місця, а тільки дрібно тремтіли. Зрозумів тоді тигр, що для ягнят немає нічого небезпечнішого за волю, і проревів люто:

- О раби людей! Жалюгідні раби! Вам не потрібна воля? Не можете розлучитися з тісною кліткою? Мерзенні тварюки!

Тигр налетів на переляканих овець і ударами лап повиганяв їх усіх із кошари.

Та вівці, жалібно мекаючи, намагалися знову повернутися до свого злиденного житла. Вівчар і сторож, вражені цим видовищем, довго стояли непорушно. Нарешті вони отямились і наважилися напасти на тигра. Кілька дробинок уп’ялося в шкіру звіра, собаки, вибравши зручну хвилину, накинулися на нього...

«Вівці, паскудні раби, жалюгідні тварини, не здатні мислити! Ви гірші за цих дурних собак! Ніщо ніколи не порятує вас!» — подумав ображений тигр.

Потім кількома велетенськими стрибками він досяг лісу.

Біля кам’яного ідола тигр зупинився. Зализуючи свої рани, він плакав.

Краще було б мені не чути цього жалібного мекання.

Тигр молився кам’яному ідолові.

- Бодай ніколи не чути цих жалюгідних голосів, бодай ніколи не бачити цих нікчемних тварин, котрі до кінця своїх днів залишаться рабами.

Тигр плакав...

Якось тигр проходив повз палац одного раджі. Мандруючи біля підніжжя Гімалаїв прадавніми джунглями, що їх ніколи ще не торкалася сокира людини, тигр не раз уже наближався до цього палацу. І він завжди з презирством поглядав на високі мури палацу і на рів з водою, що відділяв володіння раджі від джунглів.

Та цього разу неначе якийсь демон примусив тигра зупинитися біля самісінького краю рову. Серце його тремтіло. Стримуючи віддих, він прошепотів:

- Клітка! Ще одна тісна клітка!

У розкішному палаці, у бенкетах і розвагах, жило двісті красунь — наложниць раджі.

Жителі навколишніх сіл із заздрістю говорили про мешканок палацу. Багато хто з дівчат, повертаючись додому з поля, подовгу затримувався біля дерев, що оточували рів. Вони стояли, тримаючи в руках свої плетені кошики, і думали про розкішне і привільне життя мешканок замка і про убогі, злиденні халупи, куди їм самим треба було повертатися. Та що вдієш?

А тигрові здавалося, що він чує благання про волю, яке долинає з-за неприступних мурів замка.

І він скреготав зубами.

Перед ним здіймалися могутні стіни, що оточували замок; проміння ранкового сонця осипало золотом листя дерев; широким чересом навкруги замка пролягав рів із водою.

З дитинства тигр звик ненавидіти людей. І хоча ненависть ту він всмоктав разом з молоком матері, але тепер (він і сам не міг зрозуміти причини!) тигр жалів отих жінок за мурами замка...

Уже тричі обійшов тигр навколо штахет.

Він задумливо дивився на великий підвісний міст, піднятий і закріплений біля масивної залізної брами замка, як раптом почув: до нього наближаються люди.

Тигр увійшов у хащі, ліг на землю й почав чекати. Скоро з’явилася барвиста процесія підданців раджі. В центрі процесії тигр побачив два пишно оздоблених паланкіни, що їх несли раби. В одному паланкіні сидів сам раджа, у другому — його двохсота невільниця. Увесь цей кортеж, і гадки не маючи, що зовсім поряд лежить грізний тигр, пройшов біля самісінького його носа. Тигр встиг розгледіти розчервоніле обличчя раджі, що палало від щастя, і гаптований коштовними самоцвітами, розшитий шовком убір його двохсотої рабині. Саме в ту мить, коли паланкін проносили мимо тигра, опустилася завіса, і це перешкодило тигрові розгледіти її обличчя, та він все-таки встиг помітити блакитні, прозорі, як весняне небо, очі, сумний погляд.

Побачивши дівчину, тигр здригнувся:

- Присягаюсь, я десь уже бачив ці очі. Так! Ці скорботні, прекрасні, злякані очі. О, звичайно... — Тигр гірко усміхнувся. Ці очі були такі схожі на очі оленів, на яких він часто полював. Напрочуд схожі!

Тигр сумно посміхнувся.

А тим часом пишний кортеж наближався до замка. Підвісний міст опустився, залізна брама розчинилася навстіж, і двісті наложниць раджі зустріли свого володаря і його нову подругу.

По тому брама знову зачинилася, міст піднявся, і до тигра долинув тільки протяжний дзвін засувів.

Сонце сховалося за горами на заході. Гостроверха покрівля замка раджі височіла над темним лісом.

Та ба, навіть тигри не все можуть. Хіба міг він перестрибнути широкий рів і височенний мур?

Він сумно зітхнув: не все можуть зробити тигри!

Тигрові здавалося, що там, за високими мурами замка, мисливці переслідують звіра. О, як би він хотів зазирнути туди! Нараз на стіні з’явилася та сама дівчина, що її тигр недавно намагався розгледіти у паланкіні. Очі її були сповнені розпачу й страху. У пишному весільному вбранні стояла дівчина на стіні, і здавалося, що вона от-от кинеться в рів. Тигр знову подумав: яка схожа вона на зацькованого оленя!

Ще мить — і вона кинеться в рів... Та в цю хвилину дівчина побачила на тому березі палаючі очі тигра. Вона рвучко відсахнулася, і раджа, що зненацька з’явився за спиною дівчини, схопив її і потягнув за собою, як хижий звір тягне у хащі зацькованого, знесиленого оленя.

Розпачливий крик бездольної дівчини досяг вух тигра. Забувши про все в пориві люті, він рвонувся вперед і перестрибнув через рів, який тільки що здавався йому непереборною перепоною. Потім він, неначе велетенська кішка, видерся на мур, постояв трохи і нечутно скочив на подвір’я замка.

Там уже все стихло. Тигр почув тільки дзюркотіння водограю і шепіт квітів. Він зупинився, принюхуючись.

Аромат квітів заглушав ненависний тигрові запах людини. Нечутними кроками тигр піднявся на простору веранду і зазирнув за оксамитову завісу. У розкішній кімнаті нікого не було. Тигр прокрався туди й почав роздивлятися навколо. Уся кімната так і мінилася химерним блиском коштовних самоцвітів, що прикрашали її. В акваріумі вигравали рибки. У клітці на штучній гіллячці дрімала канарейка. Побачивши це, тигр пробурмотів:

- Тісна клітка, ще одна тісна клітка. Скрізь клітки...

Мить — і ось тигр уже біля клітки з канарейкою.

- Гей, канарко, вилітай швидше! Лети у вільний світ! Ліси, осяяні місячним світлом, чекають на тебе. — І легенько штовхнувши клітку, тигр одразу ж зруйнував її.

Канарейка злякалася, затремтіла, забралася в уцілілий куток клітки, сподіваючись сховатися там.

- Я звільняю тебе! Лети ж із клітки. Швидше лети у вільний світ!

Та, видно, не було для канарейки нічого страшнішого за той вільний світ, нічого жахливішого й неспокійнішого за волю.

- Жалюгідна рабине людей! Нікчемне створіння! Тобі не потрібна воля?

Тигр лапою витягнув тремтячу канарейку з клітки, та вона вже не дихала. Тигр підняв угору маленьке тільце пташки і почав розглядати його в місячному сяйві.

- Хоч ти й рабиня, але яка ти гарна!

Потім, ніби пригадавши щось, він залишив канарейку на освітленій місяцем підлозі і підійшов до акваріума з рибками. Вода в акваріумі була вся пронизана нитками місячного світла. Рибки то відкривали, то закри-вали роти і пили місячне сяйво. Вони бавилися у воді, неначе граючись із місяцем.

У погляді тигра промайнуло співчуття.

- Бідолашні маленькі рибки. Я допоможу вам попливти у широку прекрасну річку, де тече прозора вода. А звідти ви попливете у безмежне море. У морських хвилях місячне сяйво леліє ще краще! Ну, ідіть же в чудесний вільний світ...

Та рибки злякано пірнули на дно акваріума,— здавалося, для них, рибок, не було нічого страшнішого за прекрасну річку, не було нічого жахливішого й неспокійнішого за безмежне море.

- Раби, раби людей! Скрізь раби!

Тигр простягнув лапу до акваріума, збираючись схопити одну з рибок, але та вислизнула. Тигр розсердився і, ставши на задні лапи, передні занурив в акваріум.

Та рибки спритно вислизнули з його лап.

- Огидні раби людей!

Розлючений тигр здійняв у воді цілу бурю. Акваріум з гуркотом полетів на підлогу. Зляканий тигр кинувся до дверей. Оксамитова завіса відслонилася, і до кімнати увійшов раджа у нічній сорочці, з пістолетом у руці.

Напружено вдивляючись в темряву, раджа на одну мить, тільки на одну мить зустрівся поглядом з палаючими очима тигра...

Різко й уривчасто ляснув пістолетний постріл — і, здавалося, весь палац здригнувся від дикого реву звіра. А з грудей людини тої ж миті вирвався болючий стогін...

А потім знову — тиша, невимовна тиша індійської ночі...

Тільки прозорий голос водограю, тільки шепіт листя. Та місячне проміння на підлозі кімнати...

Тигр лежав у лісовій хащі біля кам’яного бога, зализуючи глибоку рану на грудях. Усе його тіло нестерпно боліло, але він тільки тяжко зітхав. Тигр не просив всемогутнього бога, аби той загоїв його рани. Тепер йому вже не хотілося молитися ідолові, як це робили люди.

Літня індійська ніч розпростерлася над землею, огортаючи все навкруги тихою пеленою. Звідкись іздалеку долинало виття шакалів. Тигр хотів заснути, але голоси птахів, тиша цієї неспокійної ночі тривожили його. Він підвів голову, насторожився, силкуючись розгледіти щось у темряві.

- Невже люди? Хтось прийшов молитися. І не один. О, як їх багато!

Він потягнув носом повітря.

- З кимось із них я вже зустрічався раніше. Хто б це міг бути?

Не мисливці це, і не дроворуби, не ченці. Ах, та це ж запах тієї жінки, що схожа на зацькованого оленя, і запах раджі.

Не треба чіпати їх, я ж і так уже роздробив голову раджі.

І браміни з ними. Що сталося?

Ах, он як, вони збираються нишком спалити бідолашну жінку разом з тілом її чоловіка...

Тигр сумно опустив голову. Цього не можна допустити!

Він причаївся у високій темній траві.

В цю мить вітер доніс із другого боку лісу якийсь новий, незнайомий тигрові запах.

- А це що таке?

Він роздував ніздрі, намагаючись зрозуміти, хто ж наближається до них.

- А, це йдуть індійські солдати. І з ними якийсь білий. Мабуть, офіцер.

Вони йдуть обережно, пильнуючи, аби лишитися непоміченими. Що ж вони задумали? Схопити кого-небудь? їх ціла сотня!

Очолювана брамінами похоронна процесія спинилася біля кам’яної статуї. Здавалося, що й самі браміни, і всі, хто прийшов з ними, налякані чимось — такий блідий і розгублений був у них вигляд, так дивно озиралися вони на всі боки. Скорботні очі жінки, схожої на зацькованого оленя, напружено вдивлялися в лісові хащі, немовби вона чекала порятунку.

«Вона чекає мене, — подумав тигр, — не знає, що я тут, і сподівається, що я прийду».

Раби взялися за роботу, і за кілька хвилин па лісовій галявині уже здіймалася купа хмизу для вогнища. Сердешна жінка молилася. Здавалося, цій несамовитій молитві не буде кінця-краю. Навіть браміни були схвильовані.

- Швидше, швидше! Жертовний вогонь уже палає. Бог чекає, коли ти принесеш йому в жертву свою душу! Свою чисту душу!

Раби вже встановили розкішно прикрашену труну раджі на горі хмизу. Проте вдова і далі ревно молилася. Вона не поспішала. З розпачем вдивляючись у темноту індійської ночі, сердешна кликала когось.

Тигр усміхнувся.

Маленькі гострі очиці брамінів палали гарячковим вогнем.

- Скоріше, скоріше! Бог чекає твоєї останньої очисної жертви. Виконай же свій останній обов’язок перед твоїм чоловіком!

Слуги з довгими смолоскипами в руках ждали тільки знака брамінів, щоб запалити вогнище.

Жінка кинула останній погляд на лісову гущавину, двоє брамінів підштовхнули її до вогнища. Під прозорою вуаллю тигр розгледів її смертельно бліде обличчя.

Браміни почали проказувати молитву, раби з чотирьох кінців запалили вогонь.

Ледве помітний вогник, неначе прощальне зітхання, тихо загорівся в порожнечі літньої ночі.

Тигр ладнався вже зробити стрибок, коли нараз із лісу, зовсім несподівано, виринула шерега солдатів. Браміни остовпіли від жаху, побачивши суворі обличчя вояків. А врятована жінка закричала так радісно, що, здавалося, її крик долетить до верховини Гімалаїв.

Серце тигра неначе хто ножем простромив:

- Не я! Люди врятували її!

Він схопився за груди, щоб стримати ладний вирватися гіркий стогін.

Білий чоловік прочитав уголос якийсь папірець, зняв жінку з вогнища і пригорнув її до своїх грудей.

Як блискавка спалахнули очиці брамінів.

Тигрові здавалося, що серце його розірветься.

Обличчя брамінів потемніли від люті і страху. Один з них, піднявши руки до неба, мовив:

О боги Індії! Споконвіку вони звикли діставати цей дар. Тепер вони проклянуть цю жінку, що зрадила їх.

І всі браміни хором повторили:

- Боги покарають її!

Старший брамін вів далі:

- Прокляття ворогам Індії! Прокляття! Боги покарають цю жінку!

- Боги покарають її! — вторував йому хор.

Слухаючи їхні прокльони, жінка тремтіла від жаху.

А білий чоловік дедалі дужче стискував її в своїх обіймах. Сп’яніле від щастя обличчя його все ближче схилялося до личка жінки. Тигрові здавалося, що він чує слова любові.

Раби й солдати підняли домовину раджі і понесли її. Офіцер обійняв жінку, і вони зникли у нічному тумані.

Залишився тільки легкий серпанок, що танув у повітрі, неначе прощальне зітхання.

Тигр підхопився. Серце його боліло й палало, як ніколи доти. Мовчки, намагаючись, щоб його не помітили, тигр повз серед високої трави. Він хотів наздогнати людей, які зникли в темряві ночі. Літня індійська ніч ставала дедалі темніша. У листі вікових дерев струменіло місячне сяйво. Природа поринала в глибокий сон...

Зненацька чийсь пронизливий крик розітнув нічну тишу. Пролунало кілька пострілів. Затріщало гілля. Вихорем промайнула якась тінь. І знову скрізь навколо запанувала неспогадана нічна тиша.

Тигр тихенько повернувся на галявину. По дорозі виднівся кривавий слід. Тигр глянув збоку на кам’яного ідола.

Нічого особливого не сталося, хіба тільки те, що на одного білого чоловіка на землі стало менше.

Тигр сховався в траві. І в нього тепер не ставало мужності, як бувало раніше, заснути біля підніжжя кам’яної статуї. Індійська ніч сховала все.

Шакал провістив північ.

Раптом із мороку ночі з’явилася та сама жінка, така схожа на зацькованого оленя. Обличчя її було бліде як смерть, волосся розпатлане. Прекрасні очі були сповнені жаху, рука стискала кинджал.

Опустившись навколішки перед ідолом, вона силкувалася молитись, але не могла згадати жодного слова молитви.

Обличчя цієї жінки, що забула слова молитви, було страшне.

- Боги моєї землі прокляли мене, бо я пішла проти їхньої волі. Я покохала ворога моїх богів. Мені лишилося одне — зійти в могилу.

І в її руці блиснув кинджал...

У тигра було таке відчуття, ніби жінка хоче вбити не себе, а його. Він вискочив із своєї схованки. Та було вже пізно. Він тільки зазирнув у мертві очі жінки і висмикнув кинджал з її грудей... Кам’яний ідол стояв непорушно. Він одержав останню жертву. Кров жінки скропила квіти. Тигр задумливо дивився в її мертві, спокійні очі.

Тільки тепер він збагнув: люди ув’язнені в невидиму тісну клітку, якої не зруйнуєш навіть і наймогутнішою лапою. Зрозумівши це, тигр спохмурнів.

- Люди — нікчемні раби. Люди — жалюгідні створіння. Але хто ж, хто засадив їх у тісну клітку, хто зробив їх рабами?

Він скоса глянув на кам’яного ідола.

- Ні, це не він, він нічого не знає. Тоді хто ж?..

Краплини крові, що упали на квіти, змішалися з росою. Вони блищали під місячним промінням дивовижним блиском.

- Чудесна рубінова кров рабів! А яка вона на смак? Спробувати? Покуштувати?

Він знову зиркнув на кам’яного ідола.

- Нічого не скоїться. Я тільки покуштую.

Тигр підійшов до дерева, на якому виблискували краплі крові дочки рабів...

В цю мить блискотливі краплі крові, кам’яний ідол — усе це якось подаленіло. Прозорий голос струмка, голоси дерев поступово перетворилися в грубу мову людей. Пахощі квітів стали огидним людським диханням.

...Тигр, широко розплющивши очі, озирався навкруги. Він лежав у тісній клітці. І очі його бачили тільки тісну клітку та обличчя людей, що оточували її. Тигр розпачливо заричав.

- То, виходить, тісна клітка і пики цих роззяв — усе це правда!

Відвідувачі зоопарку у захваті кричали:

- Тигрисько, тигрисько піднявся!

Тигр схопився і спробував своїми могутніми лапами зламати сталеві грати. Та сил забракло.

Він знову схопився, застогнав і головою уперся в грати. Краплі крові упали на підлогу клітки.

Юрба спершу перелякалась, а потім зареготала.

«О обличчя цих дурнів, о ці пики! їхній регіт!» — думав тигр. Він заплющив очі.

В його уяві постав кам’яний ідол.

- О боже! Візьми мою кров! Нехай це буде остання жертва. Тільки допоможи мені не бачити цих облич. Тільки допоможи мені не чути цих голосів.

Це була остання молитва індійського тигра індійському богові.

Голоси людські поволі даленіли, перетворюючись на голоси індійської ночі.

Огидний запах юрби знову перетворився на пахощі лісу. Але тигр уже не міг розплющити очей і побачити землю, яку він так любив, кам’яного ідола та прадавні дерева. Сили його вичерпались...

Біографія

Твори