01.01.2024

Орлиний політ Єрошенка

Василь Скуратівський

«Немає па світі птаха хоробрішого за орла. Немає птаха дужчого за орла і сміливішого від нього. Хто ще з-поміж тварин і птахів так як орел любить німотну височінь гір?..» — таким прелюдом започатковується одна з легенд відомого і воднораз малознаного широкому загалові письменника й мандрівника Василя Яковича Єрошенка. Відповіддю на поставлене запитання може бути саме життя автора цієї легенди. Адже важко повірити, що письменник, змальовуючи птицю, яка «любить німотну височінь гір», її ніколи не бачив.

Так уже судилося долею цьому напівлегендарному чоловікові, який, втративши зір, промандрував півсвіту, вивчав звичаї й побут не одного десятка народів, опанував і вільно володів сімнадцятьма мовами, написав чимало наукових праць та художніх творів, посів почесне місце серед класиків японської літератури.

Сподвижництвом В. Єрошенка захоплювалися всі, кому щастило з ним зустрічатися. Одних лише спогадів вистачило б для солідного видання. Процитуємо лише два уривки. Відомий китайський письменник Ху Юйчжі в есе «Друг пригнічених» у 1923 році писав: «У Японії і в Китаї Єрошенко одразу став уславленим письменником, але в Європі мало хто чув його ім’я. Ми сподіваємося, що завдяки цій невеличкій книжечці — «Стогін самотньої душі» — витончений талант сліпого поета стане так само широко відомий на Заході, як і на Сході». А двома роками перед тим японський соціаліст Егуті Кійосі в «Чаші страждань» згадував: «Я зустрічався з Єрошенком всього двічі. Вперше — увечері 16 квітня 1921 року на зборах товариства Гьомінкай у залі «Канда». Вдруге. — 9 травня, у ніч, коли було розігнано II з’їзд Соціалістичної ліги і ми перебували під арештом у поліцейському управлінні. Але навіть ці дві зустрічі на все життя залишили незабутні враження...»

Це лише два фрагменти зі спогадів чужинців про «дивовижного українця», життєва доля якого змусила мандрувати далекими країнами. Та чи, зрештою, тільки доля, — романтична натура мандрівника постійно жила в ньому, ойкала до земель незвіданих, невситно прагнучи нових вражень і пізнань.

Оповідати про В. Єрошенка надто важко. Лише один перелік прижиттєвих бувальщин зайняв би солідну розвідку. Проте, щоб більш-менш повніше пізнати цю напівлегендарну особу, нам таки не обійтися без історичної довідки, в котрій уся велич й загадковість нашого співвітчизника.

Народився В.Я. Єрошенко 1899 року в українському селі Обухівці, що на Білогородщині. У чотирирічному віці він захворів на кір і відтоді назавжди втратив зір. Лишень тьмяно запам’яталося блакитне небо, білі голуби над церквою та лагідне мамине обличчя. Якось хлоп’яка взяли батьки з собою на базар. Саме там він почув дзвінкий голос бандури і ніжний, що крає душу, плач скрипки. Відтак музика стала для нього внутрішньою потребою. Невдовзі він досконало оволодів грою на скрипці, потім гітарі й фортепіано. Віртуозністю сліпого музики захоплювалися не тільки односельці, але й фахівці. Відомий скрипаль Ерденко, який мешкав тоді в Старому Осколі, сказав захоплююче: «Цей музика грає серцем, а серце його, видно, багато чого може розповісти людям...»

Маестро не помилився у своїх прогнозах. Незабаром Василя віддають на навчання в Московську школу-інтернат для сліпих, де він блискуче опановує грамоту за системою Брайля, традиційні для сліпих ремесла й музикування. По закінченні школи, в якій панувала атмосфера черствості, бездушності й шовінізму (про це Єрошенко згодом опише в оповіданні «Сторінка з мого шкільного життя»), працює музикою в оркестрі для сліпих, постійно їздить по країні з концертною трупою. Якось на одному з виступів рідна сестра Льва Толстого А. Шапарова-Толстая примітила миловидного сліпого музиканта, познайомилася з ним. Ця зустріч значною мірою вирішила подальшу долю юнака. Довідавшись, що Єрошенко захоплюється літературою й музикою, порадила йому поїхати на навчання до Лондонської Академії музики для незрячих. Доки Анна Миколаївна зв’язувалася з дирекцією академії, Василь Єрошенко тим часом самотужки вивчав есперанто. На його опанування пішло всього два місяці, хоч за канонічною програмою відводиться майже півроку.

Отримавши дозвіл, юнак у 1912 році усамітнено помандрував до далекого Лондона. Тамтешні есперантисти допомогли Єрошенкові вступити до двох навчальних закладів — академії та нормального королівського коледжу. Не гаючи часу, хлопець посилено вдосконалює знання з есперанто та класичної музики, вивчає англійську мову, відвідує бібліотеки, щоб поглибити знання зі світової культури й історії. Згодом в англійській періодиці з’явилися перші художні твори — вірш та кілька казок, — які отримали схвальну оцінку.

Навчаючись у Лондоні, Єрошенко захопився вивченням іноземних мов. Він вже виношував план далеких мандрівок. Але мовний бар’єр певною мірою стримував спонуки. Тому під час вакацій одвідує Францію. В Сорбонському університеті йому дозволили відвідувати лекції. Коли ж знову повернувся до Лондона, його чекала несподіванка. За зв’язки з політичними емігрантами-марксистами юного студента виключили з навчальних закладів і запропонували терміново покинути країну.

Рідна батькова домівка в Обухівцях стала затишним пристанком невгамовному юнакові. Він допізна засиджувався над книгами, привезеними з Англії, посилено вивчав японську мову, бо невсипно жила мрія побувати в Країні ранкового сонця.

За кілька місяців до першої світової війни Російське товариство есперантистів відряджає його до Японії. В токійському університеті він влаштувався викладачем есперанто. У вільний од роботи час Єрошенко продовжує глибше вивчати японську мову та літературу, знайомиться зі східною філософією, фольклором, мистецтвом, працює в школі для сліпих, детально опановує традиційним японським масажем, що було прерогативою незрячих. За високу ерудицію, невсипущість до знань, зацікавленість національним побутом і звичаями на чужинця одразу ж звернули увагу місцеві діячі культури. За півтора року Єрошенко не тільки досконало вивчив, але й почав писати художні твори японською мовою. Журнал «Кібо» в 1916 році видрукував його перші оповідання «Мрія» та «Дощ іде». Крім прози, читачі мали змогу ознайомитися із віршами, під якими стояло невідоме українське прізвище «Айрошяньке». На художні твори, позначені тонким ліризмом, поетичністю, соціальною тематичною спрямованістю, правдивим відтворенням життя простого народу, читачі й критика одразу звернули увагу, вони органічно увійшли в арсенал японської літератури. Згодом його ім’я стало най популярнішим і зайняло почесне місце серед класиків красного письменства.

Протягом 20-х років вийшло три збірки — «Пісні досвітньої зорі», «Останнє зітхання» та «Заради людства». У кінці 50-х і на початку 60-х років двічі перевидавалося тритомне зібрання творів, а в 1956 році вийшла ґрунтовна монографія професора Такасугі Ітіро «Сліпий поет Єрошенко». В японській енциклопедії поруч з найвизначнішими діячами літератури й мистецтва стоїть ім’я й нашого земляка.

Але то буде згодом. Проживши кілька літ в Японії, він знову вирушає в мандрівки. Юнак виїздить до країн Сходу — Китаю, Таїланду, Індії, Бірми, Афганістану, та до країн Середньої Азії, відповідно вивчаючи життя, побут і мови кожного народу. В Бірмі, зокрема, Єрошенка запросили на посаду директора школи для сліпих у місті Моулмейні. В одному з листів він писав: «Я тепер захопився воістину прекрасними буддійськими легендами. Це невичерпний матеріал. Переді мною розкривається новий, досі не знаний мені світ».

Де б не бував В. Єрошенко (мандрівка тривала з 1914-го по 1923 рік), у нього завжди знаходилися друзі й шанувальники таланту. Перебуваючи 1922 року в Пекіні, він зустрівся з відомим китайським письменником Лу Сінем, деякий час мешкав у нього. Знайомство невдовзі переросло в дружбу, і Лу Сінь починає перекладати Єрошенкові твори китайською мовою, писати спогади про свої взаємини. В одному з есе він згадував: «За своїм власним вибором я спочатку переклав «Тісну клітку», «На березі», «Серце орла», «Мрії весняної ночі», решту ж казок переклав відповідно до побажань автора. Я зрозумів трагедію людини, яка мріє, щоб люди любили одне одного, а не може здійснити своєї мрії...». Де б не проживав Єрошенко, до нього завжди ставилися з любов’ю й повагою, просили читати твори. Такі літературні вечори нерідко закінчувалися концертом, адже Василь Якович вмів гарно грати й співати. За свідченням того ж Лу Сіня, 1922 року на вечорі, присвяченому Першотравню, сліпий музикант виконав «Інтернаціонал», проспівав пісні на слова Тараса Шевченка — «Заповіт» і «Реве та стогне Дніпр широкий», українські народні пісні «Розпрягайте, хлопці, коні», «Закувала та сива зозуля» тощо.

Але де б він не бував, туга за батьківщиною не залишала його. Тільки ж повернутися на батьківську землю було нелегко. Тамтешні власті всіляко перешкоджали виїздові. Більше того, за розпорядженням англійських колонізаторів його, як «більшовицького агента», арештували й вислали до Владивостока, що був в руках білогвардійців. Над Єрошенком мав відбутися суд. Лише завдяки друзям йому пощастило таємно втекти до Шанхая, а звідти в Японію. Проте недовго прожив він у Токіо. За участь у Першотравневій демонстрації та в II з’їзді Соціалістичної ліги Василя Яковича арештовують, ретельно перевіряють, чи насправді «пропагандист небезпечних ідей» є незрячим, і остаточно висилають з країни. Японський письменник Акіта Удзяку в нарисі «Прощай, Японіє!» з цього приводу писав: «28 травня 1921 року в нас назавжди відняли Єрошенка».

Проїхати через Маньчжурію до Москви йому, як того сподівався, знову не пощастило. Довелося вдруге повернутися до Шанхая. Влітку 1922 року він відвідує XIV Міжнародний конгрес есперантистів у Хельсінкі, а наступного — і в Нюрнберзі. За вірш «Віщування циганки», виголошений на форумі, йому була присуджена перша премія. Заповітна мрія нарешті здійснилась. У квітні 1923 року, коли між Китаєм і Країною Рад встановилися дипломатичні зв’язки, Василь Єрошенко нарешті повертається на Батьківщину. По дорозі заїздить в Обухівку, а наступного року оселяється в Москві, обіймаючи посаду викладача в Комуністичному університеті трудящих Сходу.

Здавалося б, після стількох років напівлегендарних мандрівок мав би й пригаснути романтичний дух. Вистачало і вражень, і життєвого набутку, щоб взятися за написання «епопеї спогадів». Та не таким був Єрошенко. В ньому, як і раніше, жила муза далеких мандрів. Після кількох виїздів за кордон на міжнародні з’їзди він виношує план відвідати Чукотку, щоб «відчути на дотик» сувору Північ. 1929 року його шлях проліг за Полярне коло — до чукчів. Якось без провідника він виїхав у тундру. Дорогою упряж розірвалась і собаки зникли за горизонтом. Безпомічний мандрівник залишився один на один з пустелею. Пізніше Єрошенко згадував: «Невдовзі я відчув, що наді мною виріс цілий сніговий замет. На щастя, вожак їздових собак виявився напрочуд розумною твариною. Через кілька годин він разом з усією упряжкою повернувся по сліду, розгріб снігову кучугуру. Я назавжди запам’ятав цей день. Розумний пес радісно заскавчав, лизнув моє обличчя, немовби просячи вибачення за свою провину». Як підсумок цієї поїздки, з’явилася серія нарисів «Із життя чукчів», низка віршів та казок про Чукотку, її добрих і лагідних людей. Слава про легендарного сліпого мандрівника розійшлася по всій країні. Відтак Наркомос Туркменії запрошує Єрошенка розробити і запровадити на практиці систему навчання для незрячих дітей у республіці. Одинадцять років провів він у Середній Азії. В Ашхабаді, а потім у фортеці Кушка керує першим у республіці дитячим будинком-інтернатом. Досконало вивчивши мову пушту, він розробив туркменську абетку для сліпих, яку було визнано як «найкраща з усіх, складених доти».

Цікавий і такий факт. Вихованці дитбудинку, яким керував Єрошенко, — туркмени, таджики та узбеки, — вирішили дати концерт для українських переселенців. З цим проханням діти звернулися до свого вчителя. Василь Якович сам склав програму української тематики. Серед інших було здійснено постановку дитячої опери М. Лисенка «Коза-дереза», в якій Єрошенко виконував майже всі закулісні ролі, режисерував сценічні дії, давав консультації з української мови. Концерт пройшов з великим успіхом. Як згадувати сучасники, Василь Якович знав безліч українських народних пісень, постійно виконував їх, захоплювався давньою й сучасною історією українського народу.

Після Великої Вітчизняної війни Єрошенко знову повертається до Москви, викладає англійську мову у вечірній школі для сліпих. Але навколо його особи почали безпричинно згущатися хмари. У 1950 році він змушений був знову виїхати до Середньої Азії. Оселившись у Ташкенті, продовжував педагогічну діяльність. У цей час народжується нова ідея — пройти пішки зі своїм собакою- поводирем од рідної Обухівки до Владивостока. З цією метою він повертається до Харкова, де мешкала рідна сестра, а звідтіля в село свого дитинства. Проте здійснитися цій романтичній і сміливій мрії не судилося. Нелегке скитальське життя підточило здоров’я, і В. Єрошенко нагло занедужав. Хвороба виявилася сильнішою — 23 грудня 1952 року його не стало. Друзі на могилі звели скромний, але оригінальний пам’ятник: біля підніжжя дерев’яного обеліска лежала символічна напіврозкрита книга з віршем, написаним небіжчиком мовою есперанто — «Любов до людей».

За кілька днів до смерті В.Я. Єрошенко ще встиг упорядкувати свої архіви і заповісти їх Всеросійському товариству сліпих. Родичі передати рукописи вагою в три тонни до Старооскольського райвідділення сліпих. «А потім сталася більш ніж сумна подія, — згадував у своїх спогадах близький знайомий письменника, сліпий журналіст Ф. Шоєв. — Знайшлися невігласи, які вважали Єрошенка диваком, і архів було спалено. Якби не це, ми, безперечно, прочитали б нові твори Єрошенка, можливо, ще яскравіші й ідейно насиченіші, ніж ті, що прийшли до нас із Японії та Китаю».

Важко, а може, й неможливо знайти в світових аналогах людину, яка б повторила подвиг В. Єрошенка. Викликає подив, як зумів незрячий чоловік об’їхати півсвіту, вивчати й описувати звичаї, побут і життя багатьох народів, опанувати сімнадцятьма мовами, увійти в національні літератури оригінальним майстром слова, а в деяких, як скажімо, в японській, стати класиком. Коло його зацікавлень навдивовиж широке — письменник, поліглот, етнограф, педагог, мандрівник, музикант, шахіст (до речі, в 1938 році Василь Якович на всесоюзному турнірі зайняв третє місце серед найсильніших шахістів країни).

Можна тільки пожалкувати, що творчість цієї унікальної людини поки що не знайшла належного висвітлення в нашому, насамперед українському народознавстві. Кілька невеликих збірок, що з’явилися два десятиліття тому, не вирішують справи. Це стосується й республіканських видавництв. Книга «Квітка справедливості», яку підготувала невтомна дослідниця творчості Надія Гордієнко-Андріанова, вийшла у видавництві «Молодь» ще в 1969 році. Нині спадщина В. Єрошенка поповнилася новими творами, а відтак варто порадувати читачів новішим виданням. Людина ця заслужила нашої доброї до неї уваги. Адже, як зазначала науковий співробітник Інституту дефектології АН СРСР О.І. Скороходова, «це був надзвичайно культурний, розумний, гуманний, дуже добрий і чесний чоловік. Мене особливо приваблювала його виняткова сердечність і доброта до людей, тварин, рослин...».

В одному з віршів — «Любов до людей» — В. Єрошенко писав:

Запалив я у серці вогонь,
Хто зуміє його загасить?
Ясне полум’я в грудях долонь,
Доки дихаю, палко горить.

Вогник, що залишив по собі Василь Єрошенко, має постійно горіти в нашій незрадливій пам’яті про людину, яка ще за життя стала легендою з високим летом орла.

Л-ра: Учитель. – 1998. – № 9. – С. 34-37.

Біографія

Твори