01-01-2024 Василь Єрошенко (есп. Vasilij Eroŝenko) 415

Василь Єрошенко. Квітка Справедливості

Любий мій хлопчику, я розкажу тобі про Країну Холоду. Важко навіть передати, як там зимно,— певно, та країна була вітчизною лютих морозів. Але ти не лякайся. Адже й зараз теж е ще на землі холодні країни.

Жили там люди з крижаною душею й заледенілим серцем. Та нехай і це тебе не лякає — такі люди є не тільки в Країні Холоду. Тобі не віриться? Ти ніколи не зустрічав їх? Дарма, ще настане час — і ти збагнеш, що їх немало є на світі.

Мешканцям Країни Холоду доводилося часом чути слова «любов», «дружба», «співчуття», та жоден із них не знав, що це означає. Та й знати ніхто не бажав.

Тобі, певно, ніколи ще не траплялося зустрічати таких дивних людей? Ну що ж, твоє щастя! Я можу тільки позаздрити тобі, мій хлопчику!

Не знаю, що це були за істоти — мабуть, у їхніх жилах текла крижана кров. Та люди тієї країни навіть пишалися цим. А втім, і зараз є немало країн, де люди пишаються своїми ще більш дивними рисами. Скоро ти й про це дізнаєшся.

Можливо, ти гадаєш, що в такій холодній країні нічого не росло? О ні, ти помиляєшся! Там росло багато різних рослин, і люди живилися їхніми плодами. Були там рослини Ворожнечі і Суперництва, і жителі Країни Холоду споживали їхні плоди так само, як ми їмо хліб.

У садах і парках цієї країни розпускалися пишні квіти Війни і Ненависті. А по церквах і храмах люди Країни Холоду схилялися перед примарними квітами Ілюзій, Видінь та Снів. Як у Японії милуються квітучою сливою і вишнею сакурою, так ці люди милувалися рослинами Ворожнечі і Суперництва, що розквітали повсюди. Діти тієї країни бачили навколо тільки квіти Ненависті та Війни.

Можливо, ти скажеш, що так не буває. Та на те ж і казка...

А в сусідніх країнах теж цвіло чимало квітів. Подекуди вшановували квіти Почуттів і Розуму. В інших місцях поклонялися квітам Забуття, Тиші і Самотності. Плекали там і чарівні квіти Кохання — ніжні рослини, що прикрашали найкращі сади і парки. Одним словом, у кожній країні були свої улюблені квіти.

І тільки одну-єдину квітку однаково шанували в усіх країнах — чудесну троянду Справедливості. Скрізь, по всіх усюдах намагалися її зростити, будували для неї теплиці, а вчені все своє життя присвячували її вивченню. І річ тут була зовсім не в її красі. Та, правду кажучи, ніхто й не бачив тої дивної рослини. Але з покоління до покоління передавалася легенда про те, що тільки-но розквітнуть на землі троянди Справедливості — люди в усьому світі стануть щасливі, і найщасливішою буде вітчизна тієї квітки. І хоча серйозно піхто не вірив у цю легенду, проте вчені багатьох країн уперто намагалися виростити загадкову рослину. Та всі їхні зусилля були марні. Хоч як вони силкувалися — рослини, що тільки-но встигали прорости, одразу засихали й гинули, так і не розквітнувши. Певна річ, знайшлося чимало вчених, які твердили, що ця рослина ніколи не цвіте.

Учені Країни Холоду теж щороку намагалися виростити у своїх теплицях чудесну квітку Справедливості, але так само марно, як і в інших державах. Словом, скрізь та рослина в’янула, не розквітаючи.

Я вже казав тобі, що в Країні Холоду дивовижні квіти росли всюди — на левадах і в парках, у школах і храмах. Ти, певно, думаєш, що це дуже гарно. О ні, то було жахливе видовище! Адже всі квіти в Країні Холоду були брудно-сірого кольору, неначе вкриті попелом або свинцем. І тхнуло від них тяжким смородом могил і крові. А деякі квіти пахли вином і опіумом. Повітря в тій країні було сповнене огидним смородом, і все навкруги мало вигляд сірий і похмурий.

Можливо, ти думаєш, що все це неправда? Так, тепер ніде не побачиш таких квітів, але над багатьма країнами нависла сіра тінь свинцю і попелу. Хлопчику мій, я сліпий, і мені важко судити про кольори й квіти. Та я знаю: у багатьох країнах повітря отруєне. Ти не почуваєш цього? Тоді повір мені — я надто добре розрізняю запахи.

Задушливий сморід і сірі, похмурі квіти наклали свій відбиток і на душі людей з Країни Холоду. Ти гадаєш, що немає серед нас людей із сірими, безбарвними душами, від яких віє могильним холодом? О пі, такі люди ще є, але ти повинен зробити все, щоб їх не стало на світі.

Ти вже знаєш, що жителям Країни Холоду незнайомі були любов і співчуття, зате пиха й чванливість їхні не знали меж і день у день зростали. Одне тільки засмучувало їх — не було спадкоємця у володаря цієї країни. У церквах і храмах, серед квітів Ілюзій, Снів і Видінь, день і ніч молилися жителі Країни Холоду і просили богів, аби ті послали їм принца. Та боги чомусь лишалися глухі до тих благань, і люди, в душі проклинаючи богів, і далі ревно творили свої молитви.

А в цей час, немовби на глум жителям Країні! Холоду, в сусідній державі народився принц. Казали люди, що з’явився на світ він під щасливою зорею, положення якої достеменно вивчили вчені-астрологи, пророкуючи новонародженому славне майбуття найбільшого у світі принца. Так його й прозвали — Великий Принц. Адже й зараз так буває, що тільки-но народиться який-небудь принц, як усі одразу ж називають його великим, хоч, певна річ, він ще не встиг зробити ніяких подвигів.

І от у сусідніх країнах, почувши таке, не гаючись заходилися будувати різні фортеці, споряджати армії і флот. І поки Великий Принц підростав, сусідні країни ставали дедалі могутніші. Та, здавалося, це анітрохи не тривожило народ Країни Великого Принца. Армія і флот там лишалися такими ж самими, як і раніш, і всю увагу приділяли тільки вихованню принца. Бачачи таку безтурботність, ще дужче занепокоїлися правителі сусідніх країн.

«Певно, Країна Великого Принца посідає якусь важливу таємницю!» — казали вони і одного за другим засилали туди своїх шпигунів. А особливо вперто силкувалася розгадати цю таємницю Країна Холоду, більш за всіх засилала вона в ту країну вивідувачів. І ось що розповів один із них:

«Ніхто не знає, в чому велич Принца. Він іще зовсім дитина і мріє тільки про квіти Чуйності, Розуму і Любові, а особливо — про троянду Справедливості. Кажуть, щовечора підіймається він на найвищу вежу свого замка і милується зорями. Оце й усе, що поки відомо про нього. А країна його незрівнянно слабша за нашу. Та це й зрозуміло — адже ті, що живляться плодами рослин Чуйності і Розуму, неминуче втрачають сили і гинуть».

Почувши такі втішні вісті, володар Країни Холоду почав дедалі частіше замислюватись, а чи не заволодіти цією державою, поки Великий Принц ще малий?

У цій казці розповідається про давні часи, але й тоді було так само легко знайти привід для війни, як і тепер. Адже о тій добі теж існували спритні дипломати і радники, хто-хто, а вони уміли з будь-якої причини посварити дві країни. Ти й не уявляєш собі, як страждало і страждає через них людство. Щастя твоє, що ти багато чого ще не знаєш, мій хлопчику, та настане скоро такий час, коли тобі доведеться дізнатися про все.

Дипломати Країни Холоду були певні, що Країна Великого Принца неодмінно зазнає поразки, і дуже скоро вони відшукали привід, щоб почати війну.

Ось що писалося у посланні до Великого Принца:

«Великий Принц! Мало того, що ти примушуєш свій народ живитися плодами Чуйності і Розуму, анітрохи не турбуючись про те, що це неминуче призводить до його виродження, але ти ще й вихваляєш цю їжу і навіть насмілюєшся пропонувати її іншим народам! Ми повинні заявити, що це не тільки зрадницькі, ворожі дії, спрямовані безпосередньо проти нашої країни, але й видима загроза здоров’ю усього людства. Заради врятування народу вашої країни і в ім’я щастя людства Країна Холоду змушена оголосити війну Країні Великого Принца».

Яке ж було здивування жителів Країни Великого Принца, коли вони одержали таке послання! А чи знаєш ти, що й зараз, коли оголошують війну, нерідко пишуть послання, які вражають увесь світ ще більш страхітливою безглуздістю! Атож, мій друже, так буває не в казці, а насправді, і не в давні часи, а тепер. Тобі не віриться? То спитай-но про це у свого батька чи діда!

Великому Принцу на ту пору було рівно дванадцять років. І ось, одержавши це послання, зібралися геть усі його міністри й дипломати. Довго радилися вони, та що було їм робити — вирішили воювати з Країною Холоду. А поки вони гаялись та раду радили, ворожа армія вже вступила на землю їхньої країни. Розгубилися міністри, поспішили до Великого Принца повідомити, що війна почалася. Проте Великого Принца ніде не було. Почали його розшукувати, але так і не знайшли. Занепав духом народ тієї країни, а про міністрів і говорити нема чого. А ворожа армія тим часом швидко просувалася в глиб країни, і незабаром Країна Великого Принца геть уся опинилася в руках ворога.

І оком не змигнути, як було знищено прекрасні троянди Розуму і Чуйності, а натомість почали рости квіти Ворожнечі і Суперництва: розтоптано було ніжні квіти Любові, що прикрашали сади і парки, і натомість посадили рослини Війни та Ненависті. А там, де раніш розцвітали квіти Тиші і Самотності, повиростали тепер похмурі й мертві будяки Ілюзій, Видінь та Снів. І в багатьох державах кепкували над лихою долею цієї країни; казали, що тепер, либонь, не позаздриш Великому Принцеві, хоч і народився він під найщасливішою зорею...

Одного разу поширилася чутка, що Великого Принца викрали вороги. Подейкували навіть, що зрадили його свої ж власні підданці. Ти не дивуйся, мій друже, адже й зараз є немало таких діячів, які ладні зрадити все, навіть свою батьківщину...

Проте в нашій казці все було зовсім інакше — Великий Принц сам вирішив зректися свого трону й корони і, переодягнувшись у просте вбрання, пішов із палацу. Але кинув він палац не тому, що злякався ворогів. Ніколи не мріяв Великий Принц ні про перемоги на полі бою, ані про те, щоб стати найсильнішим у світі володарем. З дитинства, дізнавшись, що він народжений під щасливою зорею, Принц почав замислюватися над своїм призначенням. У глибині душі плекав він мрію про великий подвиг, який прославить його ім’я. Тільки- но ніч засвічувала у безмежному небі тисячі зірок, піднімався Великий Принц на найвищу вежу свого палацу і запитував далекі зорі про те; який подвиг його чекає. Одного разу він дістав нарешті відповідь...

Тої ночі особливо таємниче мерехтіли зорі на небі і напрочуд спокійно й тихо було в світі, який поринув у глибокий сон. Такі безтурботні, щасливі видіння, як тієї ночі, ще ніколи не находили на людей. Увижалося їм, що щастя доступне кожному і що воно ніколи не покине землю.

І ось, оселившись тайкома далеко в горах, Великий Принц поклав за всяку ціну виростити троянду Справедливості, котра принесе щастя всім людям. Він посадив квітки у великі вазони, поливав, старанно доглядав їх. Та все було марно — вони, як завжди, гинули.

Дивуючись із його невичерпного терпіння, верховинці почали називати принца диво-хлопчик. Звичайно, їм і невтямки, що це і є славнозвісний Великий Принц. Ані лісоруби, ні селяни з навколишніх гірських селищ не могли зрозуміти, чого він хоче. Ніхто ж бо з них не вірив, що троянда Справедливості може зробити людей щасливими. І тільки один старий чоловік сказав, що цю квітку не можна виростити в теплиці чи горщику.

Почув про ці слова і Великий Принц. І ось, тільки- но сутінки оповили землю, піднявся він на високу безлюдну скелю і залишився там на цілу ніч, розмовляючи з таємничими зорями. А вранці посадив він квітку Справедливості у широкому полі. Та минуло кілька днів, і вона знову почала засихати.

Провів Принц і другу ніч на безлюдній скелі, знову запитуючи свою щасливу зорю. А коли настав ранок, Принц, як і першого разу, вийшов у поле. До пізнього вечора він, забувши про втому, скопував землю. Неначе рясною росою, окропилася земля його потом. У той ґрунт і посадив він цього разу троянду Справедливості. І раптом — о чудо! — на квітці з’явилися маленькі пуп’янки. Та минув якийсь час — і від холодної роси, від лютих вітрів троянда таки почала всихати.

Знову піднявся Великий Принц на високу скелю і попросив у своєї зірки поради. А весь наступний день провів він біля зів’ялої квітки, зігріваючи палкими поцілунками тремтливі листочки, поливаючи гіркими сльозами кволі стеблинки й коріння.

Так тривало кілька днів. Поволі рослина оживала, і нарешті на ній знову з’явився маленький пуп’янок. Та розцвісти квітка Справедливості вже не могла — сили її вичерпалися, і вона знову стала в’янути...

Ти, мабуть, здогадуєшся, який невимовний розпач пойняв Принца! Та ти не плач — це ж тільки казка...

Востаннє повідав Великий Принц свою журбу ясним зорям, востаннє попросив у них допомоги. А зорі тої ночі сяяли так яскраво...

І тоді вийшов Великий Принц у поле, схилився до своєї квітки і роздер собі груди. Гарячим струменем ринула яскраво-червона кров з його грудей, щедро окропила листя і стеблини квітки Справедливості, зросила землю навколо.

А незабаром, неначе кров, зачервоніло небо на сході. Вставало сонце. Його перші гарячі промені бризнули на широке поле, і побачили всі, що там — уперше на землі — розцвіла чудесна троянда Справедливості. А поряд з квіткою лежав Великий Принц, притискуючи руку до грудей, де зяяла глибока рана. Він заснув навіки, і снилося йому, що квітка Справедливості принесла щастя людям...

Ще яскравіше засяяло сонце, ще голосніше заспівало свою вічну пісню море. Не уві сні, а наяву побачили люди загадкову квітку Справедливості. Тепер вони знали — коли розцвітуть на землі такі троянди, усе людство стане щасливим. Великий Принц допоміг їм пізнати таємницю квітки Справедливості.

Не забувай же про це, любий мій хлопчику. Адже й зараз людство чекає диво-хлопчика, який зростить квіти Справедливості, і, можливо, він з’явиться дуже скоро. Люди кличуть його. Хіба ти не чуєш цього поклику? Прислухайся... Прислухайся як слід, мій хлопчику!..

Біографія

Твори