01-01-2024 Василь Єрошенко (есп. Vasilij Eroŝenko) 94

Василь Єрошенко. Час-Мудрець

Є велике і гамірливе місто Пекін. Але мій Пекін — скромний і тихий. Є Пекін, у якому живуть люди багаті і респектабельні. Люди мого Пекіна — прості й чесні трудівники. У цьому спокійному місті серед мовчазних людей серце моє трохи заспокоюється. Та ба! — воно не може зовсім угамуватися. Ні, мабуть, ніколи не зможе...

Уночі, коли я залишаюсь сам-один, мені сумно. Я кличу сон, та він не йде до мене. І хоч мій Пекін спить, але це не те місто, яке навіює безтурботні сни.

До мене не приходять тут красиві сни. Навіть ті, що снилися колись, я забув саме в Пекіні. Згадуючи Москву і Токіо — театри і концерти, зібрання соціалістів, я тепер гірко зітхаю. Я думаю про той час, коли обіймав щирих друзів, і ми разом мріяли вирвати суспільство, державу, людство з рук багачів і убивць, зростити сад свободи на землі.

Туга поймає моє серце. І тоді я починаю прислухатися до дзигарів, сподіваючись у їхніх рівномірних ударах почути голоси далеких друзів. Поетові здається, що все можливе!

Досі всі мої спроби були марні. Я чув тільки скрипучий голос старого чарівника Часу, котрий вічно повчає мене. Але навіть цьому мудрецеві нічим було потішити самотню людину.

...Я вірю, що людство врешті прийде до свободи, рівності, братерства й справедливості. Я вірю, що цей нещасний світ вирве владу у тих, хто її загарбав, визволить пригнічених і упосліджених від неймовірних страждань. Настане царство любові, де пануватимуть борці за щастя людей. Дні і ночі я мрію про цей час. Та коли я бачу, як молодь вивчає історію тільки для того, щоб повторити помилки і злочини батьків і дідів, коли я чую, як юнаки крокують під барабанний бій, мені стає моторошно за майбутнє людства. Коли я дізнаюся, що люди в родині, в суспільстві, у політиці хочуть повторити помилки і злочини минулого, мені стає боляче. І я боюся в ці хвилини, що нитка горя людського ніколи не урветься. Для мене немає нічого страшнішого за таку думку.

...Одного разу я сидів і думав про все це. Як мені хотілось, щоб юнаки зрозуміли свій священний обов’язок виправити помилки батьків, спокутувати їхню провину і повести людство прямою дорогою до щастя і свободи!

«Так і буде», — заспокоював я себе. Я ліг і поклав поряд із собою годинник, щоб почути у битті їхнього серця голоси друзів, уже визволених від гніту й несправедливості. Та не встиг я умоститися зручніше й почати прислухатися до цокання годинника, як замість голосів дру-

зів до мене долинув суворий, монотонний голос самого добродія Часу.

Ось що я почув.

О черв’як-чоловік!

...Цок-цок, цок-цок...

Чоловік не тепер перетворився на черв’яка, він завжди був таким. І колись... і тепер... і потім...

Чоловік не може бути розумним, чоловік не може бути сильним.

...Цок-цок, цок-цок...

Черв’як породжує ще гіршого черв’яка, ніж він сам... Ось він, людський прогрес. Кривдно тобі? Мовчиш!

Думаєш, шкода людини, так? Та чого тут жаліти?

...Цок-цок, цок-цок...

Адже сам чоловік називає себе черв’яком. Ніхто інший. І ти хробак, і батько твій, і твій дід. Мовчиш?

...Цок-цок, цок-цок...

Ти хочеш сказати: хоч ким би були мій батько і дід, я шаную їхню пам’ять. Шануй, будь ласка! Черв’як, який стоїть навколішках біля могили своїх предків-черв’яків... Ах, як це гарно!

...Цок-цок, цок-цок...

Діти твої теж народяться черв’яками, здійснять багато черв’ячних справ і помруть такими ж самими черв’яками. Вони не забудуть вклонитися твоєму прахові і прахові твоїх предків.

...Цок-цок, цок-цок...

Ти хочеш заперечити: нове вчення, мовляв, обіцяє, що людина стане кращою? А що таке нове вчення? Його автори гадають, що молодь навчиться стріляти, грати в бейсбол і в футбол і тим врятує людство! О слимаки, слимаки!

...Цок-цок, цок-цок...

Зі слізьми на очах слухав я ту мову Часу-Мудреця.

А він після короткої мовчанки вів далі.

...В одному із куточків нашої землі гордо здіймалася вгору стародавня молитовня, велика-велика і стара-пре- стара.

...Цок-цок, цок-цок...

У храмі стояли хтозна-які старезні статуї богів різних розмірів і різного кольору, у різних позах.

Старі люди поклонялися богам і творили біля їхніх ніг релігійні обряди. Молоді люди удень і вночі, виснажуючи себе, стерегли стародавнє капище і всіх святих у ньому і допомагали творити обряди.

...Цок-цок, цок-цок...

Багато жертв приносили люди богам, та найстрашніші жертви — то сльози, і піт, і кров людськая. Більш за все на світі любили боги діставати в дар душі молодих людей.

...Цок-цок, цок-цок...

Божі слуги, що приходили до кумирні, не впускали туди ні проміння сонця, ані свіжого повітря. Вони вірили у давню легенду про те, що досить проникнути до молитовні променю сонця чи струменеві свіжого повітря, як усі люди в ній вмить загинуть. їх покарають боги. Тим-то в храмі завжди панувала пітьма і задуха.

У тьмяному мерехтливому сяйві свічок сновигали по стінах химерні похмурі тіні, і статуї богів здавалися живими, грізними, фантастичними велетнями. Страшний був гніт цих велетнів, які вимагали, щоб біля їхніх ніг люди проказували таємничі, сповнені прихованого змісту молитви і приносили їм у жертву душу свою.

...Цок-цок, цок-цок...

У нестерпній задусі пливе містична музика, що заглушує стогін і молитви, а іноді й прокляття людей. У при-

марному світлі важко розгледіти, як сльози перетворюються на кров, як обличчя стають мертвотно блідими, як тіла нещасних здригаються у конвульсіях.

...Цок-цок, цок-цок...

Усі вірили, що той, хто принесе жертву богам у цій кумирні, буде щасливий.

Так вважалося споконвіку, та якось навесні...

...Цок-цок, цок-цок...

Якось навесні... То була надзвичайна весна. Сонце світило яскраво, як ніколи. Повітря було чисте й прозоре. Квіти тої весни квітували пишніше, ніж звичайно. І пташки співали особливо дзвінко.

...Цок-цок, цок-цок...

О, як хотілося тої весни людям, що зібралися в кумирні, побачити проміння сонця!

Одного з таких весняних днів молитви і прокляття стали раптом чутні всім; сльози, що перетворилися на кров, бліді як смерть обличчя; конвульсії молільників стали усім видні. І вперше юнаки, що прийшли до молитовні, відчули сумнів у серці й подумали, що лиховісні грізні велетні — то всього-на-всього кам’яні статуї, мертвотні ідоли.

...Цок-цок, цок-цок...

І найрішучіші з юнаків розчинили навстіж вікна.

Яке ясне й прозоре весняне небо, які чудові легенькі хмарини! І, побачивши все це, юнаки розкрили свої серця правді.

...Цок-цок, цок-цок...

Сонце увірвалося до молитовні і безжалісно оголило кам’яні постаті ідолів. Ніхто не згадав у ту мить давньої легенди про те, що коли сонячне проміння і потік свіжого повітря проникнуть до храму, то всі молільники загинуть.

...Цок-цок, цок-цок...

Та коли сонячне проміння поллялося у вікна, камінні ідоли зненацька зсунулися зі своїх п’єдесталів і впали, поховавши під собою багатьох, хто був у кумирні.

Стара легенда виявилася правдивою. Ніхто з тих юнаків, що насмілилися порушити закон, не врятувався.

Але й умираючи, жоден із них не пошкодував про те, що зробив.

...Цок-цок, цок-цок...

І в свою останню смертну мить вони попереджали живих: «Не досить тільки скинути богів на землю! Ніколи не побачить людство щастя, якщо не розіб’є в дрізки камінних ідолів!» Це були їхні останні слова. Та, сп’янівши від волі, люди скоро забули цей заповіт.

Ті, що лишилися живі, не думаючи ні про що, пили вино, веселилися і співали любовних пісень.

...Цок-цок, цок-цок...

Але старі люди не зрадили своїх скинутих богів. Крадькома вони пробралися до молитовні й подумали: «Хіба богів, що впали на землю, не можна знову поставити на п’єдестали? Хіба розчинені вікна не можна знову зачинити?»

Старі люди ненавиділи сонячне проміння і чисте повітря. Вони полагодили своїх богів, пофарбували їх свіжою фарбою і поставили на колишні місця. Потім у задусі і темряві знову почали шепотіти молитви, стаючи навколішки.

...Цок-цок, цок-цок...

А молоді люди, втішаючись свободою, пили собі вино, самозабутньо грали в бейсбол і співали веселих пісень. Вони не згадували про те, що ніколи не побачить людство щастя, якщо не розіб’є на друзки ідолів.

І стара кумирня стояла на колишньому місці. І знову в жертву богам офірувалися серця юнаків.

...Цок-цок, цок-цок...

«Постривай, постривай, добродію Час! Помовчи хвилинку. Скажи мені, що ж це за камінні ідоли? І де стоїть та стара молитовня?» — спитав я голосно.

І немовби у відповідь дзигарі вибили двічі.

Я встав. Серце мені боліло, у скронях стукотіло, у вухах бриніли слова: не бачитиме людство щастя, доки не розіб’є на друзки ідолів, яким поклоняється споконвіку.

О, якби я міг віддати своє жалюгідне життя задля щастя людства!..

З цими думками я вийшов на вулицю.

Листопадової ночі у Пекіні холодно. Листопадової ночі у Пекіні спокійно. О, якби моє серце могло бути таким же холодним і таким же спокійним, як ця ніч!..

Біографія

Твори