Мартін Гал. Оповідання: Двері Кафки

Макс Брод цілий тиждень переконував свого друга Франца Кафку в необхідності прийняти запрошення від празького «Клубу Читачів». Він вважав, що творіння Кафки, представлені цьому справедливому читацькому суду, безсумнівно, будуть оцінені там належним чином і коло читачів Кафки, до цього часу не настільки широке, помітно розшириться. Сам Кафка такої думки про свої твори аж ніяк не поділяв. До себе як письменника він завжди ставив найвищі вимоги, а відсутність успіху схильний був пов'язувати скоріше з недосконалістю свого стилю, ніж із поганим смаком читацької публіки. Макс Брод, який щиро вважав Кафку письменником високої літературної проби, вважав такий стан речей неприйнятним. Він був упевнений, що Кафка гідний більшого визнання.

Був січень 1922 року. Кафці в ту пору було тридцять вісім років, а для критиків і літературного середовища Праги він був лише одним із молодих авторів, що подають надії. У той час Кафка тяжко хворів і неодноразово казав Броду про намір спалити свої невдалі твори. Брод щиро любив свого друга і боявся, що деякі з його робіт справді можуть бути назавжди загублені. Він шукав спосіб, за допомогою якого йому вдалося б переконати Кафку дбайливіше ставитися до власної літературної спадщини. Макс Брод вірив, що думка читачів для Кафки дещо значить, а тому взявся активно сприяти його зустрічі з членами празького «Клубу Читачів».

Історія створення цієї гільдії читачів така: відомий видавець Курт Вольф у процесі своєї роботи дійшов висновку, що видавничий успіх під час публікації тієї чи іншої книжки напряму залежить від попереднього вивчення читацького інтересу до неї, і для того, щоб уберегти себе від можливих помилок під час видання книжок, він у 1915 році заснував у Празі «Клуб Читачів». До нього увійшло багато відомих літераторів, а також музиканти, художники і навіть скульптори. Творчим людям надали в Клубі п'ятдесят місць, ще п'ятдесят було віддано найактивнішим читачам, які впродовж трьох місяців відповідали на запитання Курта Вольфа, розміщені ним в одній із празьких газет.

Клуб сформувався і почав роботу. Цією роботою стало читання книжок. Обмежень не було, прочитанню піддавалися всі книги, автори яких дали свою згоду на це. Читалися найрізноманітніші книжки: як уже видані, так і ті, що готувалися до друку, не відкидалися й рукописи, які були визнані видавництвами як непридатні до публікації.

Раз на три місяці в спеціальному приміщенні збирався весь склад «Клубу Читачів», і доля кожної книжки чи рукопису вирішувалася цими зборами шляхом таємного голосування. Умова була жорсткою: якщо книзі виносили обвинувальний вирок, то вона підлягала повному фізичному знищенню. Рукописи спалювали, верстку книжок знищували, а вже видані книжки вилучали з продажу і разом із рукописами спалювали у спеціальній печі. Приймання книжок на читацький суд було добровільним. Автор мав право відмовитися від пропозиції «Клубу Читачів», але в такому разі йому був гарантований прохолодний читацький прийом, а шанс знайти свого читача був невеликий. Занадто сильним став з роками вплив вердиктів «Клубу Читачів» на читацьку публіку. А на тих авторів, що не побоялися представити Клубу свої роботи і пройшли випробування з честю, очікував успіх і визнання.

За п'ять років, до 1920 року, «Клуб Читачів» здобув репутацію справжнього літературного монстра. Багато знаменитих письменників з уже відомими іменами боялися віддавати свої твори на суд цієї Літературної Інквізиції, але натомість молоді, нікому не відомі автори робили це із задоволенням і кидали свої твори на стіл «Клубу Читачів» без страху, бо, за великим рахунком, їм нічого не загрожувало – їхні рукописи нікого не цікавили, а тому якщо їм судилося згоріти в печі Клубу, – значить, такою була їхня доля. Ризик для автора був великим, але виправданим. Виправдувальний вирок для книжки в «Клубі Читачів» обіцяв їй успіх, а тому з кожним роком роботи в Клубі додавалося: книжки й рукописи надходили у величезних кількостях. Здавалося, що кількість письменників зросла в кілька разів. Члени Клубу вже не могли справлятися зі своїми обов'язками, і 1921 року їхню кількість збільшили ще на сто осіб – це були справжні волонтери, для яких читання заміняло життя. Але і це не розв’язало проблеми. Незабаром надлишок книг, представлених Клубу для винесення читацького вироку, призвів до того, що утворилася черга. Тепер рукописи могли пролежати в Клубі цілих пів року, і це попри те, що збори Клубу проводили щомісяця, а ухвалення рішень і голосування тривало з десятої ранку до восьмої години вечора.

На початку 1922 року прийом книжок і рукописів тимчасово було припинено. Саме в цей час Макс Брод прийняв рішення переконати Кафку дати згоду на надання його робіт на читацький суд. Він був у дружніх стосунках із Головою Клубу і тому сподівався, що для Кафки буде зроблено виняток – його твори розглянуть позачергово. Максу Броду це вдалося. Було призначено день і годину, коли Кафка мав з'явитися в «Клуб Читачів». Заплановано було рідкісне на ті часи відкрите засідання – у присутності самого автора. Кафка сам мав читати уривки зі своїх творів, а потім, негайно ж після прочитання, у приміщення вносили урни для голосування, і за прочитаним твором у присутності самого автора виносили вирок.

Жорстоке випробування чекало на Кафку. І коли в середині січня 1922 року Макс Брод приніс йому офіційне запрошення з Клубу, Кафка поставився до цього з повною байдужістю. Він сказав, що йому нема чого носити кудись свої твори, а тим паче читати їх вголос. «Це не може поліпшити або якось змінити текст моїх книг. У всякому разі, – говорив Кафка, – це справа клопітка і абсолютно зайва. Якщо мої книжки чогось варті, то їх рано чи пізно оцінять належним чином, але якщо вони недосконалі, то ніякий тимчасовий захват двох сотень читачів не може їм допомогти». З усією властивою йому холоднокровністю Кафка відмовився від запрошення «Клубу Читачів».

Макс Брод знав характер Кафки і пам'ятав, що на нього не можна тиснути. Кафці не накажеш, але його можна спробувати переконати, потрібен лише час та інші аргументи. Кілька днів потому Брод знову зустрівся з Кафкою. Він почав здалеку за заздалегідь продуманим планом. Запропонував Кафці новий варіант, для якого не було потрібно жодних зусиль. Брод був готовий сам прочитати твори Кафки, якщо той дасть йому на це дозвіл. Кафка обіцяв подумати. Тепер він не відмовлявся, і в Макса Брода з'явилася надія. Він знав, що Кафка ніколи не погодиться довірити йому читання своїх текстів. Причина цього проста: у Брода були проблеми з вимовою. Але відмовити своєму другові з цієї причини Кафка, через свою вихованість, не міг, отже, подібною пропозицією Брод ставив Кафку в глухий кут. Розрахунок виявився правильним: наступного дня Кафка відправив Максу Броду записку, в якій повідомляв, що вже немає потреби читати замість нього його тексти, бо він змінив своє попереднє рішення і готовий відвідати «Клуб Читачів» у зазначений у запрошенні час. Про цю подію 22 січня 1922 року Кафка у своєму Щоденнику написав так: «Рішення, прийняте вночі».

Мрія Макса Брода здійснилася. Майбутній тріумф Кафки був для нього справою вирішеною. Він не сумнівався, що «Клуб читачів» винесе книжкам Кафки виправдувальний вирок. Іншого рішення Макс Брод собі не уявляв. Успіх Кафки на цьому читацькому суді обіцяв популярність і славу. І якщо Кафка як людина був байдужий до успіху, то Кафка-письменник потребував читачів. Бо що таке письменник без читача? Це, так би мовити, непорозуміння, божевілля, свого роду нещасний випадок – щось, що навіть не існує. А книжка, яку ніхто не читає, власне кажучи, вона ж і не написана.

Читацький суд над творіннями Кафки був призначений на десяту годину ранку 20 лютого 1922 року. У Кафки залишалося чотири тижні для остаточної підготовки своїх текстів до цієї події. Він уважно прочитав усі свої твори й розділив їх на три частини: одну склали вже «готові» твори, які не потребують виправлення, в іншу було додано тексти, які вимагали остаточного редагування, а третю частину – роботи, виправляти які не було жодного сенсу, – їх було найбільше, - Кафка вважав їх слабкими й невдалими. Цю групу творів Кафка навіть не збирався брати з собою. Його зусилля зосередилися на текстах, які потребували остаточної правки.

Три тижні Кафка напружено працював: правив старі й нові рукописи. Змучений безсонням і кровохарканням, Кафка часом уже не розумів, що з ним відбувається. Напруга сягнула межі в останній тиждень. Кафка перевтомився і дивився на свої рукописи зі справжньою ненавистю. Він вклав у них усі свої сили і тепер відчував моторошну спустошеність. Кафка твердо вирішив, що останні два дні він відпочиватиме і не торкнеться рукописів.

У перший день, відведений відпочинку, він добре виспався, потім виїхав за місто, і цілий день гуляв у лісі. Наступного дня Кафка катався на коні, потім грав у більярд, а ввечері ощасливив несподіваним приходом свою коханку, в якої, стомлений від любовних утіх, залишився на ніч. Вранці, свіжий і відпочилий, він повернувся до себе додому, взяв портфель, наповнений рукописами, і попрямував за адресою празького «Клубу Читачів».

Як чоловік пунктуальний Кафка прийшов трохи раніше: було без семи хвилин десята. Він оглянув будинок, який мав овальну форму і три поверхи. На рівні другого поверху висіла величезна вивіска: КЛУБ ЧИТАЧІВ. Букви були з дерева і пофарбовані в темно-коричневий колір. Усі вікна першого поверху наглухо зачинені. Вхідні двері металеві, складаються з двох половин стулок, які щільно прилягали одна до одної. Кафка вирішив, що двері зачинені, і став прогулюватися вздовж будівлі. Він дивився по сторонах і чомусь зовсім не думав про майбутнє. Йому мислилося легко і вільно. Він згадав тіло своєї коханки, яке було таким податливим уночі, знову і знову проживав у пам'яті приємні миті, проведені з нею. Картини минулої ночі цілком заволоділи ним. Кафка йшов уперед, а коли зупинився, то побачив, що занадто далеко відійшов від будівлі Клубу. Він глянув на годинник – було за дві хвилини десята.

Зі страху запізнитися Кафка побіг у напрямку до будівлі. Двічі зупинявся, щоб віддихатися, а потім знову біг. І він не запізнився. Рівно о десятій годині ранку 20 лютого 1922 року Кафка стояв біля дверей. Металеві стулки прилягали щільно. Кафка відразу зрозумів, що двері зачинені. Можливо, він запізнився, і двері вже не відчинять, або їх ще не відчиняли і незабаром відчинять, або вони зачинені для нього і їх не відчинять йому ніколи. Хай там як, але Кафка вирішив почекати. Він відійшов від дверей і спочатку просто стояв на місці. Потім став ходити під вікнами, вдивляючись у них. Раптом йому здалося, що він чує якийсь шурхіт за вікном, але звук більше не повторився, і Кафка продовжив безцільно бродити. Потім він повернувся до дверей і уважно оглянув їх з усіх боків. Вони були закриті дуже щільно. Залізні стулки дверей, очевидно, закривалися спеціальним внутрішнім механізмом. Отвору для ключа зовні не було, і Кафка дійшов висновку, що двері відчиняються тільки зсередини. Зовні стирчала тільки ручка. Кафка постояв біля дверей, а потім повернувся до них спиною і домовився сам із собою, що якщо двері за двадцять хвилин не відчинять, то він піде і більше сюди ніколи не повернеться.

Тим часом усередині будівлі також йшлося про двері та Кафку. Макс Брод переконував читачів, що Кафка трохи запізнюється і скоро прийде. За пів години Брод здогадався, у чому річ – ключниця забула відчинити двері, і Кафка не може увійти в будівлю. Макс Брод ще раз звернувся до членів Клубу. «Це всього лише помилка ключниці. Кафка перебуває біля дверей і не може увійти.  Я знайду ключницю і відчиню двері»– сказав він.

Курт Вольф, який головував на зборах, велів послати за ключницею. Керуючий справами Клубу пішов по неї сам, Макс Брод супроводжував його. Ключниці ніде не було. Вона жила на третьому поверсі. Керуючий і Брод піднялися до неї додому, але й там її не було. Вони розбудили її п'яного чоловіка і дізналися, що ключниця пішла на ринок і незабаром повернеться. Макс Брод вирішив її дочекатися.

А в цей самий час Кафка глянув на годинник. Була чверть дванадцятої. Усілякі надії на те, що читачі відчинять йому двері, зникли. Кафка був засмучений. Він довго готувався до зустрічі з ними, так ретельно відбирав і правив свої рукописи, що почав шкодувати, що не зможе їх нікому показати. Кафка прочекав ще п'ять хвилин і вирішив востаннє підійти до дверей. Він підійшов до них і знову пильно вдивився в ці жорстокі сталеві стулки. Потім різко обернувся і зіткнувся з жінкою, яка тримала в руках два кошики, повні їжі. Кафка вибачився і пропустив її до дверей. І тут сталася дивна річ – жінка взялася за ручку дверей і потягнула її на себе. Двері легко відчинилися, і жінка увійшла в будівлю. Це ключниця повернулася з ринку. Вона зачинила за собою двері. Кафка підійшов до дверей і потягнув ручку на себе. Тепер двері й справді були зачинені. Зачинені назавжди. Кафка глянув прощальним поглядом на будівлю «Клубу Читачів» і пішов звідти, щоб ніколи туди більше не повернутися.

Макс Брод дочекався ключниці і дізнався, що двері весь цей час були відчиненими і тільки тепер, повернувшись із ринку, ключниця зачинила їх. Брод узяв у неї ключі й побіг униз, на перший поверх – до дверей. Відчинив їх, але Кафки там уже не було.

Кафка крокував на самоті. Крокував своїми незрівнянними великими літерами і властивими лише йому блискучими ритмами. Крокував уперед, не обертаючись, а через двері, відчинені Максом Бродом, на вулицю висипали читачі Кафки, яким тепер кожному окремо судилося шукати Кафку, шукати його самому без жодної допомоги й підказки. Деякі з них досі читають книжки Кафки, але вже не для того, щоб винести їм вирок, а для того, щоб вершити суд над самим собою.

Тож двері Кафки все ж відчинилися.                

Але того дня, коли це сталося, Кафка взяв свій Щоденник і написав: «Непомітне життя. Помітна невдача».