01.01.2024

Китайські відлуння з життя Василя Єрошенка

Юлія Патлань

1. Ювілей. Василь Якович Єрошенко (1890-1952). Ще донедавна на теренах колишнього СРСР мало хто чув це ім'я. Талановитий письменник-символіст, тифлопедагог, есперантист — він мешкав у Англії, Японії, Сіамі, Бірмі, Індії, Китаї, країнах Західної Європи з 1912 до 1924 року, і був особливо відомим у Японії та Китаї, де вийшла низка його книжок. Потому — його життя в СРСР і майже повне замовчування до кінця тридцятих років, коли сам Василь Якович керував створеним ним дитбудинком у Туркменській PCP. У ці ж роки в Китаї ним зацікавився журналіст ТАРС і синолог-перекладач, видавець радянської російської літератури у Шанхаї Володимир Миколайович Рогов. Побіжні згадки імені Єрошенка траплялися у рукописах видатного сінолога, академіка В. Алексеєва та статтях нечастих китайських гостей СРСР, таких як відомий історик та письменник Го Можо. І все це лишалося недоступним на сторінках приватних та державних архівів, часто і досі — спецсховищ. Дещо активніші пошуки слідів Єрошенка його китайськими друзями, а також життєвого шляху і творчої спадщини письменника — радянськими вченими, розпочалися вже після утворення 1949 року Китайської Народної Республіки та смерті Сталіна у березні 1953 р. Але з 23 грудня 1952 не було вже серед живих і самого Василя Яковича.

2010 року, у рік 120-літнього ювілею письменника, який відзначається фахівцями у різних країнах світу, зокрема в Україні, Росії, Японії, Китаї, США, Німеччині, коли лише наша бібліографія публікацій про нього нараховує близько 1000 позицій (700 — українською і російською, близько 300 — іншими мовами світу, насамперед есперанто, японською, китайською), коли у рідному селі Єрошенка на Бєлгородчині з 1990 року діє Літературно-меморіальний музей письменника, філія Старооскольського краєзнавчого музею, а інтернет рясніє публікаціями, сайтами та обговореннями — ми вже не маємо права казати про «незнаного класика», як це можна було дещо наївно робити 10 років тому1.

Єрошенко нині — широко відома постать у сфері міжкультурних зв'язків з країнами Сходу (насамперед, Японією та Китаєм), Європи, РФ. І з виявленням щораз нових і нових документів, свідчень, публікацій японських та китайських дослідників ці зв'язки дедалі міцнішають. З 2002 року активно і плідно діє міжнародна науково-дослідна група «Василь Єрошенко та його час», ініційована завсектором відділу архівів НТ ТНК «Музей Івана Гончара» Юлією Патлань (Київ, Україна) та кандидатом філолічних наук С. М. Прохоровим (Коломна). До групи входять дослідники з Німеччини, Японії, США, Китаю та волонтери з різних країн, які сприяють її діяльності. У грудні 2009 року розпочала роботу й активно триває Друга міжнародна інтернет-конференція «Василь Єрошенко та його час»2, розрахована на період до 2011 року. Керівники науково-дослідної групи «Василь Єрошенко та його час» були запрошені як почесні гості на святкування ювілею Єрошенка в м. Старий Оскол та с. Обухівка (Бєлгородська область РФ), де в січні 2010 р. було відкрито погруддя Василя Єрошенка на подвір'ї музею, впорядковано некрополь родини Єрошенків на сільському цвинтарі Обухівки, відкрито оновлену музейну експозицію та проведено урочисту частину зі святковим концертом. Уперше за багато років у РФ з'явилося друком підготовлене Старооскольським краєзнавчим музеєм нове видання творів Єрошенка у перекладах російською мовою з китайської (за текстами перекладів Лу Сіня, перекладач Є. Мітькіна, С.-Петербург).

Китайський інтернет рясніє статтями науковців, переважно лусінезнавців, про стосунки Єрошенка та братів Чжоу, про вплив його творчості на розвиток жанру казки (fairy tales), на китайську дитячу літератури доби модернізму та творчість Лу Сіня та Чжоу Цзоженя. Ім'я Єрошенка — неодмінна складова студій з дослідження ранньої історії есперанто-руху на Сході, в Китаї, і, зокрема, в Пекінському університеті. 2008 року казки Єрошенка вийшли китайською мовою двома різними виданнями. Крім того, вони доступні в інтернеті у складі 20-томного зібрання творів Лу Сіня (т. 12).

В Україні ж за останні роки нами наново перекладено українською та російською мовами усю нині відому есперанто-спадщину письменника, виконано також кілька перекладів його творів з японської мови, серед них — п'єси «Хмарина персикового кольору». Щойно, 8-9 травня 2010 року, у Китаї відбувся дводенний семінар есперантистів провінції Хубей, де прозвучала доповідь ветерана-есперантиста Ху Годжу про художній вимисел в епізоді зустрічі Автора та Лі Хунчжана в «Одній сторінці в моєму шкільному житті» (1923) Василя Єрошенка, а також наша стендова доповідь за матеріалами сайту «Василь Єрошенко та його час». Обидві доповіді викликали велике зацікавлення і співпрацю з китайськими колегами з вивчення життя та творчості Єрошенка буде продовжено.

2. Єрошенко та його студенти. Життя Василя Єрошенка — людини, цілком незрячої з чотирьох років, талановитого тифлопедагога-вихователя, що лишив по собі слід у літературі кількох країн і в серцях тисяч людей, проклавши життєві стежки від рідної Слобожанщини до Чукотки, Туркменії та Якутії, здається настільки неймовірним, що нагадує химерний детектив. Нема що й казати, вже одне це життя, присвячене вивченню і практичному втіленню найсучасніших тоді принципів виховання і освіти сліпих, перевірених на собі, досить сильно затьмарює його літературну творчість. Вона, до того ж, доступна в оригіналі лише знавцям есперанто та японської, а також у перекладах китайською мовою, зроблених Лу Сінем та письменниками його кола. Через загибель кількох архівів письменника збереглося лише те, що вперше видавалося в Японії та Китаї у 1916-1924 рр., а також у численних перевиданнях.

Зацікавлення творчістю Єрошенка привело нас до необхідності вивчення спочатку мови есперанто, а потім японської, а також брайлівського письма сліпих. Одне з найважливіших завдань, які постали перед сучасними дослідниками-єрошенкознавцями — вивчення історії виникнення, запису та публікації творів Єрошенка. Специфіка вивчення саме його творчої спадщини — цілковита відсутність авторських рукописів. Щодо творчості на есперанто, відомо, що Єрошенко вів записи брайлем, але вони втрачені разом з кількома його архівами. До того ж брайлівський папір непридатний для довгого зберігання — опуклі крапки затираються і текст стає неможливо прочитати. Залишилися буквально крихти, опубліковані в Японії незрячим дослідником-єрошенкознавцем з Кисловодська Анатолієм Масенком. А от що стосується його власне японських творів 1920-х років, то їх часто записували секретарі-помічники з числа місцевих есперантистів або просто носіїв японської, такі як письменник та драматург Удзяку Акіта — один з найвідданіших друзів Єрошенка, чи журналістка Ітіко Камітіка.

Ще цікавіша ситуація склалася у Китаї, де Єрошенко читав лекції у Пекінському університеті. У цих лекціях брали участь перекладачі-синхроністи (з есперанто або англійської), які пізніше, уже після від'їзду Єрошенка з Китаю, переклали тексти його лекцій китайською мовою та видали збіркою «Примари минулого та інше» (1924 р.). Не можна не згадати тут 17-літнього японського юнака Йонеду Годзо, який був так вражений творами Єрошенка, що втік з дому в Японії і півроку розшукував Єрошенка. Знайшовши його в лютому 1923 р. в Пекіні, Йонеда впродовж двох місяців був його секретарем та поводирем. Надалі Йонеда емігрував до США, прибрав собі ім'я на еміграції Карл Г. Йонеда (Karl G. Yoneda, 1906-1999) на честь Маркса і став одним із провідних керівників лівого профспілкового руху.

Студентам Пекінського університету був присвячений при першій публікації в липні 1923 р. у шанхайській літературній газеті і досі не перекладений у нас твір Єрошенка — «Червона квітка» (зберігся тільки його переклад, зроблений Лу Сінем у квітні того ж року, японський оригінал втрачено). Вгадується настрій студентських рухів та численних мітингів у сюжеті алегорії «Дідусь-час» про повалення юнаками старих камінних ідолів.

Як свідчать архіви, навіть після повернення на батьківщину Єрошенко, вочевидь, не втрачав зв'язків зі своїми китайськими друзями та студентами, хоч були вони, із зрозумілих причин, мінімальними. Одним ыз найяскравіших свідчень цього є рекомендація, видана Єрошенкові для влаштування на роботу до Комуністичного університету трудящих Сходу (КуТС). Тут Єрошенко працював спочатку позаштатним лектором, а потім перекладачем з 7 грудня 1924 до 1 лютого 1928 р.: «Рекомендация.

По словам т. Катаяма о том, что гражданин Элошенко будет преподавать русским языком японским студентам при КУТВ, и т. Катаяма меня просит выдать рекомендацию для гр-на Элошенко.

Я знаю гр. Элошенко уже три года, когда он преподавал по литературе в Бейпинском3 университете. Он, по моему убеждению, является человеком, сочуствующим коммунизму и хорошо владеющим японским языком. 24. XI. 24 г. Ли-чин-хуа. Член Кит. Компартии» (РДАСПІ, ф. 532, оп 12 с. 5886). Цей промовистий документ, що являє собою рукопис тушшю російською мовою і зберігається в особовій справі В. Я. Єрошенка в КуТСі, друкується вперше. Китайські друзі марно розшукували його сліди. Сприяла цьому і засекреченість самого КуТСу, про який ще 1958 року китаїст Володимир Рогов писав, що його архіви не збереглися.

3. Мовна мозаїка. За період перебування у Пекіні Єрошенко створив чотири твори японською мовою: «Трагедія курчати», «Час-мудрець», «Шрам від знаку»4, «Любов», «Червона квітка». Всі вони дійшли до нас у перекладах Лу Сіня китайською, публікувалися у тодішніх газетах Пекіна та Шанхая, а 1931 року були зібрані Бакінем у збірку «Корабель щастя».

Сам Єрошенко китайською мовою не володів, оскільки вона, на відміну від японської, яка можлива у фонетичному записі лише азбуками (хіраганою та катаканою), китайська мова нерозривно пов'язана із втіленням звуку в зоровому символі ієрогліфів, які він не міг бачити, а отже, повноцінно використовувати. До того ж освічені китайці першої третини XX століття часто вільно володіли японською, як це було, наприклад, у родині Лу Сіня — дружина його брата Чжоу Цзоженя була японкою, а сам Чжоу Цзожень — есперантистом, що створювало для Василя Яковича подвійний мовний комфорт у цьому оточенні. Лу Сінь же перекладав твори Єрошенка за його японськими книгами, які набули слави на Сході після скандальної та жорстокої депортації Єрошенка японським урядом у липні 1921 р. у Владивосток, на територію Далекосхідної Республіки (СРСР ще не був утворений). А якщо врахувати вільне володіння Єрошенка англійською, стає зрозумілою його можливість вести активне громадсько-політичне життя у країнах Сходу, особливо у Бірмі (нині М'янма) та власне Британській Індії — тут офіційною мовою була саме англійська.

І ще дещо про історію текстів Єрошенка у радянському та пострадянському культурному просторі, насамперед українському. Переклади Лу Сінем творів Єрошенка стали тим чинником, який увів цього письменника-символіста українського походження у коло визначних діячів світової літератури, закріпив назавжди його твори у ній. Відкриття в СРСР спочатку фото Єрошенка поруч з братами Чжоу, а потім і його відображення у житті і творчості цілої низки китайських письменників та літературознавців, таких як Тань Хань, Ван Луянь, Мао Дунь, Ба Цзінь, Ху Юйчжі, Го Можо, Ге Бацюань, змусило звернути увагу і на власне творчість Василя Яковича.

Вже наприкінці 1950-х років відомі китаїсти Л. Д. Позднєєва, В. В. Петров та деякі інші вчені змушені були заперечувати вплив ідей Єрошенка як на Лу Сіня, так і на його брата Чжоу Цзоженя, бо ж Єрошенко «не був свідомим марксистом» і, отже, цього впливу просто не могло бути. А самі лише його дружні стосунки з багатьма японськими та китайськими анархістами, прихильниками різноманітних ліворадикальних рухів та течій, які широко використовували есперанто у своїй діяльності, чого були варті! Це призводило до того, що і Єрошенка, який виїхав до Японії 1914 року для навчання у Токійській школі сліпих, дехто на батьківщині вважав білоемігрантом. Згадаймо, що в СРСР навіть есперанто-рух як такий було відновлено за вказівкою «згори» лише напередодні Московського фестивалю молоді та студентів 1957 р.

Отже, ті «заперечення», чи навіть бібліографічні покажчики статей та перекладів Лу Сіня, де згадувалися твори та лекції Єрошенка, укладені В. Роговим (1949), М. Шнейдером (1960) та І. Глаголєвою (1977), були чи не єдиною шпаринкою, крізь яку можна було показати творчість Єрошенка на теренах СРСР і цим зберегти для наступних поколінь дослідників.

4. Сенсація: некласичний «класик». За рік після статті Рогова, у 1959-му, в Японії з'явилося видання так званого «Повного зібрання творів Єрошенка» у трьох томах, здійснене до 70-ліття письменника і у пам'ять про нього. Тритомник було укладено першим японським дослідником творчості Василя Яковича, есперантистом, професором Ітіро Такасугі (справжнє ім'я — Огава Горо, 1908 — 2008).

На початку 1960-х рр., коли тритомник потрапив до Радянського Союзу, на теренах СРСР відбувся потужний спалах зацікавлення Єрошенком, під гаслом «широко відомий за межами СРСР — незнаний серед своїх земляків». Однак через те, що життя і особливо творчість Єрошенка були нерозривно пов'язані з Японією і Китаєм, з певних зовнішньополітичних причин це унеможливлювало роботу радянських дослідників, передовсім краєзнавців-аматорів, чий інтерес обмежився переважно газетно-журнальними публікаціями дещо сенсаційного характеру. Важелем, який би міг зрушити з місця ідеологічну систему заборон і «літів», став хід, уперше запропонований письменницею Є. Ауербах — «класик японської дитячої літератури», і підтриманий українською дослідницею творчості Єрошенка, першим перекладачем його творів на есперанто українською мовою — Надією Гордієнко-Андріановою, до того ж — палкою есперантисткою. Талановита перекладачка і журналістка запровадила заголовок, який дозволив їй уникнути переслідувані, як есперантистці, яка веде широке листування з закордоном малодоступною для цензорів мовою. Цей заголовок побутує в різних втіленнях вже понад сорок років і став неминучим кліше для всіх, хто намагався писати про Єрошенка, не володіючи, однак, ні японською, ні китайською, ні есперанто: «українець — класик японської літератури» (див., наприклад, однойменну статтю Андріанової в ж. «Україна», 1968, № 3).

Однак насправді той же Ітіро Такасугі у вступі до біографії Єрошенка роз'яснював реальний стан справ так. Він узявся за написання цього дослідження на знак протесту проти сталінської мовної та національної політики (фактично — насильницької русифікації народів СРСР), винищення есперантистів у часи сталінських репресій, адже навіть у таборах Тайшетлагу, де Такасугі перебував як військовополонений у 1945-1949 рр., він не зустрів жодних знавців есперанто, хоча робітничо-селянський кореспондентський рух цією мовою був надзвичайно широкий у 1920-х — на початку 1930-х років. Усе припинилося з розгромом і арештом правління Спілки есперантистів радянських республік у серпні 1938 року.

Тому Ітіро Такасугі на початку 1950-х років вирішив протестувати проти масового фізичного винищення тієї частини інтелігенції СРСР, яка здебільшого і була зацікавлена національною, мовною проблемою і власне мовою есперанто. Це привернуло його увагу до Єрошенка, відомого в Японії трьома своїми збірками, двома портретами і гучною історією про висилку до Владивостока. Однак, зауважує далі дослідник, «просуваючись по шляху дослідження, я поступово забув, що спершу мав намір докласти зусиль, щоб написати протест проти політики Сталіна у сфері розмовних мов. Потроху я був зачарований ним як людиною і літератором, я сам звернув увагу на Єрошенка. Хто знає, може, в суспільстві і розглядають Єрошенка лише як дрібного поета, адже й сам я спочатку так казав і думав, але почав думати, що в його творах і житті закладено значно більший зміст» («Сліпий поет Єрошенко», 1982, р. VIII-IX).

В умовах хрущовської відлиги, коли Надія Гордієнко- Андріанова писала свої статті, правильно обрана стратегія подання неоднозначної інформації відкрила дослідниці шляхи на шпальти центральних київських часописів, а за ними — і до регіональних російських. З другого боку, серед академічних вчених не боялися й не цуралися згадок про письменника саме китаїсти — від згаданих уже академіка В. Алексеєва та В. Рогова до Л. Позднеєвої, В. Петрова, В. Сорокіна, М. Штейнера.

Однак ще й сьогодні у біографії Єрошенка залишається значна кількість білих плям, а «загальновизнані» міфи виявляються дуже крихкими, не маючи документального підтвердження. Наприклад, і досі достеменно невідомо, скажімо, чи їздив Єрошенко на Чукотку справді з власної волі у складі експедиції, чи це лише звичний радянський евфемізм на позначення чергового заслання або вирядження на поселення? Та й чи могла бути ця подорож взагалі, бо хто б пустив у прикордонну зону Крайньої Півночі дивного сліпця, щойно звільненого з Комуністичного університету трудящих Сходу, як писав учень Єрошенка і дослідник його творчості Віктор Першин і як багато хто вважає і нині, за анархічні погляди? Жодних офіційних документів про перебування Єрошенка на Чукотці нам розшукати досі не вдалося. А офіційна причина припинення роботи Єрошенка у КуТВі у лютому 1928 року, зазначена у його трудовій книжці — «через закінчення його курсу» (РДАСПІ, ф. 532, оп. 12, с. 5886).

Або хто може підтвердити чи достеменно спростувати поширену на шпальтах періодичних видань (за книгою О. Харьковського) оповідь про втечу Єрошенка з-під арешту на військовому кораблі під час стоянки в Шанхаї, з використанням неймовірного перевдягання і перетворення високого незрячого кучерявого блондина на невисокого чорнявого китайського вантажника-кулі, який сам собі наосліп пофарбував лице жовтою фарбою, взяв тюк з вантажу та незмінну шестиструнну гітару, і по хисткому трапу непоміченим зійшов на берег серед інших кулі?

Однак естафета сенсації, підхоплена і роздута, на відміну від Надії Гордієнко-Андріанової, багатьма авторами навіть поважних центральних видань, дозволила доносити крапелини відомостей до зацікавлених читачів, і зберегти таким чином більшість відомостей про цю непересічну особистість. Дослідниця була першою і єдиною до останніх років, хто зібрав докупи тексти Василя Єрошенка і опублікував їх у перекладах українською мовою, також вона написала дитячу повість про Єрошенка, яка витримала два видання. Слід, однак, зауважити, що Н. Гордієнко-Андріанова робила прямі переклади творів Єрошенка лише з есперанто, а інша частина творчої спадщини письменника у перекладах українською позначена впливом Лу Сіня-перекладача.

Справа в тому, що 1961 року молодий московський журналіст, співробітник «Літературної газети», китаїст Роман Бєлоусов написав статтю про дружбу Єрошенка і Лу Сіня, присвячену 80-річчю останнього. Він же зібрав команду перекладачів- однодумців, яким вдалося підготувати за рік першу збірку творів Єрошенка російською мовою — «Серце орла». Оскільки сам Бєлоусов володів китайською, то він перекладав твори Єрошенка з перекладів Лу Сіня, а Лу Сінь послуговувався японськими оригіналами! Отже, до російського читача японські твори Єрошенка прийшли через посередництво китайської мови і китайського письменника, а до українського — ще і за російського мовного посередництва, бо Надія Гордієнко-Андріанова використала збірку «Серце орла», яка уже пройшла всі належні інстанції у молодому Бєлгородському книжковому видавництві. Історія перекладів не може не вражати: з японського оригіналу через китайський та російський проміжні варіанти — до українського викладу!

А треба ще враховувати і світоглядну складову. З експедицій до Обухівки 2006-2010 рр. нам відомо, що батько В. Єрошенка Яків був титарем — старостою в обухівській церкві, а надалі – в навчальній програмі школи Московського товариства навчання, виховання та догляду за сліпими дітьми ім. імператриці Марії одне з основних місць посідали уроки Закону Божого, школа мала свою домову каплицю, де незрячі діти співали у церковному хорі, то стають зрозумілими й найперші джерела надзвичайно розлогих духовних шукань Єрошенка — від захоплення символічними творами М. Горького, Л. Андрєєва та Ф. Сологуба, про які Єрошенко читав лекції у Пекінському університеті, до т. зв. внутрішньої ідеї есперанто — хомаранізму Л. Л. Заменгофа, вчення П. О. Кропоткіна про взаємодопомогу серед тварин і людей, вивчення основ бахаїзму, буддизму, теософії (про передплату Єрошенком теософічних журналів згадує Чжоу Цзожень у своєму есеї «Пан Єрошенко»).

Принаймні нагадування про внутрішню сутність людини, чий дух творить світи, про прагнення до досконалості (а саме так — «Квітка Досконалості» названо в оригіналі твір, який ми знаємо з радянських видань як «Квітка Справедливості») є основою і метою чи не кожного твору Василя Яковича. Єрошенко досить несподівано поєднував наріжні поняття європейських і східних духовно-релігійних вчень і систем, глибоко знаючи і християнське віровчення, про що свідчить, наприклад, його лірична замальовка «День Воскресіння Христового» (1916), виявлена в Японії 2006 року.

І через це також публікація Єрошенка в СРСР була нелегкою справою, яка потребувала вправного редагування текстів, щоб уникнути значних неприємностей і переслідувань. Як нам відомо, Р. С. Бєлоусов, якому належить укладання і другої збірки Єрошенка російською мовою — «Вибране» (1977), використовував своєрідну самоцензуру: ретельно готуючи твори до публікації, скорочував їх власноруч, тому вони не мали зауважень з боку суворих радянських цензорів та «літів» і таки побачили світ.

Але цей надто живучий радянський газетний штамп — «сліпий письменник» — суттєво допомагав долати цензурні утиски. Чи не найбільше вразив виявлений під час досліджень факт: китаїст Володимир Рогов уперше розмістив у друці фрагмент знаменитого групового фото Лу Сіня та Єрошенка, де з усіх пекінських есперантистів залишилися лише вони двоє, — у виданні для сліпих! А фундаментальна для радянського єрошенкознавства стаття «Російський друг Лу Сіня» в московському журналі «Знамя», видана на кілька місяців раніше, цього фото взагалі не містила. Пізніше Віктор Першин, який був головним редактором московського журналу «Життя сліпих», з болем розповідав нам, як не наважився підписати в номер групове фото з фотохроніки ТАРС, на якому були невстановлені особи, і фото довелося різати.

Історія повернення Єрошенка до нашої культури є не менш загадковою й заплутаною, ніж власне його життя. І ця історія краєзнавчих літературних пошуків нерозривно пов'язана з Китаєм, китайськими друзями Єрошенка та радянськими китаїстами, — дипломатами, журналістами, перекладачами-міжнародниками. Понад півстоліття тому в московському журналі «Знамя» з'явилася перша в СРСР публікація про Єрошенка «Російський друг Лу Сіня». її автор, Володимир Рогов, визначив напрямок і «дозволений» аспект подальших досліджень у радянському, ще аматорському, єрошенкознавстві та офіційній сінології6.

Рогов цікавився постаттю Єрошенка з 1938 року і все подальше життя, а воно було довгим. Але та перша, така значуща публікація виявилася для нього і останньою. Імовірно, досвідченому кореспонденту ТАРС було заборонено чіпати складну і недосліджену тему так само, як не згадувався у радянських виданнях Лу Сіня шанхайський ошатний томик, укладений Роговим 1949 року, в якому вперше, ще за життя Єрошенка, був надрукований переклад В. Жиліним російською «Качиної комедії» Лу Сіня7. У цій знаменитій новелі прототипом дійової особи є «сліпий російський поет Єрошенко, що приїхав до Пекіна зі своєю шестиструнною гітарою». У цій же збірці вперше наведено укладену В. М. Роговим бібліографію перекладів Лу Сінем російської літератури, з численними згадками про твори Єрошенка.

Знаменно, що постать і творчість Єрошенка для радянського читача порятувала одна-єдина фотографія, на якій два дослідники — спочатку В. М. Рогов у Китаї, готуючи до видання переклади Лу Сіня і спілкуючись з його родиною та музеєм, а пізніше Р. С. Бєлоусов — в Обухівці, в рідному домі Єрошенка, впізнали поруч з Єрошенком видатного китайського письменника, званого тоді «китайським Горьким».

Історія цієї світлини бентежила з самого початку мого зацікавлення Єрошенком. Попервах з радянських видань здавалося, що вони сфотографовані лише удвох. Потім око почало помічати на другому плані чиїсь обшлаги, ґудзики, занадто ретельну ретуш. Зацікавлення зростало. І ось на перших зустрічах з есперантистами я бачу книгу німецького дослідника історії есперанто-руху «Небезпечна мова», а у книзі наведено фото з 16-ти осіб, серед яких у першому ряду названо Лу Сіня та Чжоу Цзоженя, між якими сидить Василь Єрошенко, ніжно тримаючи руку зовсім молодого свого супутника-поводиря. Кілька років по тому, поступово покращуючи своє володіння есперанто, я марно намагалася дізнатися, хто ці люди, і чи є десь сліди самої цієї фотографії. Відомий японський дослідник і публікатор творів Єрошенка пан Міне Йосітака так само назвав мені братів Чжоу та Єрошенка, а також зауважив (як виявилося, помилково)8, що огрядний лисий європеєць праворуч — це священик Інокентій Сєришев, а решта, — зрозуміло, китайці. Китайські колеги так само нічого не знали, бо і в них часто це фото репродукувалося у скороченому вигляді: від 4-6 до 14 осіб, але досить рідко — всі 16 фотографованих.

Розгадка прийшла несподівано під час нашого першого відвідання разом з С. М. Прохоровим Старооскольського краєзнавчого музею. Його директор Т. Бурік та співробітники спеціально до нашого приїзду підготували архівну міні-виставку, на якій було представлено кілька фото, переданих до музею рідними Єрошенка у 1960-ті роки, а також рідкісні видання, зокрема японською та китайською мовами, з фондів СОКМ. Під час ознайомлення з виставкою я побачила й відоме мені вже з усіх видань фото9. В останню мить наче щось штовхнуло — інтуїція архівіста! — повернутися до експозиції і перевернути його. І ось... Фотографія виявилася підписаною чорною тушшю китайською мовою, кожне китайське ім'я мало розшифровку в дужках латинкою. Виділялися два європейських імені «пан Єрошенко» та «пан Софоклов» — мовою есперанто. Світлина датована на есперанто 23 травня 1922 року.

Ще довго не вірилося. Але відкриття поставило нові запитання, які було неможливо розв'язати без участі китайських колег. Хто ці люди? Чи фото, про яке писали Рогов та інші як про таке, що експонується в Пекінському музеї Лу Сіня, і фото з Обухівки — ідентичні? Чи це два фото, а чи одне, що якось потрапило з Китаю на Белгородчину? Якщо існують як мінімум два фото, то чи підписане, і як саме, фото в Пекіні? Здавалося, немає жодної можливості розв'язати загадки. Однак, дива тривали. На форумі сходознавців я побачила фотографію присадибного парку музею Лу Сіня в Пекіні, де знамените фото було репродуковане як величезний постер, як пояснив мені автор знімку. Дальші пошуки призвели до заочного знайомства з китаїстом та письменником Наїлем Ахметшиним. Саме він здійснив дуже важливі кроки, які дозволили побачити цілісну картину: отримав і надіслав нам копію пекінського фото. Наїль Хасанович трагічно загинув у листопаді 2008 року, через кілька тижнів після його клопотів, пов'язаних із нашими розвідками. Так раптово обірване життя зобов'язує назвати тут з глибокою вдячністю і сумом його ім'я.

Виявилося, як пояснює наш китайський колега Ху Годжу, який прочитав і витлумачив написи на фотографіях на наше прохання, що фото підписано одним і тим самим почерком (але не Лу Сіня і не Чжоу Цзоженя, чиї автографи широко відомі та впізнаванні в Китаї). Пекінське фото містить лише ієрогліфічний запис імен китайською (хоча імена європейців записані латинкою). Отже, фото з фондів Старооскольского краєзнавчого музею справді належало Єрошенку, спеціально для якого було розшифровано імена присутніх на світлині. Пекінське фото датоване китайською мовою з допискою «В Пекінській есперанто- асоціації», якої немає на фото з СОКМ. На пекінському фото Лу Сінь названий його справжнім ім'ям — Чжоу Шужень, китайськими ієрогліфами. На фото з СОКМ наведено знаменитий псевдонім — «Лу Сінь» — китайською мовою з розшифровкою латинкою. На пекінському фото чоловіка справа від Єрошенка названо Чжан Чанлінь, на фото із СОКМ — Чан Лінь. Також на пекінському фото немає скорочення «в-го» (пан) перед іменами іноземців-європейців. За припущенням пана Ху Годжу, обидва написи виконано тушшю, але не пензликом, а твердим писачком, дещо застарілими китайськими ідеограмами, прийнятими за часів Лу Сіня. Кожен напис відповідає розташуванню на фото людини, якої він стосується. Отже, через 11 років міжнародних пошуків можемо назвати їхні імена. Сидять у першому ряду, зліва направо: Ван Юань, У Кунчао, Чжоу Цзожень, Чан Лінь, Василь Єрошенко, Лу Сінь, Григорій Софоклов10, Лі Шичжан. Стоять у другому ряду, зліва направо: Сє Фенцзюй, Люй Фучжоу, Ло Нунцзіє, Пань Мінчен, Ху Цимін, Чень Куньсань, Чень Шеншу, Фен Сінсань.

Див.: Патланъ Ю., Дилъова О. Людина вогненного серця // Хроніка-2000 (Київ), 2000. - № 35-36.
Див.: сайт «Василь Єрошенко та його час» http://eroshenko-epoko.narod. ru/konf_2009.htm
Бейпін (Пейпін) — так називався Пекін з 1928 по 1949 р.
Йдеться про вирізаний на корі тополі ієрогліф на позначення поняття «любов», спільний для китайської та японської мов. До речі, саме Лу Сінь запропонував транскрибувати прізвище Єрошенка із застосуванням цього знака

«ай» — Айлосяньке, що для китайських читачів надавало особливого значення самому прізвищу письменника і акцентувало його гуманістичні погляди.

http://subscribe.ru/archive/lit.writer.la2b3c/201004/04003015.html
Див.: Патлань Ю. Про «російського друга Лу Сіня» через півстоліття (1958 — 2008)» http://ru-jp.org/patlan_rogov_081221.htm.
Українською мовою цю знамениту новелу Лу Сіня переклав Іван Чирко.
З 1923 р. в Пекіні діяв есперанто-коледж, у якому викладали Лу Сінь, Чжоу Цзожень, Григорій Софоклов та інші, а очолював його саме Інокентій Сєришев. Це і призвело до ненавмисної плутанини.
Старооскольський краєзнавчий музей, № КН 1860. Ми вдячні директору та колективу музею за сприяння.
Софоклов Г. О. (1881 — після 1946) — сходознавець, закінчив Східний інститут в 1907 р. Завідував Російсько-китайською школою в Ханькоу, жив у Харбіні. Був службовцем японської воєнної місії, диктором. Заарештований у СРСР у серпні 1945 р. Засуджений на 7 років таборів. Реабілітований 28 травня 1996 р.
Див.: Реальність та задум «Однієї сторінки з мого шкільного життя» http://www.eroshenko-epoko.narod.ru/Materials/Patlan/Realnost.htm

Основні видання творів Василя Єрошенка:

La ghemo de unu soleca anitno: poemoj, rakontoj kaj skizoj pri hxina vivo originale verkitaj de Vaselj Eroshenko. Enkonduko de Hujucz. Shanhajo: Orienta Esperanto-Propaganda Instituto,1923.

Turo por fali de V. Eroshenko. Kun hina trad, de F. L. Hujucz. [Sanhajo]: La Verda Librejo.

Eroshenko V. Turo por fali. Unu pagheto en mia lemeja vivo. Tajhoku: Formoza Esperanto-societo, 1923.

Eroshenko, V. Lumo kaj ombro. Toyonaka, JELK, 1979.

Eroshenko, V. La tundro ghemas: el vivo de chukchoj. JELK, 1980.

Eroshenko, V. Malvasta kagho. Tradukis Miyamoto Masao; Toyonaka, JELK, 1981.

Eroshenko, V. Rakontoj de velkinta folio. Paraleie kun china traduko. Beijing: El Popola Chinio, 1981.

Eroshenko, V. Stranga kato. Tradukis Konisi Gaku, Miyamoto Masao, Sakamoto Syözi, Sibajama jun'ici, Takeuti Tomiko; Toyonaka, JELK, 1983.

Eroshenko, V. La Krucho da sagheco, Toyonaka, JELK, 1995.

Eroshenko, V. Cikatro de amo. Tradukis Shi Chengtai kaj Guozhu; Toyonaka, JELK, 1996

Eroshenko, V. Eroshenko zenshu. 1-3. Red. Takasugi Ichiro. Tokyo: Misuzushobo, 1959

Eroshenko, V. Ailuoxianke tong hua ji. Xianggang : Gang qing chu ban she, 1922.

Eroshenko, V. Tao se di yun. Lu Xun. Xianggang : 1922,1934,1966.

Eroshenko, V. Ku ye za ji ji qi ta. Hu Yuzhi kaj Xia Mianzun. Dong fang wen ku, n-ro 81. Shanghai: Shang wu yin shu guan, Min guo 13 [1924].

Ерошенко В. Я. Сердце орла: Сборник. — Белгород: Кн. изд-во, 1962.

Єрошенко В. Квітка справедливості. — Київ: Молодь, 1969.

Ерошенко В. Я. Избранное: Пер. с яп., кит. и эсперанто. — М.: Наука, 1977.

Основні твори про письменника:

Ichiro Takasugi. Yoakemae no uta: momoku shijin eroshenko no shogai. Tokyo: Iwanamishoten, 1982.

Yoneda, Karl. 1983. Ganbatte: Sixty-Year Struggle of a Kibe Worker. Los Angeles: UCLA Asian American Studies Center.

Белоусов P. Друг Лy Синя // Литературная газета. — 1961. — 26 сент.

Гордієнко-Андріанова Н. Запалив я у серці вогонь... — K.: Веселка, 1973, вид. 2-е, доп. 1977.

Импульс Ерошенко / Авт.-сост. В. Я. Лазарев, В. Г. Першин. — М.: ТПО ТАМП, 1991.

Лине Ульрих. Опасный язык: книга о преследованиях эсперанто. — М.: Impeto, «Права человека», 1999.

Лу Синь. Библиографический указатель. Писатели зарубежных стран. — М.: Книга, 1977.

Лу Синь. Рассказы, статьи, письма. — Шанхай: Эпоха, 1949.

Лу Синь. Избранное. — М., 1952.

Лу Сінь. Твори. Пер. з кит. I. Чирка. — К.: Дніпро, 1981.

Першин В. Новое о В. Я. Ерошенко // Сов. школьник, 1964, № 5. — С. 84 — 89.

Рогов В. Русский друг Лу Синя // Знамя, 1958, кн. 7. — С. 212—216;

Рогов В. Русский друг Лу Синя // Жизнь слепых, 1958, № 12, С. 31—37.

Харьковский А. С. Человек, увидевший мир: (Документ, повесть). — М.: Наука, 1978.

Л-ра: Хроніка 2000. – 2010. – № 1 (83). – С. 633-648.

Біографія

Твори

Критика

Спогади про Василя Єрошенка

Китайські відлуння з життя Василя Єрошенка

Читайте также

Цурута Горо. Історія портрета

Ху Юйчжі. Друг пригнічених

Фукуока Сеїті. У Пекіні

Лу Сінь. Реальна мрія

Лу Сінь. Качина комедія

Егуті Кійосі. Чаша страждань

Акіта Удзяку. Весна не може не настати!

Біографія Василя Єрошенка

Поделиться