01.01.2024

Лу Сінь. Качина комедія

Сліпий поет Єрошенко, котрий не так давно приїхав до Пекіна зі своєю нерозлучною шестиструнною гітарою, часто скаржився мені:

- Тихо, тихо тут, неначе в пустелі.

Мабуть, це й справді так, але я, давній житель Пекіна, того не помічав. Коли довго пробудеш у кімнаті з ірисами та орхідеями, уже не почуваєш їхніх пахощів. Інколи мені здавалося, що в Пекіні навіть надто гамірливо. Можливо, те, що для мене було гомоном, йому здавалося тишею.

Мене бентежило інше відчуття: мені здавалося, що в Пекіні немає ні весни, ані осені. Пекінцям я казав, що клімат змінюється і що колись тут не було так жарко. Отож я вважав, що в Пекіні не буває ні весни, ні осені. Кінчається зима, і одразу ж настає літо; як тільки минає літо — одразу починається зима.

Якось уночі, саме коли скінчилася зима й починалося літо, у мене випадково трапилася вільна година, і я завітав до Єрошенка. Він жив у родині Чжун Мі. В такий пізній час уся родина вже спала, у домі панувала тиша. Єрошенко лежав на ліжку, насупивши густі золотаво-руді брови. Він думав про Бірму, де колись мандрував, і згадував бірманські літні ночі...

- Такої ночі,— казав він,—там скрізь музика: і в хатах, і в траві, і на деревах — всюди сюрчать комахи. Усі ці звуки зливаються в гармонію, таємничу й чудесну. До цих різноманітних звуків приєднується шипіння змій — «ші-ші», але й це шипіння гармонує з чарівним сюрчанням комах.

Він глибоко замислився, немовби намагаючись відновити у пам’яті образи минулого.

Я мовчав: подібної дивовижної музики мені не доводилося чути в Пекіні. І хоч як я любив свою країну, нічого не міг сказати на її виправдання. Поет був сліпий, але не був глухий.

- У Пекіні немає навіть жаб,— зітхаючи, казав він.— Жаб’яче кумкання!

Його зітхання надало мені сміливості, і я сказав, протестуючи:

- Улітку після великих дощів ви можете й тут почути жаб’яче кумкання. Жаби водяться в кожному каналі, а в Пекіні багато каналів.

- Е! — промовив він.

Минуло кілька днів, і мої слова підтвердились. Єрошенко купив десь пуголовків і випустив їх у невеличкий басейн, влаштований посеред двору перед його вікнами. Цей басейн був усього три чі завдовжки і два завширшки. Чжун Мі колись викопав його для лотосів, але відтоді над водою не піднявся жоден лотос. Для розведення жаб це було найкраще місце.

Пуголовки зграйками сновигали туди й сюди. Єрошенко часто навідував їх. Одного разу дітвора сказала йому:

- Пане Єрошенко, а в них ноги виросли.

Поет радісно усміхнувся:

- А!..

Розведення «музикантів у ставку» стало найулюбленішим заняттям Єрошенка.

У нього були свої переконання. Він запевняв, що кожна людина має зробити щось корисне для збагачення природи і конче повинна своєю працею здобувати для себе харч: жінки можуть розводити домашню худобу, а чоловіки — обробляти землю. Коли він зустрічав доброго знайомого, то переконував його саджати на подвір’ї капусту.

Дружину Чжун Мі він умовляв розводити бджіл, курей, корів, верблюдів... Якось у родині Чжун Мі раптом з’явилося багато курчат. Вони бігали по всьому двору і клювали молоду траву. Ці курчата, напевно, з’явилися під впливом Єрошенка.

З того часу до нас у двір почали частенько заходити селяни, що продавали живих курчат. І щоразу в них купували по кілька штук, бо курчата недовговічні, легко об’їдаються і хворіють на холеру. Одне з них навіть стало героєм єдиного написаного Єрошенком у Пекіні оповідання «Трагедія курчати».

Якось ополудні якийсь селянин замість курчат приніс каченят. Вони пищали тоненько: «Сю-сю!» Дружина Чжун Мі сказала, що каченята їй не потрібні. В цей час на подвір’я вийшов Єрошенко. Селянин дав йому в руки одне каченя. Каченя і в руках все пищало: «Сю-сю!» Каченя так сподобалося Єрошенкові, що він не міг з ним розлучитися і купив чотирьох каченят по вісімдесят венів.

Каченята були дуже славні. їхній жовтий пушок нагадував цвіт сосен. По землі вони ходили перевальцем, поважно і перегукувались одне з одним. Усі в дворі казали: «Гарні, нічого не скажеш, треба, мабуть, завтра купити хробаків .та нагодувати їх». Єрошенко відповів на те: «За це я сам заплачу».

Потім він пішов працювати, всі інші теж порозходились... Трохи згодом дружина Чжун Мі винесла холодного рису, щоб погодувати каченят, і почула: щось плюскоче у воді. Виявилося, то четверо каченят купалися у басейні. Вони порозганяли пуголовків і щось ковтали. Каченят повиганяли, але вода в басейні стала каламутна і не скоро посвітлішала. Із мулу стирчало тільки декілька маленьких корінців лотоса, а пуголовків там не було й близько,— тих пуголовків, у яких уже повиростали ноги...

Надвечір, коли дітвора побачила Єрошенка, найменший із хлопчиків вигукнув:

- Пане Єрошенко, а жаб’ячі сини зникли!

- А?! Жаби? — здивувався Єрошенко.

Дружина Чжун Мі теж вийшла надвір і розповіла йому, як каченята поїли пуголовків.

- Ай-ай! — сказав він...

Минув якийсь час, каченята скинули з себе жовтий пушок. Єрошенко, засумувавши за своєю далекою батьківщиною, несподівано виїхав до Чити. Відтоді ось уже чотири сезони кумкають жаби. Каченята повиростали: двоє білих і двоє зозулястеньких. Вони вже не пищать «сю-сю!», вони крякають: «Я... я!» їм давно вже стало тісно у басейні для лотосів, та, на щастя, дім, де живе Чжун Мі, стоїть у низині, і як тільки випаде літній дощ, там набирається повний двір води. Качки з захватом плавають у калюжах, лопотять крильми, пірнають і крякають: «Я... я!»

Зараз літо знову переходить у зиму, а від Єрошенка нема ніяких звісток. Так я й не знаю, де він тепер...

А тут лишилося чотири качки, і кричать вони, неначе в пустелі: «Я... я!»

Жовтень, 1922 р.

Л-ра: Єрошенко Василь. Квітка справедливості. Легенди, казки, нариси, вірші, статті. – Київ, 1969. – С. 245-248.

Біографія

Твори