01.01.2024

Василь Єрошенко. Країна Райдуги

Хіноко була дуже гарна дівчинка. Вона завжди слухалася матусі й татка, не кривдила своєї кицьки Тама-тян і берегла свою ляльку Кумі-тян.

З раннього ранку до пізньої ночі батько й мати Хіноко працювали. Вони не курили, не пили саке і були дуже ощадні, марно не витрачали ані копійки. Батьки дуже любили свою маленьку Хіноко.

Проте Хіноко ніколи не наїдалася досхочу. А цукерками вона могла поласувати тільки 3-4 рази на рік: на Новий рік, на свято дівчаток — Секку і на свято Бон, коли поминали душі померлих. Старші сестра і брат та двоє меншеньких братиків Хіноко померли, коли їм не було ще й семи років. Лікар казав, що вони загинули через недостатнє харчування. Хіноко було вже 10 років, але з кожним роком вона марніла й танула, як свічка.

- Мабуть, вона теж народилася під нещасливою зіркою. І ім’я у неї нещасливе. Може, нам змінити ім’я дівчинки? — часто з тривогою говорила батькові мати.

- Усі ми народилися під нещасливою зорею. Усі ми нещасливі. Але причина нашого гіркого життя зрозуміла! — сумно відповідав батько.

І коли він вимовляв ці слова, очі його палали гнівом і кулаки грізно стискалися.

Одного разу багата жінка, побачивши Хіноко, замилувалася нею й розчулилась. Вона одразу ж сказала, що така розумна, гарненька дівчинка не повинна жити в такій убогій родині. Жінка захотіла прийняти її за дочку, пообіцяла добре годувати її й одягати в гарну одежу. Про це своє бажання вона повідомила батьків.

Їм важко було розлучатися з донькою. Але, подумавши, вони вирішили, що їй краще буде у багатому домі. І кінець кінцем вони погодилися віддати доньку багатій жінці.

Та коли про це дізналася Хіноко, вона обурилася й заявила: «Якщо я не зможу більше жити з татком і матусею, то краще помру!»

Батьки пробували умовляти Хіноко. Нагадували, що в багатому домі вона щодня їстиме цукерки, фрукти і все найсмачніше, носитиме красиве кімоно і у прегарній великій, розкішній кімнаті гратиметься з гарненькою, як лялька Кумі, дівчинкою.

Та Хіноко була непохитна. «Якщо мама й тато ніколи не їдять досхочу, і я не хочу їсти смачних наїдків, не хочу носити красивого кімоно, воно не тішитиме мене. Я не хочу йти у багатий дім. Прошу вас, скоріше відмовте багатій жінці. Чого вона лізе не в свої справи? Відмовте, будь ласка, скоріше. Я не хочу, не хочу!..»

Хіноко слабішала з кожним днем. Лікар сказав, що у неї недокрів’я. «Якщо дівчинка краще харчуватиметься, можна сподіватися, що вона одужає»,— сказав він.

Багата жінка, яка побажала взяти дівчинку на виховання, довідавшись про її хворобу, подарувала їй багато мармеладу, тістечок, желе і каштанової пасти.

Сердешна Хіноко, щасливо усміхаючись, дивилася на смачні ласощі.

Мати приготувала окріп, заварила зеленого чаю, поклала ласощі на красиву тацю, якою користувалися тільки на свято ляльок, і подала усе це Хіноко зі словами: «Поїж досхочу, донечко!»

Батько радів, дивлячись на ласощі, подаровані його доньці.

Хіноко взяла цукерку «Єкан», піднесла її до рота і щойно хотіла була відкусити, як раптом обличчя її спохмурніло, і дівчинка поклала цукерку на тацю.

- Хіноко, що сталося, чого ти не їси? — стурбовано спитала мати.

- Я не можу їсти. Не можу, бо мені жаль Хана-тян, Ай-тян і Мітіко, які не можуть їсти все це разом зі мною. Коли я сама з’їм ласощі — це буде як зрада! — відповіла Хіноко.

Батьки здивовано ззирнулися. Потім мати мовчки вийшла на вулицю. Батько взяв Хіноко на руки і ласкаво погладив по голівці.

- Тату, чи є така країна на світі, де робітники не бідують, де їхні діти їдять досхочу і живуть у сухих, теплих кімнатах, де зі стелі не капає дощ і вітер не дме у щілини? Чи є така країна?

- Так... — схиливши голову, замислено промовив батько.— Така країна є. Це — Країна Райдуги.

- А ми, тату, зможемо поїхати туди, в цю країну? — спитала Хіноко, і її очі заблищали.

- Звичайно, можемо, — упевнено відповів батько.

Незабаром повернулася мати з цілим гуртом дітей із сусідніх будинків. Діти гралися з Хіноко, їли ласощі і пили чай.

Батько, гладячи їх по голівках, розповідав їм про Країну Райдуги. Дітлахи, порозкривавши роти, уважно слухали дивну, але таку цікаву казку. Батько казав:

- Потрапити до цієї країни нелегко. Для цього треба пройти по місточку з райдуги.

- О, це дуже важко!

- Але не обов’язково усім туди йти. Коли ви станете великими і будете старанно працювати, то й наша країна стане такою самою, як Країна Райдуги.

Після того вечора здоров’я Хіноко різко погіршало. Мати, упавши головою батькові на коліна, гірко плакала з жалю за донькою. Батько мовчки дивився на хвору дочку, яка вже не вставала з постелі, сидів, утупившись нерухомим поглядом просто себе і міцно стиснувши кулаки.

Хвора Хіноко, умостивши біля себе ляльку Кумі-тян і кицьку Тама-тян, подовгу сумовито дивилася на клаптик неба, що зазирав крізь віконце.

Лікар прописав дівчинці різні ліки й запевняв, що коли давати хворій калорійну, багату на вітаміни їжу, то вона швидко одужає.

Три дні підряд ішов дощ. Нарешті на четвертий день небо прояснилося, і сонце, неначе жаліючи людей, викотило із-за хмар свій осяйний диск.

Під час дощу Хіноко дуже страждала, а тепер вона зраділа сонцю і дякувала йому за яскраве проміння.

Біля ліжка хворої дівчинки красувались білі троянди, що їх купив для неї батько. Вони сповнювали кімнату тонким ніжним ароматом. Сумно схиливши головки, вони неначе уболівали за дівчинкою. Хіноко дуже подобались ці квіти. Вона знала, що завтра вони зав’януть, і цілувала, вбирала їх духмяність. І в ту мить, глянувши на небо, дівчинка несподівано помітила веселку. Біля їхнього будиночка здіймався чарівний барвистий міст райдуги, що одним кінцем впиралася прямо у вікно!

«Яка краса!» — промайнуло в голові Хіноко, і кілька хвилин, не відриваючись, вона милувалася веселкою. Дівчинка чекала, що райдуга скоро зблякне і зникне, але та, навпаки, ставала дедалі прекраснішою і яскравішою. Хіноко пригадала батькову розповідь, його слова: «Для того, щоб потрапити до Країни Райдуги, треба пройти по місточку з райдуги».

«Сьогодні саме нагода потрапити в Країну Райдуги. Її міст саме підходить до нашого вікна. Якщо не піти зараз, навряд чи ще коли трапиться така чудова нагода», — думала Хіноко.

Вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна. Чарівний міст засвітився ще яскравіше, сім його кольорів бентежили, вбирали око, вабили до себе й ніби кликали дівчинку: «Ласкаво просимо до нас, Хіноко!»

Спершись руками на підвіконня, Хіноко ступила ногою на веселковий міст. Він не прогнувся. І Хіноко анітрохи не злякалася, зробила крок, другий, третій і легенько пішла, тихенько рахуючи: «Один, два, три...»

Спершу у голові трохи паморочилося і серце завмирало у грудях. Та скоро це відчуття минулося, досить було тільки глянути на небо. Дівчинка підбадьорювала себе: «Усе буде добре. Тільки не треба боятися, що впадеш!»

Вона відчула в собі прилив сили і бадьорості. І що далі вона йшла, то легше було ногам. Усе швидше, швидше прямувала вона вперед і нарешті побігла. Обличчя її сяяло від щастя, волосся розвівалося на вітрі. Вона бігла, енергійно розмахуючи руками, як на шкільних спортивних змаганнях. І ось попереду засяяв дивовижний силует Країни Райдуги.

Ще, ще трохи! Дівчинка побігла швидше, напруживши всі сили.

Аж ось і Країна Райдуги! Хіноко озирнулася назад і гукнула в захваті: «Мамо, я тут, у Країні Райдуги-и-и!..»

...Мати думала, що донька міцно спить і почала готувати вечерю, бо от-от мав прийти з заводу батько. Невдовзі немудра страва була готова. Важко зітхнувши, мати сперлася на підвіконня і визирнула у вікно. Чудесна веселка перекинулася через усе небо, наче велетенський міст.

«Звичайно, цей міст веде в Країну Райдуги, де всі люди щасливі», — подумала жінка.

Вже стільки безсонних ночей провела вона в сльозах і тривозі за життя донечки біля її ліжка! І зараз запалені очі жінки знову наповнилися слізьми. Раптом матері здалося, що на другому кінці райдужного мосту вона бачить ледь помітну маленьку постать Хіноко.

То була вона, її донька! Хіноко махала руками, очевидно, звертаючись до матері. Нещасній жінці навіть почувся її голос: «Мамо, я прийшла до Країни Райдуги-и-и! »

«Як дивно! — подумала мати, отямившись і ніби прокидаючись від сну. — Мабуть, Хіноко кличе мене».

- Іду, іду, — промовила мати і увійшла до кімнати, де лежала донька. — Хіноко, ти прокинулась?

Схилившись над ліжком, мати глянула на дівчинку. Доччине обличчя — застигле назавжди, наче воскова маска, — випромінювало радість, якої вже ніщо не могло стерти з нього.

- Хіноко! Хіноко! Хіноко! — кілька разів покликала мати.

У відповідь — ні звуку. Кволий, милий голосок Хіноко не прозвучить уже ніколи в цьому холодному світі.

- Так, так, вона усміхається, — сказала мати. — Певно, вона потрапила до Країни Райдуги. Живи ж там щасливо і радісно!

У кімнаті почувся голос батька. Він щойно повернувся з заводу.

- Що сталося? — спитав він, побачивши журно схилену постать дружини.

Та мовчки кивнула в бік доньки.

- Так, вона померла, — промовив батько Хіноко. — Вона тепер там, у Країні Райдуги!

Він глянув на закам’яніле у вічній радості личко своєї дочки і поцілував холодне чоло гарячими губами.

- Так. Мабуть, краще було вмерти, аніж жити таким життям.

- Це вже п’ята,— у розпачі промовила мати.— Я дала життя дітям не для того, щоб вони помирали від голоду. Але зрештою у нас завжди так виходить. Я не можу, не хочу більше мати дітей, знаючи, що їх чекає голодна смерть. Це жорстоко й не по-людському. Так можуть робити тільки тварини. Ми, робітники, не маємо права народжувати дітей. Не думай, що я перестала тебе любити. Я люблю тебе так само, як і раніш. Але це вже занадто, коли п’ятеро дітей помирають з голоду. З мене цього досить. Ти ще можеш одружитися й мати дітей, а я до самої смерті хочу жити одна...

Маленька біла троянда лила ніжний аромат, вона прощалася зі своїм коротким життям...

Біографія

Твори