01.01.2024

Людина з легенди

Надія Андріанова-Гордієнко

Уперше згадка про сліпого письменника-самородка, мандрівника, етнографа, казкаря і мовознавця-поліглота, класика японської літератури промайнула в українській пресі наприкінці 1966 року в статті Ст. Тельнюка «Сторінками історії». З’ясувалося, що цей широко відомий і шанований у Японії та Китаї письменник «Айлосяньке» — наш славний земляк, українець із Білгородщини Василь Якович Єрошенко, якого доля і непосидюща бурлацька вдача занесли далеко на чужину, де й промайнула у невтомних мандрах та праці майже половина його подвижницького напівлегендарного життя.

У себе на батьківщині, в Україні, всебічно обдарований письменник, великий гуманіст і щирий інтернаціоналіст донедавна був майже зовсім не знаний.

А тим часом літературні слідопити і передусім дослідники творчості великого Лу Сіня уже йшли по слідах легендарної загадкової людини.

Насамперед літературознавців-сінологів зацікавила коротенька лірична новела Лу Сіня «Качина комедія», в якій письменник із щирою теплотою і симпатією змалював сліпого поета Єрошенка, з котрим заприятелював і часто зустрічався у Пекіні. Понад чверть століття тому російський журналіст В. Рогов переклав цю новелу. У перекладача мимохіть виникло запитання: хто ж він, цей таємничий герой Лу Сіня? Рогов силкувався розгадати таємницю, але марно. Услід за В. Роговим рушив по сліду Єрошенка і журналіст та літературознавець Р. Белоусов, що упорядкував першу в Радянському Союзі збірку творів Єрошенка «Сердце орла» (Білгород, 1962 р.).

І ось поступово почало вимальовуватись дивовижне життя нашого славетного земляка...

Василь Якович Єрошенко народився 31 грудня 1899 р. (за новим стилем 13 січня 1900 р.) в селі Обухівці на Білгородщині в заможній селянській родині. У чотири роки Василько тяжко захворів на кір. Богобоязлива бабуся з найщирішими намірами понесла хлопчика у тридцятиградусний мороз до церкви, аби батюшка «зцілив» його свяченою водою. Таке «лікування» не минуло безслідно. Хлопчик застудився, хвороба загострилася, і внаслідок тяжкого ускладнення Василько осліп. В дитячій пам’яті зберігся лише невиразний спогад про ясне блакитне небо, про білих голубів над дерев’яною сільською церквою і обличчя матері...

Сліпий хлопчик ріс дуже допитливим і жвавим. «Мені треба багато бачити!» — казав він матері. Годинами блукав у навколишніх лісах, прислухаючись до співу пташок, шелесту дерев, сюрчання коників у густій траві. «Я завжди відрізню жорстку мову дуба від нервової скоромовки осики, запах лісових квітів від квітів польових», — писав він згодом у листах до друзів.

Якось батьки взяли малого Василька з собою на осінній ярмарок у Старому Осколі. Тут він уперше в житті почув справжню музику у виконанні оркестру. Ця несподівана зустріч зі «світом думок і почуттів у звуках» глибоко вразила сліпого хлопчика.

Довго потім згадував він свою першу зустріч з музикою і умовляв батьків вчити його грати.

Батьки, зрештою, задовольнили бажання сина — з семи років Василько починає вчитися грати на гітарі й скрипці. Вчиться він невтомно, до самозабуття. У хлопчика виявився природжений виключний слух. До хати Єрошенків вечорами почали сходитися мешканці Обухівки, аби послухати чудову гру малого сліпого скрипаля. На все життя полюбив Василько музику, і гітара та скрипка стали його нерозлучними друзями на довгі роки. Згодом він швидко навчився грати і на фортепіано.

Молодша сестра Єрошенка, Марія, часто згадувала про захоплення Василя музикою.

...Частенько увечері, коли сутінки огортали дім, дерева і вулицю, брав він до рук свою улюблену скрипку. Ось він схилив голову, Наче вслухається у якийсь таємничий мотив. У тонких нервових пальцях — смичок. Минає хвилина, друга. Помах руки — і чарівна дивовижна мелодія сповнює помешкання. Здається, бринить у ній і гомін рідних дібров, і різноголосий спів пташок, і миротворне кумкання жаб... І все це — імпровізація...

Послухавши якось гру Василя, відомий скрипаль Ерденко, який жив тоді у Старому Осколі, сказав: «Цей музикант грає серцем, а серце його, видно, багато чого може розповісти людям...» І знаменитий музикант не помилився.

Коли Василькові минуло 9 років, батьки віддали його в школу-інтернат для сліпих дітей у Москві, де навчали не тільки грамоти за системою Брайля та ремесла, а й основам музики. Отож Василь мав змогу поглиблювати свої музичні знання. Але у Василя було ще одне захоплення — казки. Дуже швидко опанувавши в школі азбуку для сліпих, він частенько читав уголос книжки тим дітям, яким грамота давалася важче. А коли геть усі книжки з шкільної бібліотеки було перечитано, Василько почав сам вигадувати казки. Розповідаючи їх своїм однокласникам, він для переконливості шарудів сторінками, немовби читав...

У школі панувала гнітюча атмосфера черствості, бездушної казенщини, шовінізму, але Василько — дотепний, розумний хлопчик — вже тоді виявляв нестримний потяг до волі і нескореності. Врешті про це добре розказано в автобіографічному оповіданні «Сторінка з мого шкільного життя».

1908 року Василь Єрошенко успішно закінчує Московську школу і починає працювати в оркестрі сліпих. Влітку 1911 р. їде з гастролями на Кавказ. За короткий час по закінченні школи Василь об’їздив чимало великих міст Росії, виступаючи з концертами. Деякий час грав у оркестрі при московському ресторані «Якір».

Та обдарованого допитливого юнака таке життя почало гнітити: вій страждав через брак книжок, неможливість вчитися далі, поповнювати свої знання.

Незабаром доля усміхнулася Василеві. У ресторані, де він грав, часто обідала одна інтелігентна особа — вчителька іноземних мов. Мимохіть вона звернула увагу на білявого стрункого юнака з дивним нерухомим поглядом великих синіх очей. Скоро вони познайомились. Від неї хлопець дізнався, що в Лондоні є Академія музики для незрячих. Василь почав благати свою добру фею довідатись, чи не приймуть його туди. Учителька пообіцяла допомогти усім, чим тільки зможе. (За словами есперантиста з Латвії, доброго Єрошенкового знайомого Інтса Чаче, то була рідна сестра Льва Толстого Анна Миколаївна Шарапова-Толстая, — можливо, комусь із дослідників пощастить знайти документальне підтвердження цікавого факту!). Та в глибині душі жінка дуже мало вірила в успіх: не уявляла, як зможе сліпий безпорадний хлопець, не знаючи іноземних мов, без поводиря, здійснити таку далеку подорож. Жодного підручника з іноземних мов для сліпих тоді взагалі ще не існувало.

Зарадив справі небіж учительки, 15-річний гімназист, що захоплювався міжнародною мовою есперанто. Ця створена 1887 року варшавським лікарем Людвігом Заменгофом легка допоміжна міжнародна мова стала згодом провідною зорею в житті Василя Єрошенка і не раз ставала йому в пригоді на його нелегкому шляху.

Поки вчителька списувалася з Лондонським королівським коледжем для сліпих, 15-річний педагог акуратно щодня приходив до Василя і навчав його есперанто. Взагалі що мову, яка в 10-12 разів легша за будь-яку іноземну мову (недарма Французька Академія назвала її «шедевром простоти і логіки»!) непідготовлена людина може вивчити за 4-5 місяців. Василь Єрошенко досконало вивчив її на слух всього за два місяці, вражаючи свого юного вчителя надзвичайною пам’яттю і працездатністю. Нарешті з Лондона надійшло офіційне запрошення і віза. Друзі почали лаштувати Василя в далеку дорогу.

Готуючись заздалегідь до своєї першої закордонної поїздки, Василь відкладав гроші на ту мандрівку. І тепер, взявши в оркестрі відпустку на півроку, він купує на свої скромні заощадження залізничний квиток 3 класу до Лондона і сам-один вирушає до Англії.

А тим часом його юний друг і учитель пише своїм приятелям-есперантистам у Бресті, Варшаві, Кельні, Брюсселі, щоб ті зустрічали Єрошенка, всіляко сприяли йому у поїздці. Написав він і есперантистам в Англії. Було це на початку 1912 року.

З свого боку інші московські есперантисти також встигли попередити листовно делегатів УЕА (Універсальної Есперанто Асоціації, що існує й нині) у Німеччині, Бельгії, Франції, і по дорозі Єрошенка скрізь зустрічали і охоче надавали допомогу численні незнайомі друзі-однодумці, об’єднані чудесною мовою миру та дружби між людьми — есперанто.

У Лондоні Єрошенко відвідував коледж для сліпих, вивчав англійську мову, часто бував у бібліотеці, де самотужки поглиблював свою освіту. Водночас вчився і в Академії музики для сліпих по класу скрипки. Жадоба знань була у нього безмежна.

Жив Єрошенко перший час в одній лондонській родині есперантистів, що прийняли його як рідного сина, доглядали, дбали про нього, аби не почував він себе самотнім і знедоленим на чужині. Тоді ж таки з’явився перший вірш Єрошенка на мові есперанто, що починався словами: щасливішої людини за мене немає в світі — я бачу сонце, бачу світло...

В Англії В. Єрошенко не гаяв марно жодної години і незабаром так досконало опанував англійську мову, що написав кілька казок для дітей. Вони вийшли в світ і привернули увагу видатних англійських критиків, які дуже схвально відгукнулися про творчість молодого письменника у тогочасній англійській пресі.

Через деякий час Єрошенко ненадовго їде до Франції, вивчає там французьку мову, слухає лекції в Сорбоннському університеті і вже мріє про нові подорожі до далеких незнаних країв.

Та поки що вій повертається до Англії. Молодий музикант навчився натхненно виконувати на скрипці найскладніші п’єси Паганіні, твори Чайковського і Глінки. Водночас він встиг за ці роки заразитися духом соціалізму: волелюбна бунтарська вдача потягла його до політичних емігрантів Англії, марксистів. За зв’язок і постійні зустрічі з цими «неблагонадійними елементами» Єрошенка було виключено з «Normal Hoyal College» — «Нормального королівського коледжу» й Академії. Отже, офіційно вищої освіти він так і не завершив.

Єрошенко повертається до Росії і одразу приїздить до свого рідного села Обухівки. З собою Василь привіз англійську друкарську машинку по Брайлю — «Стенсбі», на якій друкує свої вірші. Та неспокійна, непосидюща вдача не давала йому довго засиджуватися на одному місці. Широкий світ владно кликав його до себе, і Єрошенко знову починає лаштуватися в дорогу.

Ще в Англії запланував собі мандрівку до «країни ранкового сонця» — Японії. Повернувшись на батьківщину, Василь починає самотужки вивчати японську мову. Незабаром за відрядженням російського товариства есперантистів Єрошенко їде до Токіо, де починає викладати есперанто у столичному університеті.

З того часу і починаються його тривалі мандри по Сходу — воістину легендарні роки життя.

До Токіо він прибув за кілька місяців до початку Першої світової війни. Вірний своїй невгамовній, жадібній до знань та всього нового вдачі, Єрошенко розгортає бурхливу діяльність. Викладає есперанто в університеті; поглиблено вивчає японську мову, літературу, філософію, фольклор, мистецтво; працює в школі для сліпих; опановує мистецтвом японського масажу, яким — за національною традицією — досконало володіють усі сліпі Японії. Тут наш земляк знайомиться з активними діячами соціалістичного руху Японії, письменниками, журналістами. Вони щиро й сердечно прийняли в своє коло мудрого і цікавого чужоземця, допомогли йому швидше пізнати побут і звичаї японського народу, тяжке життя трудового люду, його страждання, мрії, сподівання.

Минуло всього півтора року, і ось уже в тогочасних токійських газетах та журналах з’являються перші оповідання та вірші молодого письменника з незвичним для японців українським прізвищем — Єрошенко, що звучало у їхній вимові як «Айлосяньке» чи «Айрошяньке».

Його літературним дебютом в Японії було автобіографічне «Оповідання про ліхтарик», надруковане у журналі «Кібо» («Мрія») 1910 року. Слідом з’являється друге оповідання — «Дощ іде», що привернуло увагу широких читацьких кіл своїм тонким ліризмом, поетичністю.

Незабаром Єрошенко стає одним з найпопулярніших письменників «країни ранкового сонця», а згодом його починають називати класиком японської літератури. Ім’я його стоїть в японській енциклопедії поряд з іменами найславетніших культурних діячів і письменників. Ще в 20-ті роки в Японії було видано три збірки Єрошенка («Пісні досвітньої зорі», «Останнє зітхання» і «Заради людства»). А в 1959 і 1961 роках там двічі було перевидано тритомні зібрання його творів і опубліковано докладну монографію професора Такасугі Ітіро «Сліпий поет Єрошенко» (1956 р.).

З перервами Єрошенко прожив у Японії сім років (1914—1921). Там він сформувався як письменник і поборник ідеї миру та дружби між усіма народами земної кулі.

1915 року Єрошенко ненадовго виїздить на острів Хоккайдо, 1916 року відвідує міста Йокогаму та Міто, де виступає з лекціями на теми есперантського руху, публікує у місцевій пресі цікаву статтю «Жіночі образи в сучасній російській літературі». Але таких короткочасних поїздок йому було замало. І от починаються його славетні мандри по країнах Сходу, вивчення цікавого й маловідомого європейцям фольклору, звичаїв і побуту далеких загадкових країн. Ім’я Василя Єрошенка раз у раз з’являється на сторінках періодичної преси у Сіамі (Таїланді), Індії, Бірмі, Китаї. Захоплення цим невтомним мандрівником, музикою, поетом, казкарем, просвітителем, педагогом, знайомство завдяки йому з російською та українською літературою прокочувалося хвилями у країнах Сходу.

То були роки, коли в Індії, Бірмі, Японії, Китаї зростав і ширився національний визвольний рух, боротьба проти залишків феодалізму й колоніалізму. Тому зерна Єрошенкового революційного романтизму, гуманізму падали на вдячний ґрунт. І в творах Василя Єрошенка знаходимо палку підтримку визвольної боротьби народів Сходу за свою свободу і незалежність.

...Через Гонконг і Сінгапур Єрошенко прибув на пароплаві до столиці Сіаму — Бангкока. Хотів організувати там школу для сліпих, але потрібних коштів не знайшлося. Він починає вивчати тайську мову, записує народні казки, легенди, знайомиться з життям трудового люду, його побутом, повір’ями тощо.

Через півроку його шлях проліг до Бірми.

З невеликою валізою та гітарою прибув до омріяної казкової країни, яка давно причарувала Єрошенка своєю тисячолітньою культурою і різноплемінною мовою, легендами, джунглями, що обступили річку Іраваді, спекотним сонцем у зеніті, горами, океаном, пагодами Мандалаї і храмами Ави, мандрівними акторами зі своїми яскравими виставами — пве... Та найбільше вабив Єрошенка чарівний світ бірманської казки. Саме тут поталанило і освітнім намірам Єрошенка — його запросили на посаду директора школи для сліпих у місті Моулмейні.

Як свідчать дослідники, прибуття Єрошенка у січні 1917 року до Моулмейна, де ніколи доти не бачили жодної людини з України, викликало справжню сенсацію. Чимало цікавих приходило навіть з далеких місць до школи, аби хоч краєчком ока побачити сліпого гостя з незнаної країни та почути його чудові пісні.

У Василя Яковича був чистий, приємного тембру голос. Він дуже любив співати, знав безліч пісень і ніколи не змушував себе довго прохати. Куди б не закинула його доля й непосидюща мандрівницька вдача, він палко і невтомно популяризував свої улюблені ще з дитинства українські народні пісні й музику. Минав якийсь час, і під акомпанемент його вірної супутниці — шестиструнної гітари — ці пісні починали співати й нові його друзі. А побратимів Василь Єрошенко умів знаходити всюди, бо мав веселу невсипущу натуру і справедливе, добре серце, що було сповнене любов’ю до простих людей, бажанням робити їм добро, полегшувати їхню важку долю. І вони це добре розуміли, цінували і завжди відповідали Василеві Єрошенку щирою приязню...

У Бірмі Єрошенко одразу заходився знайомитися з побутом і звичаями країни, вивчати народну творчість і буддизм. Улітку він разом зі своїми учнями вирушає в подорож по країні, відвідує Рангун, Мандалай, записує бірманські казки, перекази, легенди.

У листі до своїх японських друзів Єрошенко писав:

«Я тепер захопився воістину прекрасними буддійськими легендами. Це невичерпний матеріал. Переді мною розкривається новий, досі не знаний мені світ. Багата символіка, повна прихованих таємниць і загадок. У порівнянні з цими легендами перекази християнства та ісламу здаються надто наївними. Якби я прожив у цій країні навіть усе життя, то однаково не зміг би збагнути всієї глибини їх змісту...»

Василь Єрошенко чи не перший познайомив зарубіжних читачів з чудесним, неповторним світом бірманської казки та легенди. Перші його публікації вийшли у японському журналі для юнацтва «Сенен Курабу». В цій книжці подається одна з тих легенд. В ній виразно передано прагнення простого народу Бірми до свободи і справедливості, до миру н дружби між людьми.

Єрошенко накреслює собі маршрут — через Індію, Афганістан і Середню Азію...

1918 року він приїздить до Калькутти.

Йому довго не давали дозволу на виїзд до Радянського Союзу, а потім у 1919 році, за розпорядженням англійських властей, Єрошенка як «більшовицького агента» було заарештовано і вислано за межі країни.

У Владивостоці, що був тоді в руках білогвардійців, мав відбутися над ним суд. І Єрошенко вирішив тікати. Вірні друзі допомогли йому в цьому. Коли англійський пароплав, на якому плив Єрошенко, пришвартувався у Шанхаї, китайські кулі через корабельного лікаря передали Єрошенку костюм вантажника, маленьку шапочку з косою і флакон жовтої фарби для обличчя. Переодягнений, загримований, він загубився серед вервечки китайських кулі і з великим кошиком на спині зійшов з пароплава на берег.

В китайських газетах того часу довго писали про сміливу втечу сліпого поета.

З Шанхая Єрошенко знову повертається до Японії і одразу потрапляє у вир політичного життя. Стає членом товариства «по вивченню і розповсюдженню соціалізму», знайомиться з революційними діячами Японії, активно включається в роботу товариства «Гьомінкай» («товариство пробудження народу»), 1921 року за участь у першотравневій демонстрації японська поліція заарештовує його, але незабаром випускає. У тому ж місяці Єрошенко бере участь у роботі II з’їзду Соціалістичної японської ліги, і його вдруге заарештовують. 28 травня 1921 р. японський уряд видає наказ про висилку Єрошенка з Японії «за пропаганду небезпечних ідей».

Про цю сумну сторінку з життя сліпого письменника ми дізнаємося з цікавої статті І. Можейка та А. Узянова «Він це бачив» (журнал «Азия и Африка сегодня», 1967 р., № 4-5), а також зі спогадів японських письменників Акіти Удзяку та Егуті Кійосі та з нарису самого Єрошенка «Прощай, Японіє!».

«28 травня, — писав Акіта Удзяку, — у нас назавжди відняли Єрошенка».

Пізно ввечері до будинку, в якому мешкав Єрошенко, вдерлося четверо поліцаїв. Наказали йому негайно йти за ними. Хазяїнові дому пощастило умовити їх почекати до ранку. Проте опівночі біля будинку зібралася юрба «вірнопідданих». «Як він сміє не виконувати розпорядження міністра внутрішніх справ! Сліпий, а зухвалий!» — кричали вони. Відтак висадили браму і вдерлися до кімнати Єрошенка на другому поверсі. Тут і потім по дорозі до поліцейської дільниці фанатики монархізму жорстоко, по-звірячому били сліпого поета, волокли його напівпритомного по кам’янистій вулиці Сіндзюнку.

У поліції з ним поводились, як свідчить Егуті Кійосі, «гірше, ніж з бродячим псом».

...У темному кутку брудної кімнати, сидячи навпочіпки, він перебирав навпомацки свої речі і тихо промовляв: «Оце віддайте кому-небудь... Це мені не треба... А це я візьму з собою».

Офіцер підганяв, штурхаючи палицею у зігнуту спину сліпого. Сам начальник поліції Кавамура наказав закінчити висилку «червоного бунтаря» якнайшвидше. Побоювались заворушень. Офіцер знав, що біля входу в поліцію вже стоять якісь підозрілі люди. Дехто з клуночками — принесли передачу заарештованому.

Офіцер сказав їм: «Не вмре. Ми його годуємо, щоб не здох з голоду», — і наказав відігнати людей кийками.

Того ж вечора Егуті Кійосі, поспішаючи, аби не запізнитися до виходу ранкової газети, занотовував по пам’яті останню промову заарештованого Єрошенка, що він її допіру виголосив на зборах Соціалістичної ліги.

А в поліції надміру пильні японські чиновники сумнівалися навіть у його сліпоті. Вони дійшли до того, що грубо роздирали йому повіки. «Чи пробудився сором в їхніх ницих душах, коли вони переконалися, що він справді сліпий? Якби вони були людьми, то наклали б на себе руки від сорому», — з обуренням і гнівом писав Егуті Кійосі у газеті «Еміурі сімбун».

Провести Єрошенка до пристані дозволили тільки двом — кореспондентові газети «Асахі сімбун» та перекладачеві з поліції порту Цугура.

...У третьому класі пароплава «Ходзан-мару» нічим були дихати. Єрошенко попросив дозволу провести останні хвилини на палубі. Сподівався, що друзі все-таки прийдуть попрощатися з ним. Але поліція мала щодо цього найсуворіші розпорядження... Ніхто не прийшов до пароплава.

4 червня 1921 року Василь Єрошенко назавжди розпрощався з Японією. У супроводі поліцейського, зі своїм скромним багажем — валізою та гітарою — прибув до Владивостока. Японські власті одразу конфіскували всі його книжки та особисті речі. Дозволили взяти тільки один його портрет роботи відомого японського художника Цуруто Горо (другий його портрет, що належав пензлеві одного з найвідоміших японських художників Накамура Цуне, висів на той час в імператорській галереї у Токіо).

Пізніше Єрошенко згадував: «...Коли я заявив, що зі мною немає ні копійки грошей і що уряд Японії грубо порушив закон, конфіскувавши моє майно, поліцейський комісар... ввічливо зауважив, що Єрошенко не може розраховувати на інше до себе ставлення з боку властей країни ранкового сонця...»

Проїхати через Маньчжурію до Москви, як планував Єрошенко, не пощастило. І на запрошення товариства китайських есперантистів він їде до Китаю. Кілька місяців прожив у Харбіні, а з жовтня 1921 р. починає викладати есперанто в Шанхайському університеті. Тут він пише мовою есперанто свої поетичні «Оповідки зів’ялого листочка», де бринить щире уболівання за долею простого трудового народу. Автор не приховуй своєї глибокої ненависті до ненажерливих китайських та чужоземних бездушних багатіїв-можновладців. З сумом пише він про те, як згубно впливає на молодь Китаю капіталістична цивілізація, як розтліває вона юнацькі душі. Обурює його те, що «люди старшого покоління торгують своїми принципами, продають і перепродують свою батьківщину, зраджують свій народ». І з грудей великого людинолюбця, палкого інтернаціоналіста виривається гірке запитання: «О, що сталося з цим народом! Що сталося з цією країною? Невже загинув великий дух народу, невже навіки зломлено його героїчну душу?..»

Так, він умів любити і ненавидіти всім серцем. Зневажав усіляке насильство, жорстокість, несправедливість, війни. Все життя супроводила його романтична і, може, трохи наївна мрія про вселюдське щастя, рівність, братерство і волю, про дружбу і вічний мир на землі. І як антитезу зустрічаємо ми в його творах прокляття війні, що несе людству страждання, кров і муки. Ці мотиви виразно вчуваються в багатьох творах письменника, особливо в алегоричній казці «Квітка Справедливості» та в ритмізованій баладі у прозі «День всесвітнього миру», пройнятій гірким сумом за мільйонами полеглих на полях Першої світової війни...

Відірваний від своєї оновленої батьківщини, переслідуваний похмурою безрадісною дійсністю, Єрошенко часто поринав у ясний світ фантазій і мрій. І тоді він жив у створеному та виплеканому його багатою уявою царстві братерства, добра і справедливості. Одна з його написаних у той час ліричних казок так і зветься «Країна мрії». Письменник жваво уявляє чудову країну, острів Щастя серед моря Вічної Любові. На тому острові тече ріка Невичерпної Радості, розквітають прекрасні квіти Вірності й Довіри. Там височить, здіймаючись до ясного неба, гора Свободи, сходять сонце Правди і місяць Справедливості, сяють чудові зорі Мистецтва...

Написана в той час алегорична казка «Квітка Справедливості» виразно перегукується з ранньою творчістю Максима Горького. Мужній Принц, що з радістю вирвав своє серце з грудей, аби зростити на щастя людям чарівну квітку Справедливості, нагадує горьківського Данко.

А як актуально й пророче звучить ця написана майже півстоліття тому світла казка, який біль і тривога за майбутнє людства проймає її! Автор, немов пророк-ясновидець, здається, бачить попереду страхіття і попіл Хіросіми та застерігає людей від загрози страшних смертоносних воєн і розбрату, коли пише про те, що «над багатьма країнами нависла сіра тінь свинцю і попелу». Справді, віще, «видюще» серце було у цього сліпого казкаря-поета, багато дано було йому бачити і відчувати цим серцем, що до останнього подиху билося любов’ю до людей...

На початку своєї літературної діяльності Єрошенко ще не завжди бачив реальні шляхи визволення людства. Проте, будучи «революціонером по натурі» (так назвав його відомий японський письменник Акіта Удзяку), він мріяв побачити колись усіх людей вільними і щасливими. І не тільки мріяв. Своїми творами утверджував високий гуманізм, рівність, братерство, право людини на волю і працю. Прищеплював читачам людську гідність. Кликав до діяння. В алегоричній, філософській казці «Вежа для падіння» письменник саркастично, гостро розвінчує бездіяльність, порожню ілюзійність, химери безплідного мрійництва, будування надхмарних замків тощо.

Прокляття рабству проголошує письменник у казці «Тісна клітка». Краще смерть, аніж жалюгідне животіння в неволі — такий лейтмотив цього твору, що виховує у читача зненависть до насилля і непереборний потяг до волі.

Людина незряча, приречена на вічну пітьму, Єрошенко силою свого духу піднісся над власною трагедією — в серці його жила непогасна любов до світла, до сонця. Ніби язичник-сонцепоклонник, славить він золоте світило — джерело всього сущого на землі. Цей мотив з особливою силою звучить у чарівній казці «Серце орла» з її молитвою — орлиним гімном сонцю, під акомпанемент якого зростають і мужніють молоді орлята, готуючись до життєвих битв, Два наївно хоробрих метелики із мудрої казки «На березі» поклали собі за мету будь-що повернути людям сонце, щоб воно не зникало, не ховалося за обрій ніколи, і загинули в нерівній боротьбі зі стихією, не долетівши до життєдайного світила. Але вони залишили заповіт людям — завжди і всюди прагнути світла, сонця і заради цього, коли треба, офірувати навіть власним життям.

Гімн хоробрим, нескореним, мужнім — казки Єрошенка...

У жовтні 1921 року в Токіо вийшов перший номер прогресивного журналу «Танемаку хіто» («Сіяч»), що об’єднав навколо себе чимало передової інтелігенції, а серед них і добрих друзів Василя — японських письменників і журналістів Акіта Удзяку, Егуті Кійосі, Комітіка Ітіко та інших. Серед співробітників і авторів журналу «Сіяч» поряд з Анатолем Франсом та Анрі Барбюсом названо і Василя Єрошенка. У вступній статті часопису говорилося:

«Колись людина створила богів. Тепер ця людина вбила богів... Але у перелицьованій формі вони існують у всьому. Богів треба знищити... Ми боремося за істину сьогодення. Ми господарі життя. Хто заперечує життя, той не людина нашого часу. Ми захищаємо істину революції в ім’я життя. Саме тут і підносить свій голос «Сіяч» разом з однодумцями всього світу!»

З декларацією журналу «Сіяч», як вірно підмітив Р. Бєлоусов, перегукується казка Єрошенка «Час-Мудрець». Письменник закликає у ній розбити вщент кам’яних ідолів, яким віками сліпо поклонялися й приносили жертви темні, затуркані люди.

«...Я вірю, — проголошує своє кредо автор, — що людство кінець кінцем прийде до свободи, рівності, братерства й справедливості. Я вірю, що цей бездольний світ вирве владу у тих, хто її загарбав, визволить кволих і злидарів від неймовірних страждань. Настане царство любові, де пануватимуть борці за щастя людей. Дні і ночі я мрію про цей час. Та коли я бачу, як молодь вивчає історію тільки для того, щоб повторити помилки й злочини батьків і дідів, коли я чую, як юнаки крокують під барабанний бій, мені стає моторошно за майбутнє людства. Коли я дізнаюся, що люди у побуті, в суспільстві, у політиці хочуть повторити помилки і злочини минулого, мені стає боляче. І я боюся в ці хвилини, що нитка горя людського ніколи не урветься. Для мене нема нічого страшнішого за таку думку...»

Живучи в Шанхаї, цьому гамірливому місті-гіганті, Єрошенко почував себе зовсім самотнім і дуже сумував (недарма він писав у своїх «Оповідках зів’ялого листочка», що людина тут самотніша, ніж серед пустельних і безлюдних хребтів Гімалаїв). Найбільше позначилося це на поезії «Зневірене серце», написаній мовою есперанто 1921 року в Шанхаї. Коли читаєш її, мимохіть згадуєш такі знайомі і близькі ще з дитинства рядки Кобзаря:

...А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки...

Звичайно, і масштаби не ті, і глибину та силу сарказму й нещадно викривального пафосу порівняти не можна,— у Єрошенка вони значно вужчі і, сказати б, інтимніші, більш прив’язані до свого власного життєвого досвіду,— проте вплив гнівної поезії Тараса Шевченка безсумнівний, перегук мотивів безперечний. Вона — та спільність — і в гострому засудженні ницості та підступності, і в драматичній настроєності чистих і чесних людинолюбних сердець, пригнічених однаковими обставинами, і в поетиці. Наводимо повністю поезію «Зневірене серце», де бринить розпач й безнадія — риси взагалі не властиві великому життєлюбцеві і невтомному трудівникові Єрошенкові:

Блукав я по світу, шукаючи долі,
Так мріяв знайти я братів на землі!
Та скрізь зустрічались потвори — не люди,
Чи мавпи підступні, насмішники злі.
На дружній привіт скалять гострії зуби,
На потиск руки так і жди, що куснуть
За братній цілунок вам плюнуть у душу,
По-зрадницьки підло за шаг продадуть.
Я друга шукав з теплим усміхом щирим,
Із серцем ласкавим, гарячим та вірним,
Та марно,— знаходив лиш гарпій отруйних
Чи, ладних встромить в тебе пазури, звірів.
Знесилився я, відпочинку бажаю,
У грудях глибоко — вітчизна кохана.
А в серці на дні ледве жевріє мрія:
Чи знайду тебе, побратиме жаданий?..

Єрошенко тяжко переносив не лише самотність, а й відсутність суспільно корисної роботи для себе — така вже в нього була вдача. І коли йому запропонували (за рекомендацією Лу Сіня) викладати есперанто в Пекінському університеті — радо погодився.

У лютому 1922 року Єрошенко прибуває до Пекіна, знайомиться з Лу Сінем і на дружнє запрошення поселяється в його домі, у тихому завулку Бадаовань.

Єрошенко, з його начитаністю, знанням європейських і східних мов, умів, як свідчать дослідники, привертати до себе серця, завойовувати симпатію. Вони швидко стали великими друзями: Лу Сінь і Єрошенко. Вечорами привітно світилася лампа в кімнаті Єрошенка (він любив працювати ночами). Приходив Лу Сінь, зручно вмощувався на канапі, і далеко за північ снувалася цікава розмова. Коло їхніх бесід було дуже широке — Китай, Японія, література, побут народу, мистецтво, далека Україна…». Згодом Лу Сінь писав у своїх спогадах, що він щиро полюбив цього вічного бурлаку, бо відчув у ньому самобутню талановиту натуру, людину з великим і чуйним серцем. І не тільки полюбив, а й почав перекладати його твори на китайську мову. Майже ціла книга в 20-томному виданні творів Лу Сіня — його переклади японських казок Єрошенка та післямови до них... Крім казок, що вийшли окремою збіркою в Китаї, Лу Сінь за допомогою автора переклав також і п’єсу Василя Єрошенка «Рожеві хмарки», що вийшла окремим виданням у 1923 році.

За свідченням біографів Лу Сіня, саме в ці роки великий китайський письменник, очевидно, не без впливу Василя Єрошенка, знову, як замолоду, захоплюється літературою.

Прогресивна інтелігенція Пекіна зацікавилась Єрошонком. Сліпий поет часто виступав на літературних вечорах З українських пісень, за словами його племінниці В. І. Сердюкової, дядько її особливо любив дві мелодії на слова Тараса Шевченка — «Заповіт» та «Реве та стогне Дніпр широкий», а також такі популярні в народі пісні, як «Розпрягайте, хлопці, коні», «Закувала та сива зозуля» та ін. Це ж саме підтвердила і гість Спілки письменників України, відома перекладачка на японську мову творів А. Чехова, М. Горького, Ф. Достоєвського 74-річна Йосіко Юасасан з Токіо, що в травні 1968 року побувала у Києві і розповіла про своє знайомство і зустрічі з Василем Єрошенком, його концерти, високий, чистий, приємний голос, його незабутньо-чарівні, зворушливі пісні, які й досі — через 50 років — бринять у її пам’яті.

Влітку 1922 року Єрошенко їде до столиці Фінляндії Хельсінкі на XIV Міжнародний конгрес есперантистів. А наступного, 1923 року, його запрошують на XV Міжнародний конгрес есперантистів у Нюрнберг, де під час конкурсу читців-декламаторів Єрошенко завоював першу премію за читання свого власного вірша «Віщування циганки». Тоді ж таки він узяв участь і в III Міжнародному конгресі сліпих есперантистів.

Повернувшись до Китаю, Єрошенко їздить по країні, виступає з лекціями про радянську літературу, бере участь у дискусії про китайський театр, друкує літературознавчі статті, викладає есперанто і надовго залишає по собі добру пам’ять у серцях передової китайської молоді.

Та думка про повернення на батьківщину не залишає його ані на мить. І ось у квітні 1923 року Єрошенко вирушає до рідної омріяної батьківщини.

Передусім відвідав своє рідне село Обухівку, родичів і близьких, а потім — після тривалої гостини в коханому краї — поїхав до Москви, де з 1924 року працює перекладачем у Комуністичному університеті трудящих Сходу. Водночас — найактивніша участь в організації навчання сліпих, виступи в періодичній сліпецькій пресі зі статтями про життя трудящих за рубежем, переклади суспільно-політичної літератури на японську мову, листування зі своїми численними друзями-есперантистами по всьому світі, — Єрошенко лишився вірний собі, своїй бурхливій непогамовній вдачі.

Того ж таки 1924 року він їде до Відня для участі в роботі IV Міжнародного конгресу сліпих есперантистів, де було так багато цікавих зустрічей з давніми друзями і однодумцями.

Та ось «муза далеких мандрів» знову владно покликала його в дорогу. 1929 року він вирушає на далеку й сувору Чукотку, де працює його молодший брат-ветеринар. За Полярне коло Єрошенка привів і великий інтерес до побуту й фольклору чукчів.

Кілька місяців провів Василь Якович серед гостинних, доброзичливих мешканців Півночі. Чукчі щиро полюбили лагідного сліпого чоловіка, який охоче розповідав їм свої казки про хоробрих і мужніх людей.

А втім, за свою допитливість Єрошенко мало не заплатив життям. Одного разу він поїхав на собаках без провідника у тундру. Дорога була далека — понад 70 кілометрів. Десь на півдорозі здійнялася люта хурделиця. Несподівано собача упряжка відірвалася від саней і за хвилину розтанула в шаленій сніговій круговерті. Безпорадний' сліпий чоловік лишився сам-один серед безмежної розбурханої стихії...

Згодом у колі друзів і рідних Василь Якович з гумором, що не зраджував його ніколи у житті, розповідав про цю пригоду: «Веселого у моєму становищі було мало. Невдовзі я відчув, що наді мною виріс цілий сніговий замет. На щастя, вожак їздових собак виявився напрочуд розумною твариною. Через кілька годин він разом з усією упряжкою повернувся по сліду, розгріб снігову кучугуру. Я назавжди запам’ятав цей день. Розумний пес радісно заскавучав, лизнув моє обличчя, немовби просячи пробачення за спою провину...».

Саме в ті тривожні години, що легко могли стати останніми в його житті, живцем похований під снігом, Єрошенко і склав у пам’яті деякі свої чукотські казки. З романтичної й небезпечної подорожі письменник привіз, крім нових казок, ще кілька віршів та нарис з життя сліпих Чукотки — «Зустрічі на Чукотці» і незабаром частину цих матеріалів опублікував у журналі «Жизнь слепых». Серію казок та нарисів під назвою «Із життя чукчів» було надруковано також мовою есперанто за кордоном — у журналі для сліпих «Есперанта Лігіло», що виходив у Будапешті. Дещо з’явилось у Японії та інших країнах.

У 1929—1931 рр. В. Єрошенко працює у Нижньогородській профтехшколі для сліпих, викладає математику і російську мову. Потім деякий час він — коректор 19-ї Московської друкарні рельєфного шрифту. 1932 року Єрошенко їде до Парижа як делегат XXIV Міжнародного конгресу есперантистів. Наприкінці 1934 р. Наркомос Туркменії запрошує Єрошенка налагодити освіту сліпих у республіці. Письменник радо погоджується. Понад 11 років прожив він у Туркменистані, спочатку в Ашхабаді, а з 1935 р. — в старовинній фортеці Кушка. Тут він став директором першого в республіці дитячого будинку-інтернату для сліпих, викладає у школі англійську мову, одночасно вивчає мову пушту. А взагалі Єрошенко — людина феноменальних здібностей — знав дванадцять іноземних мов: англійську, французьку, німецьку, японську, китайську, бірманську, тайську, хінді, есперанто, туркменську, чукотську і пушту. Уже згадуваний латиський есперантист-ветеран Інтс Чаче, який зустрічався з Василем Єрошенком на XIV та XV Міжнародних конгресах есперантистів у Хельсінкі та Нюрнберзі і два тижні прожив з ним в одній кімнаті, стверджує, що сліпий письменник вільно володів сімнадцятьма іноземними мовами, серед них, крім уже згаданих, — санскритом, латинською, італійською, іспанською та португальською. А разом з російською та українською це складає вже солідну цифру — дев'ятнадцять. 1936 року він розробив туркменську абетку для сліпих, котру було визнано «найкращою з усіх, складених доти».

Давній друг Єрошенка сліпа вчителька музики есперантистка Зінаїда Іванівна Шаміна згадує про спільну роботу з Василем Яковичем у дитбудинку на Кушці як про найкращі роки за всю її довгу викладацьку діяльність. Пригадує, зокрема, як, за ініціативою Єрошенка, маленькі сліпі туркмени, таджики та узбеки задумали одного разу зробити приємний сюрприз своїм сусідам — переселенцям з України, колгоспникам села Моргунівки — і влаштувати для них концерт. Єрошенко сам узявся навчати своїх малих учнів правильно вимовляти слова українських пісень, котрі пам’ятав ще з дитинства. Концерт пройшов з великим успіхом. По тому Василь Якович запропонував поставити дитячу оперу Лисенка «Коза-дереза» і сам виконував у ній мало не всі закулісні «ролі»: був режисером, консультантом з української мови, давав поради по гриму й декораціях, зчиняв шумові ефекти за сценою... Отож, як видно з цього епізоду, Єрошенко ніколи не цурався і не забував мови свого дитинства. Це підтвердила у своєму приватному листі до автора цих рядків і сестра В. Я. Єрошенка Марія Яківна Безуглова. «Вася завжди писав «українець», бо дідусь і тато були українці і завжди вдома розмовляли по-українськи», — пише вона і додає, що й на вулиці в селі Обухівці завжди розмовляли «простою українською мовою», і обухівців, коли вони приїжджали до сусідніх сіл, дражнили «хохлами».

Після Великої Вітчизняної війни, в 1945 році, Єрошенко повернувся до Москви. Викладав англійську мову в школі для сліпих, під час літніх канікул їздив до Обухівки.

1950 року Єрошенко знову поїхав до Середньої Азії. Оселився в Ташкенті. Викладав іноземні мови у вечірній школі для сліпих. Наприкінці 1951 року здоров’я його погіршало, і він виїхав до Москви, де в колі вірних друзів і зустрів новий 1952 рік.

Підступна хвороба підточувала сили письменника, і він почав збиратися у рідний край, до Обухівки. Плекав ще дерзновенний задум: разом із своєю собакою-поводирем пройти пішки від Обухівки до Владивостока. Що ж, він був фізично витривалою людиною, спортсменом; гімнастика, плавання, шахи, тривалі прогулянки його улюблений відпочинок (1938 року на шаховому турнірі він навіть зайняв третє місце серед найсильніших шахістів Радянського Союзу). Він би міг пройти пішки через усю країну, якби не страшна хвороба. Дні його були злічені, хоч цього ще не відав Єрошенко, але відчув: велика подорож йому вже не до снаги.

І все-таки він до останку лишився вірний своїй романтичній вдачі. Захотілося йому перед смертю поїхати до Якутії, почути, як шумить тайга і виють дикі звірі у хащах. І він здійснив свій намір. Щоправда, пробув у Якутії недовго. З досвідченим старим мисливцем ходив у тайгу. Ночами наслухав, як виють хижаки, як задумливо шумить праліс. Цікавився побутом сибірських племен, їхніми звичаями, казками, піснями.

У травні 1952 року заїхав попрощатися до сестри Марії у Харків, а звідти — назавжди до Обухівки.

Щось було знаменне і величне в цьому: об’їздивши і обходивши мало не півсвіту, повернувся до рідного села доживати останні дні. Проте, незважаючи на страшні болі шлунка, вперто працював. Уночі писав, а вдень приймав гостей. До його скромної господи щодня приходили колгоспники, вчителі, діти. Розповідав про далекі країни, читав свої твори, давав поради.

Щоразу частішими гостями були й медики.

...Поважний лікар і гадки не мав, що цей сліпий чоловік знає латинську мову. Тож і не звернув уваги, як несподівано зблід його пацієнт, почувши латинське слово «канцер» (рак), сказане асистентові...

Тепер Єрошенко вів лік дням життя, упорядковував свої записи й архіви...

У серпні 1952 р. він писав З. І. Шаміній: «...Почалася агонія. Мучусь страшенно, і ніхто не скаже, коли це скінчиться: через день, тиждень чи, може, через кілька місяців...»

Восени 1952 р. Єрошенко прислав З. Шаміній свою останню фотокартку: він сидить у глибокому плетеному кріслі, відкинувшись на подушки. Висохлі вузлуваті пальці міцно тримають зшиток із брайлівських аркушів, неначе бояться випустити те, що його ще зв’язує з життям. Обличчя спокійне, але зосереджене: він ніби прислухається до звуків минулого, згадує пройдений шлях.

«Таким він і зберігся у моїй пам’яті: закоханий у життя і спокійний перед лицем смерті», — пише у своїх спогадах З. Шаміна.

За три дні до смерті Василь Єрошенко закінчив свій останній літературний твір.

— Тепер я спокійний. Тут плоди моїх довгих роздумів, — сказав він своїй небозі, коли роботу було скінчено.

І попросив її послати рукопис одній з його численних кореспонденток до Москви. На превеликий жаль, твір цей безслідно зник, і досі його так і не вдалося розшукати.

До речі, після повернення на батьківщину Василь Єрошенко, незважаючи на велику завантаженість роботою, писав і перекладав дуже й дуже багато, але — надто скромний й вимогливий до себе — не поспішав виходити зі своїми творами на суд читачів. Як свідчить близький знайомий письменника, сліпий журналіст Федір Шоєв, свої рукописи Єрошенко як правило залишав на якийсь час у знайомих в різних кінцях нашої країни. Поволі рухалися за невтомним мандрівцем його архіви. Деякі рукописи, листи, книжки так і не повернулися до свого господаря. Згорів, наприклад, архів, залишений на квартирі сліпого юриста В. Брауде. Загинули дуже цінні книжки у знайомого в місті Кушці. І так траплялося не раз і не двічі. Та, як згадує Шоєв, за кілька років до смерті Василеві Єрошенку пощастило знову зібрати великий і цінний архів. У ньому були твори сліпого письменника, написані за останні роки життя, листування з численними радянськими та зарубіжними друзями і багато унікальних видань по Брайлю — рельєфно-крапкового шрифту. Усе це багатство письменник одвіз до Обухівки, в батьківський дім. Перед смертю він заповідав свій архів Всеросійському товариству сліпих. Родичі письменника чесно виконали цей заповіт. Архів, вагою до 3 т, на грузовику було перевезено до Старого Оскола, у приміщення місцевого відділення ВТС. «А потім сталася більш ніж сумна подія. Знайшлися невігласи, які вважали Єрошенка диваком, і архів було спалено. Якби не це, ми, безперечно, прочитали б нові твори Єрошенка, можливо, ще яскравіші і ідейно насиченіші, ніж ті, що прийшли до нас із Японії і Китаю», — пише Шоєв.

А прийшло до нас досі, на жаль, зовсім небагато...

Помер В. Я. Єрошенко 23 грудня 1952 року. Тихо, скромно й непомітно пішов з життя цей великий трудівник і людинолюбець.

«Надзвичайний і чудесний це був чоловік, — писав Ф. Шоєв. — Надзвичайний тому, що і в зрілі роки надто вже по-молодому сприймав і любив світ. Любив сонце і повітря, воду і землю, і все, що живе й росте на землі... Незвичайний він був і своєю надмірною добротою до людей, простотою і привітністю у поводженні з ними, безкорисливістю, скромністю і працьовитістю...».

На могилі Василя Єрошенка в Обухівці досить довго височів скромний, але оригінальний пам’ятник: в ніші дерев’яного обеліска лежало під склом два грубезних томи, взяті з бібліотеки небіжчика. На розгорнутій сторінці одного з них рукою Єрошенка — знаками, якими користуються незрячі, — записано було мовою есперанто вірш «Ношагапо» — «Любов до людей».

Зараз на могилі сліпого письменника споруджено гарний пам’ятник з чорного полірованого граніту. На ньому вирізьблено лаконічний напис:

ЕРОШЕНКО ВАСИЛИЙ ЯКОВЛЕВИЧ 1899-1952

До Єрошенкової могили ніколи не заростає стежка. Напровесні на ній завжди можна побачити перші весняні квіти. Школу в селі названо його іменем. Односельці пишаються своїм славним земляком, свято бережуть про нього пам’ять.

А проте тільки через 10 років після його смерті Бєлгородське книжкове видавництво спромоглося видати невеликий однотомник вибраних творів письменника та спогадів про нього — «Сердце орла». Ця підготовлена видавництвом «Молодь» книжка значно повніша за збірку «Сердце орла»; сюди ввійшли твори сліпого письменника, написані мовою есперанто, що досі в Радянському Союзі не друкувалися, а також деякі нариси і статті з життя сліпих за рубежем, що в 30-ті роки публікувалися в сліпецькій періодичній пресі (журнали «В ногу со зрячими», «В одном строю» тощо).

Слід додати, що передові кола, прогресивна інтелігенція Японії також не забуває нашого «Айрошяньке». Недарма ж він вважається класиком японської літератури і ім’я його навічно вписане до японської енциклопедії. Отож і не дивно, що твори його за останні роки не раз видавалися і перевидавалися в Японії. Життя і творчість Єрошенка с об'єктом численних досліджень і розробок, особливо в есперантських колах Токіо та Кіото: адже Єрошенко, широко відомий у світі інтернаціоналіст-есперантист, відіграв значну роль у японському есперантському русі 20-х років. Про це повідомив нещодавно автора цих рядків активний громадський діяч, редактор і видавець прогресивного есперантського журналу Саїто Еізо з міста Кіото. (Він же люб’язно передрукував і прислав мені текст цікавого оповідання Василя Єрошенка про Чукотку — «Той, кому судилося жити», написаного свого часу мовою есперанто і досі в нашій країні не друкованого).

А не так давно на адресу Обухівської сільради надійшов цікавий лист із Токіо від професора Танаки. Танака був свого часу другом і першим читачем багатьох творів Василя Єрошенка. Японський професор пише, що на його батьківщині глибоко шанують пам’ять мужнього сліпого поета, музиканта, мовознавця і революціонера, який палко пропагував у своїх творах світлі ідеї миру і дружби між народами. 1961 року в Токіо, сповіщає професор, вийшов тритомник вибраних Єрошенкових творів, які свого часу були заборонені японською цензурою.

Популярність нашого славного земляка дедалі зростає. Безперечно, з роками дослідники віднаходитимуть, перекладатимуть нові невідомі його твори, і прийде час, коли в Україні можна буде також видати кілька томів Єрошенка. Чекає свого окремого дослідження, опису і його легендарне життя...

Науковий співробітник інституту дефектології Академії педагогічних наук О. І. Скороходова у своїх спогадах про В. Я. Єрошенка пише: «Це був надзвичайно культурний, розумний, гуманний, дуже добрий і чесний чоловік. Мене особливо приваблювала його виняткова сердечність і доброта до людей, тварин, рослин...».

«Гуманізм Василя Єрошенка, — пише Р. Бєлоусов, — його щирий демократизм, його «талант людський» заслуговують на те, щоб про нього не забували його співвітчизники».

Тож і нехай ця книжка буде початком доброго знайомства Єрошенка з українським читачем. Для Василя Єрошенка починається нова велика мандрівка — до сердець мільйонів, мандрівка у вічність.

Л-ра: Єрошенко Василь. Квітка справедливості. Легенди, казки, нариси, вірші, статті. – Київ, 1969. – С. 7-35.

Біографія

Твори