01.01.2024

Єрошенко у Китаї

Ші Чентай

Василь Єрошенко дуже широко відомий у Китаї. Майже немає таких учнів, які не читали б новели Лу Сіня (1881-1936) «Качина комедія», прототипом героя якої є Єрошенко, «сліпий поет з Росії», хоча з тих учнів він чи вона, можливо, не читають твори самого сліпого поета.

Єрошенко був вигнаний японським урядом з Японії у червні 1921 року, засуджений як «небезпечна особа», оскільки він брав участь у мітингах соціалістів та пролетарів; він був на святкуванні Першого травня та виступав з пропагандою соціалізму. Він був висланий у Владивосток, і сам поет мав намір повернутися додому через Сибір. Однак у той час на його батьківщину був заборонений в'їзд, тому він лише повернувся до Китаю. Через п'ять місяців, у жовтні, він досяг Шанхаю; тут першим, хто його прийняв, був Ху Юйчжі (1897—1986), один з піонерів китайського есперанто-руху, делегат УЕА (Універсальної Есперанто-асоціації), редактор «Дунфан Цзачжі» (Східного огляду)1, тоді лише 25-річний юнак. За пропозицією Ху Юйчжі Єрошенко став викладачем-інструктором щойно заснованої есперанто-школи у Шанхаї, і Ху Юйчжі листом поінформував Лу Сіня про приїзд Єрошенка.

У Шанхаї Єрошенко запропонував Шанхайській Есперанто-асоціації організувати концерт для розв'язання її фінансових труднощів шляхом оплати за вхідні квитки. В цьому концерті Єрошенко сам співав російською та есперанто; крім того, ще кілька осіб з Японії, Росії, Кореї співали та грали в цьому концерті, який, кажуть, мав успіх.

Лу Сінь, засновник китайської сучасної літератури, вже звернув увагу на Єрошенка, читаючи журнали японською мовою, яку він вивчав у Японії, і якою володів. Він переклав казки Єрошенка з японської мови китайською, щоб представити цього сліпого поета китайській публіці. Лу Сінь у своєму нарисі писав:

«До його вигнання з Японії я не знав імені Єрошенка. Коли його було вигнано, я став читати його твори.

...Так я виклав китайською його казки, а також зробив переклад його драми «Хмарина персикового кольору». Насправді, я тоді лиш бажав передати болісний крик пригнічених та відчував огиду своїх земляків до владарів, але не бажав простягти руку у «палац мистецтва» щоб взяти химерну квітку та смарагдові трави і зростити їх у мистецькому саду Китаю»2.

Сліпий поет жив у Шанхаї, але там він не бачив чудових видінь і не знайшов загальнолюдської весни, хоча революція на його батьківщині, можливо, дала йому певну надію на це. Він симпатизував стражданням народних мас у Китаї; про це він, звичайно, багато чув, хоча й не бачив на власні очі. Він узяв перо та написав казковий ескіз «Rakontoj de Velkinta Folio» («Оповідки зів'ялого листка») на есперанто, дебютувавши таким чином як есперантський письменник. В «Оповідках зів'ялого листка» вустами пожовклого листка, що впав із «давнього дерева», він сказав:

«...Та знаю напевне, що дерево це бачило честь імператорів тої країни, бачило також їхнє безчестя й падіння. Воно бачило люд цієї країни, що його грабували здирці на високих посадах з тої ж землі, воно бачило люд, пограбований ницими здирцями-зайдами, і плакало воно тоді...».

Тоді наш сліпий поет запитав:

«О, що ж відбулося із цим народом, що трапилося із цією землею? Невже великий дух цього народу вмер назавжди? Невже велика душа цієї країни геть відлетіла назавжди? Невже серце геройське ніколи вже більш не заб'ється у грудях тих юнаків?»

Однак наш поет не втратив надії, він писав про «країну мрій» і мовив вустами «південного вітерця»:

«О листя зелене, о зелені брати, я снив про країну мрій; мені наснився щасливий острів; він лежить посеред моря вічної любові, у нього є гавань незмінної дружби; в ту гавань тече чудова ріка невичерпної радості; на ньому квітують квіти вірності та довіри, ростуть дерева чеснот; здіймається там свободи гора; там сяє сонце істини, місяць справедливості, зорі красних мистецтв... /.../ О зелені листочки, ходімо зі мною. О зелені брати, ходімо ж до країни мрій».

Та де ж ця чудова «країна мрій»? Навіть сам поет не знав тоді цього напевне, однак він натякає у своєму оповіданні, що «сни про країну мрій відлетіли на північ, у ту загадкову снігову землю, у ту країну великого духу, прихованих сил, які загрожують перевернути світ...»

Можна здогадатися, що він має на увазі під тією «загадковою північчю», де знаходиться «країна мрій»; хіба тут не йдеться про російські засніжені поля, де відбувалася революція, що перевертала старий світ?.. Там була домівка Жовтневої Революції. Коли Єрошенко писав це оповідання, Жовтнева революція тривала вже 4 роки, і два роки тому у Китаї розгорнувся Новий Культурний Рух 4 травня. Гарматний постріл крейсера «Аврора» збудив китайську прогресивну інтелігенцію, яка саме шукала «мрій про весну». Твори Єрошенка розчулили китайських читачів, які навіть розглядали його як провидця.

Ху Юйчжі одразу переклав китайською «Оповідки зів'ялого листка» з рукопису, його переклад з'явився у «Східному огляді» у березні 1922 року. Пізніше Ху Ючжі поєднав свій переклад та переклад казки Єрошенка «Корабель щастя» китайською мовою, виконаний Ся Мяньджунєм, і видав книгу під назвою «Оповідки зів'ялого листка та інші», 1923. У «Кораблі щастя» автор запитує: «Коли приплине корабель, який несе людство у країну щастя?»

Оригінальні тексти на есперанто, написані Єрошенком, з'явилися вперше на сторінках «Верда Люмо» («Зеленого світла»), видання Шанхайської Есперанто-асоціації, та «Верда Омб- ро» («Зеленої тіні»)3 в Тайпеї. Пізніше Ху Юйчжі відредагував та видав їх 1923 року книгою під назвою «La Ghemo de Unu Soleca Animo» («Стогін однієї самотньої душі»), від імені Шанхайської Есперанто-асоціації. У цій книжці знаходимо: «Unu pagheto el mia lerneja vivo» (Сторінку з мого шкільного життя»), «La tago de l'monda pacigho» («День світового замирення»), «Rakontoj de velkinta folio» («Оповідки зів'ялого листка») та чотири поезії «Homarano» («Частка людства»), «Antaudiro de ciganino» («Передбачення циганки»), «Malespera кого» («Зневірене серце») та «Lulkanto» («Колискова»).

Ху Юйчжі написав для збірки передмову, в якій ми можемо прочитати: «Якщо ніхто не любить нас, ніхто не співчуває нашому проклятому народові, автор «Стогону самотньої душі» є нашим єдиним вірним другом. Як апостол хомаранізму4, він мріє про вільний світ, плює на імперіалістичну мілітаристську культуру, плаче, тужить і відчуває огиду за народ ображений, забитий, що живе у несправедливості. Одні звуть його мрійником, інші казали, що він анархіст, ще інші боялися, що він «небезпечна особа». Вони всі його хибно зрозуміли. Він хомараніст, лише хомараніст».

Збірку «Казки Єрошенка» китайською мовою було випущено видавництвом «Шану», Шанхай, 1923 року. Вона складалася з дванадцяти творів; дев'ять з них переклав Лу Сінь: «Тісна клітка», «Риби горюють», «Біля болота», «Серце орла», «Сон весняної ночі»; «Дивний кіт»; «Дві маленьких смерті», «Заради людства»; «Світова пожежа»; два з есперанто переклав Ху Юйчжі — «Сторінка з мого шкільного життя», «Вежа для падіння»; один твір переклав з японської Ван Фуцюань — «Країна Райдуги».

Тодішні китайські читачі дуже близько сприймали думки і почуття Єрошенка, як казав Ба Цзінь, Єрошенко «любить те, що любить людство, ненавидить те, що людство ненавидить». Лу Сінь навіть передрукував оригінал вірша «Ношагапо» на першій сторінці «Казок Єрошенка». Лу Сінь у «Передмові до Казок Єрошенка» писав:

«Я вважаю, що автор хоче висловити сум, незнайдену любов, якою однак любить усе на світі, але я вважаю його виразником наївної, прекрасної мрії, однак зі щирістю»5.

З прикрощами від любові та ненависті, Єрошенко почувався самотнім у Шанхаї. Він хотів вирушити до Пекіна, центру Нового Культурного Руху. В лютому 1922 року він прибув до Пекіна та оселився в домі Лу Сіня та його брата Цжоу Цзоженя (1885—1966), письменника, есперантиста, тоді професора Пекінського університету. За рекомендацією Лу Сіня, Єрошенко був прийнятий на посаду Цай Юайпеєм (1868—1940), ректором Пекінського університету; як доцент він викладав в університеті есперанто та російську літературу. Він бував на сходках, брав участь у демонстраціях разом зі студентами і виступав з промовами англійською, японською та есперанто. Цжоу Цзожень, Ген Мяньцзи стали його перекладачами-синхроністами. Цікаво, що доктор Ху Ші (1891—1962), відомий філософ, також одного разу був перекладачем під час промови Єрошенка, виголошеної англійською. Ху Ши занотував у своєму щоденнику 5 березня 1922 року: «О десятій ранку я був перекладачем промови для Єрошенка, під назвою «Чим є есперанто». Я сам не визнавав есперанто, а на сцені казав: «Ми, есперантисти...», хіба це не було кумедною грою? Я не хотів цього робити, однак через доручення пана Цая, бо не знайшлося іншої заміни, я лише грав роль всупереч власній волі. Але я визнаю, що цього разу я дуже вірив доповідачеві».

В багатьох тодішніх журналах і газетах Китаю з'являлися дописи про Єрошенка, і зазвичай китайська інтелігенція ставилася до нього з прихильністю. Однак сам Єрошенко ще почувався самотнім, наче жив у пустелі. Він тужив за «матінкою Руссю». У липні 1922 року він поїхав з Пекіна для участі у 14-му Всесвітньому конгресі есперанто в Гельсінкі, Фінляндія. Спочатку він вирушив до Тяньцзіня в супроводі друга-японця та китайського поета Сюй Юньо (1893—1958). З Тяньцзіня він продовжив свою подорож на кораблі до затоки Далянь, де його допитали японські поліцейські6, але вже через півдня він був звільнений і вирушив залізницею до Харбіна. Звичайно ж, його подорож перебувала у полі зору японської таємної поліції. Новина про це з'явилася у «Вранішній газеті» (Пекін) 11 липня 1922 року.

Єрошенко планував повернутися до Пекіна у вересні, однак у жовтні він іще не повернувся. Лу Сінь, сумуючи за цим сліпим поетом, написав знамениту «Качину комедію». Він писав: «За якийсь час по тому, як сліпий російський поет пан Василь Єрошенко приїхав до Пекіна зі своєю гітарою, він скаржився мені: «Самотньо! Самотньо! Самотньо, мов у пустелі!»«.

Лу Сінь вів далі про те, як Єрошенко купив каченят і хотів слухати пісень жабенят, однак «коли каченята втратили жовте пір'ячко, пан Єрошенко затужив за своєю «матінкою Руссю» і спішно вирушив до Чити... Коли всюди кумкали жаби, ці каченята вже виросли...

Зараз знову закінчилося літо і починається зима, та не чутно жодних новин від пана Єрошенка. Я не знаю, де він залишається. Лиш п'ять качок ще крячать у пустелі».

Тоді ж Чжоу Цзожень також написав у газету про Єрошенка: «Жовтень уже скінчився, Єрошенко ще не повертається... Він прожив чотири місяці в Пекіні, однак почувався самотнім, мов у пустелі....

Він — громадянин світу, однак у нього дуже глибока ностальгія. Щодня він завжди вдягає російську сорочку, віддає перевагу вишиванці з України, його батьківщини. На жаль, ту сорочку було вкрадено на кораблі. У його валізі немає жодного іноземного вбрання, окрім бірманських штанів. Лише з цього можна вгледіти у ньому відданого сина «матінки Русі»7. До Японії він почуває любов, але, зранений любов'ю, він лише вважає, що «матінка» миліша. Прибувши до Пекіна, він набув шанс повернутися додому і спішно виїхав, це зрозуміло...»8.

Та все ж Єрошенко повернувся до Пекіна в листопаді 1922 року. Він запевнив, що поїде на батьківщину наступним літом. У січні 1923 року він здійснив туристичну поїздку до мальовничого міста Ханьчжоу (на південний схід від Шанхая).

16 квітня 1923 року він вирушив з Пекіна, щоб узяти участь у 16-му Міжнародному есперанто-конгресі у Нюрнберзі; цю дату його від'їзду занотовано японською таємною поліцією у досьє на нього. Потім він мандрував Європою і ніколи вже не повертався до Китаю.

Чому ж Єрошенко поїхав з Китаю? Висувають різноманітні припущення, є навіть чутки, що Єрошенко був вигнаний студентами, бо критикував їхню театральну гру. Однак ні. Чжоу Цзожень писав у газеті: «Єрошенко поет, і хоча його ідеологія прогресивна, однак насправді він не бере участі у (суспільних. - Ю. П.) рухах... Лише після розгортання справи про зникнення слідів Осугі Сакае9 з Японії, Єрошенко несподівано потрапив у скрутне становище. Багато незнайомих японців розпитували його про сліди Осугі Сакае телеграфом, листовно, у бесідах, однак він не був «оком» Пекіна, і зрозуміло, нічого не знав про це. Однак ті незнайомці вважали, що Єрошенко був в одній групі з Осугі Сакае. Через місяць за японською інформацією пе-кінська поліція провела розслідування, чи справді якийсь російський сліпець та Осугі Сакае задіяні в екстремістській діяльності. Тому хтось з поліцейських чекав з фото Осугі Сакае у руці на початку вулиці, а інші вивідувачі завітали до мого дому. Але вони повірили моїм словам і взяли з мене письмові гарантії, що він не брав участі у жодній активності і навіть не бачив Осугі Сакае, і поклали кінець розслідуванню.

Я не розумію, чого японський шпигун, який слідкував за Осугі Сакае багато років, досі не знав, послідовником якого саме руху є Єрошенко, а навпаки, вірив, що він міг би прибути в Пекін для здійснення екстремістської діяльності, це ж смішно...

Єрошенко цього разу поїхав за попередньо визначеним планом... Він прилюдно зізнався, що бажав послухати соловейків у лісі своєї батьківщини, адже кажуть, що солов'ї в його рідній місцевості — Харкові10 - найзнаменитіші в Європі, і можливо, вони варті того, щоб їхати слухати їх навіть з далеких місць. Але, як на мене, була інша маленька причина, а саме - що тут було небагато есперантистів. Незважаючи на те, що ентузіасти-піонери есперанто-руху не радіють, ані сумують з цього, я маю сказати, що в Пекіні, як мінімум в Пекіні, есперанто-рух справді не є жвавим. Так, замість того, щоб слухати шурхіт піску в Пекіні, він, зрозуміло, мав повернутися до лісу, щоб слухати солов'їв».

Кінець кінцем Єрошенко поїхав з Китаю, однак китайські есперантисти-однодумці і читачі ніколи не забували цього поета. Вони зібрали докупи його промови і видали 1924 року в Пекіні «Збірку промов Єрошенка». Його твори у перекладах Лу Сіня, Ху Юйчжі, Ся Мяньчжуня, Вань Фуцюаня, Ба Цзіня11 та інших справили великий вплив на історію нової китайської літератури; його оригінали на есперанто живили тодішніх китайських однодумців-есперантистів, а він особисто викладав есперанто і виховав кількох піонерів китайського есперанто- руху, таких як Ван Луянь (1901—1944), який став відомим письменником і переклав багато новел східноєвропейських авторів з есперанто-версії їхніх творів. Ба Цзінь казав про Єрошенка майже через півстоліття: «Правду кажучи, я любитель казок Єрошенка. Останнім часом понад десяток японців зустрічалися зі мною в Шанхаї, і одна письменниця з їхнього числа запитала, якої я думки про Єрошенка. Я сказав, що люблю його казки і перебуваю під його впливом. Адже я пам'ятаю, що моя думка про людську любов наполовину, або навіть здебільшого належить йому. Як мінімум три речі з моїх чотирьох казок написано під його впливом»12.

1931 року видавництво «Каймінь» видало іншу збірку казок Єрошенка «Корабель Щастя», укладену Ба Цзінем, з 16 творів якої чотири було перекладено Лу Сінем: «Шрам від любові», «Трагедія курчати», «Червона квітка», «Дідусь-час». Ба Цзінь у передмові писав: «Єрошенко — друг, знаний і шанований нами [...]. Цей сліпий поет приймає печаль людства як свою власну. Він любить людство більше за самого себе. Він, ніби музикант, кладе любов до людства і ненависть до нинішньої соціальної системи на музичні струни; у чудовому сумному стилі він грає і торкається наших сердець. Хоча він залишався в Китаї недовго, однак він закарбував незабутнє враження в серцях китайських юнаків...

Так, він справді подарував нам багато. Як подарував він японським юнакам «Країну Райдуги», «Серце Орла», «Хмарину Персикового Кольору», «Корабель щастя», - так само і нам «Червону квітку», «Шрам любові» та « Стогін однієї самотньої душі» [...].

Коли приплине корабель щастя для людства? Хтось вважає, що це було б мрією, що ніколи не здійсниться, однак я вважаю не так [...]. Лише якщо людство не вирушить шляхом загибелі, ми врешті-решт побачимо, що корабель щастя попливе по морю людства».

Впродовж кількох мовчазних років китайські есперантисти не мали жодної інформації про Єрошенка після його від'їзду, хоча вони ніколи не забували його. 1931 року Ху Юйчжі повертався додому з Парижа через Москву, яку він відвідав упродовж тижня завдяки допомозі тамтешніх есперантистів. Він чув, що Єрошенко живе і працює у якійсь школі сліпих на південному кордоні13. У своїй книзі «Тиждень у Москві» Ху Юйчжі з ентузіазмом писав:

«На жаль, він викладає у школі для сліпих в Україні14, яка віддалена від Москви шляхом у 24 години залізницею, надто далекій! Я не міг відвідати його. Інакше я мав би розповісти йому про почуття туги впродовж 7 або 8 років, і дізнався б його враження про життя. Однак, я вірю, що він більше не кричить про сум у пустелі, як тоді, коли він залишався в Пекіні».

І Лу Сінь теж тужив за своїм другом Єрошенком, у його есеї 1933 року йдеться про Єрошенка. В 1934 році він писав комусь в листі: «Єрошенко не помер, я чув, що він працює перекладачем. Хоча йому надсилали листа, та він не відповів»15.

Железо (1910—1994)16, редактор огляду La Mondo («Світ»)17, часто тужив за тим сліпим поетом, другом китайського народу, і розмістив оголошення у своєму щомісячнику, щоб отримати інформацію про Єрошенка від радянських однодумців-есперантистів. Через два місяці він отримав відповідь від радянського есперантиста М. В. Некрасова18, який писав, що Єрошенко вирушає до Льодовитого океану на криголамі, і ще з гумором додав: «Адже він невиправний блукалець!»19. Це сталося взимку 1934 року. Пізніше був період сталінської «чистки» та Друга світова війна; про Єрошенка китайські есперантисти більше нічого не чули.

У 1950-і роки Ге Баоцюань (1913—2000), відомий перекладач20 та есперантист, працював у Радянському Союзі дипломатом, він питав про Єрошенка, однак не мав доброго ужинку. Ге написав статтю для журналу «Дружба», органу Асоціації китайсько-радянської дружби, висловив тугу та пам'ять китайського народу про сліпого поета.

Чень Юань, відомий есперантист, якось відвідав Радянський Союз і також питав про Єрошенка, однак знову ніхто нічого не чув. Лише потім китайці дізналися від японських есперантистів, що Василь Єрошенко помер 1952 року. Тоді як у Китаї, де сліпий поет жив і снив про «червону квітку» та «країну мрій», червона квітка вже розцвітає, весняна ніч прекрасна, і бажають, щоб «корабель щастя» з надією приплив би у цю юну народну республіку; тоді б навіть солов'ї у Харкові21 співали б про дружбу між народами, чи почув би Єрошенко?

Китайці ніколи не забудуть Єрошенка. Його казки входять до «Повного зібрання творів Лу Сіня», а також до перекладів Ху Юйчжі, Ба Цзіня та інших, їх читають нові покоління китайських юнаків. Навіть 1977 року, коли так звана Велика культурна революція вже йшла, Тікос (1907—1983)22, який тримав у руках смолоскип китайського есперанто-руху, напівтаємно піклувався про те, щоб оживити рух та на мімеографі видав книжечку «Оповідки зів'ялого листка», щоб забезпечити читанням тодішніх есперантистів, які бажали покращити своє володіння мовою. Я сам лише звідтоді читаю твори Єрошенка на есперанто, хоча його ім'я відоме мені давно. «Еl Popola Chinio» (журнал «З народного Китаю») 1980 року видав паралельний текст «Оповідок зів'ялого листка» з перекладами китайською Ху Юйчжі та інших, і збірка розійшлася поміж 10 тисяч китайських есперантистів.

1990 року в пам'ять 100-літнього ювілею від дня народження Єрошенка в газетах та журналах Китаю з'явилося декілька статей про нього. Китайські есперантисти читали есе про Єрошенка пана Міне Йосітака (Японія), в журналі «Есперанто» Всесвітньої есперанто-асоціації (№ 12 за 1990 p.). Тепер вони вже можуть докладніше дізнатися про життя та твори «сліпого поета», чий внесок і заслуга перед китайською новою літературою та новим культурним рухом увічнені історією23.

Шанхайський журнал китайською мовою, що виходив раз на два тижні. — Прим. Міне Йосітака.
Лу Сінь. Повне зібрання творів, Народне літературне видавництво. — Пекін. - Т. 1. - С. 223 - 224.
Видання Товариства есперантистів Формози (нині — Тайвань). У той час Формоза була колонією Японії. — Прим. Міне Йосітака.
Духовно-етичне вчення Л. Л. Заменгофа — творця мови есперанто, про те, рівноправність усіх народів у складі людства — як однакових його часток, т. зв. внутрішня ідея есперанто. За радянських часів згадка Заменгофа була небажаною, тому хомаранізм заміняли «гуманізмом». — Прим. Ю. Патлань.
Лу Сінь. Повне зібрання творів. — Т. XII.
Після японо-російської війни 1905 р. Далянь був колонією Японії. — Прим. Міне Йосітака.
Схоже, що Єрошенко пишався і підкреслював як свою територіальну та духовну належність до Росії як колиски революції, толстовства, російського анархізму тощо, читаючи лекції про Л. Андреєва та Ф. Сологуба, так одночасно і етнічну належність до України, українських земель, що було важливо для поліетнічного Китаю, де людські стосунки будуються на принципах земляцтва. Звідси такі химерні переплетіння. — Прим. Ю. П.
Чжоу Цзожень, «Пан Єрошенко» у кн. «З прози Чжоу Цзоженя», Шанхай-ське літературне видавництво, 1980.
Осугі Сакае (1885—1923) — японський анархіст, есперантист. Наприкінці 1922 року він утік з Японії і прямував до Європи через Шанхай, скориставшись фальшивим паспортом китайця. Щоб дістати паспорт, його послідовник Ямага Тайдзі був відправлений до Китаю. Він відвідав Єрошенка, але не досяг своєї мети, а паспорт дістав іншим шляхом у Шанхаї. (Прим, упорядника збірки на есперанто).
Слобода Обухівка, де народився Єрошенко, до 1954 p., тобто впродовж всього його життя, адміністративно належала до Курської області, а тепер — до Бєлгородської (РФ). Харків — з 1919 до 1934 р. — столиця Української РСР, найближчий до Обухівки великий індустріальний центр. Так у пам'яті Китаю злилися знамениті «курські солов'ї» із Харковом, до якого Єрошенко природно прив'язував розташування своєї батьківщини — слобідських українських земель. — Ю. П.
Про захоплення Росією у колах прогресивної інтелігенції Китаю свідчить псевдонім Ба Цзінь (Bakin), складений з імен «БАкунін» та «КропотКІН». Справжнє його ім'я — Лі Фейган. — Ю. П.
Ба Цзінь. Про Осінь Навесні та інші // Врожай (Rikolto) — 1979. — N° 1. — С. 59.
На південному кордоні СРСР, у Кушці, Єрошенко працював дещо пізніше — з 1934 до 1945 рр. — Ю. П.
У 1930 — 1932 рр. Єрошенко викладав у Нижегородській профтехшколі сліпих, отже, справді на півдні, але не в Україні. — Ю. П.
Чень Юань. Мрія російського сліпого поета Єрошенка // Читання (La Legado). — Пекін, 1992. — № 2.
Справжнє ім'я — Є Лайші, і ще один «російський» псевдонім — Jelezo. — Ю. П.
Щомісячник Шанхайської есперанто-ліги, заснований у 1932 році, видавався до кінця 1936 року. — Прим. Міне Йосітака.
Микола Некрасов (1900—1938 ) — есперантський поет, письменник, перекладач і критик. Жив у Москві, редактор журналу «Нова епоха» (La Nova Epoko). Арештований як керівник «фашистської, шпигунської, терористичної організації есперантистів». Розстріляний, реабілітований 26 листопада 1957 р.
Ми припускаємо, що в цьому був певний натяк-попередження, незрозумілий тоді адресату. — Ю. П.
Також один із найвідоміших китайських перекладачів-шевченкознавців. — Ю. П.
Місто в Україні, поблизу від рідних місць Єрошенка. — Прим. Міне Йосітака.
Шанхайський есперантист Цзяо Фен, журналіст, письменник і перекладач. — Ю. П.
Вперше опубліковано в журналі «Fonto» (Джерело), Бразилія, 1994. — № 168 (грудень). — Ю. П.