01.01.2024

Василь Єрошенко. Бірманська легенда

Ви, звичайно, знаєте, що по сусідству з Індією лежить Бірма. Якось мені пощастило побувати в цій чудесній країні. Там почув я цікаву легенду.

З давніх-давен у Бірмі існувало багато невеличких держав, і населяли її різні народи. У кожного з них своя мова і звичаї, своя вельми варта уваги історія. Бонн називають свою батьківщину Шуебіджі — Золота земля. І справді, мало які країни можуть зрівнятися з нею, така вона багата на різноманітні руди й коштовне каміння. Бірма — країна рубінів.

Багато років тому, коли Бірма була ще вільна, один з її міністрів надумав зробити подорож до Англії. Скориставшись з такої нагоди, лондонська компанія по видобутку коштовного каміння — компанія, яка давно вже зазіхала на багатства Бірми, — склала з ним угоду, що давала англійцям право розробляти бірманські копальні.

Повернувшись до своєї країни, міністр розповів про все королеві. Але той і слухати не схотів.

- Я не бажаю віддавати копальні європейцям! — заявив король і звелів розірвати угоду.

Поважний державний діяч опинився у вельми скрутному становищі і не знав, що йому робити.

А тим часом строк початку робіт, зазначений в угоді, невблаганно наближався, і незабаром англійська фірма надіслала двох своїх фахівців. Вони мали оглянути усі копальні, уточнити строки і визначити вартість робіт.

Отоді міністр, нарешті, догадався, як йому віднадити англійців. Він показав прибулим два рубіни завбільшки з курячі яйця і спитав, яка вартість цих рубінів. Та англійці, дарма що їм чимало доводилося мати справ із коштовними самоцвітами, ще ніколи в житті не бачили таких великих рубінів і тому ніяк не могли визначити вартості.

Тоді міністр сказав:

- Якщо ви неспроможні навіть визначити вартості цих самоцвітів, то як же ви зможете судити про копальні, де їх видобувають?

Довелося тим фахівцям, спіймавши облизня, забиратися геть. Та переконавшись, що Бірма володіє незліченними багатствами, Англія потай виношувала плани, як поневолити цю країну...

...Одного разу віщий індійський мудрець і пророк Гаутама почув про чудесну країну, яка лежить на півдні Бірми, і поклав неодмінно побувати там, навчити розуму народ того краю. Та дістатися туди можна було тільки морем, отож Гаутама попросив індійців перевезти його до Бірми на їхньому кораблі. Але ті, вирішивши, що з такого бідного мандрівця багато не візьмеш, гордовито відмовились. Тоді Гаутама почав просити талаїнгів (народи, що живуть у Бірмі). Ті теж відмовились, бачачи, що немає у нього грошей. Засмутився дуже Гаутама. Саме на той час туди випадково йшов корабель європейців. Вони й погодилися переправити Гаутаму. А він провістив таке:

- Через багато років Бірма належатиме європейцям!

За часів Гаутами на місці теперішнього міста Пегу (на північ від Рангуна) було море і з води виглядав тільки крихітний острівець. Він був такий маленький, що навіть пара диких гусей не могла одночасно опуститися на нього — птахи відпочивали на ньому або по черзі, або ж сідали одне одному на спину.

Гаутама, уздрівши острівець, провістив:

- Тут колись виникне чарівна країна!..

Існує також легенда про появу Гаутами в Мандалаї. Тепер Мандалай став центром країни, але за тих далеких часів це було страшне місце. У лісових хащах тут водилися вовкулаки-балу, які пожирали людей. Та навіть і цих вовкулаків Гаутама хотів врятувати своєю проповіддю. Одній із жінок-відьом глибоко в серце запали священні слова Гаутами. Бажаючи якось віддячити йому, вона відрізала свої перса і принесла їх у дарунок мудре-цю. І промовив тоді вражений Гаутама:

- Тут з’явиться чудесне місто, і нащадки твої рівно сто років правитимуть цією країною!

Бірманці подейкують, що ця жінка-відьма перетворилася на англійську королеву Вікторію, і тільки-но мине сто років з того часу, як країною заволоділи англійці, Бірма знову стане вільною.

Гаутама обійшов із проповіддю геть усю країну і навернув її племена до своєї віри. Втішений успіхами, повернувся він до Індії.

А тим часом розповсюдилось його пророкування про те, що на місці малесенького острівця виникне прекрасна країна. Одного чудового дня туди причалили індійці й закопали там дев’ять золотих амфор, позначивши на . них рік і місяць. Тим самим вони мовби заявили про своє право на острів. Але слідом за ними туди прибули і талаїнги — наймогутніше плем’я тих країв. Поверх золотих вони закопали дев’ять срібних амфор. Наостанку до острівця переправилися бірманці і залишили — поверх срібних посудин — тацю з дев’ятьма мірками бобів. Отак острівцеві тому судилося стати предметом чвар і суперечок трьох народів.

А років через сто чи двісті після того, як Гаутама відвідав цю країну, виник Татон — чудесне місто держави талаїнгів. Правитель Татона підкорив собі усю Бірму...

Недалеко від Татона здіймалася в небо гора Джин- джейїн. У лісі біля підніжжя тієї гори жив один мудрець. Було у нього двоє учнів — брати Віджату та Віджабала. Обидва були дуже старанними, розумними і вже майже не поступалися в знаннях перед своїм наставником.

Якось, блукаючи лісом і збираючи лікувальні цілющі трави, зненацька побачили вони під деревом чарівну принцесу. Досі їм жодного разу не доводилося бачити жінки, бо вони з дитинства виховувалися в лісі. Брати боязко наблизилися до красуні й шанобливо вклонилися їй. А принцеса виявилась не тільки прекрасною, але й дуже доброю. Звали її Нагаттоза. Серця братів сповнилися якоїсь нової, не знаної їм до того радості, і навіть уві сні вони розмовляли з красунею.

Та Нагаттоза не була жителькою землі, вона прийшла сюди з підземного царства. Природа дала їй зміїне тіло з людською головою, але вона вміла чаклувати і вільно перевертатися на кого завгодно. Обридло їй жити в підземному царстві Нагатто, отож, прибравши людської подоби, пішла до людей. Адже в підземному царстві так само, як і у нас на землі, існують своя мораль і свої закони. Один з тих законів говорить: «І чоловік і жінка можуть одружуватися тільки один раз». Вийшовши заміж і незабаром втративши свого чоловіка, Нагаттоза не схотіла жити, як велів їй закон, та й покинула підземне царство.

Нагаттоза і Віджату щиро покохали одне одного. А старий мудрець, про те й гадки не маючи, звелів своїм учням іти в Гімалаї. Тяжко зажурився Віджату, проте не посмів не послухатися учителевого наказу. Сказати Нагаттозі про розлуку він теж не наважився і, засмучений, крадькома пішов із рідних країв.

Тяжко пережила це Нагаттоза. Але ось невдовзі настав її час привести дитину. Та, одурена юнаком, вона нізащо не хотіла, щоб у неї було дитя від людини — чарівна принцеса зникла невідомо куди.

Якось уранці старий любомудр брів собі по лісу. Раптом він помітив, що в найбільшій гущавині, куди не залітав навіть вітер, густа трава в одному місті трохи прим’ята. Там лежало залишене Нагаттозою велике яйце. Воно було дуже гаряче, і вся трава навколо нього геть обгоріла. Старий швидко опустив яйце у воду. Воно одразу ж розкололося, і з нього вийшла дівчинка, та така гарна, якої старий ще ніколи в житті не бачив. Обміркувавши все як слід, старий дійшов думки, що це дитина Віджату й Нагаттози, і почав виховувати дівчинку. Він назвав її Нагананнуе.

Дівчинка росла і ставала дедалі вродливішою. Та яка препогана вдача була у тієї красуні! Усе їй не до вподоби, все її злило — нелегко доводилося з нею старому мудрецеві.

Саме на той час правитель Татона запросив до свого палацу мудреців з усієї країни на бенкет. Прибув гонець і до гори Джинджейїн. Привітно зустрів старий королівського слугу, але сказав, що ніяк не може прийняти запрошення володаря, бо занятий вихованням доньки. Повернувшись до палацу, слуга розповів королю:

- У тому лісі живе дівчина невимовної краси. Ніхто у нашій країні ніколи ще й не бачив такої красуні! Це дочка старого, через неї він відмовився прийняти королівське запрошення.

Вельми розгнівався тоді володар, але ніяк не міг забути розповіді про чарівну дівчину. І от, нарешті, переодягнувшись у простого чоловіка, вирушив він до гори Джинджейїн. Уздрівши Нагананнуе, король був зачарований нею — дівчина виявилася ще прекраснішою, ніж він уявляв. Тому одразу попросив мудреця віддати красуню йому за дружину.

- О володарю,— сказав старий, упізнавши короля,— віддам я тобі цю дівчину, але з одною умовою: якщо ти будеш невдоволений нею,— не ганьби її, а виряди назад до лісу. Коли ти згоден з моєю умовою, вона стане твоєю дружиною.

Пообіцяв король старому любомудру виконати умову і повів дівчину із собою.

Спершу Нагананнуе поводилася, як і годиться королеві, та незабаром почала даватися взнаки її нестерпна вдача. Якийсь час усі хоч-не-хоч терпіли вибрики королеви. Нарешті від неї світ усім став немилий. Тут уже й володареві терпець увірвався.

«Мабуть, старий недарма попереджав мене,— подумав він,— це якась почвара, а не жінка!»

Звелів він вивести її на майдан, покарати як слід привселюдно та й вирядити назад до лісу.

Старому мудрецеві жаль стало Нагананнуе, яку король зганьбив, не додержавши свого слова. А бідолашна жінка незабаром покинула цей світ, породивши двох хлопчиків-близняток.

Старий не знав, що йому тепер робити,— сили були вже не ті, важко було йому виростити двох таких маленьких дітей. Та він знайшов вихід: чаклунством переніс їх обох до небесної країни. Там викупав малюків у священному озері Навадатто, і вони враз перетворилися на прегарних сімнадцятирічних юнаків. Тепер старий уже не мав з ними великого клопоту, і всі троє зажили спокійно і щасливо. Одному з братів старий дав ім’я Вітбала, а другому — Тамбала. Юнаки були не тільки дуже гарні, але й вельми розумні. Від таких синів і король не відмовився б. Та старий мудрець, звісно, і гадки не мав віддавати їх до палацу. Він мріяв про нову прекрасну країну для них.

Я вже розповідав вам про малесенький острів, на місці якого, як пророкував Гаутама, мала виникнути чудесна держава. В тих краях не забули про це пророкування. Старий теж добре пам’ятав слова Гаутами. Якраз у той час острівець, на якому раніше не могла поміститися навіть пара птахів, почав поволі виступати з води. Тоді старий мудрець звелів юнакам заснувати на тому острівці нову державу.

І от брати, сповнені рішучості і відваги, взялися за діло.

Перш за все вони принесли різні жертви тридцяти семи духам — повелителям неба — і помолилися про те, щоб нову державу завжди супроводило щастя (відтоді у Бірмі поклоняються тридцяти семи духам). Особливо палко помолилися вони покровителеві їхніх рідних місць — Джинджейїн-Тауну і тільки після того почали створювати свою державу.

А в цей час сусідні країни вели безперервні війни, які вимагали великих витрат. їхні народи знемагали під тягарем податків. Тамбала і Вітбала звернулися до простого люду цих країн:

«Ідіть до нас! Усі разом ми створимо країну щастя, разом будемо захищати її від ворогів. У нашій країні не буде ніяких податків. Давайте ні гуртом створювати таку країну!»

Так виникла нова держава, і Тамбала став її першим правителем. А Вітбала тим часом вирушив до Татона вивчати різні науки. Уперше в житті розлучившись, брати дуже сумували і не минало й дня, щоб вони не посилали один одному листів або гінців.

Створена братами держава, очевидно, й була тією чудесною країною, появу якої провістив колись Гаутама.

А тим часом сусідня Індія, дізнавшись, що колись маленький, ледве помітний острівець нині перетворився на квітучу країну, вирішила пред’явити на нього свої нрава й заявила:

«Ми пропонуємо вам покинути цей острів, бо з давніх-давен він належить нам. У цьому неважко переконатися, бо ще в ті часи, коли острів ледь виступав із води, наші предки закопали на ньому дев’ять золотих посудин, на яких зазначено рік і місяць».

Почувши це, жителі острова вирішили перевірити, чи правду кажуть індійці. Розкопавши землю в потрібному місці, вони побачили, що золоті амфори, закопані й справді колись раніше за інші, чомусь опинилися зверху, а боби зовсім зникли із срібної таці, що її залишили в землі бірманці. Довелося індійцям повернутися додому, піймавши облизня. А зробив усе це головний посланець неба Таджамін. Жаль йому стало, що загине щойно народжена чудесна країна, і, прибравши подоби старого діда, він крадькома пробрався до того місця, де були закопані амфори і таця з бобами. Глибоко закопані золоті посудини він поклав зверху, а боби забрав із собою.

Відтоді бірманці почали називати цю державу «Пегу», що означає «Та, що вкрала боби».

Отож лихо, що загрожувало новій країні, минуло, і почала вона поволі рости й міцніти...

Недалеко від Пегу жило у лісі старе подружжя із племені таундо. Були це люди дуже бідні, дарма що трудилися старанно день у день на своїй маленькій нивці. Якось посадили вони на всьому полі гарбузи. Але того року нива не вродила, і сходів не було. Вельми засмутилися з того старі, та діяти було нічого. На всьому полі виріс один-однісінький гарбуз. Спершу це мало тішило старих, та згодом почали вони помічати: гарбуз усе росте та й росте, і зрештою зробився він великий- превеликий. Дід з бабусею насилу зрушили його з місця. На другий рік надумали вони посіяти насіння того чудесного гарбуза.

Одного разу пішов старий із дому збирати у лісі хмиз. А баба хотіла було приготувати обід, та прилягла трохи відпочити і одразу ж ненароком заснула. Прокинулася та й бачить — обід уже давно готовий.

Другого дня дід зі старою пішли працювати в поле. Повернулися надвечір додому та й дивуються: усе скрізь старанно прибрано, знову хтось зварив для них обід. Що за диво? і надумали вони простежити, хто ж усе це робить. Назавтра вийшли вони з дому, немовби йдучи у поле, а тим часом тихцем повернулися, підкралися до хати. Зазирають крізь вікно і бачать: чарівна дівчина варить обід. Догадалися вони, що красуня ховається у величезному гарбузі. Тоді дід схопив сокиру та й розрубав гарбуза на шматки. Побачила дівчина, що тепер їй нікуди ховатися, і дуже засмутилася. А старі були щасливі, що у них, нарешті, є донька. Правда, спершу дівчині весь час було холодно (вона ж так довго жила в гарбузі), і дідові з бабою доводилося тепліше закутувати її геть усім, що тільки було у них з одежі. Та минув тиждень, другий, і дівчина поступово звикла до нового життя. Старі назвали її Швіпайоме — «Та, що вийшла з гарбуза».

А тепер знову повернемося до нашого оповідання.

Нова держава Пегу ставала дедалі могутніша. Тамбала — перший правитель цієї країни — став думати про те, що час уже йому й одружитися. Звичайно, він хотів узяти за дружину найвродливішу, найрозумнішу, найдобрішу і найблагороднішу дівчину. Обраницею його стала красуня Швіпайоме. Радість Тамбали важко й описати, а разом із ним радів і народ усієї країни.

Сп’янілий від щастя Тамбала забув навіть про свого брата й перестав писати йому. А той, не маючи ніяких звісток, ще дужче засумував і, зрештою, повернувся до рідного краю.

Почав Тамбала просити у нього пробачення, та все було марно. Дуже вже гірко було Вітбалі, що брат, котрого він так любив, міг забути про нього. Не міг він простити ще й того, що все це сталося через жінку. І тоді Вітбала вчинив страшний злочин — убив свого брата.

Незабаром королева Швіпайоме народила хлопчика, дуже схожого на Тамбалу. У народі подейкували, що тепер на престол має ступити син першого правителя країни. Злякався Вітбала, що втратить владу, і звелів Швіпайоме:

- Зараз же відведи свого сина до лісу і вбий його!

- О володарю! — почала благати королева.— Зглянься, не занапащай дитини!

Та Вітбала наполягав на своєму:

- Ти повинна вбити його, така моя воля!

Послав Вітбала з королевою одного із своїх слуг, звелів простежити, щоб вона виконала наказ.

Гірко плачучи, взяла Швіпайоме дитину на руки і попрямувала до лісу. Та тільки-но відійшли вони від палацу, як королева заходилася умовляти слугу.

Вони залишили хлопчика на горі Паунтаунг, а самі повернулися до палацу.

Побачив цього хлопчика дух, що охороняв гору, і стало йому жаль малюка. Звернувся він до головного духа Таджаміна. Той дав для дитини чудесного зілля і сказав:

- Того, хто його вип’є, полюблять і люди, і звірі.

А на горі Паунтаунг жила королева п’ятисот диких корів на ймення Нанграїн. Якось побачила золоторога Нанграїн покинуту напризволяще дитину і відчула до неї матерню любов. Почала годувати королевича своїм молоком разом з двома власними дітьми-телятками. Минуло небагато часу, і хлопчик виріс, став улюбленцем гір. Він грався, умостившись поміж рогами Нанграїн, а з двома її телятами був нерозлучний, неначе з рідними братами.

Так проминуло, мов сон, років з тринадцять...

Хоча суперечку за острів було розв’язано не на користь Індії, вона, як і раніш, намагалася прибрати до рук державу Пегу. Дізнавшись про сварку братів і про вбивство Тамбали, Індія почала готуватися до війни.

Нарешті індійський воєначальник Бава зібрав трьохтисячне військо і, спорядивши дев’ять великих кораблів, рушив з ними до Пегу. А треба вам сказати, що Бава був дуже сильний чоловік і ніде в сусідніх країнах не було йому рівного. Ото він і запропонував Вітбалі:

- О всемогутній Вітбала! Не люблю я воювати, не хочеться мені примушувати битися своїх і твоїх воїнів. Отож нехай найдужчий чоловік твоєї держави вийде на чесний двобій зі мною, і ми поборемося з ним, не злізаючи з коней. Як зазнаю поразки я — тобі дістануться дев’ять кораблів і три тисячі моїх воїнів. А якщо перемога буде на моєму боці — доведеться віддати мені твою країну.

І тоді кинув клич король Вітбала:

- Якщо знайдеться такий чоловік, який стане до бою з Бавою і переможе його, він буде моїм спадкоємцем, правителем країни.

Однак у всій країні не знаходилося богатиря, який наважився б вийти на герць із Бавою. А призначений день наближався.

Саме в той час з’явився до палацу один мисливець, якому довелося побувати далеко в горах. Ось що розповів він королю:

- Полюючи на горі Паунтаунг, побачив, що серед череди диких корів бавиться вродливий і напрочуд сильний хлопчик. Здалося мені, що він не простого роду.

Давно вже мав підозру Вітбала, що королева не вбила своєї дитини, а тепер його здогади підтвердились. Покликав він до себе Швіпайоме та й спитав:

- Скажи мені правду, чи вбила ти тоді свою дитину? Здається мені, що ти не послухалася мого наказу! Один мисливець сказав мені, ніби він бачив на горі Паунтаунг хлопчика, якого вигодували дикі корови. Мисливцеві тому здалося, що хлопчик той не простого роду. Може, це і е твій син? Коли так, то, напевне, успадкував він мужність свого батька. Я гадаю, що тільки він один зможе врятувати нашу країну, більш-бо нікому вийти на герць із Бавою! Ти, Швіпайоме, повинна піти до гори Паунтаунг і привести хлопчика до палацу.

Зраділа королева, почувши ці слова.

Негайно вирушила в дорогу. Щиро молилася, аби її син виправдав сподіванки Вітбали. Ішла, йшла, і нарешті уздріла: бродить по горі дика корова, а поміж золотими рогами в неї сидить дебелий хлопчина. Підійшла Швіпайоме ближче і покликала його. Але йому ніколи ще не доводилося бачити людей, не знав він і своєї рідної матері. Почувши її голос, хлопець злякався і ще дужче пригорнувся до Нанграїн. А мудра корова вже про все здогадалася.

- Це твоя рідна мати,— сказала Нанграїн хлопцеві,— тепер ти мусиш іти за нею. Та якщо коли-небудь тобі потрібна буде моя порада чи поміч — приходь...

Привела Швіпайоме свого сина до палацу. Назвали його Камамінза — «Королевич диких корів». Вітбала одразу розповів йому про все і почав просити, аби він вийшов на герць із Бавою.

- Ти син славного батька,— казав він,— і, напевне, зможеш подолати Баву!

- Дозвольте мені спершу побувати на горі Паунтаунг і порадитися з моєю другою матір’ю Нанграїн,— відповів йому на те Катамінза.

По дорозі до гори Паунтаунг зупинився він перепочити біля річки. Раптом із води з’явилася прекрасна чарівна Манімікала, що охороняла цю річку, і жартома хлюпнула водою на Катамінзу. А він розсердився і щосили вдарив по воді. Манімікала знову визирнула з води й сказала:

- Гей, малий! Не можна так жартувати!

- А мені тепер не до жартів,— відказав Катамінза.— Дарма що я малий, а доручили мені таке діло, з яким навіть і дорослому не впоратись! І ти не смій мене ображати!

- Ах ти, хвалько! Ну, коли вже ти такої високої думки про себе, то нумо змагатися!

- Згода! — промовив Катамінза.

- За одну мить я можу намотати тисячу мітків прядива. А ти що зможеш зробити за цей час?

- Ну, а я за одну мить відріжу тисячу оленячих хвостів і принесу їх тобі.

І справді, не встигла Манімікала намотати тисячу мітків прядива, як Катамінза приніс уже тисячу оленячих хвостів. Страх як не хотілося Манімікалі визнати себе переможеною, отож вона, перелічуючи хвости, один сховала нишком у себе за пазухою. Скінчили вони рахувати, аж їх дев’ятсот дев’яносто дев’ять. Догадався Катамінза, що Манімікала один хвіст сховала, та сказати про те посоромився.

Попрямував далі і незабаром дійшов до гори Паунтаунг. Там Катамінза розповів про все Нанграїн і попросив її поради. Послала тоді Нанграїн двох своїх дітей миттю розвідати про Баву, а згодом дала королевичу такі три поради:

- По-перше, знай, що Бава з голови до ніг закутий у залізний обладунок, отож не допоможуть тобі ні спис, ані стріли. Йдучи на герць, візьми із собою гострий меч і запам’ятай, що єдине вразливе місце у Бави під пахвою. Отуди й намагайся встромити меча. По-друге, починай поєдинок, як тільки вітер повіє в обличчя Баві. І нарешті моя третя порада така: візьми з собою п’ятсот диких корів.

Зрадів Катамінза, повеселішав. Повернувся він до палацу, і того ж таки дня було оповіщено про герць із Бавою.

Незабаром настав призначений день. Людей зібралося — тьма-тьмуща, усім хотілося поглянути на незвичайний двобій. Бава з’явився з виглядом звитяжця на чолі трьохтисячного війська. А Катамінза привів із собою п’ятсот диких корів.

Вибравши таку хвилину, коли вітер подув йому в спину, оголив Катамінза свого гострого меча, і герць почався. А дикі корови, тільки-но вітер війнув у лице Баві, заходилися бити ратицями об землю і здійняли таку хмару куряви, що й білий світ Баві замакітрився. Катамінза тільки того й чекав. Засадив він гострий свій меч глибоко під пахву Баві, і той одразу упав мертвий на землю. Три тисячі індійських воїнів вітальними вигуками зустріли Катамінзу. Усі вони тепер стали підданими Пегу. А місце двобою відтоді почали називати «Тайкала» — місце перемоги над індійцями.

Вітбала вельми тішився з перемоги і проголосив Катамінзу, як і обіцяв, своїм спадкоємцем.

А Бава й після смерті не міг забути про свою ганебну поразку і поклав за всяку ціну помститися над Катамінзою. Порадився він з водяною царівною Манімікалою, і вирішили вони перш за все вбити Нанграїн, яка в усьому допомагає Катамінзі.

Одного разу підійшов Катамінза з чередою диких корів до річки Сіттанг. Хотів переправити череду на той берег, де були добрі пасовиська, та нараз розбурхалася річка. Чекають вони день, другий — не вщухає повінь. Почали корови голодувати. На тому березі соковиті луки зеленіють, а переправитися туди ніяк не можна. На третю ніч з’явилися Катамінзі уві сні забитий Бава і царівна Маніхчікала, з якою він колись змагався.

- Катамінза,— сказали вони,— ти, певно, ще не забув нас. Отож знай: хоч би скільки чекав тут, ніколи не вдасться тобі переправитися на той берег! Нам жаль тебе, і ми хочемо підказати тобі єдиний засіб: мусиш принести нам у жертву дику корову з золотими рогами. Тільки тоді річка вщухне, і ти зможеш переправити череду.

Золоті роги були у всіх корів, і вирішив Катамінза пожертвувати одною коровою, аби врятувати всіх інших. Дав він обіцянку Баві.

Бурхлива річка одразу вщухла, і Катамінза з чередою легко дістався протилежного берега. Отоді-то й сталося лихо. Як тільки золоторогі корови переправилися через річку, роги у всіх зненацька почорніли. І тільки у Нанграїн, яка вигодувала Катамінзу, як і раніш, вони лишились золотими. Тяжко зажурився Катамінза. Він ладен був сам померти, аби не занапастити Нанграїн. Та вона сказала йому:

- Тебе недарма звуть «Королевичем диких корів». Якщо вже ти дав обіцянку, то треба її виконувати. Убий же мене і принеси в жертву!

Гірко-гірко заридав Катамінза, та нічого не вдієш, довелося йому зробити так, як звеліла Нанграїн,— убити її. А на тому місці спорудив він згодом розкішну пагоду.

Стоїть там вона її досі. А Нанграїн з того часу стала покровителькою талаїнгів. Вони й тепер поклоняються їй і вірять, що вона колись допоможе їм повернути втрачену волю.

Після того як помер Вітбала, королем Пегу зробився Катамінза. Дух Нанграїн в усьому охороняв його, і жив він довго, спокійно і щасливо.

Отак збулося все, що пророкував Гаутама...

Біографія

Твори