Агата Крісті та її детективи

К.О. Шахова

Англійський кримінальний, або детективний, роман (звичайно, й оповідання чи п’єса) — це літературознавчий і поточний читацький термін, що обіймає певне художньо-інтелектуальне явище, котре має найширшу популярність у читачів усього світу. Слово «детектив», як найчастіше називають подібні книжки, походить саме від англійського, яке має два значення — «розшукний» і «сищик». Треба було б говорити «детективна історія», але в наш час тяжіння до скорочень, спрощень, мовної економії друге слово стало зайвим. І так все зрозуміло. Зрозуміло без докладних пояснень, без заглиблення в проблему та її термінологію. Масовий читач — від підлітків до людей похилого віку, від академіків до теслярів, від тих, хто пишається своїм інтелектуалізмом, до тих, хто не вважає себе високочолим, — коротко кажучи, більшість читаючих охоче бере до рук детективні твори. Вже давно стала розхожою фраза, що кримінальні романи полюбляють всі, тільки дехто соромиться визнати це відверто. А чому саме соромиться?

У минулому столітті, на світанку виникнення жанрового різновиду художньої прози, який одержав пізніше назву детектив, твори цього гатунку аж ніяк не вважалися чимось естетично неповноцінним. Засновником детективу як особливого типу оповіді вважається американець Едгар По. Автора класичних оповідань «Золотий жук», «Вбивство на вулиці Морг», «Вкрадений лист» та ще двох творів з подібною тематикою ні за що не назвеш другорядним художником. Значними, якщо не великими, художниками були і його продовжувачі на Британських островах — Чарлз Діккенс з його незакінченим останнім романом-детективом «Таємниця Едвіна Друда» (1870) або його ж «Великими сподіваннями», де детективні елементи відіграють також важливу роль; Уїлкі Коллінз — захоплюючий автор двох романтичних творів, які майже півтора століття лишаються, бестселерами: «Місячний камінь» (1868) та «Жінка в білому» (1860); нарешті, батько безсмертного Шерлока Холмса — Артур Конан Дойл. Якщо назвати лише цих, найуславленіших, то абсолютно зрозуміло, що англійському кримінальному роману, детективній прозі взагалі в минулому столітті не було чого соромитись.

Як же сталося так, що за наших часів авторитетна критика почала зверхньо, зневажливо ставитися до детективів, часто взагалі позбавляючи їх права називатися художньою літературою? Спричинилася до цього передусім популярність подібних книжок. Великий попит, великі тиражі, а значить, великі прибутки видавців потягли за собою девальвацію жанру, різке падіння художньої та інтелектуальної якості. Зошити про пригоди Ната Пінкертона або Ніка Картера, їхніх «родичів», і «нащадків» заполонили книжковий ринок. Детективний бум, який почався наприкінці XIX століття, розвивався по висхідній або, точніше, по «низхідній», як лавина, знищуючи літературну репутацію цього жанрового різновиду. Ще задовго до створення комп’ютерів (що, як відомо, можуть виготовляти поезію і прозу в електронно-механічний спосіб за закладеною програмою без подальшого втручання людини) детективи, поліцейські, сищицькі історії стали виготовлятися за канонами-програмою, що не мало нічого спільного з художньою творчістю. І тут зневага інтелектуалів до масової ринкової продукції була цілком виправдана. Ці макулатурні книжечки або пухлі томи називати літературою можна в тому ж розумінні, в якому можіна давати цю відповідальну назву будь-якому задрукованому паперу, зброшурованому у формі книжки.

А втім, у другій половині нашого століття всі суперечки про те, чи можна детективи найбільших майстрів цього жанру називати художніми творами, позбавлені актуальності. Спочатку крізь зуби з різними застереженнями, а тепер уже на повний голос академічне літературозяавство визнало справжніми письменниками тих, кого вже давно визнав мільйонний читацький загал. Тепер майже ні в кого немає сумнівів, що Конан Дойл або Агата Крісті, Жорж Сіменон або Джон Ле Карре заслуговують на увагу літературних фахівців-науковців так само, як Олександр Дюма-батько або Генрі Райдер Хаггард з його захоплюючими пригодами у «Копальнях царя Соломона».

У своєму серйозному й оригінальному дослідженні «У світі пригод» А.З. Вуліс переконливо доводить, що детектив, поліцейський, шпигунський романи належать до великого класу творів, які можна об’єднати під спільною назвою «пригодницькі». Попри всі відмінності, які існують між, скажімо, романом про морські подорожі і вестерном, твором про діяльність сицилійської або якоїсь іншої мафії й розслідуванням злочину, що його веде дуже симпатичний комісар Мегре з паризького поліцейського управління на набережній Орфевр, між цими породженнями таланту й фантазії їхніх авторів є і багато спільних рис. Це яскрава сюжетність, стрімкий, динамічний розвиток інтриги з крутими та неочікуваними поворотами, хвилюючими коливаннями між успіхом і невдачею. Це перевага оповіді про дію, діяння, вчинок над психологічною виписаністю характерів, тим більше, над рефлексіями і філософськими міркуваннями героїв. Це і наявність таємниці чи таємниць, загадок, котрі вимагають розв’язання, і специфічність у зображенні часу і простору, які, попри всю свою навіть підкреслену конкретність, часто дуже умовні. Це і тяжіння до конфліктів, зіткнень, борінь, коли стикаються у двобої чорне, як ніч, зло і біле, як ангельські крила, добро. Це і жорсткі канони в побудові характерів героїв, конструюванні сюжетів у кожному різновиді пригодницької літератури (їх, звичайно, можна порушувати, але лише до певної міри). Це і дуже важливий елемент гри, і бажаний у таких книжках хеппі-енд (якщо не фізична перемога позитивного героя, то принаймні моральна), і т. д., і т. п. Усі ці згадані й незгадані спільні риси дають підстави говорити саме про клас пригодницьких творів, які у своїх кращих зразках не гірші й не ліпші, ніж твори високої чи серйозної літератури, а просто інші, розраховані на інший тип сприйняття, інше читацьке ставлення, мають перед собою інше естетичне, інтелектуальне, етичне завдання, хоча так само мають право на любов читачів. Вони законно співіснують у красному письменстві разом з відмінними від них літературними класами, як часто-густо співіснують ці класи у творчості того ж самого письменника. Наведемо приклади, і першим — найяскравіший. Відомо ж бо, що серйозні романи одного з найбільших сучасних письменників Великобританії Грема Гріна створювалися майже паралельно з розважальними — «ентертейментс», як він їх сам називав. При цьому жоден гатунок не був гірший за інший і всі мали на собі виразну печать індивідуальної манери майстра, його самобутнього таланту. Такий інтелектуальний прозаїк, як Чарлз Сноу, написав гострий детектив «Смерть під парусом», а в Агати Крісті є психологічні й любовні романи. І якщо ще згадати французького романіста Жоржа Сіменона, чиї тонкі психологічні твори і блискучі історії про комісара Мегре однаково вирізняються неповторною манерою, своєрідністю стилю, способу мислення, інтересом до певного типу конфліктів і героїв тощо, то картина виявиться досить переконливою.

Читачі вже давно винесли свою оцінку найвидатнішим митцям пригодницької літератури, зокрема детективної. І, звичайно, не випадково на Бейкер-стріт у Лондоні є музей Шерлока Холмса, в Бельгії поставлено пам’ятник комісару Мегре, а Агата Крісті за заслуги перед вітчизняною культурою одержала від англійської королеви Єлизавети II титул леді, і в останні роки життя до неї слід було звертатися «Дейм Агата», чого вона, до речі, не любила.

Всередині детективного жанру, як його неточно називають, є тепер досить багато різновидів, причому часто-густо існують національні різновиди — «крутий» американський детектив, соціально-психологічний, демократичний за своїм характером французький або шведський, поліцейський або фарсово-комедійний польський, контррозвідницький болгарський тощо. Є різновиди з ліричним або еротичним забарвленням. Є детективи історичні, філософські або науково-фантастичні (У. Еко, С. Лем, А. і Б. Стругацькі). Є дуже дотепні пародійні твори, постмодерністські псевдодетективи і т. д. Щодо англійського детективу, то найбільшу славу приніс йому так званий класичний детектив, безперечною королевою якого була Агата Крісті. Про його особливості і йтиметься далі. Тут тільки слід зауважити, що велика майстриня класичного англійського детективу вчилася передусім у Едгара По й Артура Конан Дойла, щось знайшла в історіях про дивака і мудреця аматора-детектива патера Брауна, народженого фантазією Г.К. Честертона, та й у інших своїх попередників і сучасників.

Агата Крісті (справжнє ім’я Агата Мері Кларісса Міллер, 1891-1976) прожила довге життя, аж вісімдесят шість років. Вона почала писати дуже рано, ще в дитинстві, без будь-якої серйозної мети, просто для розваги, і писання оповідань та гаптування диванних подушок розглядала як однаково приємні способи творчого самовираження. Не маючи ніяких честолюбних мрій, як вона це сама підкреслює в «Автобіографії» (1977), Агата Крісті досить спокійно ставилася до того, що численні плоди її ранньої творчості регулярно поверталися з різних видань, в які вона їх за порадою родичів і друзів надсилала. Першим твором, який мав успіх і розпочав довгу літературну кар’єру авторки, був саме детективний роман — «Загадкова справа в Стайлі» (1920). Агаті було вже 30 років, і вона мала за собою доволі багате й різноманітне життя, цікавий людський досвід, хоча нічого незвичного, авантюрного або загадкового у цьому житті не було.

Сім’я Агати Міллер була досить заможною. Її дід з батьківського боку приїхав до Англії із США. Він був вдівцем із сином, ще малим хлопцем. Тут він одружився вдруге з тіткою майбутньої матері Агати. Тітка взяла дочку своєї сестри на виховання і стала їй рідною матір’ю. Дівчинка дуже образилась на свою родину, яка так легко й назавжди віддала її в іншу сім’ю. Всією душею вона покохала свого зведеного брата. Її любов завоювала серце Фредеріка Альви Міллера, і, ставши дорослими, вони одружилися. Клара Бемер і Фредерік Міллер мали трьох дітей. Агата була молодшою з них. Брат і сестра — старші на десять-одинадцять років — не могли бути їй в дитинстві товаришами, й вона росла самотньою, але щасливою і любимою дитиною. Багато уваги її вихованню приділяла мати, жінка освічена, розумна, з сильною волею, а також, хоч і не рідна по крові, зате подвійна, бабуся — мачуха Фредеріка і названа мати Клари. Всі ці подробиці самі до собі мало цікаві для будь-кого, крім Агати Крісті та її доскіпливих біографів. Але хотілося б тут показати, що навіть для письменника — автора детективів, де, здається, головне і єдине — фантазія, логіка, аналітичний розум митця, а не його життєві переживання, саме вони мають часто важливе значення, надають твору тієї переконливості, аромату живого життя, характерам — тієї соковитості й людської правдивості, котрі приваблюють нас у постатях багатьох героїв англійської майстрині. Наприклад, у її романах часто йдеться про заплутані родинні зв’язки, бездітних жінок, які беруть дітей своїх родичів на виховання й досить деспотично їх виховують, кохання між кузеном і кузиною або зведеними братом і сестрою, залежність молодих від спадщини багатої тітки чи мачухи й т. ін.

Щодо матеріальної залежності від батька й мачухи, то Фредерік Міллер будував добробут своєї власної родини лише на батьківському капіталі. В юнацькі роки він був справжнім плей-боєм, а пізніше, ніде не працюючи, проводив свій вільний час у клубі (а вільним був у нього весь час), грав у товариські ігри, трохи читав і багато відпочивав. Він був доволі легковажною, доброю і прекрасно вихованою людиною з лагідною вдачею, справжній джентльмен у вікторіанському розумінні цього слова. І знову-таки, ми знайдемо на сторінках книжок його дочки багато персонажів з подібними якостями, симпатичних нероб, які всі свої життєві сподівання покладають на багату спадщину, а поки що живуть з дня на день, як птахи небесні. Їхні молоді родички, з якими вони зростали разом і в яких закохані з дитинства, а тепер заручені з ними, також не мають власних грошей і, сподіваючись на спадщину, котра вирішить усі їхні проблеми, працюють, звичайно, лише тимчасово, секретарками, продавщицями, косметичками або сестрами-жалібницями. Дівчата в цій комбінації найчастіше більш енергійні, розсудливі та вольові, ніж їхні обранці. Так було і в родині Агати, де мати грала першу скрипку і керувала всім життям у домі. Саме вона разом із тіткою вирішила, що молодшій дочці не треба навчатися в школі, досить старанного домашнього виховання і навчання. На зламі століть ці консервативні принципи щодо жіночої освіти ще мали багатьох прихильників. Так Агата ніколи ніде не навчалася, ані в середній, ані у вищій школі, хоча самостійно вчилася все життя, постійно цікавилася усім новим, багато читала, вивчала мови, спеціальні фахові предмети тощо. В дитинстві її навчали грі на фортепіано і співу.

Велику роль у житті дівчини, як і всієї родини, відігравала бабуня — пані Міллер. Вони часто жили в її домі, пізніше взагалі разом. Оригінальний характер цієї жінки безумовно позначився на численних у романах Крісті образах багатих, розумних і владних старих жінок, чия воля тяжіє над оточенням, а також на постаті уславленої міс Марпл, старої провінціалки і геніального детектива. Певні риси своїх старших брата і сестри письменниця також передала своїм персонажам, як і риси відданих старих слуг, буркотливих і добрих куховарок або спритних чи наївно-дурненьких покоївок, яких завжди було багато в домі Міллерів. Письменниця згадувала про них у своїх спогадах з теплою ностальгією і гумором, як і взагалі про добрі часи королеви Вікторії. Крісті не один раз писала про свій консерватизм, що не заважало їй іти в ногу з часом, не лише розуміти нові покоління, а й робити «хіцуватих» хлопців і дівчат героями своїх творів 60-х років, знати їхні звичаї, особливості молодіжного жаргону тощо. Якось усе своє життя Агата Крісті дуже добре розуміла старих і молодих людей, навіть дітей. Молодою вона змальовувала цікаві постаті старих, живі, переконливі, впізнавальні до дрібних подробиць. А вже сімдесятилітньою жінкою із молодим завзяттям і гумором писала про дівчат із довгим погано вимитим волоссям у надто широких светрах і потертих джинсах та юнаків в оксамитних піджаках, строкатих камізельках, сорочках з мереживними жабо, про цих юнаків з локонами і жіночними манерами, які розплодилися у великій кількості в цей час в Англії й досить мальовничо виділялися на тлі звичайних обивателів. (Наприклад, саме такі персонажі діють у романі «Третя дівчина», 1966.)

Повернемося, однак, до біографії письменниці і дізнаємося в такий спосіб про витоки багатьох її образів, сцен, ситуацій, місць дії її романів та оповідань тощо. Ще в ранньому дитинстві дівчина подорожувала з батьками, вони жили певний час у Південній Франції, де Агата вдосконалила свої знання французької мови (згадаймо, що її уславлений герой-сищик Еркюль Пуаро бельгієць, його рідна мова французька і він постійно вживає у своїй англійській мові французькі слова й вирази). Батько досить недбало розпоряджався успадкованим капіталом, він збанкрутував і навіть почав шукати якусь сталу посаду, але не встиг взятися до праці, захворів і швидко помер. Дівчинці було тоді одинадцять років. Почалося нове, складніше життя. Довелося покинути улюблену домівку і жити в маєтку старшої, вже заміжньої сестри. Знову подорож, тепер уже на давший час до Єгипту в Каїр, де тоді жило дуже багато англійців. Англійська молодь досить весело розважалася там на танцях і пікніках. Агата любила танцювати, фліртувати з хлопцями і зовсім не цікавилася єгипетським життям та історією. Потім вона докоряла собі, що не захотіла разом з матусею відвідати археологічний музей. Старожитності юнку не захоплювали. Їй і на думку не спадало, що колись вона присвятить велику частину свого часу, свого життя археологічним розкопкам і навіть стане компетентним фахівцем у царині стародавньої кераміки.

Напередодні Першої світової війни Агата була вже дорослою молодою дівчиною. Вона не мала ніякого фаху і не знала, чим буде займатися. Багато англійських дівчат у цей час навчалися на різних медичних курсах, подих близької війни відчували навіть найлегковажніші й далекі від політики. Агата Міллер також успішно навчалася на таких курсах. Коли почалася війна, вона стала старанною, терплячою і ніжною сестрою-жалібницею у воєнному госпіталі. Виконувала важку і брудну роботу мужньо й уміло. (Не випадково в її романах діє так багато медсестер, доглядальниць, лікарів, чиї діяльність, звичаї та звички, манери, особливості поведінки й мови вона так тонко відтворює.) В тому ж госпіталі Агаті запропонували працювати в аптеці, це була не така виснажлива і до того ж цікава своєю новизною робота. Саме тут дівчина навчила­ся всього того в галузі фармакології, що так часто описане в її романах, де діють убивці-отруювачі, й авторка виявляє дивну обізнаність з різними отрутами, протиотрутами та симптомами отруєння. Її фахові знання в цій галузі довів один майже міфічний епізод. Важко захворіла дівчинка в Австралії. Медсестра, яка про неї піклувалася, читала саме в цей час детектив Крісті (мабуть, це «Кінь блідий», де йдеться про отруєння талідомідом). Лікарі не могли визначити характер хвороби дівчинки, а ось медсестрі здалося, що симптоми хвороби схожі на ті, що їх описала письменниця. Після консультації з Крісті дівчинку почали успішно лікувати від отруєння талідомідом, і вона одужала. Щоправда, тут не було злочину, а лише нещасний випадок. Та фахова точність авторки роману «Кінь блідий» знайшла блискуче підтвердження.

В роки війни Агата одружилася. Її чоловік Арчібальд Крісті був льотчиком у діючій армії. Після закінчення війни починається їхнє справжнє родинне життя. Агата народжує свою єдину дитину— дочку Розалінд. Чоловік працює дрібним урядовцем. Заради грошей Агата робить спробу написати і надрукувати якийсь літературний твір. Так з’являється її перший детектив «Загадкова справа в Стайлі».

З моменту виходу у світ першого детективу закінчується життя анонімної, приватної особи Агати Міллер і починається життя популярної письменниці Крісті, народжується її імідж і міф, виникає зацікавлення публіки її суто особистими справами. Преса, яка так любить сенсації й скажені факти з біографій відомих особистостей, прагне дізнатися про те інтимне, що письменниця старанно приховує. Вона неохоче дає інтерв’ю, дуже різко відзивається про газетярів.

Наприкінці 20-х років у важкий для Агати Крісті момент — після хвороби і смерті матері — чоловік письменниці зажадав від неї розлучення. Це мало шоковий наслідок. Агата раптом зникла. Лише через кілька днів її знайшли далеко від дому в якомусь готелі-санаторії. Під впливом нерйового шоку з нею трапилося те, що називають амнезією, тобто випадіння з пам’яті певних моментів життя, певних фактів тощо. Це був найсенсаційніший епізод у біографії письменниці, і його довго й неделікатно смакували в пресі. Навіть через кілька десятиліть було знято фільм «Куди зникла Агата Крісті?» з відомою актрисою Ванессою Редгрейв у головній ролі.

Відбилося це й у творчості Крісті: в її романах кілька разів повторюється ситуація, коли хтось з персонажів через ті чи інші причини втрачає пам’ять і це використовують злочинці в підступних цілях, як, наприклад, у романі «Готель «Бертрам», де симпатичного каноніка Пенніфазера б’ють по голові і він на довгий час втрачає свідомість, потім пам’ять і ніяк не може згадати, що він бачив під час нападу. А від цього залежить розв’язання детективної загадки.

В 1928 році під час подорожі на Близький Схід Крісті познайомилася з молодим археологом Максом Меллованом і невдовзі стала його дружиною. Вони прожили у щасливому шлюбі сорок п’ять років. Кілька десятиліть письменниця із чоловіком виїжджала майже кожного року в археологічні експедиції в Месопотамію. Вони подовгу жили в пустелі у примітивних умовах, жили і в Багдаді, місті, яке Крісті дуже любила. Враження, від поїздок по Іраку, від краси пустелі, такої романтичної й незвичної за барвами, подибуємо в кількох детективних романах письменниці, наприклад у «Вбивстві в Месопотамії» (1936), «Смерті на Нілі» (1937) та ін. Агата Меллован-Крісті погано переносила подорожі на пароплаві й у літаку, тому віддавала перевагу поїздкам у комфортабельному Східному експресі, який віз її через усю Європу. Враження від цих подорожей збагатили яскравими деталями уславлений роман «Вбивство у Східному експресі», за яким, як і за більшістю романів письменниці, було зроблено фільм. Пізніше знімалися численні телефільми, де діяли найпопулярніші герої Крісті — детектив Еркюль Пуаро й аматорка розслідувань старенька міс Марпл. Взагалі письменниця дуже часто обирає поїзди, вагони, купе як місце важливих подій, звичайно, найчастіше загадкових убивств. Запам’ятаємо це. Ми ще звернемося до цієї теми — місце дії в детективному романі класичного типу.

З початку 30-х у житті Агати Крісті не відбувається нічого екстраординарного. Головний сенс цього життя становить невпинна праця. Звичайно, були в ньому свої переживання й радощі, як от розлука з чоловіком у роки війни, він певний час служив в армії, а потім його несподіване повернення — один з найщасливіших моментів у житті обох. Були дуже цікаві подорожі. Коли Макс Меллован став широко відомим ученим, дістав титул лорда за свою наукову працю, він вирішив організувати національні археологічні школи для молодих учених у країнах, які колись були англійськими колоніями. Вже стара письменниця разом з чоловіком та усіма членами родини побувала в Пакистані, Камбоджі та інших країнах Далекого Сходу.

В родині Меллованів любили музику і театр. Тим приємнішим був успіх Крісті як драматурга. Мільйонам глядачів відомі такі її п’єси, як «Свідок обвинувачення» (1954), у кіноверсії якої грали видатні актори Марлен Дітріх і Чарлз Лафтон (фільм знято в 1956 році, він був показаний і на наших екранах), як «Мишоловка» (1952), що йде без перерви на сцені одного з лондонських театрів понад сорок років завжди з аншлагом, хоча змінилося вже кілька поколінь виконавців. Телевізійний варіант п’єси ми також могли побачити на голубому екрані.

Крісті вміла радіти життю і собі в ньому, насолоджуватися усім приємним, не звертати уваги на дрібні й навіть великі неприємності. Вона майже ніколи не торкалася у своїх творах політичних проблем і сама не займалася політикою. Лише в роки Другої світової війни написала роман, у якому діють німецько-фашистські шпигуни і диверсанти, що їх врешті-решт викривають колишні розвідники— подружня пара Таппенс і Томмі («Н чи М», 1951).

Про які б факти з життя Агати Крісті не йшла мова, мимоволі впадає в око їх трансформація у факти літературної творчості. Все йшло в діло. Весь життєвий матеріал, пережитий та прожитий, давав художні елементи для чергового твору, звичайно, в перетвореному вигляді. Письменниця не один раз повторювала, що ніколи не малювала у своїх книгах з натури. Однак якою б примхливою не була її вигадка, основу завжди становило живе спостереження. Колись Марк Твен сформулював принцип творчості: треба мати реальне, хай і невеличке, спостереження, і тоді з цього жолудя може вирости могутній дуб фантазії. Та жолудь необхідний. Крісті завжди виходила з цього принципу. Великий людський досвід, який подарувало їй довге життя, майже фотографічна пам’ять на подробиці оточення, на обличчя, на реалії різних десятиліть і різних країн, уміння розбиратися в людській психології, яка, на думку письменниці, має свої, досить часто повторювані, ходи і структури, — все це зустрінемо в її книжках.

Агата Крісті писала майже до останніх місяців життя, коли тяжкі хвороби позбавили її можливосїі творити. Вона встигла видати понад 60 детективних і ще кілька інших романів (під псевдонімом Мері Уестмекетт), майже 20 збірок детективних оповідань, написати і побачити на сцені багато п’єс. Крім того, вона була авторкою віршів і дитячих казок та «Автобіографії». Протягом сорока п’яти років літературної діяльності письменниця кожного року завершувала один-два романи чи збірку новел. Були особливо плідні періоди, передусім у 30-х, коли за рік виходило навіть три-чотири книжки. А в 1934 році їх було аж п’ять, і серед них такий шедевр детективного жанру, як «Вбивство у Східному експресі». І у важкі часи Другої світової війни темп праці письменниці не уповільнився. Навіть в останнє десятиліття життя Крісті у вже дуже похилому віці раз на рік дарувала своїм прихильникам новий роман чи збірку оповідань. При цьому її майстерність не згасала, а навпаки, зростала, про що свідчать такі твори, як «Готель «Бертрам» (1965), «Третя дівчина» (1966), «Свято Хеллоуена» (1969) та ін. За творчою продуктивністю авторка «Вбивства за абеткою» або «Смерті у хмарах» могла посперечатися з Жоржем Сіменоном, котрий плодив своїх «Мегре», як кролів. Знаючи про археологічні експедиції, в яких вона понад 30 років брала найактивнішу участь, можна лише захоплюватися її працездатністю, вмінням використовувати для творчості будь-яку сприятливу нагоду, писати будь-де. Настирним інтерв’юерам вона з безневинними очима розповідала, що пише у ванні, поглинаючи, при цьому кілограми яблук. Цій байці вірили ще й тому, що письменниця створила дуже привабливу постать авторки детективів Аріадни Олівер і надала цій немолодій вже, але надто активній пані, багато власних рис і рисочок. Аріадна, допитлива і розумна, популярна літераторка, хоче ще зажити слави детектива, І хоча це не завжди вдається, запалу їй не бракує. Крісті іронізує над своєю колегою. Часто її іронічні пасажі й зауваження мають присмак самоіронії. Пані Олівер одягається пишно, але без смаку. Вона весь час експериментує зі своєю зачіскою, гублячи по ходу дії шпильки і штучні локони. Її фантазія перехльостує через край, а забудькуватість і розхристаність у справах часто ставлять її в незручне або смішне становище. При цьому вона співчутлива, толерантна, добра, ладна допомогти кожному, хто потребує підтримки чи виручки. Читачі не без підстав бачили в Аріадні Олівер трохи карикатурний автопортрет Агати Крісті, хоча літературна героїня грає роль детектива, яку письменниця ніколи на себе не брала. Зате Крісті не раз називали найгірше одягненою дамою Британії, а її зачіски з кучериками, кісками й валиками виглядали старомодно і смішно. Отже, якщо Аріадна любила яблука, можна було повірити оповіданням про ванну й Агату, яка строчить свої детективи в ній, хрумкаючи улюблені плоди.

Аріадна Олівер — один із варіантів героя-розслідувача, яких письменниця створила кілька. Звернімося до цих образів у її романах, адже вони відіграють у класичному детективі провідну роль, являють собою найяскравіші постаті, від вибору яких часто залежить успіх не лише конкретного роману, а й творчості автора-«детективника» взагалі.

Почнемо з того, що детективний різновид романного жанру належить до літературних гібридів, або синтетичних утворень. У ньому сполучаються риси художнього твору про злочин, викриття злочинця та його покарання (якщо обмежитися лише цим, може виникнути роман, типу «Злочин і кара»), з одного боку, і риси складної розумової гри, на зразок преферансу чи покеру, або навіть шахів, а не кросворда, як часто вважають, з іншого. Треба відтворити вигадливу комбінацію, замислену і виконану злочинцем, дізнатися про його карти й козирі (карти часто краплені), розшифрувати ходи, обминути на шляху до розв’язання таємниці спритно розставлені пастки, не потрапити у безвихідь, не піддатися гіпнозу уявного, того, що лежить на поверхні, треба прорахувати всі можливі варіанти, всі «за» і «проти». І коли всі ці правила гри будуть дотримані, злочинця буде схоплено, провина доведена, порок покараний, а цнота святкуватиме перемогу. Але гра в такому романі йде не між двома партнерами-суперниками, а між читачем, з одного боку, і злочинцем, що, як не дивно, діє разом з автором і його героєм-детективом, з другого. Ця компанія по-різному, але послідовно морочить читачеві голову так, щоб до самого кінця твору він не розібрався у всіх хитросплетеннях і не розв’язав загадки. Щоправда, автор класичного детективу повинен повідомити читачеві все, що може привести його до правильного рішення. Але робить він це так лукаво, якщо не підступно, що помітити його підказки дуже важко. Правдиві навідні факти й фактики сховані у нього в товщі слів, про них сказано скоромовкою, тьмяно й невиразно, а фальшива наживка розкидана щедро, тільки відкривай рота й ковтай.

Що робить романний злочинець, пояснювати не треба, таке в нього амплуа. А ось детектив — постать явно неоднозначна, якщо мова йде про його роль у грі. Звичайно, як і читач, він хоче й мусить викрити злочинця і робить це. Але, зібравши багато прямих і побічних доказів, зовсім не поспішає поділитися ними з читачем, навпаки, замовчує правду і довго розводиться про свої помилки й блукання по манівцях. Він хоче сам-один насолоджуватися славою переможця, зібрати всіх причетних до справи і розкрити їм з уявною скромністю здобуту правду. Розповідаючи про ці штучки детектива, ми маємо перед очима одну конкретну постать, хоча щось подібне роблять і інші нишпорки в інших авторів. Перед нами стоїть, самозадоволено посміхаючись, невеличкий на зріст, досить огрядний чоловічок, одягнений із старомодною елегантністю, у лискучих лакованих черевиках. Голова його лисувата і видовжена, мов яйце, очі розумні, підозрілі та хитрі. Але найбільш вражають його вуса, величезні, випещені, підкручені догори, підозріло чорного кольору. Звичайно, це Еркюль Пуаро, якого ні з ким не можна переплутати, перша й найвідоміша дитина Агати Крісті в її сімейці детективів. Він народився чоловіком похилого віку, бельгійським кримінальним поліцаєм у відставці. В романах Крісті він прожив ще п’ятдесят п’ять років свого другого життя, тобто продовжував діяти, якщо підрахувати, у мафусаїловому віці, коли йому було далеко за сто. Та для романних детективів це не має значення. Вони не старіють, як нормальні люди, тобто старіють у якийсь уповільнений казковий спосіб. Склероз і маразм їм невідомі, як казковим героям — феям або бабі Язі. В цій їхній вічній розумовій ясності й свіжості і справді виявляється казкове. Воно на глибинному рівні притаманне детективу, котрий, як і пригодницькі твори взагалі, часто називають сучасною казкою для дорослих. Не старіють у звичному розумінні слова і міс Марпл, і комісар Мегре, і їхній великий попередник Шерлок Холмс. І це не прорахунок їхніх авторів, які, створивши своїх героїв, не думали, що вони будуть жити так довго. Ні, це принцип особливого часу, за яким живуть ці персонажі детективних романів, їх провідні фігури, улюбленці публіки, на яких тримається популярність серій книжок про розслідування Мегре, Пуаро, Марпл, Ніро Вульфа, Перрі Мейсона, лорда Пітера або Джо Алекса. Тут названі лише деякі імена героїв детективних серій, та принцип нелюдського довголіття або нестаріння діє в усіх.

Пуаро вже в першому детективі Агати Крісті був наділений майже всіма тими рисами, які назавжди викарбували його імідж. Створюючи свого мудрого сищика, письменниця враховувала досвід Конан Дойла. Дивакуватість, оригінальність Шерлока Холмса зробила його дуже виразною постаттю, яка запам’ятовується з усіма своїми примхами назавжди. Таким і одночасно зовсім іншим мав бути й її герой. Авторка ускладнила своє завдання. В Англії, де підозріле ставлення до іноземців — національна риса більшості громадян, вона зробила героєм-детективом іноземця, що пересипає свою мову французькими словами, хвалькуватого, як гасконець, кумедного і в поведінці, і зовнішньо, набридливого зі сво­єю одвічною вимогою «задіяти сірі клітини», щоб мислити, як він. Не будучи надто симпатичним, він мав прихилити до себе читача силою свого розуму. І у вирішенні цього завдання романістка досягла успіху. Холодний, досить егоїстичний, недовірливий Еркюль Пуаро, жорстокий у переслідуванні злочинця і покаранні за злочин, переміг і чужу упередженість, і власну смішність. Він став уособленням волі й логіки, неухильно спрямованих на викорінення зла. І вже цим заслужив на повагу читачів. Щоправда, сталося так, що він надокучив своїй літературній родительці і вона вирішила вбити його в 40-х роках. Однак популярність героя змусила Крісті відмовитись від зловісного наміру. Роман «Завіса, або Останній випадок Еркюля Пуаро», де детектив умирає від старості, був написаний і покладений у сейф з тим, щоб його надрукували після смерті авторки. А Пуаро об’явився у черговому творі свіжий і бадьорий, як огірок.

Уже в першому детективному романі Крісті зустрічаємо і супутника Пуаро, котрий не раз буде його супроводжувати під час розслідувань. Це військовий у відставці Гастінгс, джентльмен до кінчиків пальців, але, м’яко кажучи, не інтелектуал. Він дуже схожий на Уотсона в Конан Дойла і виконує ту ж саму функцію пародії на читача нічого не тямить у справі, робить безглузді висновки, не розбирається в людях і ошелешено вислуховує пояснення свого мудрого друга, який на ньому випробує гостроту власного аналізу. Крісті навіть не намагалася індивідуалізувати цю функціональну фігуру, і Гастінгс здається просто позиченим у Шерлока Холмса. Пізніше в Пуаро з явився інший помічник, жива дотепна людина, розумна, схильна до відважних спонтанних вчинків і не позбавлених сенсу власних міркувань. Це вже згадана вище Аріадна Олівер, яка співробітничає із своїм другом Пуаро в романах «Карти на столі» (1936), «Труп у бібліотеці» (1942), «Третя дівчина» (1966), «Свято Хелло- уена» (1969) та ін.

Ще один детектив у спідниці, навпаки, ніколи не стикається на сторінках творів Крісті з маленьким бельгійцем і навіть, здається, не знає про існування цього найвидатнішого з усіх великих сищиків, бо й сама вона є геніальним представником цього фаху. Йдеться про міс Марпл, стару діву з біло-рожевим обличчям, блакитними очима, лагідними манерами — уособлення домовитості й затишку. Занурена у м’який фотель десь у куточку кімнати з незмінним плетінням у руках, вона здається безневинною бабусею-кульбабкою. Чим і користується у дуже спритний спосіб. Цікавість старої панни не має меж. Вона все помічає, все чує (коли треба, підслуховує), з усього робить оригінальні і, як виявляється, слушні висновки. Міс Марпл прожила все своє довге життя в маленькому містечку, майже селі Сент Мері-Медоу, лише зрідка виїжджаючи до Лондона за покупками, як у романі «Готель «Бертрам». Щоправда, трапляються в її розміреному існуванні й інші короткі поїздки, до знайомих з таких самих провінційних глухих куточків («Паддінгтон. 4. 50», 1957; «Сплячий вбивця», 1976 та ін!). Одного разу вона мандрує дуже далеко, аж на острів у Карібському морі, куди її послав відпочити після хвороби люблячий небіж-письменник («Таємниця Карібів», 1964). Але і на сонячному курорті, на лоні екзотичної природи, серед пальм і кактусів міс Марпл так само зручно сидить у фотелі у холодку, в’яже і роздивляється навкруги з властивою їй небезпечною для оточення цікавістю, точнісенько як у холі лондонського готелю «Бертрам», колись напрочуд респектабельного, а тепер якогось сумнівного, або як у вітальні родини священика в рідному Сент Мері-Медоу («Вбивство в домі вікарія», 1930), де такі ж старенькі, як вона, п’ють ритуальний англійський чай о п’ятій годині і базікають про справи ближніх своїх. «Божа кульбабка» завжди опиняється в центрі циклону, що бушує через чергове вбивство, і почуває себе в найдраматичніших ситуаціях, як риба у воді. Вилічуючи вбивцю, вона діє методом аналогій. Марпл твердо знає — люди в усьому світі однакові, їх спалюють ті ж самі пристрасті й бажання, вони діють під впливом схожих імпульсів. Варіантів не так уже й багато. І якщо ти добре знаєш своїх земляків із Сент Мері-Медоу, ти завжди зрозумієш подібних до них людей в інших місцях земної кулі. Треба лише згадати, як говорив бравий вояк Швейк, «аналогічний випадок», і головоломка укладається в логічну картинку. Так і робить «психолог» Марпл. І поліцейським чинам навіть дуже високого рангу лишається тільки «взяти» злочинця і подякувати Детективу-аматорці. Як і Пуаро, міс Марпл підкреслює свою ветхість, але її життєвим силам і бистрому розуму можуть позаздрити зовсім юні співгромадяни.

Якщо бути прискіпливим, то старенька досить небезпечна, шкідлива особа. Вона надто цікавиться життям своїх ближніх, обожнює плітки, нікому на світі не вірить (поки його чи її безневинність не буде доведена). Однак у всіх читачів романів Агати Крісті стара Марпл викликає симпатію. Є в ній щось заспокійливе, розумно-неспішне, щось старомодно-цнотливе й порядне, якась мужня і войовнича моральність, рідкісна в нашу бурхливу і засмічену злом добу. А головне, приваблює світлий розум провінціалки, її здоровий глузд, котрий перемагає найвигадливішу підступність, розв’язує хитро заплутані вузли злочину. На відміну від Шерлока Холмса, Пуаро і Марпл не використовують новітніх науково-технічних засобів криміналістики, а покладаються на своє знання людської психології, людських хиб і вад.

Крім цих основних детективів та їх помічників, у романах Крісті діють і менш знамениті й, правди нічого ховати, менш виразні, менш яскраві розслідувачі. Це колишні розвідники Таппенс і Томмі, про яких тут уже згадувалося. Вони виступають не лише в романі «Н чи М», а й у книзі, названій за рядком з «Макбета» — «Через поколювання у моїх великих пальцях» (1968), та ще в одній, де вони зовсім молоді. На відміну від Пуаро та Марпл,. подружжя старішає нормально, але лишається в строю і виявляє надто велику рухливість та заповзятливість. Таппенс схожа за характером на пані Олівер, тільки вона більш організована і професійно підготовлена. В дуеті вона веде і взагалі органічніша, живіша постать, ніж її чоловік. Є ще в письменниці в інших творах пізнього періоду молоді детективи-аматори — хлопець-механік і його подружка — дуже модерна аристократка. Вони діють на власний розсуд та попри всю свою допитливість і спритність через недосвідченість потрапляють у халепу, звідки їх визволяє Пуаро.

Крісті внесла і своє власне в схему розв’язання кримінальних загадок, хоча метод її детективів будується на розроблених ще Едгаром По, а потім Артуром Конан Дойлом принципах дедуктивного мислення при вивченні всього пов’язаного зі злочином. Пуаро попри всю свою оригінальність та ексцентричність мислить у цілому подібно до детектива-аматора, холодного аналітика Дюпена, вигаданого Едгаром По. А ось Марпл чи Олівер більш примхливі й неочікувані у своїй жіночій логіці. Одна вірить у свою інтуїцію і використовує, як уже згадувалося, життєві аналогії, хоча не цурається певних способів поліцейського спостереження за ближніми. Друга невпинно фантазує, як письменник-психолог заглиблюється у таємниці внутрішнього світу людей, причетних якимось чином до жертви й злочину, відважно вдається до невластивих немолодій інтелігентній жінці небезпечних сищицьких прийомів і теж досягає мети.

Загалом великі детективи Агати Крісті несуть на собі головне інтелектуальне навантаження романів. А якщо врахувати, що цей жанр великою мірою є інтелектуальною грою у літературній формі розповіді про життєві випадки, стає ще зрозумілішою їхня провідна роль. Як і в Артура Конан Дойла чи Гілберта Кіта Честертона, головним героєм у Агати Крісті виступає думка, процес мислення, його логіка. Пригоди думки, її динамічний рух, складні звиви, спалахи й осяяння напрочуд захоплюючі в художній оповіді, особливо коли поруч з читачем діє партнер-суперник — мудрий детектив, талановитий учасник інтелектуальної гри із вигаданим злочинцем і реальним читачем.

Друга велика обов’язкова група персонажів класичного детективу — жертви. Вони можуть бути найрізноманітнішими за віком, фахом, характером. Але найважливіше в них те, що читач про них не знає нічого чи знає дуже мало, або, навіть познайомившись ближче, не встигає чи не може прихилитися до них. Все це веде до того, що їхня загибель не сприймається трагічно, не викликає переживань. Створюючи свою теорію «епічного театру», Бертольт Брехт особливо, наголошував на тому, що сучасний театр має звертатися до розуму глядача, змушувати його мислити, а не викликати в ньому бурхливі емоції, котрі відволікають від мислення. І хоча Агата Крісті, як і більшість . авторів класичного детективу, не формулювала схожих теорій, вона сповідувала по суті подібні принципи. Для того щоб брати участь у складній розумовій грі, треба мати ясний розум, не затьмарений пристрастями, гострий зір, коли в очах немає сліз, холодність і відстороненість у процесі роздумів. Ось чому в детективі читачі не співчувають жертвам надто глибоко. Ці персонажі — фігури в грі, яка має свої правила. А одне з них саме не дозволяє надто емоційно сприймати долю жертви або жертв злочину, чи людей з їх оточення. Всі почуття повинні бути віддані рішенню загадки, розкриттю таємниці. Може, не зовсім так, як у шахах, але в чомусь подібно до шахіста під час гри читач не сумує за фігурами, які знімаються з дошки в процесі партії. Найкраще, коли в детективному творі взагалі немає експозиції, де б автор знайомив з майбутньою жертвою. А все починалося б приблизно так: «Мертве тіло, що лежало на підлозі, належало пану похилого віку в темному одязі». Ось і все про жертву вбивства. Далі включається механізм розслідування. У Крісті є подібні зав’язки. Але найчастіше вона все ж таки розповідає про майбутні жертви або хоч трохи заглиблюється в їхнє минуле, коли їх уже вбито. Треба ще зауважити, що деякі жертви в романах Крісті, хоч і не викликають читацької любові, запам’ятовуються як колоритні особистості. Це й всевладна мати з гіпнотичним поглядом та руйнівною волею, жорстока і підступна тиранка у «Вбивстві в Месопотамії» (кожний член її численної родини ладен її вбити, і Пуаро їх розуміє), це й зовсім інший тип голови родини — владний, але ніжний батько, старий мудрий ділок і багач в «Кривому будинку» (1949), деякі інші персонажі, наділені яскравою, хоч і не надто приємною вдачею. До речі, згаданий «Кривий будинок» письменниця виділяла з-поміж інших своїх творів. Це й справді цікавий роман з об’ємно виписаними характерами, хоча постать убивці шокує, бо це дитина. Як би там не було, елементи психологічного твору в цьому романі сильніші, ніж елементи чистої розумової гри, як, наприклад, у «Десяти негренятках» (1939).

Часто жертви заслуговують на свою долю через погані риси характеру або негідні вчинки (хоча Пуаро постійно підкреслює, що завжди ненавидить убивцю, якими б не були мотиви його вчинку). Але головною причиною загибелі жертв є їхнє багатство, майно, гроші, на які зазіхає вбивця. Другорядні персонажі гинуть через свою цікавість, через те, що вони випадково стали свідками злочину (іноді навіть не здогадуючись про відому їм таємницю), через спробу шантажувати або палке бажання викрити злочинця тощо.

Третя категорія персонажів — це вбивці. Провідною їх рисою є те, що вони найчастіше нічим особливо неприємним або зловісним не визначаються, не вирізняються із свого оточення. Вони прекрасні актори, вміло грають чужу роль, і читач не може їх розпізнати. Вони мімікрують під звичайних законослухняних обивателів або ексцентричних диваків «не з цього світу», бо для авторки детективу дуже важливо, щоб саме на них читач до кінця роману не подумав, що вони винуватці злочину. Звичайно, тут можливі варіанти, і Крісті віртуозно використовує їх усі. Вона грається з читачем у «кота й мишку»: то робить когось підозрілим, то звільняє його від підозри, то доводить чиєсь алібі, а потім руйнує його, і так без кінця. Особливо вигадлива вона у виборі своїх убивць. Вони можуть бути старими, молодими, інвалідами у фотелі на коліщатах, хворими, прикутими до ліжка, навіть дітьми, гарними дівчатами і хлопцями, поважними громадськими діячками, серйозними, вимуштрованими медсестрами, красунями-авантюристками і навіть самими оповідачами, як у знаменитому романі «Вбивство Роджера Ейкройда» (1926), який викликав обурення традиціоналістів. Та й справді, яке жахливе порушення правил! Статечний, спокійний оповідач, не позбавлений гумору, до того ж лікар, сам виявляється вбивцею. Це вже неприпустиме паморочення читацької голови! Але письменниця так уміло й дереконливо побудувала оповідь, так тонко виписала характери (особливо сестри оповідача, хворобливо цікавої й деспотичної старої діви Кароліни), що роман мав небувалий до цього успіх і до письменниці прийшла справжня слава.

Та ким би не були злочинці, авторка робить усе, щоб пробудити в читача підозру до зовсім, інших. Як пташка, хцо рятує своїх пташенят, вона відводить читача від гніздечка з правдою в інший бік, здіймаючи галас та метушню, щоб збити його з пантелику. Бо читач є супротивником автора детективу в їхній грі — це ясно.

Нарешті в романі є труп, є підозрілі, є детектив. Щоб дізнатися, хто справжній вбивця, треба виявити причину, яка спонукала, його на такий безбожний вчинок. Причини, як і в житті, можуть бути найрізноманітнішими. Єдине, чого не може бути в детективі, це такого частого тепер невмотивованого злочину. Але все розмаїття причин зводиться кінець кінцем до кількох основних, одвічних, по-біблійному простих. Це заздрість, ревнощі, жага помсти, і передусім «бажання добра (тобто власності) ближнього свого», а ще страх перед викриттям інших злочинів чи негідних вчинків. Агата Крісті добре знає людську вдачу, принципи, що за ними живуть її сучасники й співвітчизники, вивчила своє суспільство і добу. Через те найпоширенішою причиною, котра шїовхає в її творах людей на злочин, є суто матеріальна.

Докори критиків, що, мовляв, типи персонажів у Крісті повторюються, що вона використовує не надто широкий набір спрощено окреслених характерів, є результатом непорозуміння. Треба не враховувати жанрову своєрідність детективу, щоб не бачити, що в ньому, як у комедії дель арте, тобто комедії масок, повторюваність певних типів персонажів — принцип, а не прорахунок автора. І в класичному агіглійському детективі є персонажі, які переходять з одного твору в інший, як у народній італійській комедії. Всі ці слуги, сатирично чи кумедно змальовані старі пані, свої Панталоне, Капітани, Доктори, ліричні героїні та герої, які діють у чітко окреслених рамках ролі, але мають право на варіації, — в романах Крісті бувають тонко нюансовані, наділені живою різнобарвністю. Кожна її стара багачка, кожний полковник колоніальної служби у відпустці чи у відставці, кожний бідний молодий чоловік з хорошою освітою і манерами, котрий служить секретарем у зухвалого нувориша, кожна самотня провінційна пліткарка чи зубожіла підстаркувата родичка, кожна медсестра чи лікар, кожна юна красуня без засобів до пристойного існування або авантюрист із сумнівним минулим, кожна справжня аристократка з пальцями в перснях чи фатальна жінка в розкішних туалетах і т. д. — мають свої родові і свої індивідуальні риси. Вони живі люди й романні функції одночасно. Вони живуть у суспільстві й воднораз виконують роль у детективній виставі дель арте. Канонічність постатей класичного детективу, як і в італійській комедії, — не просто ознака жанру, а й така його якість, котра викликає у широкого кола читачів позитивні емоції саме через впізнаваиість, добре й довге знайомство. Як відомо, особливо приємними для більшості є знайомі мелодії.

Велику роль відіграє в романах англійської майстрині місце дії. Воно взагалі вельми значуще для детективу. Крісті виявляє рідкісну фантазію, для того щоб в різні способи скоротити кількість дійових осіб — потенційних злочинців — до розумної межі. І тому місцем дії в неї найчастіше буває якийсь відокремлений від світу маєток, будинок, замок, вілла або оточений водою острівець, або засипане снігом село, в яке певний час ніяк не потрапити стороннім чи поліції через заметіль, або табір, розбитий у пустелі, далеко від осель тубільців, або вагон чи купе поїзда, що мчить через пів-Європи, або кабіна літака у хмарах, готель, де біля входу чергує пильний швейцар, тощо. Письменниця по-своєму розробляє популярну ще з часів Едгара По тему зачиненого зсередини приміщення, в яке, так здається спершу, ніхто не може дістатися ззовні. Але труп знаходять саме у цьому герметично закритому кабінеті, номері готелю, купе, кабіні тощо.

Нагадаємо, що середовище, в якому відбувається дія творів Крісті, — це її власне середовище, котре вона знала найкраще і тому могла змалювати напрочуд переконливо в найменших подробицях та деталях. Люди так званого середнього класу, збіднілі аристократи, заможні рантьє чи багаті підприємці на відпочинку, представники інтелектуальних професій або вбогі пенсіонери з претензіями на світськість — основні персонажі її романів та оповідань. В їхньому колі розгортаються всі події. Письменниця не була обізнана із середовищем «людей дна», люмпенів або професійних кримінальних злочинців, і вони рідко виступають у її творах, діють десь на маргінезі оповіді. Перші роки життя майбутня авторка романів про Пуаро та Марпл провела в провінційному Торгау і пізніше багато часу прожила поза столичним гамором і метушнею, що її втомлювали й дратували. Тому дія творів у неї відбувається найчастіше серед мешканців малих або малесеньких містечок, чиє суспільне життя, ментальність обивателів романістка так яскраво, з таким гумором і симпатією змальовує! Цікаво, що читач, навіть столичний, впізнає, як йому здається, невідомі йому форми провінційного побуту і звичаїв, настільки сугестивно типовими малює їх Крісті. Взагалі типове переважає у створених нею характерах так само, як індивідуально неповторне в детективній інтризі.

Однак треба підкреслити, що життя у провінційних куточках усіх цих підстаркуватих незаміжних пліткарок, трохи маразматичних офіцерів у відставці, лікарів старої школи, добрих і дивакуватих священиків та нуворишів, які оселилися у вікторіанських палациках підупалих аристократів, — насправді життя і світ не реальні, а створені письменницькою уявою і ностальгією за «доброю старою Англією», якої за часів письменниці вже не було. Як не було вікторіанського раю, за яким сумували герої Івліна Во. Це взагалі складна для Англії XX століття проблема — ідеалізація минулого в добу розпаду великої імперії та кардинальної зміни всіх форм суспільного та індивідуального, приватного життя. Особливо болюча для англійців саме через їхню уславлену прихильність до традицій. Для своїх співвітчизників Крісті й створює у .багатьох романах трохи казкове тло, таке затишне, тепле, патріархальне. Що, до речі, робить злочин на цьому тлі ще огиднішою темною плямою («Вбивство в домі вікарія», «Труп у бібліотеці», «Вбивство оголошене», «Свято Хеллоуена» і, звичайно ж, «Вбивство Роджера Ейкройда»).

Щодо часу в романах Агати Крісті, то він конкретний, маркований деталями — прикметами певного десятиліття чи навіть року нашого віку. І разом з тим умовний, як у казці, позбавлений історичної чи соціально-політичної конкретності. Це час узагалі, коли важливі лише години й дні розслідування, хвилини, коли міг статися злочин, а не прикмети доби.

Письменниця намагається бути реалісткою щодо часу, місця, причин і наслідків, людських типів, психологічно обгрунтованих вчинків тощо. Й одночасно як майстер детективу вона має вести гру, котра підкоряється певним правилам, канонам, умовностям, що не залежать від життєвої реальності, а породжені іншою реальністю — реальністю певного гатунку літератури з його власними законами.

А тепер розглянемо як приклад лише один роман. У «Вбивстві у Східному експресі» подибуємо всі головні інгредієнти класичного детективу: весь букет типових персонажів із канонічними рольовими ознаками, специфічні для жанру місце, час, прийоми побудови та розвитку сюжету тощо. В романі кримінальний злочин — убивство — скоєний не лише в закритому зсередини приміщенні, а й у приміщенні, особливо для цього придатному, — купе вагона першого класу, де подорожує обмежена кількість добре відомих за списком і візовими документами осіб. До того ж усе відбувається взимку і снігова буря зупиняє поїзд у відлюдній місцевості. Вбивство сталося вночі, коли двері вагона зачинені для пасажирів з другого чи третього класу, які вдень могли б іти у вагон-ресторан. Усі пасажири першого класу мають таке-сяке алібі й точно пам’ятають, що вони робили в час, коли був скоєний злочин. Час злочину допомагає встановити годинник, який зупинився у момент убивства. До того ж у поїзді є лікар, і він також називає приблизну годину вбивства.

З жертвою читач знайомиться дуже побіжно. Чоловік, якому через кілька годин судилося стати трупом, не викликає ні в кому симпатії або пізніше жалю чи співчуття. Пуаро, котрий знайшовся при нагоді в експресі, відмовляє пану Ретчетту (жертві) навіть за дуже великі гроші взятися за його охорону просто тому, що йому не подобається обличчя цього добродія. Пізніше він дізнається, що це жахливий бандит, котрий займався викраденням дітей і завинив у загибелі цілої прекрасної сім’ї шляхетних Армстронгів. І ось, тікаючи від помсти, цей негідник з комфортом подорожував по світу в супроводі власного секретаря. Розслідування, звичайно ж, доручають великому сищику Еркюлю Пуаро, а його «Уотсоном» стає добрий знайомий, директор залізничної компанії. Серед підозрілих є американець — секретар Ретчетта, молода небагата стримана англійка, яка служила на Сході вихователькою, недоумкуватий полковник з Індії, — справжній джентльмен, нудотно-балакуча американська дама з великими претензіями, ще одна добра жінка похилого віку — місіонерка з обличчям, котре робить її схожою на вівцю, негарна, але багата російська аристократка, угорський дипломат з юною дружиною рідкісної краси. До цієї компанії треба ще долучити провідників та слуг, на яких теж може впасти підозра, і авторка її на них кидає. Всі ці шахові фігури, звичайно, мають визначені ролі-функції, й одночасно вони цілком переконливі людські постаті й характери. Більшість з них змальовано з ненав’язливим гумором. Гумористична нота звучить уже на початку роману і проходить майже крізь усі його сцени. Це, так би мовити, фірмовий знак стилю Агати Крісті, стилю несерйозної гри.

Пуаро викликає у відведений йому для допитів вагон-ресторан усіх пасажирів по черзі. Кожному ставить цілком банальні, зовсім неочікувані запитання. Кожний розкривається перед нами з нової сторони і стає ще більш підо­зрілим. Читач має в руках багато ниток, але вони виявля­ються заплутаними у досить примхливий спосіб. Лише в самому кінці роману приходить його розгадка, яка і ди­вує читача, і приносить йому полегшення. Пуаро виконує обов’язки не лише сищика, мудрого психолога, а й того, хто виносить остаточний вирок, і так далі.

Майже кожний твір Крісті може вкластися у цю схему, окремі складові подібні, але багатство варіантів, як у шахах, не дає читачеві над сторінками кожного твору ані нудитися, ані здогадатися, хто вбивця, надто рано. Ще одне маленьке зауваження. Одного разу Крісті написала Максу Мелловану до Багдада листа з Лондона, розповідаючи про те, як відбувалася її чергова подорож у Східному експресі. В цьому листі ми знайдемо подробиці про вимушену зупинку під час завірюхи десь у Югославії, про різні інші пригоди, які так органічно увійшли в роман. Лише вбивства у поїзді не було. Але в ньому їхала авторка детективних романів, а вона так легко могла вигадати будь-який злочин.

Авторці найпопулярніших творів детективного жанру часто дорікали, що її сюжети штучні й повторюються, а постаті — не живі люди, а маріонетки, що її детективи не змінюються від роману до роману, нарешті, що вона не порушує у своїх книжках важливих соціальних проблем, не вивчає причин злочинності у світі тощо6. Багато в чому ці докори виникають через ігнорування особливостей детективу як жанру. Якби книжки Агати Крісті відповідали тим вимогам, які до них висували деякі критики-сучасники, вона б у кращому випадку писала романи в дусі Достоєвського (звичайно, в міру свого скромного художницького таланту) або в гіршому випадку створювала малохудожні гібриди на кшталт радянських міліцейських психологічно-філософських творів, які порушують усі жанрові межі й тепер вражають своєю претензійністю і неправдою (навіть у кращих зразках).

У психологічному плані авторка «Мишоловки» і «Свідка обвинувачення» не робила якихось великих художніх відкриттів. Однак на звичайному життєвому рівні, на рівні соціально-побутових конфліктів психологічні мотивації в неї не лише переконливі, а й типові. Це дуже важливо саме для впізнавальності її героїв для читача й особливо його приваблює, бо читачеві хочеться розумітися на людях не гірше за Пуаро чи міс Марпл.

Звичайно, як авторка саме детективів — жанрового різновиду з чітко й жорстко канонізованими формами та прийомами, сюжетами й образами — Крісті в цілому дотримувалася відповідних правил. Але між каноном і оригінальним текстом письменниці існує багато «люфтів», де її власне, неповторне, її індивідуальний досвід, людська вдача, гумор, її суто англійський менталітет знаходять своє яскраве художнє втілення.

Крісті добре розуміла, чого від неї чекають читачі, тверезо оцінювала свої можливості як митця. В тому жанрі, який вона обрала і за законами якого, й сама творячи ці закони, писала, вона досягла найвищої майстерності. Недарма її називали і називають «королевою детективу», а тиражі її книжок досягли півмільярда примірників, вивівши «тітку Агату» на одне з чільних місць за популярністю серед письменників усіх часів і народів.

Про те, як вона ставилася до захоплюючої гри, яку вела зі своїми читачами, свідчать такі часті в неї іронія та самоіронія, гумор, то тонкий, то в’їдливий, — найпривабливіші барви в її художній палітрі. Щодо мови, то вона в Крісті функціональна, розрахована на якомога краще сприйняття всіх категорій читачів. Стиль у неї ясний, логічний, а зовсім не сухий, як їй дорікали. Треба тільки відкинути упередженість і читати її уважно. І діалоги, й описи, і мовні характеристики в неї точні й влучні. Крісті завжди прагнула збагачувати свою мову новими термінами, виразами, слівцями, які народжував час. І в цьому плані була великою «авангардисткою», іноді навіть надто старанною.

На запитання, якою письменницею була Агата Крісті, можна коротко відповісти так: вона була справжнім неперевершеним майстром англійського класичного детективу, якому віддала всю свою фантазію, весь свій розум, весь свій життєвий досвід і непересічний художній, талант.

Серед сучасників Агати Крісті було багато майстрів жанру. її співвітчизниці — дуже обдаровані письменниці Дороті Сейєрс (1893—1957) та Джозефіна Тей (справжнє ім’я Елізабет Маккінтош, 1897—1952) — створили справжні шедеври жанру, вигадали своїх оригінальних детективів, були віртуозами міцного й захоплюючого сюжету. Дороті Сейєрс написала книгу з історії детективу «Омнібус злочину» (1929), очолювала організацію англійських письменників — авторів детективів. Після її смерті на цей пост була обрана Крісті. А Тей своїм романом «Дочка часу» заклала основи майже наукового історичного детективу, дуже цікавого і перспективного гатунку. Можна назвати й інші імена англійських і англомовних майстрів класичного детективу, та Агата Крісті залишається не- перевершеною в очах читацького загалу.

Л-ра: Література Англії ХХ століття. – Київ, 1993. – С. 350-375.

Біографія

Твори

• Вбивство у Східному Експресі
• Запiзнiла розплата
• Немезида

Критика

• Агата Крісті та її детективи
• Лінгвістичне трактування детективного дискурсу на прикладі роману А. Крісті «Вбивство на полі для гольфу»
• Лінгвістичний аналіз за мовними рівнями оповідання А. Крісті «Загадковий заповіт»
• Лінгвостилістичні особливості мови детективного жанру на прикладі роману Агати Крісті «Загадкова подія у Стайлзі»
• Наслідування готичних традицій у романі Агати Крісті «The Pale Horse»
• Особливості перекладу українською фразеологізмів у повісті Агати Крісті «Чому вони не запитали Еванс?»
• Система часопросторових координат у романі Агати Крісті «Нескінченна ніч»
• Стилістичні особливості готичного жанру на прикладі оповідання Агати Крісті «Пес смерті»
• Як пишуться детективи Агати Крісті