02-04-2013 ЛИТ. АРХИВ 1505

Соломія Бойко (...нові вірші)

                                                                                          

Поезія автора:


Позбирай мене краплями в пригорщу.
Відбери в мене волю свавільно.
Я з тобою, здається, грішу,
А без тебе я геть божевільна.
Мов Причастя, губами збирай.

Я з тобою до чорта відверта.
На уламках зими ти як Кай,
А в мені прокидається Герда.
Позбирай в мені краплі дощу.
Розкоти мої руки стрічкою.
Я з тобою, напевно, грішу...

От би стати для тебе вічною.
***
Знаєш, пошук тебе у натовпах – то вже звичка.
І твої силуети між тіней чужинцями повзають.
Та сліпа невідомість, така симетрично-лірична,
До безумства доводить без права на жодне «досить!».
Так до ніжности терпко мережиться мова в мережі
І стираються межі між правильним і негідним.
«Я з тобою» – як вирок. «Я з тобою» – як щастя безмежне.
«Я з тобою» - непевно і зовсім вже якось не рідно.
***
І хрести Ваші нам у дорогу – молитва.
Хоч попереду ніч блідолиця і майже глуха,
Ваше серце гаряче й любов, що нічим не підбита,
Пломеніє, і сохнуть з роками веселі уста.
Як натрудиться сонце й закотиться тихо за обрій,

Ви зайдете до хати, де пахощі трав й молока.
Ваші зорані працею руки потомлені, добрі.
Ваші очі тремтять… Ох, якби ж там тремтіла вода!

А то ж сльози по борознах скотяться знову,

Бо не часто рука доторкнеться долоні дітей, 
Бо не часто приходять до Вас на відверту розмову.
Бо не часто хрести у дорогу й полинне «бувай».

20/08/13


Розбуди мене о восьмій ранку зраненого,
Щоб зорі стікали вниз брудними шибами.
Якщо ти прийняв мене таку – 
трохи радісну, трохи схиблену –
То присягни, що не зникнеш за обрієм 
Й не пошматуєш мій космос незграбними скибами.
В мені ґанджів ще більше, ніж вибухів.
Вибухають маневри, як станції.
Вправо, вліво – й скалічені пальці
Прораховують шлях по зустрічній.
Ми ж не вічні… То правда? Не вічні?
А той ранок? Розбудиш у січні?
По закінченні осені, так?

19/08/2013


Певно, в митті немає вічності,

Щоб вдихати її безкінечно,

Щоб руками триматися знічено,

Щоб здавалось, що ніби безпечно,

Щоб сказати усе недомовлене,

Щоби крикнути якось незболено...

 

Певно, митті якісь переломлені.

Певно, вічність до дідька натомлена.

***


До дідька все, коли ти поруч:

Сніги, буревії та згарища.

Я немов затерпаю, коли ти говориш,

І надто тихо дихаю, коли палиш.


До Бога все, коли не разом:

Слова, молитви та сповіді.

Ти став симфонією, не джазом.

Ти став поезією, не повістю.

26. 07. 2013 р.


Не такі  страшні ті дороги доль,

А тільки я сполохана, як пташка.

Валізи в кутику – в них другорядна роль,

Наплічник збоку, чашка кави натще.

Записки й фото, ручка і думки –

Здається ,все вже зібрано в дорогу.

Попереду пливуть чужі світи!

Я, щоб не шпортатись,  дивлюсь під ноги.

Я, щоб не плакати, давлюсь книжками –

Не завжди свіжі, рвані та масні,

Як ті вірші, придумані не нами,

Як ті планети, зимні і чужі.


А потяг змієм в’ється між містами,

Когось несе, а хтось несеться сам.

Дорогу дайте й сильними руками

Для себе хтось відчинить свій сезам.

***


Тут все моє: моя предивна ніч,

І сонце ллє любисток на всі боки.

Тут все моє, і я тут, звісна річ,

З’явилась, як з’являються пороки.

Взялась нізвідки, як взялась вода,

З блакиті неба впала поміж трави.

Сиджу одна, о так, сиджу одна

І восени вдихаю п’яний травень.

А взимку яблука в кишені миготять,

І люди тицяють, мовляв, яка ж я дивна.

А вірші віршами - сильніші від заклять,

А я, не я від них. Якась причинна.

21.07.2013


Не дивись на життя прозово.

Не живи понад міру віршами.

Все іде й повертається знову:

Часом ліпшає, часом гіршає.

Дні з’їдаються і забудуться,

Заплетуться у травах рутинності.

Що написано, те й відбудеться,

Прогримить у житті швидкоплинністю.

***

Дихаєш димом, вдихаєш слова.

Я поруч, як Єва, під ребрами.

Криком кричу, що я досі жива,

Що я досі з тобою, безсмертна я.

Мовчки, без порухів жадібно п’ю

Мову, що з вуст розтікається.

Все навпаки: чогось мовчки кричу,

Криком мовчу, та не каюся.

Все навпаки: поміж нами світи

В галактиках днів порозкидані.

Кличеш з собою - ну як не піти!

Стільки ще нами ж не звідано.      

01. 07. 2013 р.

 

Прив’язуємося поглядами, а не виглядами.
Цілуємося, як діти – не по-дорослому.
Твої руки здаються всесильними,
Ну а я біля тебе – босою.
Твої примхи здаються суєтними
В порівнянні з дитячою радістю.
І мовчиш, і кричиш… оксамитово.

Я хворію дворічною слабістю.

***

Ми засинаємо не під одною зіркою,
Та зовсім непомітна вже різниця в віці.
Моє й твоє вимірюю одною міркою.
Усе, крім тебе, то такі дрібниці.

В тобі моє так розгорілось з часом,
Й моє в тобі не тліє - пломенить.
Ти в мою дійсність увійшов не басом,
А пошепки… Ну як же не впустить?..

***

ВАМ І ДЛЯ ВАС

Нас було небагато, та багато було поміж нами.
Хтось один собі був, хтось – для всіх, та були як сім’я.
Разом йшли, підіймались, трималися купи руками
Й непомітно для себе своє залишили ім’я
На скрижалях чужих, ще не писаних доль недозрілих,
На дорогах життів, що були донедавна одним.
Кудись ділись роки, пролетіли над нами, як стріли.
Повтихали слова й залишилися мовчки нічим.
Та чогось бережуться у пам’яті й серці часи,
Як були дітлахами, казились, втікали додому…
Під наспівний мотив «Тут були колись ми»
Пишу вам і для вас, щоб колись пригадали потому.
13. 06. 2013

Від тебе холодом війнуло по душі,
І камінь – вдрузки, але стало важче.
Чого з тобою, ніби й не чужі,
Дурну образу проковтнули натще?
Чи, може, я була дитинна і проста,
Чи, може, ти взяв блискавицю в руки?
Людей поділено в країнах і містах:
У них життя, а поміж ними – звуки.
Тоді чого ж нам разом не дано
В незгоді голову схилити тихо?
Я не прошу донизу бить чолом – 
Спини в собі емоцій злісний вихор.
Від тебе холодом війнуло по плечі.
В очах застигло й досі незбагненне:
Хто ми з тобою? Рідні чи чужі?
Ніхто крім нас не скаже це напевно…

06.06.2013 р.

Ти, може, згадаєш мене у молитві,
Молебні чи просто колись перед сном.
Тоді засміються зчудовані липні
Й простягне долоні бузок під вікном.

А сонце палитиме жовте волосся,
І дні пролетять над простором віків.
Тоді сколихнеться пшеничне колосся
І вигнеться дужкою смужечка брів.

Як завжди, спокійно, сумирно й дитинно
Нарвеш в подарунок квіток полину.
Згадаєш мене ще, згадаєш дослівно
І перед, й вві сні і коли не до сну.

Колискова для похресника

Янгельський сон в оченята
Світлом спадає зі стелі.
Кулиться Спокій в постелі,
Сповнилась світлом кімната.

Спить, ніби квіти узимку,
ніжкою пнеться до тата,
грає казкова соната,
й сни пролізають в шпаринку.

Ручки під голову – й спокій.
Очі заплющують віки.
Спи, мій смішний, ясноокий.
Сон – найсолодшії ліки.

26. 05. 2013 р.


Вишнецвіт став мені за причастя
у великдень життя і землі.
День неначе заснув, як на щастя
й ранок п’янко застряг у вікні.
Засміялася біла роса,
Затремтіла на травах, як літо.
Стало тихо. Була-не була?
Заховалась під споєним цвітом.
Десь принишкла під гіллям пустим,
розпустила волосся за вітром,
забрала все, що було моїм
і накрилася втомленим цвітом.
Не ішла б, не кричала б… і що?
Би не сталося золото в полі.
Не зотерла б своїх підошо́в…
Мовчимо. Тут вже шуму доволі.
Так мовчалось, плелося вірші.
Відкрикалось віднайденим щастям.
Ти була, але сталась в мені
вишнецвітом тоді за причастя.

***

півподихи твої і піввидихи

жадібно ковтаю,

як спраглий ще сонне сонце зранку

тримає рукою і мружиться,

скаржиться, мовляв, воно гаряче,

а ще пече та ріже в очі.

 

дихання твоє сплетено

з сонця або місяця -

вибирай.

все одно станеться так,

як захочеш.

 

говори, що тобі вже час,

що будеш зранку невиспаний,

невимолений, знічений,

що не виживеш у своєму світі безглуздому,

з людьми лишніми й з глузду зруханими.

 

звинувачуй.

хай в цьому буде моя провинна.

хай хоч в чомусь твоєму буде моя присутність

чи бодай часточка мого тепла.

і хоч надворі квітень, та весна чужа

ніби якась подорожня,

що проїздом у місті,

на місці/місцях,

де наші піввидихи й видихи терпли.

звинувачуй, кричи, не мовчи

і будь тут,

 ти ж колись мені обіцяв.

26. 04. 2013 р.

Моєму діду

На дідовому гробі молились горобці.

Чогось в сумній оздобі згадалася мені

та казка посивіла, що дід оповідав:

там сонце дуже гріло й великий змій літав;

там сови на спочинку  сиділи на даху,

і зайці на ялинку  - високу і пухку -

чіпляли завжди взимку цукерки у садку.

А в росах запліталась міцна, як дід, коса.

ми разом з ним сміялись, а я така прудка

тягнула за чуприну – й чимдуж поміж квіток,

а дід палив цигарки і йшов кудись в садок,

сідав під вишню збоку й дивився на дівча,

що тільки й те хотіло, що поганять квача,

хотіло казки й байки, й зернят без шкаралуп,

що сівши на коліна, брало з дебелих рук.

А дід сміявсь й сміявся, а часом й реготав.

Тепер вже не сміється, лежить собі між трав.

Та часом на могилі молились горобці,

й ішло дівча доросле з квітками у руці.

24. 04. 2013 р.


***

До припливів відпливами плинув ти,

щоб не сохнути, не пересохнути.

Рятувався під зрілими зливами:

пив так жадібно й дихав вогко так.

Й щоб злічити твої всі неточності

не хватило б ні віку, ні пам’яті,

ти ж бо п’єш, щоб набратися вогкості,

і мовчиш, щоб зректися останнього

злого помислу й діла нечистого,

думки ницої й погляду грізного.

В собі хвилі якісь заколисуєш.

Колиши. Та щоби без запізнення.

***

вигадуєш
віршотравні
віршочервні
віриш травам
більше аніж собі
зустрічаєш зіхлялі ранки
після ночі приходять дні
відхиляєш цупку фіранку
відкриваєш своє вікно
і вигадуєш віршотрави
в льосі спіє сухе вино
і підморгує кволе сонце
заливає прозорі дні
ніби вина терпкі у склянку
ти рахуєш свої віршодні
потім травні і червні пусті
вже не віршо-
вже досить 
ні
ти вигадуєш 
віршосерпень
поки зріє терпке вино
поки сонце моргає зранку
ти вигадуєш лиш одно
віршочервні
віршотравні 
віриш травам 
але не собі
наливаєш вино у склянку
і вигадуєш віршодні

*

докричатися б 
недокриками
недовіршами
недоголосом 
чи без голосу
недочутими 
перефразами
перекриками
перевіршами
перифразами
евфемізмами
лаконічно би
геть без помислу
без конічності
і без термінів
канонічності
нестабільності
без магічності
і непевності

лаконічно би
докричатися 
до середини 
перевіршами

***


Хочеться дива і трохи тепла.

Отак щоби тут, недалеко,

щоб посмішка вишнею знов зацвіла,

мені щоби стало так легко.

Щоб дихалось вільно, немов без вікна

сидить у будинку кімната.

Щоб лилася радість дитинна й проста.

Здається, усе. Небагато.


А.

Поцілуй мене тихо в зап'ястя,
бо мовчанка таки не вічна. 
Утопічне смугасте щастя 
часом коле, як вітер січнів.
Розстелись по мені дотиком, 
поцілуй мою спину видихом.
Огорни мої згини згинами.
Давай дихати разом. Спинами.
Давай жити в собі. Спокоєм.
Залишатись у снах картинами.
Поки попіл зійде зо попелу,
давай дихати разом. Спинами.


01. 04. 2013 р.

Соломія Бойко 

 


Ключевые слова: Соломія Бойко,вірші,поетеса з тернополя,поезія західної україни,ода жінці,сучасна українська поезія,молода юна поетеса,Соломия Бойко,современная украинская поезия

Читайте также