Юрій Федькович як прозаїк і драматург

Юрій Федькович як прозаїк і драматург

Нечиталюк М.

125 років тому, 8 серпня 1834 року, народився видатний український письменник, за висловом І. Франка, «буковинський Кобзар» — Юрій Федькович.

Якщо про поезію Федьковича написано безліч статей наукових розвідок, то про Федьковича — прозаїка і драматурга їх зовсім мало. Тому дивно, що ця частина творчої спадщини письменника найменш відома широким колам читачів. А вона заслуговує того, щоб про неї поговорити в окремій статті. Досить сказати, що проза Федьковича аніскільки не поступається перед його поезією і є великим досягненням в розвитку української літератури в Галичині і на Буковині другої половини XIX ст. Менше значення має драматургія Федьковича, проте й вона є яскравим свідченням високих творчих можливостей письменника і з багатьох поглядів може також зацікавити читача.

Якщо в поезіях, поряд з мотивами народного горя і мотивами протесту, звучать нерідко фальшиві тони розчарування, рефлексії, то в прозових творах ми зустрічаємось віч-на-віч з гордим і сильним духом народом Карпат, чуємо його живу говірку, бачимо різні сторони його особистого і громадського життя.

У грудні 1862 року редакція народовського журналу «Вечорниці» одержала від Федьковича рукопис повісті «Люба-згуба». Це і був перший, написаний ще в армії, прозовий твір популярного вже тоді поета. Особливо плідно Федькович став працювати в галузі прози, коли назавжди осів у горах, серед гуцулів. Друкувалися його оповідання і повісті в 1862-1867 роках, а потім, з перервами, аж до 1885 року і після смерті в різних за орієнтацією журналах і газетах, переважно народовських («Вечорниці», «Мета», «Нива», «Правда», «Буковина», «Буковинський альманах», «Бібліотека для молодіжи» та інші видання).

Прозовим жанром Федькович зацікавився під впливом творів українських письменників — Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, а також інших. Прочитавши повість Квітки-Основ’яненка «Маруся», одержану зі Львова влітку 1862 року від К. Горбаля разом з «Кобзарем» Шевченка, оповіданнями Марка Вовчка і «Чорною Радою» П. Куліша, Федькович ділиться своїми враженнями від неї: «Маруся, Марусенька — божечку милий, коби ми не сором, то бігме бим ще раз сплакав. Се не повість, се одна красна, красна душа, висипана на папері. Кілько люби (любові — М. Н.), кілько поезії! Як чоловік сю книжечку в руки озьме, то не інак, але тоне в красі, гей бджілка в цвітах, а як му ся прийде її з рук покласти, то боїться, бо не інак, але му ся видить, що свій рай, свою душу тратить».

Ще більше вразили Федьковича оповідання Марка Вовчка. Він вважав, що краще від неї «не годен уже ніхто написати». Зате йому зовсім не сподобались твори Куліша. «Я єго не можу читати», признавався письменник. «Форма єго творів дуже старанна, багато часу мусив вік десь доложити, доки ся з народної бесіди й пісні виучив народної фрази, але та фраза так непричком, як красно убраний мертвець, що в нім серце вже не б’є». Висновок у Федьковича один: Куліш «не знає ще серця свого народу». Це висловлювання дуже цікаве і важливе, бо розкриває погляди Федьковича на народність мистецтва.

За Федьковичем, народна форма творів (мова, використання народних пісень і народної фразеології) ще не визначає народності письменника. Для цього треба більшого. Письменник мусить знати «серце свого народу», тобто внутрішнє життя простого люду, всі турботи, думки і прагнення народних мас, бути виразником цих прагнень.

Отже, одно з кардинальних питань того часу, питання народності мистецтва Федькович, по суті, вирішував в дусі революційно-демократичної естетики, так, як це робили Бєлінський, Шевченко, Добролюбов. Шевченкові також було органічно ненависним поверхове вивчення народного життя, механічне перенесення в твір народних афоризмів, пісень, обрядів. Він дорікав тим інтелігентам, які задовольнялися «вештанням» по шинках, вимагав пізнати душу, серце рідного народу, послухати, як мужики співають, «шапок не скидаючи». Щоб бути поетом справді народним, писав О. Добролюбов, «треба пройнятися народним духом, прожити його життям, стати врівень з ним, відкинути всі забобони станів, книжного вчення та ін., відчути все тим простим чуттям, яке має народ...»

У творах Квітки він бачив неприхований дидактичний елемент, і це йому подобалось, бо відповідало в якійсь мірі власним його поглядам на завдання літератури. Письменник, на думку Федьковича, повинен ставити певні моральні проблеми, повчати своїх читачів, виховувати їх. Віддаючи данину улюбленому письменникові, він сам часто вдавався до дидактично-моралізаторського прийому у своїх творах, може навіть інколи перебираючи міру. Досить сказати, що Федькович при всьому своєму захопленні творчістю Марка Вовчка ставив їй на карб те, що у неї цей дидактичний елемент не такий виразний, як у Квітки. Ось що сказав Федькович про її творчу манеру в листі до одного із своїх друзів: «Про Марковичку хіба тільки скажу, що звичайніш та краще не годен уже ніхто написати, — що формою, то вона перевершила ще Квітку, але одна в неї хиба та і немала хибай кождій з єї повістей бракує моральних підвалин. Чоловік читає єї повісті, наче медом у серці го мастить, але дочитавши, питається чому? нащо? пощо той або та так страждають? Марковичка має нам у своїх повістях вищі моральні цілі вказувати».

Вимога Фодьковича, щоб письменниця вказував «вищі моральні цілі», додаючи авторські роз’яснення до зображених дій, суперечить у своїй суті принципу реалістичної творчості, оскільки всяка навмисно підкреслена тенденція завжди шкодить художності. Критику Марка Вовчка з боку Федьковича не можна, звичайно, вважати вірною. Проте наведені думки дають дослідникам ключ до розкриття естетичного кредо письменника, допомагають зрозуміти особливості його творчого методу, стилю, художніх прийомів.

Перший прозовий твір Федьковича повість «Люба-згуба» — носить виразні сліди впливу Квітчиної «Марусі». Близькість між цими творами передусім виявляється в ідейно-тематичному плані, і там і там люди страждають і гинуть через нещасливу любов. Обидва проводять благородну, гуманну думку, що глибокі душевні переживання, складний внутрішній світ, безмірне почуття любові, ревнощів притаманні простим людям в такій же або й більшій мірі, як і представникам панівних класів. На цій високогуманній ідеї Федькович спеціально наголосив, вклавши в уста оповідача такі слова: «Не смійтеся, пани мої, наші людські груди жаль дуіжче дотикає, як ваші панські. Ми серце ще не запечатали в кальці, ані віддали до шпаркаси (ощадкаси - М. Н.), як в його є, так і говоримо».

Звертає на себе увагу те, що Федькович користується тут улюбленим прийомом зачинів Квітки, в якого майже кожна повість відкривається якоюсь моральною сентенцією. Повість «Люба-згуба» почининається таким повчанням: «Нічо так чоловікові віку вже не укоротає, як та любов. Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму».

Але є одна риса, якою Федькович докінно відрізняється від Квітки-Основ’яненка. Квітка змальовує звичайно людей доброчесними, покірливими своїй долі, релігійними. Герої Федьковича відзначаються великою життєвою енергією і відвагою. Це натури з невгамовними пристрастями, готові за наругу, образу честі розплачуватися кров’ю. А тому й конфлікти у повістях, оповіданнях Федьковича завжди проходять бурхливо, гостро, навально, тоді як у Квітки вони розвиваються спокійно, лагідно, хоч нерідко і закінчуються смертю героя. Проза Федьковича відрізняється від прози Квітки також манерою розповіді, саме на манері розповіді буковинського письменника найбільше позначився вплив Марка Вовчка.

На оповіданнях і повістях Федьковича ростежується розвиток творчого методу письменника від етнографічно-романтичного опису навколишнього життя до критичного реалізму. Прозова спадщина Федьковича при безперечному впливі Марка Вовчка і Квітки є глибоко оригінальним своєрідним явищем в українській літературі.

У жанровому відношенні вона розпадається на дві частини: повісті та оповідання з народного життя і сатирично-фантастичні твори — казки, байки, гуморески, легенди тощо. (Останні написані виключно з педагогічно-дидактичною метою і призначалися для молоді).

Які ж теми і які сюжети розробляв Федькович?

В основу сюжету повісті «Люба-згуба» вкладений любовний конфлікт, що виник лише з інтимних взаємин, а не з якихось соціально-економічних умов життя народу. Два рідні брати Іван і Василь закохуються в одну дівчину — Калину. Старший брат Іван одружується з Калиною, вражений Василь на весіллі убиває брата і себе. Подібний сюжет, очищений, так би мовити, від соціальних причин, в різних варіаціях розробляється ще й у таких творах, як «Серце не навчити» (1863), «Хто винен?» (1863), «Побратим» (1865).

У пізніших творах Федькович ставить тему любові вже на соціально-класовий грунт. Причиною нещасливого кохання, що приводить до трагічного кінця одного із героїв, тепер стають майнова нерівність, рекрутчина, силуваний шлюб тощо. У таких оповіданнях і повістях, як «Штефан Славич» (1863), «Сафат Зінич» (1865), «Дністрові кручі» (1865), «Безталанне закохання» (1867) нещастя закоханої пари служать віссю, навколо якої письменник групує правдиві картини життя класово розшарованого гуцульського села, малює образи простих селян, жовнірів, наймитів, протиставляючи їм соціальних паразитів — куркулів і попів.

Безрадісна, муками і стражданнями повита доля рекрута, солдата австрійської армії найчастіше потрапляє в поле зору Федьковича-прозаїка. І це не випадково. Адже рекрутчина була великим соціальним лихом, яке лягло тягарем на буковинське село, насамперед на селянську бідноту — наймитів, сиріт, усіх тих, хто виявляв незадоволення або протест. У відображенні цього явища Федькович виступав як справжній народний письменник.

Реалістичні картини австрійської рекрутчини та жовнірського життя змальовані Федьковичем у повісті «Три, як рідні брати» (1865) та її новій редакції «Ангел-хранитель», в оповіданні «Таліянка», «Штефан Славич», «Пісня молодецька про кохання». Обурення несправедливістю, яка панувала під час рекрутського набору, висловлює письменник в оповіданні «Таліянка», де один із героїв каже: «Прийшла вербицирка: а війт не мав кого за свого сина упхати, та мене сироту». А що чекало такого рекрута в армії — бачимо з історії героя оповідання «Три, як рідні брати» солдата Івана Шовканюка. Австрійський солдат — безсловесна істота; над ним постійно збиткується військове начальство. Коли Шовканюк одержав від брата Онуфрія передсмертного листа і звернувся до капітана з проханням надати йому відпустку, щоб підтримати в біді своїх рідних, той б’є його жорстоко і віддає до арешту.

Наруга цісарсько-німецьких офіцерів, умови військової служби приводять до самогубства Штефана Славича з однойменного оповідання.

Таке жорстоке, нелюдське поводження офіцерства з солдатами було звичайним явищем у тогочасній австрійській армії. Федькович тут анітрохи не погрішив проти правди життя. Він створив у цілому огидливий образ австрійської вояччини. протиставивши йому привабливі образи людей із народу.

Волелюбним гуцулам допікали не лише рекрутчина і жовнірська служба. Багато лиха зазнавали вони вдома, у своїх горах. Тут їх оббирала, утискала місцева влада в особі громадських начальників, куркулів, орендарів і попів.

Як письменник-реаліст, Ю. Федькович не міг обминути ці соціальні типи гуцульського села. В оповіданні «Жовнярка» виведено образ двірника-багатія Павла Павуна, шахрая вищої марки, людини підступної і облесної. Для того, щоб одружитися з дівчиною Софроною, Павун вдається до обману, фабрикуючи повідомлення про смерть її нареченого Тонія на війні.

Серед народних кривдників у творах Федьковича не останнє місце займає і піп. Письменник змальовує служителя церкви в сатиричному, різко негативному плані. У повісті «Три, як рідні брати» за похорон матері піп до нитки оббирає важко хворого Шовканюка.

На фоні соціальних контрастів села та ідилічних картин карпатської природи Ю. Федькович вивів галерею образів протестантів, борців проти неправди і насильства. В його прозових творах ми не знайдемо героїв пасивних, слабосильних, як приміром, у ранній поезії. Це пояснюється тим, що кращі оповідання і повісті написані в так званий путилівський період, коли остаточно сформувався світогляд Федьковича, а в його поезії з’явились образи народних героїв — Олекси Довбуша, Лук’яна Кобилиці, Юрія Гінди.

Однак образів народних ватажків Федькович у прозі не створив. Тут виступають гуцули, сам народ, на плечі якого падає весь тягар тогочасного соціального гніту з такими атрибутами, як рекрутчина, солдатчина, несправедливі війни, голод покинутих родин, загублене особисте і сімейне щастя. Але якими людьми виводить письменник представників народу? В заслугу Федьковичезі треба поставити те, що в зображенні народних мас він пішов за Шевченком і Марком Вовчком і тим самим як прозаїк приєднався до літератури революційно-демократичного напрямку.

Герої Федьковичевих творів — це волелюбні, горді і чесні люди, які не терплять ніякої наруги над собою і своїми почуттями; люди високої моральної чистоти і внутрішньої краси, сильні і вольові характеп готові кожної хвилини збройно виступнп на захист своєї честі, усіх скривджена і принижених, за правду стати, іеві Франко у статті «Молодий вік Юрія Федьковича» з приводу цього писав: «Бачимо там (тобто в оповіданнях — М. Н) народ... що любується в пишнім убранні, і зброї, в стрілецтві, народ лицарський, що дуже сильно дбав про свою честь, не дасті себе скривдити, не привик гнутися...».

Найяскравіше змальовані образи протестантів, які борються проти соціальної неправди, у таких творах, як «Серце не вчити», «Сафат Зінич», «Хто винен?» Характерна риса легіня Івана — правдолюбство. Письменник так і пише: «За правдою бувало и гине, аж топиться». Ставши на захиз скривджених, Іван жорстоко розправляється з винуватцями народного горя: а те, що піп обібрав дітей-сиріт, забрана за похорон матері корову, легінь його «з димом пустив».

Не міг стерпіти збиткування старого чоловіка Микитули над його жінкою наймит Марко («Хто винен?»). Коли п’яний господар поривався зарубати Килину, Марко, який колись її любив,але не зміг одружитися з нею через бідність рішуче стримує його. Сокира вислизнул з рук багатія й влучила йому в чоло. Через випадкову смерть Микитули невинний Марко гине у в’язниці.

За честь знеславленої бідної дівчини Марти заступається жовнір Сафат Зінич Він убиває винуватця смерті Марти. Письменник і в цьому оповіданні підкреслює нетерпимість героя до кривди людської, його правдолюбство. Коли Зінича питають, за що він покараний, той відповідає: «За правду, товаришу! — мовив, як у дзвін ударив, а сам ні скривився».

У всіх оповіданнях Федьковича представники народу наділені завжди позитивними рисами. Письменник описує життя простих гуцулів з найщирішою любов'ю, він близько сприймає їх радощі і смуток, задумується над нещасливою долею свого рідного «руського народу». «Пливе Дністер тихий, як той руський народ, широкий, як його думка» (оповідання «Безталанне закохання»). Так романтично і зворушливо може говорити про рідний народ лише його вірний син, письменник, який цілком пройнявся духом народного життя, став народним співцем. Найбільшою заслугою Федьковича є те, що він, як і Шевченко, ніколи не втрачав великої віри у визвольні сили народних мас. Письменник був гордий за свій народ, упевнений в його майбутньому. Цією гордістю пройнята вся його творчість. У передмові до рукописної збірки «Буковинських пісень» Федькович писав: «І Буковина була в неволі, і тут ллялися крові рік під нагаями панських посіпак та під пазурами захланного... але духу народного хто не чіпався... І справді, руської треба було упрямості, щоб зовсім не пропасти, пасибі тобі оце, руський Роде!»

Другу групу прозових творів становлять казки, гуморески, короткі афористичні дотепи, «житія святих» та легенди.

Як відомо, в народних казках відбились заповітні мрії простої людини про соціальну справедливість, про досягнення щастя, про торжество правди над неправдою. Найчастіше героєм казки виступає проста людина, селянин; він відрізняється мудрістю, кмітливістю, правдолюбством та іншими позитивними рисами. Його антиподом виступає простакуватий, а то і просто дурнуватий представник панівного класу.

Всі ці особливості ми знайдемо і в казках Федьковича. «Чортівська бочка», «Бідний Михась», «Бідолашко» належать до творів, побудованих на соціальному конфлікті. В них письменник втілив мрію народних мас про розправу над панами, шинкарями, лихими людьми за їх знущання; підлість. Так, у казці «Чортівська бочка» розповідається про чудодійний «кошіль», який «усього достарчить, що схочеш» і навіть чортівську бочку з дванадцятьма хлопцями, які на слова селянина

«Дума, бочко, дума!

Пана вчи розума!»

вискакують з бочки і. лупцюють пана за те, що той одурив селянина. Неважко помітити, що образ «кошеля» — це той же чудодійний млинчик, столик чи торба, які зустрічаються в багатьох народних казках, причому не лише українських.

У двох інших казках розповідається з глибоким співчуттям про долю бідняків, яким нарешті посміхається щастя чи то завдяки їхньому розумові («Бідолашко»), чи просто через випадково придбане багатство («Бідний Михась»). Як і в попередній казці, в них підкреслюється моральна перевага представників народу над панівними класами.

Для своїх казок Федькович черпав матеріал з двох джерел; з рідного українського фольклору і з епічної творчості інших народів. На основі поширених серед українського народу переказів, легенд чи повір’їв Федькович написав казки: «Дурний гуцуляк», «Хлопчик-сирота і єго котик», «Чудатий кінь», «Як виряджав Петро Конарюк своїх синів у найми», «Від чого море солоне!» та інші. Обробляв він також німецькі казки із збірника братів Грімм («Чортівська бочка», «Золота кісочка», «Нікс», «Хитрик кравець», «Мудра жінка»), переробляв казки Г. Андерсена («Іголка-угорка претонесенька», «Підмінче», «Адам і Єва»). Серед відсталих темних верств народу мали поширення легенди, вірування і перекази апокрифічно-релігійного змісту. Федькович брав до уваги і цей матеріал, написавши на його основі такі твори, як «Житіє святого великомученика Юрія (Георгія)», «Фармазони, або як то тридцять Срібнарівських господарів записалося чортові і як то они за сім літ, сім місяців і сім неділь дуже забагатіли», «Казка за одного стрільця та й за одного опиря», «Провід божий» та ряд інших. Ці твори виходили окремими виданнями або включалися у збірки, призначені для народного читання.

Л-ра: Жовтень. – 1959. - № 8. – С. 117-126.

БІОГРАФІЯ

ТВОРИ

Популярні твори:

  1. Федькович Ю. [Cерія Бібліотека української літератури] (1985) [djvu]
  2. Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича. Упоряд. Дей О. І., Романець О. С. (1968)
  3. Федькович Ю. Бідолашко (1987).djvu

КРИТИКА

ВІДЕО


Читати також