Григорій Квітка-Основ’яненко. Пархімове снідання
Не було і на усій слободі дурнішого, як Пархім Шеревертень. А й слобода не мала була! Опріч що по неділям зіходилися баби з слободи та з ближчих хуторів і приносили на продаж і масличко, і сметанку, і яєчок, і буханців, і солі товченої, і усякого такого товару; а то ще двічі на год були і ярмарки у тій слободі: одна об теплому Олексію, а друга об перших Парасках[1]. І чого-то на тих ярмарках не було? Аж з самого города приїжджав крамар з залізними гвіздочками: кому, знаєте, треба чоботи підбити. Та бував і купець з хорошим товаром; з хвигами, та родзинками, і з синім камінцем. А вже циганів, оттих коноводів, мошенників, що обдурюють народ, так і не розминешся! Обманув, украв, обміняв личко на ремінець та й дальш…
Так через такі ярмарки се вже не слобода звалася, а містечко. і скільки там не було народу, що там жили і на ярмарки наїжджали, не було дурнішого, як я кажу, Пархіма Шеревертня.
Еге! Дурний собі, та таки оженився, знайшов собі жінку. Пожалуй, багатенький-то був, а через таку благодать дівчата не дуже дивляться, чи хороший, чи поганий, чи розумний, чи придуркуватий: аби в кишені повно було. Ось і тут такечки. Тільки задумав женитися наш Пархім, якраз і вискочила за нього дівка бойка; сама й посватала себе за нього, сама і весіллям орудувала, і як хотіла, так і вправилась.
Вона була попереду наньмичкою у городі, по купцям, так знала усякі порядки і світу повидала. А якось-то навернулася у свою слободу, бачить, що Пархім, зоставшись після батька сам собі господар, не зна нічого і не вміє кінців ні у чому звести, а худобини до гаспида! Вона і підлізла до нього з своїми теревенями… а завтра вже і рушники подавала, а у неділеньку і весілля відбули!
Люди дивовалися: «Чи не навіжена сяя Настуся (так її звали), що йде притьмом за дурня, за Пархіма Шеревертня?» А вона собі й байдуже. «Нехай, – каже, – що хочуть, говорять, а я своє робитиму!»
Та й прийнялася ж добре! Усе поприбирала до своїх рук. Мужикові – коли дасть коли добре пообідати, то то йому і празник, а не те, так частісінько, окроме сухого хліба, через цілісінький день нічого не побачить. Одежа на ньому абияка, сорочка розхристана, чоботи порвані, а частіш і зовсім босий, пика невмита, борода неголена… і таки зразу можна було бачити, що він є.
Сама ж – так ну! Виряджена, неначе міщанка. Свекрушині і плахти, і очіпки, і намиста одвічають поусякдень! Ласо їсть, на м'якому спить, і така виходилася, що молодиця хоч куди! А зубата була! Вже не заїдайся з нею ніхто!
Тільки зачепи її, так разом як залящить, затріщить, загомонить, перекоренить і батька, і матір, і увесь рід, і таких прикладок поприклада, що й не додумаєшся, відкіля вона усього набралася? І вже її нізащо не переговориш. Як вода, бува, греблю прорвавши, і біжить, і шумить, і реве, і клекоче, так і Настуся, як з ким зчепиться. Вже пак не дурно стільки прожила у городі!
Швидко стали знати її і проїжджающі. І купець, і панич, і крамар, і ремесний, і школяр, як тільки їдуть через слободу, то вже неодмінно і заїдуть до Настусі. І хоч би як ще зарані було, що можна було б верстов з десяток уїхати – ні, і не кажи: зостануться ночувати, хоч як. Та уміла ж усіх привабити до себе! Купцеві зараз чайничок настановить, а усе мала у себе; простому народу доброго борщу з салом постановить; паничеві молошної каші подасть. Старенькі пани не заїжджали до неї, зараз скаже: «Не приньмаю нікого». Та так участує усіх, що довго згадують Настусю.
А мужикові її, Пархіму, то не було добра, а як заїдуть постояльці, так йому зовсім халепа! Знай жінка посила його по усій слободі: біжи туди, достань того, принеси те. Набігається, лебедаха, утомиться, засапається, дума ніччю відпочити. Так куди ж! Жінка протурить його до постояльцевих коней: «І сіна підкладай, і дивись, щоб безпрестанно їли, і щоб хто коней не вкрав, калавур і не виходь від них; а у хату і не думай забиратись, не смій і носа показати». То Пархім, було, і слуха жінки: ходить коло постояльцевих коней і тільки чує, як у хаті чарки бряжчать, миски цокотять і хазяйка з постояльцями щебече, та не у лайку і не у спор; в них усе йде до ладу. А Пархім ходить та голодний дрижаки їсть по холодній зорі, не маючи у віщо і одягтись… Терпів-таки багато, сердега, від такої жінки. Як діла нема дома, піде, було, блукати по селу. Вже й знали усі, що він терпить дома від жінки. Хто, було, закличе, нагодує його, хто й додому паляничку або грудку каші дасть… І Пархім, де, було, вздрить, що люди чого-небудь зійшлися, то і він тутечка. Слуха собі готового, а вже свого не питай. Наслухався, скільки йому треба, і пішов. І то з нього.
Сидячи раз з людьми біля волосного правленій, слухав дечого багато, і про те далі стали розказувати, як жінки своїх мужиків обдурюють. А що найпуще, як почне жінка вередувати, забажаючи або нового очіпка, або яловичини чи усякої ласощі, або часом грошей забажа. І стогне вона, і недужа, і не знать що говорить, і буцім що їй преставляється, і мужика гонить з очей, і лає його на усі заставки. І таку волю через вередовання озьме, що бідному мужикові і підступити до неї не можна. Ходить сердешний по сіням, руки ломить та вбивається за бідною жінкою! Тут вже й знахурка поспіла. І що то, чого не робить, чого не діє: і підкурює, і шепче, і вмива, і злизує – нічого не легша! Мужик аж до ніг до знахурки принада та просить:
– Тітусю, ослобони жінку від біди! Цілий год матір'ю зватиму; що хоч заплачу, тільки порятуй її!
– Але! Вже б я не рада їй помогти! – каже знахурка. – Так що ж, коли дано, та ще й уміючи. Се, чоловіче, дала твоїй жінці удова, що, може, і ти її знаєш…
– Та як же? Знаю, знаю. Ще вона і дівкою була, так, було…
– Та так же, так. Се вона хоче звести твою жінку, щоб опісля самій за тебе вийти.
– А щоб вона не діждала! Я вже лучче озьму Хвенну, ось що за Терешком Бульбахом, коли овдовіє, а її не хочу.
– Та, бач, не знаю, чим і ослобонити твою жінку!
– Та вже чим хоч, а тільки зведи її: я кошту не пожалію; бо як вмре, так самий похорон більш буде коштувати, чим лік.
– Так хіба ось що зробимо: купи лишень їй кав'яру солоного та булочку, нехай вона поїсть. А як після сього захочеться їй пити, так ти їй купи осьмуху пива; нехай п'є, скільки хоче. А далі вже, щоб не гірко було після пива, так купи їй медяничків, родзинків, чорносливу. Нехай наїдається добре, поки аж спотіє. Та тогді вже будемо прислухатися, чого вона з немощі забажа, та швидше їй і купиш, щоб лихо прогнати. Сєрдега-мужик усього того накупить; наїсться жінка, нап'ється та й почне кричати:
– Ой, пробі! Очіпка хочу! Очіпка по вишневій землі з зеленими розводами!… Пробі! такого хочу, як і на дячисі!…
– Та купуй, Охріме, купуй мерщій! Бач, чого лихоманка забажала? Поставляй їй усе, а то щоб до вечора не вмерла.
Побіг Охрім, купив, подає жінці… Тут лихоманка, як побачить очіпок, та так стрясне болящу, що насилу улежить: а далі й почне стогнати та охати і ледве каже:
– Коли б ще мені… тепер… та п'ять кіп… то я б ї устала!…
Тут жінка стогне та бажа, а тут знахурка нападається, щоб давав мерщій, щоб лихоманка, гроші побачивши, зовсім відійшла від неї. Нічого Охрімові робити! Виньма з кишені гроші, лічить п'ять кіп, та усе ж то новими п'ятаками, клаДе біля жінки… Жінка, стогнучи, бере без ліку. Загарбала усі, і вже і устала, і пішла поратись, і сюди і туди… і ще до вечора разів тричі з мужиком полаялась.
Оттакі-то вередливі жінки у бідних, сердешних, простих людей! Добре панам жити, що в них жінки і не сміють, і не зуміють так вередувати. У них жінки перед мужиками як по струночці ходять і против мужикової волі ні у чім нічичирк!
Про таке жіноче вередування слухав наш Пархім та й узяв собі на розум, та, йдучи додому, і каже сам собі: «Не я ж буду, щоб я не зробив по-своєму! Вистачай, жінко, кат бив би твою матір! вистачай усе!…»
Як прийшов додому, зараз і почав стогнати на усю хату і пробирається, щоб то злізти на піч.
– А якого гаспида ти там стогнеш? – пита його Настуся, дивуючись, що її дурень та осміляється без спросу лізти на піч.
– Але! Гаспида!… Коли ж я недуж!… І у груди коле, і в бік штрика, і у спину шпига, і на поперек не піднімуся…
– Та що се тобі сталося?
– Але, що!… Не знаєш?… Вередую.
– Що?… Що таке?…
– Вередую, кажу тобі. Хіба не знаєш вередування? Се ваша жіноча натура на мене напала.
– Ось я тобі дам! Ще й він вередувати! Устань, кажу тобі! Коли тебе напала жіноча натура, то я озьму мужичу натуру та тут тебе так відвередую, що ти й гадки не матимеш!
– Я таки й то гадки не маю, та лежу собі, та усе вередую собі.
– От щоб тебе з твоїми вигадками! І сміх і лихо з дурнем! Скажи ж мені на милость, чого-таки ти вередуєш?
– Так. Вередую та й вередую. Ласощів хочу! Ой, хочу ласощів!… І поти усе вередуватиму, аж поки купиш ласощів.
– А рожна не хоч? А трясці та болячки?
– Не хочу сього нічого. Мені дай ласощів, то я й перестану вередувати. А не даси, то я і вмру, справді вмру.
– Та пропадай, вража личино! Коли б вже й давно щез!
– Так не пропаду-бо, поки не довередуюсь до свого! Ой, вередую! Ой лишечко, ласощів хочу!…
– Та яких тобі ласощів? Зділай милость, не кричи: сусіди почують, ще більш сміятимуться, скажуть, що ти зовсім здурів.
– Та й кричатиму, і одурію, і вмру тобі, поки ласощів не купиш.
– Та яких же? Кажи мерщій! Запхну тобі пельку, щоб не кричав.
– І родзинків купи, і рогозу купи, і горохвяничків… і кав'яру… і пасльону… і усього ласого…
– Бач, чого навередував! Себто я покинула усе та пішла по ярмарку усього йому куповати! А дзуски не хочеш?
– Я і дзуски, і трясці твоєї не хочу; мені купи тих ласощів, що я, вередуючи, хочу.
– Захотілося гирі проти ночі кісничка. Отеє так і побіжу, як ген купці з'їжджають на двір. Геть, кажу тобі, з печі! Вбирайся з хати. Не знаєш, що при чужих людях тобі не можна тут бути!
– Знаю я, голубочко, усе! Ти думаєш, я нічого не знаю? Ні, я усе знаю. Тим-то і почав вередувати, що я дещо знаю. От бач, і не устану, і не піду з хати, хоч тут що приїжджі робитимуть. Не устану та й не устану. Бач, вередую, поки даси ласощів. А там ще й грошей забажаю.
– Та на вже, цур тобі, й грошей, тільки втікай швидше з хати. – І дала йому три шаги, знаючи, що він ліків не зна.
– Мені треба сім кіп… – Одначе узяв гроші, перекидував їх у руці, перекидував, далі устає і каже: «Ну, так і є! – Ухопив мерщій шапку та навтікача з хати; і пішов, сміючись та думаючи собі: «Оттак ти жінку провчи! Тями-тиметь мене довго!»
Пішов же наш Пархім по ярмарку і не журиться ні об чім. Гроші є, тепер дума, чого б тільки накупити. От і дума: «Свити в мене катма! Не знаю, чи синього сукна узяти, чи хоч і сірого, та тільки доброго, мильного? та вибиратиму довженну та широку… Або ось і чоботи в мене роти пороззявляли, їсти просять: так, може, чоботи лучче? І правда, шкапові куплю, з довгими халявами, з підковами, а дьоготь так щоб і тік!… Цур дурня тобі, пане Пархіме (се уже сам собі, каже), та масла грудка на прикуску. Чи не дурний же ти справді? На якого гаспида ти будеш тратитись? Одежу і чоботи нехай тобі жінка постачить, а ти сі гроші, що вивередував єси, проласуй на чім хочеш, чого душа забажа! Отся річ до діла. Так і зроблю. Накуплю усього, що побачу, та й наїмся, щоб аж з душі перло!… Чого б же то накупити?… Е, ген сластьони: подавай їх сюди!…» От і підійшов до сластьонниці… Що за гарно дивляться на голодного Пархіма!… І так і шкварчать у олійці…
– Подавай сластьона! – гукнув Пархім на жінку, що їх тут прягла.
– А на скільки тобі треба? – питається вона.
– Подавай усі, – аж кричить вже Пархім, узявшись у боки.
– Та тут, дядюшка, як увесь товар озьмеш, так його буде на шість золотих.
– Увесь, увесь беру, на гроші, – та й тиче їй один шаг.
– Та що се ти мені даєш? Се на сміх, чи що? Ти давай більш, давай усі, сорок алтин.
– Як же я дам усі? Отеє я наїмся, так і пити захочеться. Так отеє другий на збитень, а се ще піду до москаля та родзинків накуплю…
– Так ти, бачу, такий? Геть же від лавки, не мішай людям в мене товар розбирати. Сих грошей трохи: або давай усі, або геть собі!…
Пішов, сердега, дальш, чуприну чухаючи, і каже собі: «Урагова баба скупа! Та дарма! Я й стовпців наїмся».
Підійшов до москаля з стовпцями. Так що ж бо? Дає москаль за його гроші тільки три стовпця…
– Цур і йому! Який дорогий! Не вмру без них, знайду ще чого смачнішого…
І пішов по базару витришків їсти. І що то: що вздрить, те й купив би. Та не дума одно-двоє купити, ні, давай усе! А грошей катма! Тільки три шаги і є!
Ходив наш Пархім, ходив по базару, вибирав, прицінявся: усе дорого, не по його грошах… Вже він і гречаники, і горохвяники, і млинці, і буханці, і пиріжки торгував, кидався і на мочені кислиці, і на калені горіхи, і на медяники… Так урагові люди потрошку дають за його гроші. Що йому з одного або з трьох: йому давай усе, багато накладай йому, так-так! Ходив він, ходив, аж остило. Бачить, жінка продає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й купує тих корінців, і вже кучка невелика зостається.
– Отже, щоб не впустити товару! – сказав Пархім, і підбіг до жінки, і пита: «А скільки тобі, молодице, за твій товар?»
– А покажи лишень, скільки в тебе грошей? – спиталася молодиця.
Пархім вийняв свою суму на долоню і брязка перед молодицею.
– Добре, дядюшка, беріть увесь товар. Кете гроші сюди.
– Увесь? – пита Пархім і сам собі не вірить.
– Та увесь, увесь. Треба було вам денежку здачі дати, та пороздавала. Нехай за вас подам на бідність.
Зібралась молодиця і покрилась дальше, щоб купець не роздумав та не прикинув би їй товару.
А Пархім так зрадів, що нічого не бачить і не чує. Видимо-невидимо накупив ласощів… Забира у полу – не влізе, позапихував за пазуху і вже останні насилу зібгав та у жмені забрав, а сам усе приговорює «Не кидай, Пархіме, нічого; не зоставляй, забирай усе: ти за сі ласощі гроші платив. А ти, бісова жінко, не діждеш, щоб я тобі і лизнути дав! Ні, сам поїм усе». От і вибрав собі місце на горбику. Зняв свиту, розіслав, поскладував свій товар, позасукував рукава і сідаючи каже:
– Ось тепер, Пархіме Уласовичу, поснідаєш собі добре! їж уволю, ніхто тобі не поміша… Усе до останнього поїм, та так обрепаюсь, що, може, через силу і додому дійду…
Та з сим словом схопив корінець, та – кусь!… Жує, сердега!… Тут жує, а тут у ніс так і шпига, і сльози з очей так і біжать… Жує, жує – і не проковтне. Далі утер сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує, і каже:
– Бач, як за пресучою жінкою давно вже не ласував, так ось ласощі і у горло не йдуть.
Та вп'ять стане їсти, то по три, то по чотири корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жувати, ні ковтати не можна, не йде у горло. Се бо був хрін! Де ж його можна їсти? Лихо нашому Пархімові! Вже скільки він не потрощив корінців, а кучка ні трошки не позначилась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт береться… Відпочине-від-почине та вп'ять за хрін, і чуб йому мокрий, і пику аж роздуло, губи порепались, а він силкується їсти…
– Та й до біса ж я накупив сих ласощів, – казав, стогнучи та сльози втираючи, Пархім. – Але їм, їм – і кінця не видно. А сльози так і заливають!… Аж очі рогом лізуть!… Ох, лишечко!… Бачили чортові очі, що купували, їжте ж!…
От з такого-то Пархімового снідання пішла меж людей і приговорка.
[1] …о б перших Парасках – тобто 8 серпня.
