Добре роби - добре й буде

Григорій Квітка-Основ'яненко. Добре роби — добре й буде

Посвящается Тимофею Романовичу Подольскому

Пролог

Ніхто не забуде голодного году, що бог послав нам за гріхи наші. І як забути біду таку, що й діди наші не терпіли, та не дай боже і унукам та і усьому роду і чути про таку лиху годину! А розсудимо ще й так: за гріхи наші постигла нас кара божа? Еге! Так і тут же бачимо, що наш отець, цар небесний, не до кінця прогнівляється на нас, а усе жде, щоб ми схаменулися, покаялися і вернулися до закону його святого і робили його волю. Яку? Може, дуже важку? може, трудну? Може, повеліва самотужки гори з місця на місце перетягати? Може, велить жменями море виливати? Не знаю!

Тільки і є його повелініє: люби його, як создателя свого, що від нього усе маєш: і світ, і хліб, і худобу, і сім’ю, і усе, усе, і що добрості і милосердно його і міри нема; та люби усякого чоловіка, як щирого свого брата і сина божого, бо він, господь наш, повелів себе у молитві звати отцем, як щодня читаєте: «Отче наш, іже єси на небеси». Так ми вже усі йому такі люб’язні, як діти батькові; а затим-то треба, щоб і ми любили один одного, як брата, у нужді помагали, один від одного біду відводили і коли до чого приходиться, один за одного страждали і біду терпіли.

От тогді-то ми богу угодимо і царство від нього получимо. Так чи не для того лишень біди він нам посила, щоб на ділі вчилися добро робити? Пожалуй: на словах ми усі бойкі, усе робимо гаразд; «я сякий, – каже інший, – я такий, я милостивий, я старцям подаю, я бідних обділяю…» Прийди ж до нього у нужді, проси голодний сухаря, неімущий свитини – єй! і сухаря не дасть, і за руку виведе з хати, коли ще і у потилицю не стукне. От тим-то біда вчить пізнавати людей і від доброго добро переньмати. Через біду знаємо, який хто є, і по його ділові так його і шануємо. Чи бачив хто зроду, щоб на добрій яблоні та родили реп’яхи?

Так і тут: щоб коли чоловік що добре робить, так щоб об нім недобра слава йшла? Спершу б то й так: перш зашепотять, мов гадюки, далі загудуть, мов злії шершні, а там загавкають, мов собаки, і кинуться, щоб зовсім чоловіка з’їсти… так же господь милосердний не доведе до того, не доведе, оборонить і перед усіми явить такого, що, не боячися пересудів, не дивився ні на кого, робив добро для свого брата, бо любив і слухав закону отця нашого небесного!

Тогді такому і станеться: добре роби, добре і буде! і хоч і не на сім світі – бо що тут є вішнє? – так вже, певно, там, там у царстві святім, де буде так гаразд, так хороше, що й святі не вміли розказати, а тільки написали нам: що ні око не бачило, ні ухо не чуло, і здумати так не можна, як хороше і гарно буде тим, що любили бога милосердного, сполняли його святий закон, люблячи кожного чоловіка, і помагали бідним у нужді.

А послухаймо, як у лиху годину справлявся Тихон Брус, і що він робив, і що заробив тут. Може, дуже тяжко та важко йому було, що, може, інший і не стерпить? Або що-небудь робив таке трудне, що другий і не зуміє? Послухаймо.

Тихон Брус

Порозтавали сніги, зійшла повідь, позбігала скрізь вода, а ще земля зовсім же то і не відмерзла. Люди, хто знав, мовчать та примічають; інші кажуть: «Байдуже! земля від сонця разом відмерзне, тогді підуть дощі і усе гаразд буде»; а Тихон Брус послуха, що люди кажуть, кивне головою та відійде і скаже: «Не знаю, як буде; а буде так, як господь милосердний пошле».

Тихон Брус був старий чоловік, розумний на усе те село, де жив, та розум мав про себе, не дуже з ним вихвачувався. Треба пильно було його просити, щоб дав яку пораду; коли ж що, було, скаже, то вже воно так і є і так і буде. Коли бачить, що у іншого батька сини чи піднялися на ноги, чи ні, а мерщій женитися; поженившись, чи огляділися, чи ні, а вже мерщій від батька з двора, на своє господарство, то Брус і каже: «Не буде, діти, з таких хазяїнів добра; переведуться ні на се ні на те; одним волом небагато вробиш; і цілину хіба орють парою? ну, ну! Так і у господарстві: чим більше рук, то і швидче діло поспіє; а одними руками небагато вробиш». То, гляди, так якраз і є: був у нового хазяїна свій плуг, а то вже у супруги йде, а дальш, дальш вже й піший; була своя хата, а то вже пішов у сусіди і звівся нінащо.

Коли, було, Тихон дивиться, що з якої сім’ї жінка – як на вдвір’ї та на вдвір’ї знай з жіночками та з проходящими щебече; а дочки, покидавши неполоті огороди і немазані хати, та бігають то на вулицю, то на вечорниці, то він махне рукою та й скаже: «Позаростають же і вони недоброю славою, пообсипається і усе їх господарство, як і шпаруни около хати». Гляди, так якраз і є: і худоба, і добра слава – усе пішло за вітром.

Коли, було, побачить, що чоловік без посудини йде у шинок (бо се вже звісно, що не дома, з кунпанією та з добрими людьми, а у шинку сам собі питиме), то Тихон і скаже: «Туди ледачому і дорога! Ось побачите, що отсе сам ходить, а далі і усю худобу переносить». То так і буде: розіп’ється, попропивається, попід плотами валяється, а жінка з діточками пішли попідвіконню миркати.

Оттакий-то був Тихон Брус. І теперечки він усе сумує, усе сидить та дума; то піде оглядати свій хлібець на току і у коморі по закромах та по діжках. Обглядить у себе, піде і по вулиці, розгляда на токи, де є заможненькі люди, та, ідучи додому, усе щось по пальцям лічить.


Примітки

Шпаруна – шматок глини, що відвалився від стіни.

Сильна засуха

Аж ось: зарання стало сонечко припікати, неначе о правій середі, а ще тільки середохрестя. Яка була мерзла земля, зараз уся порозтавала, та усе ж то – уранці туманцем, удень сонечком, а увечері морозцем – повитягувало з неї усю сирість, усю влагу; от висохла зараз земля, що аж пил іде.

Вербу побрали, святки відгуляли… а дощику ніхто й крапелинки не бачив. Ніщо робити! не склавши ж руки сидіти?.. Жінки покопали вгороди, пообсівались люди яриною… а дощу нема.

Тільки й чути промеж людей, як зійдуться або до ратуші, або до шинку беседовати: «Не дає нам бог дощу! Прогнівили господа милосердного!.. Се лихо нам буде!..» Що у бога служба, то панотець і звелить усім навколішки припасти, чита молитви, а сам аж плаче… Де були колодязі, і на ставку, усюди воду посвятили… Вже і права середа, а дощу нема та й нема!

Оповістив батюшка, щоб от у неділю, та щоб усі скільки є у селі людей, щоб і старе і мале, щоб усі зібралися до церкви: «Відправивши, каже, божу службу, підемо, скільки нас є, у поле; старого й немощного ведіть, малу дитину несіть, а щоб усі йшли; підемо скрізь по полю, будемо воду святити, будемо лани окропляти, будемо молитися, щоб нас помилував отець наш милосердний, господь праведний!»

Так і зробили. Що ж то зібралося народу, так господи твоя воля! Вже справді, що нікого по хатам не зосталося. Дітвора которе біжить, котрого на руках несуть; престарих і болящих під руки ведуть… усі, усі пішли зо хрести у поле. А у полі ж що? господи милостивий! Аж сумно… Ріллі, куди не глянь, усюди чорніють. Озиме увосени через засуху не сходило, коли ж яке і зійшло, так що на ниві можна перелічити, так і те покарявіло і під ногами хрустить. Видно, вже дуже видно було, що коли не помилує господь милосердний, то не буде з нього пуття. А яровини і не питай!..

Відсвятили воду, помолебствували… і що-то: увесь народ припав навколішки… Батюшка за слізьми і молитву через велику силу може читати… Хто припаде до землі та аж хлипа… а малі діти, звісно, ті ще нічого не знають, дивлячись на старих, давай собі плакати аж уголос.

Пообкроплювавши скрізь по полю, вернулись додому, аж ось стали хмарки збиратися… усе більш, густіш… далі й чорні хмари появилися, так зовсім як на дощ і на грім… Народ зрадувався, усяк каже: «От бог милосердний змилується над нами, пошлеть дощик, то й не пропадемо». От хмари усе находять, усе находять… аж тут знов піднявся бурей від схід сонця, самий сухий вітер, що ніколи не навіє дощу, і який і збереться, то він його розжене. Сей-то вітер віяв і восени, віє і з самої весни, і тепер як дмухнув, так де і хмари подівалися, і вп’ять вияснилося, і сонечко стало жарити перед ушестям, як посеред літа, об прокіп’ї.

Тихон же ще заздалегідь те й діло, що з своїми синами молотить хліб, який був у нього на току, а він був собі кріпко заможненький. Далі як дальш, дальш видимо, що зовсім біда, він, як зібралася громада радитись, що мають робити, як не дай боже, що й вовсі хліба не буде, так він тут і обізвався: «А що, пане голова, і ви, панове громада! Не знаю, як ви, а я б то собі так думав: оттой хліб, що з гамазіїв добрі люди розібрали, чи не треба б його поповнити?»

– Отсе так! – загула громада. – Коли чоловікові біда, так тут з нього останню шкуру дери! Хоч і є у кого хлібця, так і останній віддати? Оттак ти вигадай! Чим віддавати хліб у гамазію, так він і собі пригодиться.

– Послухайте лишень, люди добрі! – казав Брус, – я не довжон у гамазію нічого і за себе і за своїх хлопців відсипаю заздалегідь; а приміром кажучи, якби з мене слідовало добрати четверть борошна, то вже звісно, що тою четвертю я недовго пропитаюся, а як її знесу і усяк знесе, що довжон, так от і збереться його чимало, і добрим людям його надовго потягне, аби б по порядку обділяти…

– Та не можна сьому статися, – стали щонадужч гомоніти такі, що більш опрочих винні були у гамазію борошна. – Віддам своє та піду до зборщиків кланятись та із-за свого добра прохати; та ще чи дадуть, чи ні, хто його зна? – і усе проче клекотіла громада, і заговорили усі, нічого і не розбереш.

Чуючи сеє, старий Брус махнув рукою, відійшов собі від них, сів на приспі біля волосного правленія, похилив голову і усе щось по піску паличкою копирса.

Радились люди, радились довгенько усе об однім: що їм у такій біді робити? Радяться і ума не зберуть. Без хліба жити не можна, а хліба нема; живим у яму лягати не хочеться, а не придумають нічого, що робити, щоб пропитатись. Далі – нічого робити! – вп’ять до Тихона: «Ну-бо, дядьку! – кажуть йому, – Скажи-бо, що нам робити? Чим біду відвести?»

– Що я знаю? – каже він. – Молітесь богу! коли наш отець небесний не змилосердиться над нами, то що ми можемо зробити? Без його святої волі і маненька комашка ні народиться, ні вмре, а ще пуще чоловік, що, як читають у церкві боже слово: «і волос твій не паде без його веління». Так що тут і робити більш, як тільки молитись.

– І молилися, і молимося, як сам здоров, Степановичу, знаєш; так господь на нас прогнівався і не посила нам милості своєї.

– Тим-то й горе, що й сам милосердний господь, що милосердію його і міри нема, та й той не змилувався над нашими або дітськими слізьми. Адже ж чули, як панотець-батюшка нам розказував, як у старовину господь прогнівався на людей у однім городі, що відступилися від создателя, царя свого, та почали п’янствовати, бездільничати, красти, промеж себе убойство і усякії сквернії діла робити, і об’явив їм, що на усіх вас, каже, пошлю вогонь з неба і попалю усіх; коли ж обрітеться меж вами хоч одна праведная душа, так через такого тільки усіх вас помилую. Як же не знайшлося промеж них ні одного праведного, то вони усі і погибли на віки вічнії. Так і в нас теперечки: нема в нас ні одної праведної душі, чию б молитву бог послухав і нас помилував. За гріхи наші пас господь і наказує. Чи добре ж ми перед ним живемо? Чи ходимо ж у празник до церкви? Швидче куди до беседи або і у шинок, а не у дом божий. Коли ж і прийдемо, то чи молимося ж ми, як треба християнам? Рукою махаєм, а думкою скрізь літаєм. Чи помагаємо кому у нужді? Швидче послідню сорочку з чоловіка, та хоч би і з приятеля здеремо, а свого і клаптика не впустимо. Адже ж за гріхи наші послав було бог хальору, так тогді трошки і схаменулись. Як же минулася біда, так і не кажуть, що то була біда від бога за гріхи наші і що він нас помиловав тільки по милосердію своєму, а не знать що вигадують: буцімто турки колодязі потруїли, буцімто німці лікарів підкупили, щоб увесь народ виморили. За гріхи і тепер терпимо; плачмо ж та й кажімо: умилосердься, господи, і помилуй нас, грішних!

– Так отсе так, руки поскладавши та ями покопавши, так і дожидати голодної смерті? – казала громада.

– Ні, панове громада! – каже Тихон. – По моїй думці не так. Чуєте, що у церкві читають: «не пожалкуй нічого для свого брата»; а брат наш усяк чоловік, хоч з нашого села, хоч з другого, хоч з города, хоч німець, хоч турок, – усе чоловік, усе боже созданіє. А що найприятніш богу, коли за кого не тільки що худоби рішишся та й душу положиш. От тепер прийшла така година, чим можемо умилосердити господа, отця нашого, за наші гріхи і відвести біду від себе й від усіх. От що зробим: скільки у кого є хліба, знесім увесь до зерна і до пилиночки укупу; приставимо стариків, щоб вони його сохраняли і кожної неділі або місяця щоб давали на кожну сім’ю, по чім там прийдеться на душу, тільки щоб пропитатись, а не залишнє. Як я дивлюся, так в нас де в кого, слава тобі господи! стільки хліба буде, що, зібравши докупи та з порядком, можна буде пропитатися до нового. Кому треба на насіння, щоб увосени посіяти, попросимо, щоб з гамазії відпустили, та й то тільки біднішим, а багатенький і на стороні собі добуде. А ви, пане голова! попереписуйте, у кого скільки хліба озьметься, а як уродить бог нового, тогді розщитаєте, по скільки прийдеться з душі, то зберемо у гурт і віддамо жодному. Послухайте мене, зробимо так: от я поперед усіх віддаю усе, що є у закромах і що тільки знайдеться в мене; усе знесу, тільки пособеріть, кому віддати.

– Потурати йому, – заклекотіли які заможні, – щоб то своє віддати навіщо і провіщо, а далі й ходи за своїм добром. Сказано: віддай руками, та не виходиш і ногами… Не треба сього… самі себе пропитаємо…

– Але! пропитаємо! – вп’ять таки каже Тихон. – Дякуйте богу милосердному, у кого є чим пропитатися; та у таку годину згляньтеся і на неимущих: відкіля вони озьмуть? чим пропитають манюсіньких діточок та старих і немошних родителів?.. Ей, люди добрі, не забувайте, що ви є православні християни! Думайте, як лучче. Будьте милосердні, щоб і господь був до нас милосердний.

– Не буде сього… Тепер усякому до себе… – загула громада і стали розходитись. А Тихон зоставсь там-таки на приспі, похилив голову, тяжко здиха й усе паличкою колупа землю.

От трошки згодом вернулись до Бруса дехто і посідали край його. От один з них і каже: «А що, Степановичу! як ми розпитались промеж себе, так от що зробим: от нас тутечка сім хозяїнів; зложимося, скільки у кого є грошей, щоб можна було купити четвертів – на малу міру – сот зо три з залишком. Давай нам порядок: купимо і позсипаємо, а як нужда людям прийде, от ми й станемо продавати, глядячи на ціну, яка по сторонам буде, та накинемо злишку по копі чи й по рублю, то єй! розберуть дочиста. Бо лихо усякому припаде, – не пожалкує рубля, щоб тільки не їздити далеко. А ми, як виручимо свою їсту, та й мотнемось, купимо у Росії подешевш та вп’ять з баришем будемо продавати. Отакечки копійчину добру заробимо.

Тихон аж скочив з місця і став хреститись; каже: «Господи милостивий, не доведи мене до смертельного гріха, щоб я кров християнську став пити, мов воду! Благодарю бога милосердного! я не жид і не татарин, щоб мені від людської біди користь мати. Ні, люди добрі! коли хочете закон божий сполняти, добро браттям своїм робити, не думаймо об анахтемськім баришеві. У сім ділі господь подасть заробіток у царстві своєму; так і не треба думати, що як би нам лучче, а тільки те, що як би тому помогти, кому нужда».

– Як так робити, то гроші потратимо, а не тільки прибилі не буде, та й їсту утеряємо. Як собі, Степановичу Тихоне, хоч, а ми своє діло будемо робити, як знаємо, – сказали сі люди і розійшлись.

Довгенько ще сидів наш Тихон біля ратуші й щось усе думав; далі устав, тяжко, від серця здихнув і пішов собі тихою ступою додому.


Примітки

Права середа – двадцять п’ятий день після великодня, так званий рахманський Великдень.

Середохрестя – те саме, що середопістя – четвертий тиждень великого посту.

Ушестя – церковне свято, день вознесіння, сороковий день після великодня.

Об прокіп’ї – за церковним календарем, 20 липня.

Четверть – міра сипких тіл, чверть гектолітра.

Тихон закладає своє майно

– Ану, стара! – так казав він, прийшовши до жінки. – Яку тобі і дочкам треба одежу, саму найнужнішу, те собі відбери і доглядайте як ока, щоб на год і більш стало, бо не буду вам нічого нового справляти, аж поки нас господь не помилує, а залишнє усе подай.

– А тобі нащо? – питала жінка.

– Але! я то вже знаю нащо. Відбирай же швидш та й ке сюди.

– Що ж там відбирати? себто і плахти, і юпки, і намиста, і мої очіпки?

– Атож! Усе, до чого тепер діла нема, усе подай мені.

– Та що отсе ти вигадав? А у чім же я або дівчата на празник вийдемо у люди?

– Минулись наші празники і гуляння! Тепер думаймо, як пропитатись та й людям поміч дати… Та годі довго базікати: коли не хоч виньмати, так ке ключ від скрині…

Ще Тихон і не договорив, а вже Стеха, його жінка, і рвонула ключ від пояса, і кинула йому під ноги, а сама й вибігла до дочок, щоб їм пожалітись; бо вже знала натуру свого старого, що коли що надумав, то хоч спор, хоч лайся, а вже він від свого не відступиться. І вже не буде багато говорити та намагатись, а мовчки зробе, як хотів.

Підняв Тихон, не кажучи ні слова, ключ, відомкнув скриню і усе-таки мовчки став розбирати. Що їм відклала, що особе відбира; а як докінчив зовсім, підняв своє та, йдучи у кімнату, каже жінці і дочкам: «Поскладайте ж любенько, що вам зосталося».

А Стеха з дочками, зібравшись у сіни, навзрид плачуть і мов – крий боже – по мертвому голосять; а Тихон їх і не вважа. Як же пішов він у кімнату, вони кинулись глядіти, що він їм зоставив.

– Ох, моя годинонько лихая та нещасливая! З чим же я тепер на світі зосталася? Позабирав і очіпки, і серпанки… Чим же я прикрию свою головоньку… Нема і баєвої юпки… нема, – так приговорювала Стеха, а далі й заголосила.

Старша дочка, Наталка, туди ж за нею і голосить, і приговорює: «Нема мого намистечка… Нема й платочка бумажного… і синіх новісінькіх панчішків… і серги ж то узяв!..»

Середульша, Хвеська, тієї ж: «Запасочка ж моя колисчаста… стрічечки мої блакитнії… хусточки вишивані… черевички червоненькі…»

Мотря, що найменша, іще б і мале дівча, та й та туди ж за ними голосить, що й її нову плахтину батько узяв…

Ще не гаразд і поскладали, що зосталося, а вже матері і нема; вже й побігла до сусід, і до кумів, і до отаманихи, і до писарки, і до паламарки… і усім, усім жаліється, що мужик позабирав у неї і у дочок усе, і що він буде робити, вона не зна; а що вони теперечки зосталися пуще старця, що усю ж то одежу позабирав, і хрести, і намиста, і рушники, і усякії подарки, що понапридбала, було, за дочками давати, усе, усе позабирав, і що їй тепер на світі робити, сама не зна… Було там усього, були там добрі помини нашому Тихонові.

А він мовчки своє зна. Поскладав жіноче і дівоче усе докупи, зібрав і хлоп’ячі, які луччі, і пояси, і шапки, і юпки та й поїхав по селам, де чув і де знав багатеньких людців, та кому хрести, кому плахту, кому шапку, кому що прочеє, усе ж то позакладував, хоч і не з так за велику ціну, та усе-таки роздобув тих грошенят чимало.

Не вспів вернутись додому, вже й біжить за ним десяцький, щоб ішов у ратушу до голови. Тільки що побачив його голова, так і напустивсь: «Як ти, сякий-такий сину, переводиш худобу та збираєшся на слободу?» Се-то усе так жіночки йому у вуха налящали. О! До сього торгу вони пішки.

– Та не сердьтесь-бо, пане голова! і не турбуйтесь так, – став Брус йому казати тихенько та звичайненько, – не так се було. Се моє діло: чи продав що, чи позакладав, – не мішайтесь. Я тут увесь перед вами. Коли на слободу йти, то сам не піду, я вже стар чоловік; а їдучи, прийшлось би брати і жінку, і діточок; а сього без начальства та без їх волі, не можна; а бачите, вони всі не хотять. Се, бачу, вони вам і обжаловалися, та бачите самі, що сьому не можна статися. Так коли нема на мене ніякої пені, то й пускайте мене, бо мені ніколи.

– Нащо ж ти худобу продаєш? – питав голова.

– Та ні-бо; не продавав ще нічого, а тільки позастановляв дещо; треба було грошенят…

Миркав, миркав коло нього голова з писарем та бачать, що ні в чім до нього присікатись, так і відпустили.

Тихон важить свій хліб

Невпокой же нашому Брусові і дома: тільки що увійде він у хату, то Стеха і підніме сварку та лайку: «Зачим повідбирав худобу і її і дітську, зачим позастановляв, де гроші подівав?..» – то Тихон мовчить, мовчить, і коли у хаті нема ніякого діла, то й пішов собі.

Сяде, сердека, де-небудь собі на вулиці, куди шлях іде, і коли побачить чумака або так проїжджающих, то зараз у розпрос: і розпитує, з яких місців і як там поводиться? Якові хліба, яка ціна на нього і чого сподіватися дальш?

Аж сльози його озьмуть; бо відкіля б хто не їхав, так усе одно, усе біда І Не було дощу з самої весни, усе у полі повигорювало; народ сумує і не зна, що робити; тільки й чути, що є хліб у Курській та у Орловській губернії, та й то ціна на нього усюди піднімається.

Минулися і троїцькі святки – не посила господь милосердний дощу, хоч і молиться народ. Прогнівали царя небесного! Ні на що вже надіятись! попропадало усе і на полі і по вгородам. Біда людям, біда й скотині! не буде овсі ні хліба, ні на зиму огородини, не буде і паші скотині!

Зараз у петрівку, як заговіли, на самі розигри, тільки що повиньмали хліб з печі, Тихон і позабирав його увесь до себе. Стеха дивиться, що з того буде, а сама так і лютує. Полагодила обідати; Тихон достав хліб, покраяв на шматки і на безмені порозважовав, щоб кожному досталося на пай по два хвунти. «Нате, дітки, отсе кожному тут і на обід, і на полудень, і на вечерю. Ховай сам своє, бо більш не дам», – сказав та й собі і жінці стільки ж відважив, а останнє заховав до себе.

Стеха зараз за своє, уголос: «Зроду, каже, сього не було, щоб хліб важити на душу… неначе колодникам, так і нам по твоїй дурній голові прийшло…»

– Зроду ж бо і біди такої не було, – каже їй Тихон, та усе так стиха, думаючи, що чи не зопинить він її хоч трохи. – Он і старіші мене люди є, а й самі не бачили і від батьків не чули такої біди. Їж, стара! та дякуй бога і за те. Господь милосердний зна, що дальш буде!..

– А щоб ніхто не діждав, щоб я важений хліб їла! попідвіконням піду, а не хочу твого хліба, що ти даєш і трусишся.

– Ні-бо, Стехо, неправда; я не трушуся, а хочу, щоб як сьогодні удоволь є хлібця, так щоб господь благословив і повсякдень по стільки ж, поки біда пройде. Побачиш сама опісля, що нічого більш робити. Не царамонься, їж та хвали бога…

– Щоб ти і рід твій не діждав, щоб я їла! Не хочу, не хочу і не їстиму… – Та з сим словом шасть з хати (а таки калитку не забула ухопити), та до жінок, та перш усім розказала, який-то Тихон став скупий, що вже і хліб вагом дає; а далі туди ж з жіночками давай складатися на горілочку; бач, треба гуляти: празник. Який же то празник? Розигри. От так-то баби повигадували! Бач, то усе були празники, то святки, а як вже треба за діло приньматися, так от в них і розигри… Чого-то вони не вигадають, аби б гуляти та горілочку смоктати!..

Як же Стеха побігла з хати, а Тихон і каже: «Заховайте ж, дітки, материнську долю, бо прийде не обідавши, захоче їсти, а я вже більш не дам». Так і є. Прийшла увечері: хоч і пила там скільки горілки, а таки їсти ніхто не дав. Нігде дітися: прийнялась і за важений хліб.

Тихон не дуже їй потурав. Уранці вп’ять повідважував кожному і каже жінці: «Хоч їж, хоч на вечір сховай». Не коренила ж вона його ні трохи! Куди! на всі заставки. Було й йому, було і усьому родові; було далі й тому, хто й безмін вигадав і хто його продає… а таки, нігде дітись, свій пайок відбирала справно.

Еге! Хоч же і сама бачила, що добре вигадав її мужик: бо хліб, було, в них печуть тричі на тиждень, а вже за Тихоновим порядком вже тільки двічі, і борошна менш іде; бо Тихон так усе розщитав, щоб якраз на їх сім’ю становилося і нігде щоб ні пилиночки не дівалося; а усе-таки була йому добра молитва, як з комори вагом бере, муку, як випечений хліб йому віддає і як від нього хвунтами на день получа. А Тихон чує усе, та й байдуже: дума об своїм.


Примітки

Петрівка – піст перед Петровим днем, православним церковним святом на честь апостолів Петра і Павла.

На самі розигри – тобто на перший день петрівки.

Безмін – ручна важільна або пружинна вага, кантар.

Колодник – арештант, в’язень у колодках – масивних дерев’яних або інших кайданах.

Тихон купує хліб

Хто позичав у нього гроші, до усіх кинувся; в кого озьме грішми, саму вже їсту, а росту і не пита, і не бере, хоч хто і дає. «Нехай, каже, коли-небудь віддаси; теперечки усякому нужда». Коли ж хто не спроможеться грішми, то він бере усячиною, по согласію; озьме і одежу, і віз, і ярмо, не цурається і важниці, аби б що-небудь узяти, бо в нього щось було на думці. Бере, коли до чого чоловікові приходиться, що не здужа визимувати, бере, кажу, і скотину, і коли за неї яка ціна, що довгу менш, то ще хазяїну і доплатить. Та такечки і зібравсь: то своїх було воликів десять парок, а тепер вже в нього двадцятеро пар; є й вози і вся справа, його два сини, а то узяв п’ять хлопців-сиріт, таких, що ще до якої пори, а вже їм прийшлося попідвіконню шлятися, а він їх узяв і на свою одежу, і на харч і каже: «Як підростуть, наділю їх усячиною і хазяїнами зроблю, – коли-то ще жив буду!»

Люди, дивлячися на Тихонове порання, сміються з нього у вічі. «Що се ти думаєш? – кажуть йому. – Тут дай боже самому з сім’єю пропитатися, а він ще і дармоїдів набира; паші зовсім на зиму не буде, а він відусіля скотину збира. О щоб його з його мудрощами!» Та аж сльози втирають сміючись, а він і буйдуже: «Що ж, каже, коли мені здається, що так треба робити!»

Прийшли і жнива. Не доведи господи до такої жатви до кінця віку усякого православного християнина, а й самих турків, хранцузів, німців і таки усякого чоловіка!.. То не жнива були, а горе й біда!.. Ніхто й не думав серпів лагодити. Вийдуть на нивку, мужик тою косою маха, маха, – аж геть прийде… а жінка за ним геть-геть підбира, та насилу той сніп зв’яже, та такий, що й мала дитина додому донесе; ще ж і перевесла з бур’яну. Так як викосять нивку, пов’яжуть снопи, поскладають у копи… та й ниву поливають і копи змочують гіркими слізьми; бо було посіяно, приміром кажучи, шість мішечків, а коли вимолотиться насіння, то й гаразд; бо снопи такі, що за вітром полетять, сама солома. Багато й такого було, що й-косою не зачепиш: рвали люди, вибираючи по стеблині; так тут вже жди добра!..

От тогді вже Брус прийнявсь за своє. Полагодивши, що треба було, пішов з синами і з батраками до церкви, найняв молебень, помоливсь богу і попрохав панотця до себе. Що бог дав, пообідали, позапрягали вози, батюшка одсвятив воду, покропив Тихона, синів, батраків і вози, та й рушили з божою поміччю.

Хоч Тихон і не казав нікому, куди і за чим він їде, хоч йому дехто знов сміялись і докладали – один скаже: «Зібравсь наш Брус на Дон за рибою замість весни та посеред літа; рішиться і волів і усього, сам з батіжком вернеться, бо у саму голодну сторону поїхав»; другий скаже: «Тихон баче, що біда, та покинув жінку з дочками, а сам пішов на слободу»; інший ще що приложить, так що зовсім чоловіка осміяли, одначе були й такі, що догадалися, що то Тихон надумав і куди і за чим поїхав. «Бач, кажуть, що він вигадав. Отсе так: тепер заробить копійку. А кете, приньмемося і ми за те ж».

Отті-то люди, що підбивали Тихона хлібом торговати, так вони-то се так радились. От і зложилися сумою, зібралися, поїхали. Та коли б же то ськали, де хліб дешевший, а то у першім місці, де трапилося, аби швидше, там і набрали, не розбираючи ціни, та аж по п’ятнадцять удрали і понавозили додому, а тут вже і біда настигла! Вже в кого що було, поїли, а нового дасть бог! Нігде дітись, треба куповати. От вони і установили ціну, аж сімнадцать… бачите, захотіли зараз бариш учистити і разом розбагатіти…

Так тут їм якраз Тихон з хурою і насунув. Він ходив не на Дон, і не у Чорноморію, і нікуди на слободу, а пішов у Росію, прямісінько у Курську губернію, де вже він добре чув, що бог благословив хлібом і на все добрим урожаєм і що, хоч і там ціна піднімається, та ще таки можна вміючи захватити дешевш проти людей. Оттам-то Тихон кидавсь сюди-туди, їздить, розпитує, і напавсь на доброго чоловічка, що йому вступив хліба по дванадцять на усю суму; а у нього було грошенят таки чимало, тисячі так що, мабуть, три; та ще з таким уговором, що, «коли потребується тобі ще скільки хліба, то я, каже, проти ціни озьму двома нижче».

Отсе ж то Тихон, що – на свої наклав, а що – найняв до себе хурщиків та й приставив додому. Що – в себе, а що – в людей понаньмав комори (тогді усюди був простір), позсипав і борошно, і зерно, що привіз, та й став прислухатись, що і як у них у селі поводиться.

Почувши, що ті люди, що перш його понавозили хліба, установили ціну по сімнадцять, він зібрав других та й каже: «Не добре се діло! Ще тільки почали люди страждати, та тут з них і тягти? Ні, не приходиться. Коли ще заздалегідь та витягнеш у чоловіка останнє, то що йому прийдеться робити ік весні, як хліб ще дорожчий буде, а достатку ні в кого нестане? Та й великий же гріх у чоловіка при нужді посліднє тягнути. Поженемося за баришем, а скільки крові братньої нап’ємося! бо усяк з нас, бачачи, як жінка, дітки будуть приставати та хліба прохати, так тут не тільки усю худобу, а іменно кров свою, душу віддаси, щоб тільки вони не голодовали. Треба думати, як лучче. В мене хлібця свого є там що-небудь; беріть, люди добрі!»

– А як в тебе, дядьку, ціна буде? – питались в нього.

– Яка ціна? Як се можна, щоб я хліб, що мені господь без усього послав, та став би я свому брату продавати? Ні, не буде сього. Беріть на пропитаніє із мого домашнього, а купований будемо сіяти, як прийде пора.

Почувши се, люди так і шарахнули до старого Бруса.

– Як нам, дядьку, будеш давати хліба?

– А от як: держи свій оклунок… от насипав… от і йди собі; тут тобі на місяць, в тебе чотири душі; гляди ж, щоб стало. Приходь через місяць, вп’ять стільки насиплю; а коли нестане, то і не приходь; до місяця не дам.

– А гроші?

– Гроші неси додому. Чи продає хто божий світ? так і тут. Бог послав хліб святий усім людям, а не мені одному; за що я буду з тебе гроші брати?

Інший скаже: «Одже, дядьку, ти мені на п’ять душ дав, а в мене воно ще мале, четвертий годок…»

– Говори, голово, що четвертий годок! Хіба ж воно не хоче їсти? Таке з’їсть більш великого. Ти знаєш біду і бачиш наше лихо, так ти і їси потроху і перетерплюєш роблячи; а воно, що зна? Схопилося уранці: «Дай, мамо, хліба». Чи побігало там трохи, знов «дай, мамо, хліба»; та усе хліба та хліба, рот його не вгаває; неначе як та – прости, боже, гріха! – сарана. Ще ж було у добрий год запхнеш йому рот або огірком, або грушами, або картохлями; тепер же того нічого нема, а воно того не зна і не може вважити, та знай просить. Як таки на його долю не дати?.. Беріть, беріть!


Примітки

Важниця – тут: дерев’яна підставка, яку підставляли під ваговий дрюк (підойму), коли піднімали віз для змазування коліс.

Тихон роздає хліб голодним

Багато було роботи нашому Тихонові! Народ як плав пливе; його сини і батраки знай відважують, а він тільки роздає… та не усім же без розбору і дає: іншого за руку сіп! та й каже: «Тривай-бо, синку! Але й ти за хлібом? Ти ще парень молодий і жінка теж, діточок дасть бог; йдіте заробляйте, а від неімущого не віднімайте». А іншому говорить: «У тебе, куме, і у самого хліба – дякуй богу! так зачим ти у бідного долю хочеш відняти? Ти й сам здужаєш йому часточку подати». Еге! та й відучив, кому не треба, щоб приходили до нього, а роздавав тільки бідним, та в кого при недостатках велика сім’я, та батько й мати старі, а дітки малесенькі, та ще коли є хто у сім’ї недужий. А що малих дітей привчив, так із усього села! Тільки що дасть бог ранок, то усі до нього, аж лопотять!

– Діду! дай-хлібця… – То він їх за руку та у хату; а там вже хліб напечений і на шматки покраяний…

А хто ж то його понапіка? Чи не Брусиха Стеха? Не знаю! Таківська! І сама не приньмається, і дочкам не велить; а що вже мужика свого, так велича скільки мога! Він в неї і дурний, і божевільний, і розоритель, і що через нього вона з дітьми у старці піде, що він усю худобу пороздає, попроїда… і усе йому вищитувала. А він і байдуже! як бачив, що жінка і сама не слуха і дочкам не велить, так він знайшов бідних роботящих жіночок та й найняв їх хліб пекти, що в бога день, на роздачу дітворі і старцям, що вже пішли попідвіконню зо всіх сіл.

Що ж робили ті люди, що понакуповували хліба та мали його з баришем продавати? Еге! чухають собі потилицю, та плямкають, та нищечком лають усе-таки того ж Тихона, що їм таку пинхву дав! Позачиняли свої, комори, познімали терези і порозіходились. «Нехай, кажуть, Брус справляється; недовго буде бришкати; скоро увесь рішить; тогді кинуться і куповати, та нігде більш, як у нас. Тогді, певно, по двадцять будемо брати, бо вже скрізь така ціна. От і озьмемо свій бариш». Побачимо.

Прийшла пора сіяти, а в людей нема ні зерна. Тихон відчинив свої комори і каже: «Беріть, люди добрі, скільки кому на посів треба. Не жалуйте зерна, кидайте його у землю; бо через зиму нас бог пропитає, а як не посіємо, то господь за ліность нашу накаже нас ще гірше. Себто ми зовсім перестанемо віровати, що господь наш є премилосердний, коли побоїмось сіяти зерно, хоч нам і нужне. Він наказав нас, як цар небесний, за гріхи наші та й помилує, як отець дітей своїх. Пошлеть нам урожай такий, якого і давно не бачили, за те, що ми неначе у його руки святії покидаємо зерно».

– А як ціна буде? – питають люди.

– А ціна така, що я не на гроші, а у віддачу. Уродить вам бог, віддасте, скільки хто озьме.

– Та як те можна? У такий год та без грошей?..

– Слава тобі господи! я не жид і не циган; я знаю закон християнський. Чого б я достоїн був, якби де, нехай бог боронить, на пожежу та я вивіз би воду та тут би її відрами продавав? Так і се. Як можна пробути без хліба чоловікові? Як же у такій нужді та його бідним продавати, та ще й дорого? Бог того поб’є в сім світі і на дітях, і на худобі, а на тім ще що буде! Беріть же хліб святий та кидайте мерщій у матір нашу, землю, щоб по божому велінню вона нас на той год прогодовала.

Се ж так Тихон порається, а там вороги на нього, так чого б то не видумали, чого б то не робили, щоб його втопити, зовсім з’їсти! Кріпко ж бо їм досадно було, що вони потратились, накупили хліба дорогою ціною, щоб при людській нужді та хоч би удвоє його продати, а тут сей, такий-сякий старий дідько, не дає ні пилини продати: там роздавав, нехай вже свій, усім даром; а то вже і купований, що вже знаємо, що іменно по дорогій ціні куповав, і той роздає без грошей, ніби у позичку… «Те, те, те, те! Тривайте лишень! – каже з них один. – Я його підцькую. Не буде бришкати. Зведу його на те, що й сам попідвіконню піде і сухареві рад буде…»

А тут зверху жінка напада, так що бідному Тихонові і просвітку нема: «Сякий-такий, лисий дідуга! ум відстарів. Пооббірав діточок і мене на старості та все ж попроцвиндрював на той хліб… Тут би у такий голодний год і заробити копійчину, а він людям його дурно роздає… Тю-тю, дурний! Чи бачив хто такого дурня? Чортзна кому роздає і уранці, і увечері, а ми, уся його сім’я, та голодуємо, та їмо відважений пай, мов рештанти… Оттак ти одурів на старості…» То Тихон, було, слуха, слуха, далі схопить себе за голову та: «А вже ж мені сяя морква!» – скаже та мерщій з хати, до терезів, де його хлопці роздають людям хліб. Там йому тільки і весело, бо сам бачить, з якої нужди бог йому дав людей викупати.

Допомога від царя

Поки сеє діялося, дійшла через начальників така чутка до самісінького царя, що у такій і у такій губернії великий неврожай, що хліба овсі нема і що зовсім голод… Господи милостивий, як-то тут пішло! Зараз наїхав справник з панами і попереписували, скільки в кого у сім’ї душ, скільки є у кожного хазяїна хліба, і розщитали, на скільки його стане, та й дали на усяку сім’ю бамагу, щоб як у кого не стане свого хліба, так вольно йому брати з гамазії по стільки і по стільки на місяць. У кого ж не було вже нічого, тим приказано зараз давати. Настановили до гамазіїв начальних, та усе з панів, та письменних, щоб і щот знав, і товк дав.

Так бо по гамазіях не дуже-то повно було хліба, бо у добру годину хто його і думав зносити? Хоч, було, і голова приказує, і десяцькі загадують, так ніхто ж то й не подумав. «А зачим зносить? – кажуть було. – Щоб погнив по закромах? Неначе біда йде, абощо. Слава тобі господи! голодовати не будемо». То-то і є! поки чоловік у добрі та у щасті, так він дума, що вже йому і усе так буде, і не журиться ні об чім, і не готує собі нічого; як же постигне біда, так тогді і об поли б’ється, і волосся скубе, та вже не поможеш, хоч усю голову обірви. Так і тут було: що б робили, якби поповнити гамазію, та ба! Тогді згадали, що й Тихон раяв, щоб позбирати увесь хліб, хто винен був, так не послухали-бо.

Поки ж були начальники у селі, то люди промеж себе пораялись та ізсовітовали, та таки нігде правди діти, і сам голова до тії ради пристав, щоб про Тихона ніхто нічичирк, що він пропитує людей, а то, кажуть, як дочуються, то не будуть з гамазії нікому відпускати. А се ж затим так сконпоновали, щоб про Тихона не прийшла добра слава і щоб йому часом від начальства не було якої дяки. А Тихон і байдуже! він ще й радніший, що про нього мовчали, і як питало його начальство, чи багато в нього хліба, так він сказав: «Благодарю бога милосердного, пропитаємося до нового; мені не треба ніякої дачі».

Про покупний же хліб як спитали його, нащо він, і для чого, і по якій ціні він має його продавати, так Тихон такий одвіт дав: «Побачу ще, що дальш буде, тогді й скажу». Як же його ворогів, тих, що понакуплювали попереду хліба, та за Тихоном не доводилося їм продавати, спитали, так ті сказали: «Кому нужда буде, тому продаватимемо по двадцять і по п’ять». Справник махнув рукою та й списав їх, скільки його в них було, і те записав, що вони, маючи свій хліб, просили з гамазії, бо то, бач, вони не своїм щитали, а купованим.

Як же розщитали, що того хліба, що по гамазіям, не стане надовго, та й списали об тім до царя, так зараз-таки цар із собственних своїх, із своєї царської казни прислав грошей, щоб якомога швидше накупали хліба, щоб було чим і пропитатись і, що ще пуще, посіяти для того году. Отто грошей прислано! Нам і тисячу рублів і то сума страшна, що нам кому-то, кому-то достанеться у які-то годи і з якими трудами придбати, а то прислано таких тисячі тисячів, як наш панотець та таки і писар кажуть, що то зоветься мільйон, що нашому братчику не то щоб зуміти його перелічити, та й думкою додуматися, скільки у тім мільйонові є рублів, ніяк не можна. Та таких-то мільйонів прислано у кожну губернію не один і не два…

А скільки ж губерній таких, що бог прогнівався на народ та послав на них голод? А у кожній губернії народу є теж мільйон, а де й два. Так якої треба голови, щоб розщитати, на скільки мільйонів прислано грошей? Се ж тільки розщитати ніхто не може, хіба наш казначей, що у казну подушне приньма та на щотах як озьме, та зернята, мов горіхи, пересипа і ні в одній копійці не помилиться, так разом і вищита; а дати ж стільки грошей хто може, як не цар наш, государ премилосердний… і усе-то затим і трата така, щоб бідний народ не страждав без хліба… От істинно отець ік своїм дітям!

І хіба ж тільки у нього і є, що ми? Еге! Слава тобі господи! Є нашого народу чимало, а тож ще і російського, і німецького, і татарського, і калмицького… і якого-то народу нема! І усі ж то ідуть під нашу державу, бо дуже хороше усім жити! І усе ж то наш милосердний цар об усіх убивається і жалкує, як отець діточок своїх. Хіба ж хто в нас чув таке, що розказував Демко Плескач, як вернувся з служби: де то вже він не ходив у походах, у яких землях не побував, так, каже, був і в аглицьких німців, а город такий, як наш Петербург, і сам цар їх там живе. Так, каже, ідеш по вулиці, валяється чоловік… Чого-то він! – з голоду вмира! А усі ж то ходять і дивляться і всім нужди мало. Оттаке-то начальство! І дивляться, і бачать, і своєму цареві не докладають, і цар з них не взиськує. Ну, ну! якби в нас так? Коли наш цар дозна, що одного нашого братчика хто зобидить і не дадуть йому помочі, то десятьох начальників змінить; а якби одна душа від недосмотру вмерла? Не знаю, що б тут було! Подержи ж його, господи, і з царицею і на наш вік, і дітей, і унуків наших, щоб і ті хвалили бога за такого царя і, встаючи і лягаючи, молили за нього бога, як ми робимо!

Начальство, прийнявши казну, зараз мотнулося прослухати, де хоч мало дешевший хліб, і порозсилало, щоб якомога його накупити і швидч по селам поставляти. Поки ж його понавозили і наддали, Тихон знай порається з своїм, знай роздає… Аж ось прийшов до нього чоловічок з добрим словом: «Що, дядьку Степановичу! роздаєш ти хліб, а чим його вернеш?»

– Хто добрий буде, віддасть, як споможеться; а ні, так і ні. Що за нужда? – Так казав Тихон, насипаючи удові оклунок мукою.

– Так інший позабува, скільки озьме. Коли би ти списував, кому скільки даєш.

– Я сам неписьменний, а найняти? Нащо воно? Не хочу.

– Та я тобі без наньма буду писати; я трошки цихвіру знаю. Хоч не затим, щоб опісля з них збирати, а так, щоб і для себе знати, скільки розійдеться хліба. Подозволь лишень, дядьку; я зараз усе спишу.

– Та й списуй, коли тобі ніколи.

От той чоловік і списує крейдою на стіні у коморі… Спита Бруса: «Хведьку давав?» – «Давав». То він і пише скільки хоче хрестиків, себто четвертей, та паличок замість мірок. «Прудкогляду давав?» – «Ні». А чоловік таки пише… Та так у день і у два списав по Тихонових коморах усі стіни, а далі і щез, і не йде писати. А Тихон ще й рад, що вже він не йде і не міша йому порядковати.

Вороги брешуть на Тихона

Оттут вороги його і підлізли під справничого письмоводителя. Хитрі з біса! Знають, з якого кінця діло почати. Той вислухав їх і зчистив з них, що йому треба було, та і став справникові натуркувати, що, каже, у такім-то селі є великий мошенник, Тихон Брус; той попереводив усю худобу, і свою, і жіночу, на гроші, та накупив хліба, та продає дуже непомірною ціною; а як люди у нужді, то усе збувають та хліб купують; а Тихон в них позабирав і скотинку, і вози, і що то! із мазницею не розминувсь, пообголював увесь мир; як же вже нічого брати, так наборроздає, та тільки кому дасть четверть, а запише три; кому мірку, а запише два мішки; і дума, що як отсе пройде біда, стануть люди обживатися, то Тихон дума усіх обібрати, щоб тільки самому розбагатіти, а усіх у старці пустити. «Так, – казав письмоводитель, – треба неодмінно слідствіє учинити; от би я, ваше благородіє, поїхав би туди та усе б розиськав за один день, і тогді б тільки, що б ви веліли з таким мошенником робити…»

Еге! Та не на таківського ти, братчику, наскочив! Якби той справник, що торік змінили, той би усьому повірив і бідного б Тихона обідрали б, як тую молоденьку липку, а ще пуще, не дали б йому докінчати свого діла; а сей же справник усе вислухав та й каже: «Се такеє діло, що треба мені самому розбор зділать». І прибіг у село.

Нехитро ж і справник узявся! Перш повипитовав тих, що враждалії на Тихона, і того чоловічка, що записовав Тихонові забор хліба, що прикинувся, буцімто й добрий, а се він від них і підпущений був. Чого то вже вони на Бруса не наговорили? Хоч голову йому зараз знімай. Далі мотнувсь сюди-туди, розпитує, так усі – і що-то! – і малі діти, і ті про Тихона, як про рідного батька, кажуть, як він усім хліб і борошном, кому треба, а кому насінням на сійбу дає і усе без грошей, дарма що в нього купований хліб, а у віддачу, як бог зародить нового; що він і не записовав ніколи, як давав, що і малим дітям щодня роздає печеного хліба, та як теперечки усюди біда, так і чужі, і є аж іздалека, як плав пливуть, і усе до нього, і він усім роздає, і усіх пропитує.

От тогді вже справник прямісінько пішов до Тихона. Увійшовши у хату, помоливсь богу і зараз спитав хазяїна. Тихон, не мавши за собою ніякої вини, не боячись, вийшов до нього, поклонивсь… аж справник до нього, узяв його за голову, поціловав і каже: «Поштенний старичок, через таких людей і нас бог милує!», – а далі – от єй-богу, що правда, – поклонивсь йому низесенько і каже: «Благодарю тебе, старик, що ти у такую нещасливую годину ділаєш так, як богу приятно, і бідним людям у нужді помагаєш». Далі сів, і Бруса посадив біля себе, і став списувати: скільки у Тихона було своїх грошей, скільки позичив і кому що позакладав, скільки хліба купив, скільки роздав і скільки його зосталося (а вже сама малість зоставалася); як ще дума старатися, щоб пропитовати, який буде неимущий, бо вже усім казенний хліб роздавали; як дума розданий на сійбу хліб зібрати… усе, усе посписовав; так на останнє Тихон каже: «А як зібрати? коли віддадуть, озьму; а ні, так ні. Се таке».

– Як же можна, – каже справник, – ти усі свої гроші на хліб потратив і зостанешся у бідності?

– Один бог багат, ваше благородіє. Треба тут заробляти, щоб там від нього милость получити. Добре роби, добре і буде.

– А жінка і діти твої? Адже ти і їх усього рішив?

– Не було в них наперед нічого; робили, трудилися, і бог нам дав. Вп’ять треба робити, трудитися, і нас бог не оставить, коли й комарика і манюсіньку комашечку догляда…

Справник писав щось довго, далі і каже: «Старик! Бог тебе не оставить і на сім світі: пошлеть тобі милость свою через нашого государя. Роби, как робиш, і не бойся нікого, і я тобі скажу: добре роби, добре й буде. Прощай!»

От від Тихона справник прямо до тих людей, що мали утопити Бруса. Порозпитовав їх, де і почім хліб куповали і зачим не продають? Вони так і розказали, що через сякого та такого Бруса не можна їм було ні зерна продати, а теперечки ждуть весни, як ціна ще вище буде…

– А штоб ви не дождали християнську кров пить! – сказав справник, та до їх комор, і позапечатовав, і приказав голові, щоб калавур був, щоб ніхто не розпечатав до якого часу, і поїхав собі дальш.

Батечку мій! Як піднялися на Тихона сі його вороги! «Він, – кажуть, – оббрехав нас справникові, він йому що-небудь підніс, щоб нашим хлібом орудовати…» – та там такого говорили на нього, що і крий боже! Так що ж бо зробили? Нічогісінько. Як вітер у полі віяв, так і їх брехня! Ніхто їм не вірив і не слухав.

Генерал доручає Тихону царську казну

Аж ось незабаром набіг вп’ять у село справник, та не до волості, а прямісінько до старого Тихона, а за ним у колясі генерал, з золотими китицями на плечах, на грудях золота звізда, а на шиї усе хрести, та аж сяє. Старий Тихон, як побачив таких гостей, та аж затрусився, не злякавшись, а дивуючись, що такий великий пан до нього приїхав, і за чим би то?

От, увішедши у хату, справник зараз і сказав, що се генерал приїхав від самого царя; що цар, таки пославши усюди гроші на хліб і повелівши усім порядком роздавати, ще таки послав і генералів і кожному дав по великій сумі, щоб так, якого вздрять бідного, старого, немощного, каліку, щоб по рукам на їх бідність роздавали, щоб швидче, кому нужда, поміч подати. Так отсе генерал Сей заїхав у наш уїзд і, прочувши про Тихона, хоче йому скільки тисячів віддати, щоб він, як почав бідних обділяти, так щоб тим же порядком і царські гроші на милостину роздавав або, хліб купуючи, хлібом обділяв.

Тихон ще тільки почув, що се генерал, присланий від самісінького царя, та так і впав перед ним в ноги, а генерал аж крикнув на нього та звелів устати та слухати. От Тихон усе й стояв перед ним, похиливши голову, звичайно, як перед великим паном. Далі ж, як розказав усе справник, генерал ще знова казав, щоб Тихон від справника приньмав по скільки йому треба буде грошей і щоб робив, як лучче зна, аби б бідним помагати, і щоб вони знали, що сяя поміч від царя і цариці йде, так щоб вони за них молилися богу.

Тихон і вдруге впав було до його ніг, як вислухав усе, і каже: «Чи я ж достоїн такої честі, щоб царську казну…»

А генерал і перебив йому, і вдарив його рукою по плечам, і став казати, що він чув, що Тихон чоловік розсудливий і знає, кому як у нужді помагати. Повелівав, щоб узяв у справника скільки там суми, та й прошукував яких бідніших, та зараз би їм і поміч подавав. Далі питавсь у нього, як він дума лучче: чи хлібом роздавати, чи грошами по рукам роздавати, і скільки йому треба на перший случай суми відлічити.

От Тихон, не рябіючи нічого, так прямо і став казати: «Подозвольте мені, ваше… благо… родіє… сиятельство, звиніть, ми мужики прості, не вміємо, як такого пана і величати, не тільки з ними говорити, так нехай буде по-нашому, не во гнів вам, добродію!» – та й уклонивсь перед ним.

Генерал, звісно, не второпав, що йому Тихон по-нашому казав, та спитав справника. Як же той йому розтолковав, що, каже, добродію означа, що добро діє або робить добро, так генерал аж засміявся та й говорить: «Харашо, харашо, мужичок! Взивай меня добродію, это палучче сиятельства».

Тихон вп’ять уклонивсь і став своє казати: «Моя думка, добродію, така, що усякі просять помочі: інший від нужди, а інший, щоб бездільничати. Коли ж хто просить від нужди, той радніш буде хлібові святому, бо за гроші ще йому треба йти, щоб куповати, а він може вже третій день, як хліб бачив. Коли ж який мошенник, так той хлібові і не рад буде: йому давай грошей, щоб п’янствовати або що друге такеє ж лихеє робити. Так лучче усього будемо давати хлібом; а через те усі, хто біду терпить, усі до нас зберуться, а ті, що плутують, почувши, що в нас грошей не роздають, шарахнуть від нас геть».

– Правда, правда твоя, – сказав генерал, – дєлай, как сам знаєш. А сколько ж тобі суми одпустить? Я дал справнику п’ять тисяч. Хоч усі бери, я тобі вірю.

– Покорно благодарено, добродію! – сказав, уклонившись, Тихон. – Як ока повинен берегти царську і копійку, не то що; та тільки от що: тепер по царській милості увесь народ з гамазіїв хліб бере, і голодного нема нікого, а которі – пішли на заробітки по усім усюдам, і через таку велику милость царську – подерж його, господи, на світі! – усяк через зиму пропитається; так через зиму довольно буде і одної тисячі; удоволимо, коли хто явиться голодний; а от вже весною, та поки до нового хліба, тут ще більш нужда постигне: поїдять усе, попродають усе, заробіток вже не той, стануть вертатися додому, по дорозі не дуже де випросять, так от тут-то біда така прийде, що і крий боже! так от тут ті чотири тисячі у великій пригоді стануть…

– Правда, правда твоя, старичок, правда. Так і делай, – сказав генерал та й повелівав справнику, щоб у тих людей, що накупили увосени та мали дорогою ціною продавати, так увесь той хліб узяти і віддати Тихонові на роздачу бідним за царське здоров’я, а їм сплатити з казни гроші, почім вони його покупили, і росту що положити за сії місяці, та їм приказати, щоб удруге не квапились через людську біду бариші брати, а з людей шкуру драти. Далі генерал, від’їжджавши, усміхнувшись, каже Тихонові: «Прощай, добродію!»

Тихон орудує царськими грошима

Тихон зоставшись, сам себе не знав, чи се йому наяву, чи так уві сні, що він такої честі діждався, що йому генерал від самісінького царя суму повіря казенну, і чималеньку-таки, і ще з ним і жартує, і добродієм його у шутку узива; от як задумався об сім, а тут справник і покликав його до діла. Пішли до тих людей, що вороги Тихонові; справник розщитав їх і заплатив їм усе дочиста, а як же прибавив і росту, за скільки місяців приходилось, так вони і зрадувалися, бо вже і самі схаменулися, що недобре було видумали. От справник їх з Тихоном помирив, і стали приятелі; і хліб Тихон від них прийняв і став по-своєму порядковати.

Що ж таки сей хліб та куплений за царські гроші, а то Тихон позбував і воли, і вози, і усе, як увосени прийшло, що вже нічим було годовати, усе позбував, усього рішився, та на хліб попереводив, та пропитовав народ.

Аж ось – спасибі милосердному богу! – перебули сяк-так голодну зиму, діждалися весни… Зимою були великі сніги, так деінде закидало, що аршинів у три було, а усюди на рівному і не було менш аршина. Як вкрив сніг землю, тогді вдарили морози, та й цупкі ж були! Вже доставалося лисим та плішивим! Не одно-дванадцять їх налічовали, щоб мороз лопнув, так нічого і не подасться. Тільки таки що повернуло сонце на весну, якраз після сорок святих, зараз і стало розтавати. А люди своє і загули: «От великонна повідь буде! от заллє усіх! пропали греблі; не вдержить ні одна, як насуне вода». А Тихон покрутне головою та й каже: «Побачимо, чи так-то воно буде!»

Повіє теплий вітерець, пригріє сонечко… «От-от на ніч вода в ставку прибуде!» – кажуть люди, дожидаються, – нема води! Увесь сніг узявся водою, а вода нігде не біжить і усе щодень води менш і снігу менш. Через неділю і снігу нема, і води нема, і у полі кально, а сухісінько усюди. «Де се вода подівалася? – дивуються люди. – Мабуть, у землю уся ввійшла?» – «Ніщо, – каже їм Брус, – молітесь тільки богу; від нього одного уся милость».

Як же припече сонечко, як і торік! як хватила суша! Люди у журбу: «Не буде і сей год хліба! – аж плачуть деякі, – нічого більш робити, покопаємо ями та й полягаємо заздалегідь; нічого більш робити!» Дощу нема, сонечко припіка, по дорозі аж пил від засухи… а хлібець росте, знай росте, і трава у полі, як там кажуть, аж шумить, лізучи з землі… Люди дивуються, і бачачи, що хліби день від дня усе лучче, усе краше, вже не журяться та знай з яриною поспішають. Вже й ту бог погодив: як щітка!

Тихон, і сам дивуючись на таку весну, каже людям: «Ніколи не треба гнівити милосердного господа пересудами: зачим отте, зачим отсе? Чому те не так, а се не сяк? Чи ми можемо знати, що і коли треба? Чи можемо розуміти, що і для чого робиться? Чи чоловікове діло розсуждати про сили божі? Він старий хазяїн, він один усе зна, що, коли і скільки чого послати. Нам тільки треба молитися йому, щоб нас милував, щоб посилав благодать свою не по гріхам нашим, а по своєму милосердію; та дяковати поусякчас і за те, що живемо і що світ божий бачимо, що пропитуємося, що бог дав кому – жінку, діточок, кому – щирих приятелів…» Так усе твердив Тихон, а сам робив своє.

Ще у кінці зими віддав йому справник усю суму царську і понаписував по усім містам, де бог благословив хлібом: щоб Тихону усяку поміч давали, і чого йому треба буде, щоб достачали, як такому, що за пильним казенним ділом посланий, і тії бамаги віддав Тихону і послав його.

Шатнувсь-мотнувсь наш Брус, так що ну! І молодий так не справиться, а йому і старості нема, бо бог його підкріпляв, що за добре діло узявся. Де хліба приторгує, де підводи наньме, та усе недорого і дешевш проти усіх, що тогді зо усіх голодних місць понабігали закупати; та хоч вони були й пани і охвицери, та усе не далося їм так справитися, як простому мужикові Тихону Брусу, з сідою бородою та з превеликенною лисиною.

Збіглись раз на містку і такі пани, як їх тогді звали, комисари, і Тихон і постановилися, бо через місток хура йшла, так що возів двадцять з одного боку та з другого, назустріч, мабуть, було з дванадцять. Се ж вже звісно, що наші, хоч скільки шляхом буде йти, то й нічого; тільки ж ввійдуть у тісне місце, чи на греблі де, чи на містку, чи у провулку, то зараз передній і гукне: «А тривайте, хлопці! А ке, Харько, кабаки, твоя міцна». Або треба вогню вкресати на люльку, або постоли підв’язати, або що-небудь, а вже неодмінно тут стануть та й патякають, а там, що проїжджаючи стоять та дожидають, поки вони з тісного місця вийдуть, так те їм і дарма, хіба який догадливий скоче від коней та почне їм по спині та через спину рушники пліттю давати, так тогді схаменуться, та замахають батіжками і вийдуть на простір, та тут вже почнуть коренити і батька, і матір, і увесь рід того, що їх бив, а себе б більш треба лаяти, що, не роздумавши і не розглядівши, постановилися і застановили людям дорогу.

Так так-то й тут було. Іде хура, а назустріч друга. Цобе та цобе, а сам знай маха батіжком і не дивиться, що є упереді, та й доцобкалися до містка. Один каже: «Верни цобе і я озьму цобе, то й розійдемося». А зустрічний каже: «Як же ми розійдемося, коли місточок узенький; вертай ти назад». – «Але! – перший вп’ять каже. – Як я поверну, коли, бач, крутобережно; хіба на піч подерусь?» – «Так і є: що ж тут на світі робити? Фіть, фіть!», – а той собі: «фіть, фіть!» Та так собі і фітьфітькають, а далі за ріжки та похвалюють один одного кабаку; а далі розпитують, хто з чим, і відкіля, і куди їде, і де зорьовали, і де вода краща; патя та патя, та і розпатякались, неначе цілий вік їм укупі на сім місці жити; а що дзвоник лящить і вже і недалеко, і що Тихонів погонич гукав на них, гукав, а то вже став і лаяти, так вони того і не чують. Та вже підбіг комисар та з своїм козаком перш поперехрещовали сього та того нагайками, а далі покликали усіх хурщиків, повідкидали вози та й попереїжджали, а хури й покинули, нехай собі як знають, так і справляються.

От при сім-то перевозі комисар і розпитовав Тихона, що він за чоловік і куди їде. Як же йому Тихон розказав усе, і де, і у кого, і почім хліб купив, так комисар аж здивовався, що й він у того ж у самого купця хліб купив, що й Тихон, так двома рублями дорогше.

– Від чого се воно так є? – питавсь комисар.

– А від того, пане! – казав Тихон. – Ви пани і усе хочете по-панськи робити. Не прогнівайтесь за сеє слово. Ви як торгуєтесь, то мов приказуєте, щоб усі знали, що ви суть пан; а ми просимо, та просимо, та молимо; і за тим рублем або за копою та ми й день лишній живемо, і лишню чарку п’ємо, і усе робимо, якби підлеститися та хоч що-небудь виторговати, бо нам царської суми жалко. Хоч і ми знаємо, що у царя грошей багато, та так собі з простоти розсуждаємо, що і багато є, де йому і дівати; так я тут виторгую якого рубля, а він у другім місці піде до діла; от я і вислужив, і царській казні усе-таки легше. Я ж почім купив, так і щот веду і у книгу приказую так записати, а не прищитую ні одної копійки; бо гріх смертельний казну красти і по книгам брешучи записовати… Прощайте, пане комісарю! може вам ніколи?.. Паняй, хлопче! – кахикнув собі Тихон та й поїхав дальш. І комісар же поїхав, та усе щось ворчав та спльовував, аж поки геть-геть заїхав.

Дома ж то не надасть Тихон ніяк хліба. Народу, народу! Один за одним як плав пливуть. Усі рушили з заробітків додому; пропитуючися ж так, стяглися, що вже не тільки що дома зосталося, та й на плечах одежа туж-туж держиться; продати і застановити овсі нічого; так усі до Тихона… там своєю рукою беруть і борошном, і печеним. А як пройшла слава усюди, що у такім-то селі є царська сума і що з неї роздають усім хліб, так зо всіх, місць народ так і хлинув.

Вже туж-туж хліба стає, вже так, що по закромах міркою і дно черкається, та вже Тихон і не тужить, хоч і царську суму усю рішив, і у самого не тільки коли б яка копійчина, та й одежа старенька, тільки та, що на нім та на жінці і на дітях. І нігде вже нічого і узяти: така бідність, така бідність, що крий мати божа!.. а Тихон нічим і не вважа, і не слуха, як його Стеха і костить, і коренить; йому усе дарма, бо бачить, як господь милосердний, отець наш небесний, послав благодать у новому хлібові. Та й хліб же бог уродив! Старі люди, що літ по сімдесят живуть на світі, не затямлять такого. Як же приспів, як кинулося усе, хто тільки здужа: і чоловіки, і жіноцтво, і хлоп’яцтво, та й дітвора туди ж; хто жне, хто перевесла крутить, хто зв’язує, а хто носить снопи, та такі, що здоровому чоловікові більш двох не можна і підняти; а одного і погонець не донесе. Як же по токам вдарили у ціпи… так що копа той четверть!.. От вже хвалили господа милосердного!..

А як же привів милосердний создатель наш розговітись новим хлібом!.. От вже радість була! Таки іменно, як на великдень, – хто живий діжде! – розговлялись паскою свяченою, так усяк приньмав новий хліб у перший раз і вже першого куска не з’їв його сухого… обіллє його слізьми, дякує від щирого серця господа милосердного, та тогді і з’їсть…

Що ж самі поїли, а що стали неимущих та проходящих обділяти. В іншого вже повна торба, а тут ще йому тикають хліб: «Озьми, кажуть, пожалуста озьми, зділай милость, будь ласков, озьми». Так-то усякий, як пізна нужду, так по неволі добрим стане…


Примітки

Не одно дванадцять їх налічувало, – За народним повір’ям, щоб мороз пересівся, треба налічити дванадцять лисих.

Сорок святих – православне церковне свято сорок святих мучеників – 9 (22) березня.

Новий урожай

Що ж з нашим Тихоном? Може, люди у щасті його зовсім і забули? Ну, ну, не знаю, щоб такого старателя забули! Чи була у селі така душа, хоч старе, хоч мале, щоб йому не дяковала? І як же можна? Усяк бачив, що він рішився і грошей, і скотини, і усієї худоби, обібрав і жінку, і дітей, сам звівся нінащо, і усе затим, щоб пропитати людей, не то вже що бідних, неімущих, та таки і усіх; бо голод усім рівний був. А що найпуще, що він дуже мудро зробив, роздавши людям зерна на сійбу. Що б тепер робили? і як би піднялися вп’ять з біди? Через нього ж і царський генерал зоставив тут царську казну, і нею пропиталися у саме злеє урем’я! Так як би то вже його забути? Одже ж то, як тільки хліб поспів, так зараз від усякого двора вийшло по женцю і в один день увесь лан Тихонів і зжали, і пов’язали, і у копи поклали. А як пекли новий хліб, так жоден хазяїн приніс або прислав йому по новому хлібові.

Се було на самого прокіп’я. Як тільки настав день божий, так і повалив народ до Тихона… Чоловік увійде, помолиться, хліб святий положить та Тихонові і припаде до ніг, і скрізь сльози говорить: «Прийми, дядьку, хлібець святий, що через тебе бог послав мені з сім’єю моєю, що ти їх пропитав у таку нещасливу годину». Там дитина вбіжить, та теж хлібець несе, та лепече: «Отсе, дідусю, мама тобі прислала вже нашого за те, що ти, спасибі тобі, нас через усю зиму прогодував. Я як і великий буду, то усе тобі буду дяковати і тобі хлібець носити, що через тебе моя бабуся не вмерла і я з голоду не пропав».

Там увійде дівча, та усе з хлібом, та з дякою, що їх, сиріт без батька і без матері він прокормлював і не дав їм у нужді загинути. Там сей, там той, і усе дякують, усе хліб несуть йому, як поперед сього від нього хліб брали. Приньмав він, приньмав тії хліби, складав їх усе на стіл, – а сам знай тільки сльози втира, – поки наклав їх повнісінький стіл; став над тим хлібом, зложив нахрест руки, підняв очі до бога, та як заплаче, як кинеться навколішки і став тихесенько молитися… а далі устав, став дяковати людям, що принесли кожен йому вже свого нового хліба, а далі і каже:

«Ні за що мені дяковати за пропитаніє ваше. Господь нас усіх по милосердно своєму не оставив і послав нам такого милосердного царя, що й міри нема. Без його любові, хлопіт і старання об нас, що б з нас було? Пропали б ми усі. Гамазії, ті, що по його повелінію нам давно треба було поповнити, а ми об тім і не думали, та увесь хліб поїдали, чи могли б нас удовольнити, хоч би і зовсім повні були? Ні, не надовго б стало і того хліба. Так він нам прислав свою казну, повелів по усім усюдам куповати хліб і нас пропитати; повелів, щоб, хто хоче, розіходились у луччі міста на заробітки, і за білети не повелів з нас грошей брати, і про подушне не звелів дуже турбовати; так от хто нас від біди відвів! А я що? що я міг сам зробити? Нічогісінько. Та й опісля я сполняв тільки волю царську і начальників: кого б з вас не пристановили, усяк би те ж зробив. Так не мені треба дяковати; вже ви мені і так багато помочі дали, убираючи хлібець. Тепер подякуймо перш усього богу милосердному, отцю на небесі, а далі цареві нашому, щедрому отцю на землі, та й будемо робити, що нам повелівають: господь велить любити і помагати один одному, і цар те ж повеліва. А нам ще треба знати, що без грошей не можна нічого зробити, як і самі при сій лихій годині бачили; так і цареві нашому без казни не можна ні війська содержати і ніякого порядку дати. А казни багато потрачено у сей год, ні на кого ж більше, як на нас, по усім губерніям, де голод був; так і нам тепер треба якомога кинутись та заробляти, та подушне зносити, та недоїмку, на кому є, уплачувати; тогді і цар нас пожалує, і господь помилує, і бачачи, що ми добрії і покірнії діти, не пошле нам більш ніякої такої біди і царя нашого продержить на сім світі, для нашого ж щастя, на многії літа!»

Тут увесь народ – а було їх таки чимало самих стариків – так і загули: «Подерж його, господи, для нашого і дітського щастя на многії літа!..»

Аж тут де узявся дзвоник… і прибіг справник, та прямо до Тихона у хату, та й крикнув зараз: «Ступайте увесь народ до волості; губернатор приїхав, збирайтесь усі; єсть діло. Тихон, пайдьом са мной, із жінкою і з дітьми».

От народ і рушив увесь до волості, а по дворам десяцькі бігають та збирають, щоб і старе, і мале, усі щоб йшли туди, бо діло є. Зібралася громада, а тут і справник прийшов, і за ним Тихон, і Стеха, і діти їх. Стеха б то йшла, та надвоє думала, зачим її з дітьми ведуть до губернатора? «Або ж мене випарять, зачим я усе лаялася з Тихоном; або більш того, що його попіб’ють, зачим обібрав у мене усю одежу… і коли б таки добре, та добре…»

Тільки що стали до волості доходити, тут вийшов до громади сам губернатор і питається, де Тихон Брус? От справник і підвів його. Губернатор узяв його за руку і постановив край себе і каже: «Стань здесь, поштенной старичок!» – та й дав справнику бумагу і звелів голосно читати… Господи милостивий, що ж то там написано було!..

До самісінького царя дійшла чутка, що у сей голодний год Тихон робив, як старався, як людей пропитовав і як за царську казну куповав справно хліб і на порядках його усім роздавав; а що найбільш, що сам усієї своєї худоби рішився і все положив на пропитаніє людей у свойому селі; так за усе сеє цар прислав йому медалю срібну, велику, а на ній саме таки настояще царське лице, і повелівав тую медалю надіти на Тихона на ленті широкій та червоній, як звичайно бува кавалерія. Та ще зверх того повелів із своєї царської казни повикуповувати усю худобу, що позакладував Тихон, і свою, і жіночу, і дітську, і поповнити йому усі гроші, скільки він потратив на пропитаніє людське.

Як се прочитали, так народ і вжахнувся від радощів, а Тихон стоїть, уклонивши голову, і не тямить себе, чи він в раю, чи де? Чи малої ж честі він дожився?

Зараз губернатор дістав з ящика тую царську медалю і повісив на ленті на шию Тихонові, а той так і припав навколішки та плаче ж то так з радощів, як мала дитина. А тут і Стеха з дочками теж припала до ніг губернатора та цілують їх, тільки вже незвісно, чи вона рада була медалі, що мужику її наділи, чи тому, що вернулися їй очіпки, і плахти, і намисто, і усе…

От губернатор, надівши медалю, підняв Тихона, і поціловав його в голову, і сказав: «Поздравляю тебя, поштенной старичок, з царською милостю». Далі звелів справникові усе добро Тихонове, що тут було вже привезено і з-під закладу викуплено, і гроші, скільки повелівалося, віддати усе Тихонові, а обществу приказати, щоб усі Тихона і шановали, і почитовали. А жінці приказував, щоб не спорила і не лаялася з мужом, а слухала б його у всім і дітей вчила слухати батька, бо він що не здума, то усе на добро. Далі – вп’ять до Тихона і каже: «Видиш, старик! Ти не обшибся. Добре робил, вот і тобі добро!» Далі поклонивсь народові, сідаючи у свою коляску, та й сказав: «Прощайте, люди добрі! молітесь за царя!» – та й поїхав скоро собі.

А народ же то увесь, поскидавши шапки і піднявши руки до бога, так ув один голос і загули:

– Подержи його, господи, у щасті і у здоров’ї на сім світі і при нас, і при наших дітях і унуках, що він нас у самую злую годину не покинув і пропитав нас, як отець дітей, і того наградив, хто вбивався за нас. Пошли, господи милостивий! і цареві нашому, і цариці усе, чого вони від тебе жалають і що ти знаєш за їх добрість їм послати.

Оттак-то ми молимося поусякдень і дітей учимо за те добро, що він нам посила поусякдень!


Примітки

Білет – паспорт.


Читайте также