Божі діти

Григорiй Квiтка-Основ'яненко. Божі діти. Читати онлайн

Посвящается его превосходительству
Петру Александровичу Плетневу

1. Пролог

Як таки не любити діточок, сих янголиків божих! Воно дивиться на тебе приятненько, люб’язно, всміхається; хоч ти його і зобидиш, пхнеш, поскубеш, – воно заплакало, відійшло, побачило кошеняточко, іграшку яку-небудь, вже воно і там, вже возиться коло нього, вже до тебе лізе і сміється тобі, коли ще сльози з оченят краплють; воно їх втира, а другою ручечкою хвалиться тобі цяцею і забуло про те, що ти його ізобидив. Лиха не пам’ятує, а приголуб же його, так воно іще і пильніш буде до тебе ластитися.

Чи є ж такий чоловік на світі, хто б не любив діточок? Інший хоч і не любить з ними пестоватись, і не зуміє їх приголубити, та усе-таки любить їх від серця, втішається, і чого б то йому не дав, чого б не зробив, щоб воно було веселеньке? Ні, нема такого чоловіка, щоб їх не жаловав! І самий запеклий харцизяка, звісно, як о своєму умі, а не тогді, як розлютується, що й не чувствує нічого, і в того рука не підніметься, щоб яке зло зробити дитині!..

А як дитяточко та недуже? – крий боже, як то жалібно дивитися на нього! Лежить ув огні, бачиш, що стражда, чогось бажа, кидається, дивиться тобі у вічі, просить чогось, – не знаєш, не второпаєш його, що воно силкується промовити; жаль тебе озьме, проймуть сльози, і… тут би душу свою віддав, щоб відгадати, чого йому хочеться, і усе те йому дати, щоб воно повеселішало. Тільки ж вгадай та дай йому, то і бачиш, що воно вже і забуло лихо! А коли ти потрапив на ліку та йому полегшало, то згадай лишень, як на твоїй душі весело стане! Неначе сам собі яке добро зробив, більш – неначе вгодив самому богові милосердному, создателеві нашому, і от-от від його святої правди ждеш собі великої милості!..

Воно ж так і є. Так і господь повеліва. Що з того, що ти зробиш яке добро такому, що тобі тим же і віддякує? Ні, зроби добро такому, що він тобі ніколи не віддасть. Вже й нема нікого такого більше, як дитина. Ти його нагодуй, ти його оборони від чого, що хоч йому зроби, а воно тобі і подяковати не вміє, і поклонитися не зна: побігло від тебе, вибрикуючи. Ти ж думаєш, що твоя праця об ньому і саме пусте слово, чим втішив його, так і пропало? Е, ні! Є той, що віддасть тобі добром на сім світі, а на тім уведе тебе у царство своє, бо ти вбивався за сиріточкою, тратився на манюсіньких діточок, поставляв їм усе, чого їм треба було, а найбільш усього помагав немошним та болящим діточкам, пам’ятуючи і до тебе любов і милості самого господа, творця небесного.

Ось розкажу я вам, як господь сам старається об манюсіньких діточках, сохраня їх і посила їм благодітелів; не оставля і тих, хто вбивається за діточками, жалкує об них і не жаліє нічого, аби б сих малявочок сохранити від усякої біди.

2. Захарій і Васька Скиби усиновляють сиріт

Чи зна хто ту біду, як куди – нехай бог боронить усюди – увалиться, чи у село, та хоч і у сім’ю, яка болість? От вже біда тогді, так так! Недужий стражда, усі вбиваються коло нього, ніхто не зна, що йому робити, чим йому помагати. Недужий бажа солоного, а воно йому не годиться; він хоче на прохолоду, а йому б треба лежати у теплі: нікому навчити, роблять по його, та після того і ховають.

Тут же одно лежить, на божій дорозі, гляди – друге звалилось, третє стогне, часом і уся сім’я лоском ляже!.. Навідались би сусіди, так і в них лихо, і по усім хатам біда, по всьому селу скрізь страждають. Лікарів нема, нікому поради дати; тільки знахури та знахурки тут вже пораються, аж скільки видно! Такого дадуть, таким підправлять, що недужий і видужав би швидко, і устав би, так же як вип’є ліки, так до вечора йому і амінь! Там у хаті батька кладуть на стіл, а у другій мати п’ятьох сиріточок покинула, там дівку замість вінця та вбирають у домовину! Та так по усьому селу, усюди біда! І не приведи господи!..

Таке лихо постигло те село, де жив Захарій Скиба. Вже не знали, що й робить від гарячки, що увалилась і поралась по селу вже більш, чим два тижні. Що в бога день ховають! На однім кінці села ховають, з другого кінця біжать, що помер такий-то. Город далеко, лікарі не наїжджають; хто ще не звалився, ходять по похоронам та об собі бога просять, щоб помилував від біди.

Захарій з жінкою своєю Ваською ще держались, і як діточок дасть бог, так вони об собі і не турбувались; знай ходили по дворам, де недужому яку поміч давали, а де об помершому трудилися, щоб помогти у похоронах; і тільки їх і діла було.

Поховали вони сусіда свого, щирого приятеля, і ув один день зранку сиділи над його жінкою, що вже на ладан дихала; як ось кличуть їх, що жінчина дядина на тім кінці села, за річкою, померла. Треба їм іти її ховати. Пішли, і як тамечки опізнились, то й заночували з діточками. Уранці, давши порядок дядининим дітям, пішли додому.

йдучи біля того сусіда, що помер, а жінка учора вмирала, зайшли вони в хату провідати її… Господи милостивий! що там робиться?.. Таки настояща пустка! Болящої жінки вже нема. Видно було, що як померла, так її швидко і поховали. Дещо ще-таки поприбирано, хтось-то й ночував, та, мабуть, уранці і пішов. Хата нетоплена, багато дечого порозкиданого лежить, а двоє діточок самі собі валяються по долівці.

Дівчинка тільки що іще по другому годочку, мабуть, впала з полу на долівку, а хлопчик, так що по четвертому году, возиться коло неї, силкується підняти її, та не здужа: що озьметь її рученятами під плечиці або, не знаючи, що робити, стане піднімати її за ноженята, та як силочки нема, а воно його переважить, то він так і плюхне на неї; і вона, і він плачуть собі, сердешні, і не тямлять нічого, тільки що плачуть… Лихо та й годі!

Як же побачив хлопчик, що увійшли люди, він підняв головку та, силкуючись, і каже: «Бач… ляля бебеся… вава ля-лі… паче ляля!» – і само почало плакати.

Захарія та Ваську, дивлячись на се, аж сльози пройняли. Далі Захарій, думавши, думавши, перехрестився та й каже жінці:

– А що?

– Атож, – сказала йому Васька, утираючи сльози.

Зараз вони стали молитися богу, вдарили по три поклони й узяли: Захарій Костя – сього-таки хлопчика, а Васька – дівчинку, Меласею звали; перехрестились іще та й пішли з хати до себе. Зараз попрохали панотця, відправили молебень в себе у хаті і прийняли сих сиріточок за рідних собі дітей.

3. Бог помагає родині Скиб

Захарій був чоловік розсудливий: пішов до свого начальства, об’явив, що так і так, він приньмає сиріточок замість дітей, а об худобі, що у хаті зосталася, так щоб начальники дали порядок, як треба.

Добре діло. Начальники дали порядок, що аж пальці знать було. Яке зосталося у хаті збіжжя й надворі господарство, усе пішло по рукам. Не брав тільки той, хто не хотів; лавки з хати позабирали, двері познімали, стала хата пусткою; пустувала-пустувала, далі як стала завалюватися, то її розібрали і потребили на місток, щоб добре було калюжку переїжджати. Пішло усе по усім усюдам, звісно, як сирітське.

Що ж Захарій з своїми дітьми? – Еге! і сиротам бог послав такого чоловіка замість батька, а жінку його замість матері, бо обоє добрі були, так і їх господь милосердний за їх добре діло благословив уво всім.

Захарій був не з заможних. Перебивався, сердега, де б заробити, та тільки тим і пропитувався. Часом дуже кріпко чухав потилицю, щоб де чого узяти. Жінку йому бог дав невередливу і роботящу, не покладала рук і вона, і що зароблять удвох, тільки у них і є. А як вміли добре порядковати, то їм і ставало на усе. Не було в них багато одежі і залишнього нічого, та й не походили ж і на старців.

На Захарію свита добра; хоч вона і одна, та годилася промеж людей; щонеділі сорочка на ньому біла, нелатана, і усе прочее; і чоботи, і шапка, і пояс, усе було, як у людей. Васька тож мала і плахтину, хоч і простеньку, та не діряву; була й запасочка, і черевики шкапові, і очіпок парчевий, хоч і дуже старенький, іще материн, та годився про празник і у люди куди. А вже намиста або хреста і не питай. Не збули б вони сього добра, якби в них попереду воно було; а то як не було, так не стяглися добути його; бо, я ж кажу, хоч і робили, щиро робили, та тільки що пропитовали себе, зодягались та протоплювали себе зимою.

Узявши Захарій діток до себе, каже з Ваською: «Що ж, будемо ще пильніш робити, щоб стало на долю дітей наших». Так і почали робити.

Еге! і бог благословив труди їх. Де Захарій мав заробити рубля, гляне – ні відсіль, ні відтіль набіжить йому два. У таке урем’я, як, думає, нігде не прочує роботи, і каже:

– От буду що-небудь коло хати, то у дворі справляти та лагодити.

Дивиться – кличуть його, і така трапляється робота, і такий з неї заробіток, що він і на думках не покладав. Те ж саме і у Васьки робиться. Рук не поклада, роботи не оббереться та знай грошики чистить. І свій, і мужиків заробіток – усе докупи, усе докупи… Хвалять бога милосердного! Не сиділи голодом ні один день, сиріток зодягли, у чім треба було, ще й грошей скільки там лежить.

Треба їм коровку купити – не поморщились, готовими заплатили; пішло господарство, як і у людей, а усе – для-ради діточок. А сі їх потішають: ростуть, граються, взивають їх татом та мамою, люблять їх. Стали трошки розуміти, навчено їх богу молитися, навчено до церкви божої ходити, навчено, як там молитися і перед ким та і як стояти, навчено, як старість почитати і усіх поважати.

Піднявсь Кость на ноги: видиме діло, що бог наділив його розумом і що хлоп’я понятливеньке. Захарій, порадившись з жінкою і бачачи, що зможе, віддав Костя у науку, у школу до дяка:

– Нехай, – каже, – хлоп’я привчиться письма; хто його зна, що з нього буде, до чого бог приведе.

Хлоп’я вчилося, до розуму доходило, було понятливе, звичайненьке, приятливе до усякого.

Мелася була втіхою Васьці, а що вже Захарію, так і міри нема! З рук не спускав. І вже було хоч як, а знайде залишиш шажок, щоб своїй Меласі, як їде з города, або медяничок, або бубличок, або хоч що-небудь так привезти. Піднялася на ніжки – те і зна, що за веретено береться. Звісно, як дитина, не вміючи ще нічого, попсує матері і мичку, і ті нитки порве, що мати направля, вона їх по-своєму зведе, а часом і веретено закине, що й не знайдуть. Погрима було на неї Васька, так буцімто та й нічого, бо бачить, що дівча кидається до роботи. От, як трошки урозуміло, мати і почала їй показовати, як що робити, так куди – від гребеня і не віджене, і шити узялося-таки і гаразденько.

Нашому Захарію і у всім бог помагав. Незабаром розжився чоловік і на шкапу. Друга робота – другий і заробіток. Котяться знай грошики, хоч і невеликі, та усе-таки з нужди вийшов: про усячину лежить у нього непочатих рублів з п’ятдесят. А се і усякому, такому як Захарій, сума немала; вже він недалеко став і від багатого. Хвалять бога Захарій і Васька, потішаються діточками своїми, а найбільш їх послухнянством, звичаєм і що до усього доброго ретиві, а на злеє діло в них і думки нема, і цураються від усього недоброго.

4. Захарій овдовів

Не бува на світі добра, щоб з ним не йшла біда. Якби чоловікові усе добро та щастя, то він би і забув і бога, і думав, що се йому так добре не від кого іде, як він сам собі заробляє; а те, що усе від божої до нас милості йде, він би і не подумав, та закопиливши губу, так би і думав, що йому ніхто, як він. То от господь наш милосердний, як є кріпко люблящий нас отець, бережучи нас, щоб ми не спіткнулись або і овсі не впали, пошле нам біду, яку можемо по силам нашим стерпіти, та таки і тут не оставить. Перетерпиш, не прогнівляючи создателя своего, він тебе ще й більш наградить.

Так прийшлося і нашому Скибі. Його Васька, його добра жінка, що була хазяйка невсипуща, зодягала його з Костем і об усім убивалася, покинула його на сім світі, пронедужавши тижнів зо два. Поховав її Захарій… і що то вже вбивався та журився, так і розказати не можна! Та не менш того журився і Кость. Сам над нею читав псалтир, бо вже письмо добре знав, та й над гробом її через шість неділь, що у бога день, від ранку до вечора усе читав, бо любив її, як є рідненьку матір. Чувствовав усе, що вона задля нього зробила, як вигодовала, як доглядала, як обпатрювала його, як зодягала його, як з батьком, Захарієм, на усе добре вчила; та як згадовав се усе, та так і обіллється слізьми, припаде на гроб її і молиться, щоб милосердний господь увів її у царство своє. Таку молитву від добрих дітей бог завсегда прийме, а таких добрих, як була Васька, і собира до себе, щоб не терпіли на сім світі, а щоб там, у царстві, прийняли розплату за те добро, що робили на сім світі.

Пуще усього вбивався Скиба об своїй Меласі, думаючи:

– Що я з нею буду робити, як я її сам, чоловік, доведу до резонту? Се жіноче діло. Що їй? Ще дванадцятий годок, тут її і вчити, тут їй і порядок дати, щоб стала на добрій дорозі. А я, що я знаю? ще ж собі така красива! А як стане підростати, чи я ж, з старістю своєю, чи я ж догляну її як треба? Зведуть її з ума, а гріх паде на мою душу. Біда, зовсім біда. Коли б пак, на моє щастя, та знав би я, кому її віддати, щоб їй так було хороше, як і в мене, та щоб до розуму довели лучче, чим я можу. Еге, так де ж так знайдеш, де?.. Молитись богу, то і не оставить мене, грішного, і сироті щастя відкриє. Я певно вірую, що не на погибель її бог послав до мене. Буду ж дожидати, що і як бог повелить!

І молився ж об сім Захарій рано і вечір. А як Кость поохотився вчитися і писати, і цихвіру на бумажці викладати, бо дяк був з бурсаків і таки дещо трошки знав і, бачачи у Костя розум, не за велику плату його вчив (от затим Кость більш усе у школі пробував), то Захарій куди було іде, то й Меласю з собою бере, і вона йому, як де, і коні поганя, і біля воза посидить, і у всім йому прислуговує, що зна і що здужа.

Купив Захарій сінця, тільки що накошеного, скільки там копичок, і почав його перевозити. Мелася з ним; накладе сіна на віз та й зсадить туди свою Меласю, що завсегда чепурненька, у біленькій сорочечці, плахтинка на ній звичайненька, скиндячечки на головці гарненькі, а тут ще, поки батько сіно складав, так вона бігала по лугу та нарвала квіточків, та й заквітчалася їми і, як бігаючи розкраснілася, так тепер сидить на возі така гарненька, рум’яна, чорнобрива, з довгенькою косою, та личком собі біленька, хоч намалювати, – неначе панська дитина.

Захарій іде побіля шкапи і, де треба, підганя її, і так переходить через панське село, що від Захарієвої слободи буде верстов зо три, і дорога йому побіля самих панських воріт. За воротами пани сидять і діти коло них бігають. Захарій, бачачи їх, зняв шапку, поклонивсь і йде своєю дорогою. Не відійшов і десятка сажнів від панів, як чує, що хтось гука на нього: «Мужичок, мужичок!» Захарій озирнувсь. Що за диво – сам пан, гукаючи, йде до нього, а за ним і пані, а за панею діти їх підбігцем поспішають з няньками своїми.

Захарій, дивуючись, що се таке є, спинив коня і, знявши шапку, йде назустріч пана; підійшовши, поклонивсь низенько і, знавши, – сусідське діло, – що пан добрий, пита його:

– А чого зволите, добродію?

Пан розпитовав Скибу, відкіля він, куди їздив, де сіно купив, і усе, як поводиться у неспесивих панів. А затим підійшла і пані і стала питати Захарія, чи се його дочка і як її зовуть.

Захарій, як не вмів хитровати, – і для чого б то йому було, – він і розказав усе, як йому досталися сі діти, як він їх содержує, а як остався удов, так ні на кого Меласі дома покинути, так він її возить усюди з собою. Усе дочиста розказав.

А затим панські діти, бігаючи коло воза, стали заньмати Меласю, а вона до них всміхається несміливо; звісно, як мале дівча, не розуміє нічого. Пані усе на неї приглядається і стала її голосно хвалити, що яка то гарна дівчина. Мелася, сеє почувши, засоромилась, головку схилила і покрила свої очиці, що ще у маленької, та вже знати було, що багато лиха нароблять. Пані, як вздріла її таку, та аж скрикнула: «Ах, яка вона хорошенька! Се чудо!»

Захарій, розказавши усе, об чім його питали, поклонивсь панам, пішов до шкапи і поїхав своєю дорогою. А пани, як стали, та усе дивилися услід за ними, усе хвалячи і дивуючись, що яка то хороша дівчинка. Мелася ж чує усе, і буцімто і не чує, та знай усе оглядається то на дорогу, то на лісок, так куди-небудь, та й зирне на панів, а ті усе її хвалять, аж поки від’їхали геть-геть.

Так і минулося.

5. Пан бере Меласю на виховання

А се, днів через два, Захарій щось робив собі у хаті, а Мелася пряла, як ось рип! у хату… хто ж то? Той пан, що отсе недавно у Захарія розпитовав про Меласю.

Захарій трошки було зрябів, а далі, знаючи, що пан є добра і проста душа, – і нічогісінько. Кинувся лавку змести, а Мелася ухопила килимок і підослала сісти панові.

Пан не погордився нічогісінько, сів і почав просто Захарію казати: «Знаєш, чоловіче добрий, що я тобі скажу?»

– А що зводите, добродію? – спитав звичайненько Захарій.

– От що, – каже пан, – твоє удовецьке діло, ти собі одинокий. Як тобі вчити і доглядати твою… як пак її зовуть?

– Мелася, добродію! – сказав Захарій, а у самого серце і заколотилося, а сам дума: «До чого ся річ дійде?..» А Мелася, хоч ще і дівча було, а зараз догадалась, що се об ній щось хотять радитись, та мерщій на піч, та відтіля і прислухається, і часом визирне відтіля.

От пан і каже:

– Ми то з жінкою, як ти поїхав від нас, так ми довгенько розговорювали, що тобі з нею робити? хто її навчить, чому треба, хто її доглядить і хто оборонить від лихих людей, що, бачачи, яка вона красива, так і нападуть на неї, як рябці на голубку, і погублять її. Хто її від такого лиха убереже?

– Бог, добродію! Він не дав їй пропасти, як вона, зоставшись сиротою у пустці, мов билинка у полі, що туж-туж біда б її постигла, та милосердний господь послав же нас з жінкою, і нам, грішним, сподобилось сполняти його святу волю, доглядіть і вигодовать сиріток. Той же бог, отець наш, не оставить її і теперечки і відведе від усякого зла.

– Так треба ж, приятелю, її вчити усьому доброму, тогді і вона розумітиметь, що добре, а що худе, і буде знати, чого цуратися і стерегтися, а чого держатися.

– Правда ваша, добродію, свята правда! Де ж мені при моєму, будучи, одиночестві і при моєму таки достаткові навчити її чому, чи реместву якому, чи що у них по-дівочому? Стало бить, нехай пряде до якого часу.

– Тобі, чоловіче, і нічим, і нігде тому її обучити, чому я думаю. Знаєш що? Господи благослови! Віддай її до мене, у мою сім’ю. Жінка моя просить тебе. Вона буде в нас замість дитини, в нас тільки і є, що синочок та дочечка. От думаємо, що дочечка наша охотніше буде вчитися, як і твоя Мелася з нею вчитиметься.

Скиба, похиливши голову, стояв і мовчав. Що йому було казати, коли в нього серце так і трепеще від радості, що його Мелася, його радість і втіха, буде у добрих панів замість дитини жити, усьому навчиться, світ їй відкриється, і сама буде мов панянка. Він, сеє усе подумавши, не знав, що йому казати, як йому дяковати панові за таку милость. А пан його уговорює і каже:

– Соглашайся, старий! Не віднімай щастя у сироти. Я їй те дам, чого ти, як би не хотів, не можеш дати. Я її усьому навчу, награжу, повік зділаю щасливою. А як ти сьому поборониш, то гляди, щоб не було гріха на твоїй душі…

Захарій так і поваливсь йому у ноги і каже:

– Чи можна, щоб я у свого дитяти, у сироти, віднімав щастя, що бог їй через вас посила? його свята воля нехай буде з нами, грішними! робіть, як знаєте…

– Тепер же спитаємось її, твоєї Меласі, – сказав пан, – чи хоче ще лишень вона? А навряд: бач, ще і нічого, а вже плаче…

Старий Скиба кинувсь до неї, вивів її, вона, таки хоч плачучи, та сказала:

– Я не того плачу, що не хочу до вас, а мені жалко татусі. Я вже його, мабуть, ніколи і не побачу…

– Як се можна? – сказав пан. – Як захочеш, так і бачитимеш його хоч що в бога день…

– А братика? – спитала Мелася, усміхаючись, а сльози таки втираючи.

– І братик нехай хоч поусякдень приходить. Коли захочеш, тогді його і побачиш. Сама захочеш, то і поїдеш, бо ти в нас пішки не ходитимеш.

– А письма вчитимусь?

– І письма, і усього доброго, чого мої діти вчаться. Тільки старайся сама об собі, – так казав пан, приголублюючи її, а далі поцілував у голову і каже: – Поїдемо зо мною, поживи; коли через тиждень не захочеш в нас жити, то ми відпустимо.

– Добре ж, поїду. Нехай же братик прийде.

Не забаривсь прибігти і Кость. Що ж то зрадовався він, як почув, що таке щастя трапилося сестрі! І панові дякує, і Скибу просить, щоб не журився, і сестрі приказує, щоб як можна вчилася усьому і щоб слухала і шановала своїх благодітелів.

– Сестро, – каже він їй, – не журись ні об чім. Ми сироти, божі діти. Померли наші рідні батько й мати, мусили і ми вже з голоду вмерти. Ти просила папи; я поліз з полу пошукати, чи не знайду де хліба, а ти полізла за мною та й впала на долівку. Устати і злізти вп’ять на піл ми обоє вже не здужали; прийшлось було нам обом і голодною, і холодною смертю вмирати; так же господь послав нам отсього янгола. Він з покійною жінкою своєю нас не покинув, призрів і веде нас до добра. Бог узяв у нас і другу матір. Що б ти була без неї? Як би ти у своєму сирітстві пробувала? І панотець, і я журилися, вбивалися по тобі, молилися господу милосердному, а тут і є поміч його свята. Сестро, Меласю! не плач і не журися. Се таке тобі щастя бог посила, що нам і уві сні не снилося.

– Та я не журюсь, – сказала Мелася, обнімаючи його, – а плачу з радості… та коли б ви швидше з панотцем мене провідали…

Обіщали їй і ходити, і провідовати частіш, і усе їй обіщали; зібрали її і проводили, а таки не можна без того, що й Кость сплакнув; а що вже Захарій плакав, так не менш, як і сама Мелася. Як увостаннє обняла його, так насилу рученята розвели, а усе-таки не хотіла зостатись, бо бачила, яке їй добро буде. Поїхала ж наша Мелася, хоч і в свитинці, та у колясці, мов панночка…

6. Захарій і Кость провідують Меласю

Старий Скиба журивсь кріпко, одначе дяковав богу милосердному, що сироті таке щастя лучилося. А усе-таки хотів надвечір побігти до пана та подивитись на свою Меласю; так-бо Кость сказав:

– Ні, таточку, не ходіть іще сьогодні, та й завтра не підемо. Нехай сестра роздивиться, розглядить усе, бо вона того зроду не бачила й не була меж такими людьми. Тепер їй усе дико, усе не так, як вона зна; вона скуча, а як побачить нас, так і учепиться за нас і руками, і ногами, притьмом не захоче там зоставатись.

– Добре, сину, нехай і по-твоєму. Перетерплю і завтра, тільки не знаю, як то перетерплю.

– А ось як, таточку! Чи є вам діло, чи нема, поїдете у город. Поки вернетеся, от і вечір, то так і незчуєтесь, як день пройде.

– Так-таки і зроблю, – сказав старий Захарій, і увесь вечір просумовав, і не пустив Костя від себе.

Дуже нехотячи поїхав Скиба ранком у город, хоч Кость йому і діло знайшов – то того купити, то те у чоловіка узяти, затим щоб він пробарився у городі увесьденички.

Вернувсь смерком додому, послав за Костем; чи повечеряли, чи не повечеряли, а мерщій спати. А і не спить же то старий нітрохи, його і сон не бере. Чи проспівали перші півні, вже він і зскочив, вже б то запрягати і бігти до Меласі.

Кость став його уговорювати, що ще, каже, сама глупа північ, – так куди! Наш старий розходився так, що ну! І поки, каже, доїдемо, то і день буде; і пани, він знає, дуже рано, опівночі устають, і усе таке, щоб притьмом зараз їхати; і посила Костя запрягати, і сердиться на нього, що він такий непроворний… Сяк-так зібралися, поїхали, тільки що стало на світ заньматись.

Приїхали, так що ж бо? У панськім дворі і ворота замкнуті, і усі хвіртки позапирьовані, нікуди ні увійти, ні улізти, і усі у дворі лоском сплять. Нічого їм робити – заїхали до чоловіка і перебули, аж поки ворота повідчиняли. Тогді пішли у двір. Не вспіли увійти у панські хороми, як ось біжить до них панночка, та так і повисла старому Скибі на шию, і облива його слізьми… Той відступається, вона за нього:

– Таточку-голубчику, ти мене цураєшся!

Кинулась на шию Костеві:

– Братику-соколику, і ти мене не пізнаєш!

Коли ж розглядаються, аж се їх Мелася!.. І таки іменно Мелася, тільки вже вбрана зовсім не так, як була. І плаття на ній хороше, красне, та з цвітками, і головка вже стрижена, з косицями, що у панночок мотаються та теліпаються, і таки і обута, і прибрана таки зовсім лучче, чим придворні дівчата.

Старий Скиба, як тільки міг, виціловавши свою Меласю, віддав її братику, а сам, зложивши руки, дививсь на неї і опісля каже:

– Я вже до тебе боюсь і приступити. Чи се ти, моя дитино, чи не ти? Бак, яка ти пишна.

– Та я ж, таточку-лебедику! Я таки ваша Мелася, як і була, усе однаковісінька. От бачите, як мене нарядили, що я іще і сама себе не тямлю!.. О, що мені тут, татусю, і ти, братику, хороше та прехороше! Отсе убрали так: коли б же ви побачили, чим мене годують, на чім я сплю, яке мені плаття ще шиють, так і уві сні не можна того побачити!

– Хвали, доню, за те бога, – сказав старий, – і поусякчас дякуй і молись богу за своїх благодітелів.

– А що найбільш усього, – зміг вже, переплакавши, Кость сказати, – роби те, що їм вгодно. Вчись, сестро, якомога, вчись усьому тому, чого тебе будуть вчити. Так роби, щоб не тільки не було на душі гріха, та щоб достойна була тієї милості від бога, що він на тебе, бідну сироту, посила через таких добрих панів.

Та й багато дечого розумного говорили і Кость, і таки сам Захарій, усе навчали Меласю; а Мелася усе їм хвалилася, що як то пани люблять її і жалують, і усім наділяють.

Як тут і визирнули і пан, і пані, що прислухались, що будуть вони меж собою розговорювати. От як вийшли і стали їх за розумнії речі похваляти, і Костуся похваляли, що пареньок був вже важненький, бо вже йому був шістнадцятий год, та зростом вигнало його так, що думати можна було, що йому ще й більше. Та був собі красивенький, штепно вбирався, і одежа на ньому лепська, і був собі звичайненький, і на розумні речі бойкий. От пани його і полюбили, розговорювали з ним про усе розумне і усе похваляли. Далі звеліли Меласі попоштувати своїх гостей. Батечки! чого там не подавали? – звісно, як у панів.

Погостювавши там до півдня, треба і додому збиратись. Пані і дала Меласі, щоб подаровала, буцімто від себе, Костеві платок на шию бумажний, красний та хороший, а старому Захарію пояс добрий. Та тут же пані і сказала: «Коли будеш, Меласю, хороше вчитися і будеш слухняна, то і усякий раз буду тобі давати чим наділяти твоїх родичів: і вам, – каже, – буду уво всім помагати, у чім вам нужда, аби б вона добра була».

Мелася кинулася їй руки ціловати, а Захарій, дякуючи, осмілився і каже:

– А найпуще вам, добродійко, за те дякую, що Мелася і в вас Мелася. Будьте ласкаві, не перехрещуйте її на панське імення: нехай зостається так, як і у віру уступила: Мелася та й Мелася.

– Не бійся, старичок, – сказала пані, – я й сама не люблю переміняти імення. Нехай зостається повік Меласею, щоб часом не забула, з якого вона роду, та щоб не загордилась.

З тим наші і пішли. Землі під собою не чують, що Меласі лучилося таке щастя і що пани і до них добрі.

Сього і розказовати нічого, що Захарій та Кость дуже частенько провідовали свою Меласю і за усяким разом усе більш бачили, що вони однаковісінько добрі до неї, люблять її і вбиваються за нею. І Мелася-бо добре робила: письма узялася якраз і незабаром читала добре і церковне, і гражданське, а писала – так і у волості так невміли, як вона вміє: рівненько та дрібненько, неначе мачком посилано. А що то за голосок був у неї, так точнісінько мов гуслі грають, як вона співа; так от і заставляють було її співати сюю пісеньку:

Кудрявая березонька сама собі в полі;

Ой, тяжко їй, сердешненькій, в такій лихій долі!

Всі нивоньки дрібен дощик гаразд поливає,

На зелену ж березоньку краплини немає!

Сонце зверху припікає, сухий вітер сушить,

Ніхто ж то об березоньці, ніхто й не потужить!

Розпустила листя своє, рісочки набрала;

Покропила коріннячко, здоровіша стала.

Оттак бідна сиріточка сама собі маяче;

Кругом її ходять люди, а її ніхто не баче,

Ніхто не зна сердешної, ніхто не приголубить!

Всіх у долі вона бачить, сама ж світом нудить.

Сьогодні лихо, завтра горе, й ні з ким розділити,

Не дають мені добрі люди гаразд і потужити.

Щемить дуже моє серденько, сохну, сама бачу!

Тільки моєї й порадоньки, як гірко я заплачу.

Як же стане пісню кінчати, то не вдержиться і справді заплаче, а пани і стануть її пестовати.

Чого-то вона в панів не навчилась? Опріч того, що навчили її богу молитися хороше і усе по книжкам, а то і усю цихвіру вивчила і про усі царства знала. Вміла і цвіточки малювати, мов живі. Та й що то, – усе вміла. Частісінько з панами проїжджалась і заїздила до Захарія і до братика, і вже було без гостинців не приїде ніколи. Пані сама їй чого-небудь дасть і скаже:

– На, Меласю; поїдеш до своїх, так от їм на гостинець.

А придворні усі любили її, бо дуже добра була до них до усіх. Не загордиться ні проти кого і не заставить кого, щоб їй що зробили; сама попереду кинеться і за другого діло справить. Ще й любила, як її розпитують, як вона у мужицтві жила, як пряла, мазала, мила, як коня поганяла: усе було без сорому розказує.

А така жалослива була до усіх! Коли, було, хто проброїть або і справді прошкодить, що притьмом треба провчити, без чого вже не можна, то вона кинеться і до панеї і до самого пана, і просить, і молить, і руки їм цілує, а вже без того не відійде, що випросить та й випросить. Усі двором їй дяковали, і бога за неї молили, і любили більш, чим саму панночку, що таки трошки сердитенька була. Звісно, від розкоші ніжна собі була.

7. Кость не хоче женитись

Що таки вдвох, Скиба з Костем, ходили до Меласі, а то й сам Кость бігав до сестри у таке урем’я, як їй гуляти. Та як прийде до неї, то і підуть у садок і посідають у беседці; то Мелася і чита йому усякі розумні книжки, а Кость, слухаючи, якщо добре натрапить, то і заміча собі на душі, щоб так і робити. А далі і сам узявсь за гражданське. Тільки сестра йому показала, він зараз і поняв, і не забарився сам вже читати. То було сестра йому надає книжок додому, та не таких книжок пустомельних – ні, він і сам від них цурався, а таких, де усякії науки і премудрості понаписовані; таких було набере, та й читає, і витверджує, і виписує для ради себе, що треба.

Та й парень же був, так так! – на усе село. Вже йому і дев’ятнадцятий год, а його нігде у худім ділі не чути було, тільки що добра слава йшла. Парубки його поважали і усе перенімали з нього. Старики дітям показовали на нього, що хоч і сирота, а яка то розумна, і тиха, і звичайна дитина. А що вже дівчата – так ну! І снився він їм кожній.

Бо то був гарний, а як ще підріс, то став ще красивіший. Уси чорні, як соболь, узенько підголював, та на білому лицю, та при рум’яних щоках так настояще, як є тая картинка! Брови – як на шнурочку, а очиці, чорні, бистрі, та як поведе ними на яку дівчину, так не бійсь – не всидить, побіжить за ним, куди захоче. А що вже жартовливий, та з прикладами, та усе з розумними, і усе до діла, так тільки одного б його і слухав.

Котрі були по селу красивіші і багатіші дівчата, ті вже ждали от-от прийдуть від Костя старости; не одна обіщалася дванадцять п’ятінок говіти, не їсти і не пити нічого, аби б Кость її узяв; не одна, тихенько від матері, по п’ятінкам пряла на свічечку, щоб Кость її узяв. А Кость і овва! Ходить коло них, шапка йому набакир, люлька у зубах, руки позакладовав по кишеням, та тільки, буцімто не хотячи, озирнеться туди, де прочує, що про нього кажуть. Та що ж? Зирнув через плече, плюнув по-московськи, піднявши вгору лівий вус, і нужди йому нема, моргонув – і не дивиться ні на одну, хоч яка б хороша не була.

Стане, було, йому Захарій казати:

– Оженився б вже ти, сину! Слава тобі господи, тобі вже дев’ятнадцятий год, пора стати хазяїном; і мою старість звеселив би, допливши до берега, пішов собі, як і усі добрі люди. Нехай вже Мелася йде, як їй бог дасть і як з нею пани зроблять – сказано, відрізана скиба від нашого хліба, – а ми своє будемо думати. Чимало дівчат, що і я бачу, коло тебе так і в’ються, як тії ясочки, і у вічі тобі заглядають; коли б вміли, приворожили б тебе до себе. Пособери, яку вгодно. Вже я знаю, що тобі гарбуза не піднесуть, хоч би і в Дениса Крутопляса. От дівка бойка, так так, на усе село. Га, кажи?.. коли так, то й так, і зробимо так.

– Тату! – сказав на те Кость, – ось послухайте мене, що я вам скажу. Ну, пожалуй, я і оженюся, стану хазяїном, буду хліб робити, дякуючи поперед богу милосердному, а далі вам іменно, як батьку рідному, що вбивалися за мною і наділяєте мене чималим добром. От я житиму у всякому приволлі! Та так живе і усяк, хто тільки затим дума жити, щоб з голоду не вмерти. Не так воно є, таточку! Кому милосердний бог відкрив світа через письмо та через розум, так треба жити на світі затим, щоб яке добро робити другим; чи услуговувати у чім, чи старатись за людей та, – що нужди, – хоч і біду яку потерпіти, хоч і постраждати за кого, щоб я недаром жив на світі! Ох, таточку! що то мені хочеться таке що-небудь зробити, щоб від того добро було або бідному, або хоч нашому селу, та готов би душу свою положити, аби б зробити що добре. Оттакі думки як озьмуть мене, так тут у мене у грудях мов що кипить, а серце – так і чую, як колотиться. Така думка і ошиба мене, що я таки дождусь свого, натраплю на те, чого так кріпко бажаю; та затим-то не хочу і одружитися, не хочу чужого віку заїдати. А то, пожалуй, є дівчат і бойких, і мудрих; пальцем кивну, так десятками побіжать за мною, куда захочу. Цур їм! Нехай ськають свого, а я буду дожидати свого.

То Захарій, слухаючи таке, махне рукою та й скаже:

– Як собі знаєш, сину! Ти письменний, а я темний собі, так я і не второпаю тебе.

Тут же від батька достається Костеві, щоб оженився, а тут, як прийде до сестри, побачать пани і нападуться на нього:

– Женись, Костю, женись! На весілля ми тобі поможемо. Бери, яку хоч, у нас дівку з дворових, самої луччої не пожаліємо, без куниці відпустимо.

Та шутки ради і гукнуть:

– Дівчата! ідіть усі сюди! Вибирай, Костю, яку хочеш.

І набіжать Матрьошки, Палажки, Наташки, Парашки, Дуняшки – скільки їх там буде у дворі; вилізе і Стеха, що ще при старих панах панські полумиски перемивала і що й досі дівує, а тепер, думаючи, чи не уподоба її, вийде і вона. Стануть перед Костем: та гребішок свій у косі підтопирює, щоб ще вище стояв, та ніженьками переступа, щоб побачив, що вона у червоних черевичках та у біленьких панчішках, та косинку свою знай обсмикує, що дуже відтопирилася, та передником грається, буцім їй і нужди мало, а щоки ж то як жар, інша, захилившись за других, очицями пильно, як не з’їсть, дивиться на Костя, щоб – гм, догадавсь… та й розказати усього не можна, чого вони там не робили, щоб тільки Кость їх узяв. А пани, дивлячись на се, потішаються та регочуться.

А Кость стоїть собі, мов у лісу, і йому нужди мало до усіх до них. Передивившись на сюю кумедію, подякує панам за їх ласку, що об ньому стараються, поклониться і скаже:

– Ще до якого часу підожду.

Мелася собі знай напада на братика, щоб оженивсь:

– Женись та женись. Ось я тобі знайду дівчину, що вже мені спасибі скажеш. От озьми мою приятельку, Марфушу. Що за добра душа! І розумна, і звичайна, і до роботи невсипуща; вона усе і по мужицтву зна – не позабувала. А що вже любить мене, так і господи! Та й я її кріпко люблю: не з’їм, не зоп’ю нічого без неї, і не засну, коли вона біля мене не лежить. Вона й тебе, братику, кріпко любить і признавалась мені, що «коли б, – каже, – твій братик мене узяв, то я повік щаслива була б». Озьми її, братику-соколику! І тобі буде гаразд, і мені дуже добре, що моя приятелька та буде мені невісткою.

– Нехай, сестро, опісля, – скаже було Кость та й закине на друге що-небудь.

Частісінько, як Мелася з Костем сидять, то й Марфуша з ними. І що то вже перед Костем вона і баляси точить, і усякі вихиляси строїть, щоб то Кость націлив на неї; а Кость – хто його зна, що він думав? Сидить було проти неї, дивиться на неї, задумається, далі здихне, топне ногою і пішов по хаті мовчки ходити.

8. Мелася і Антон Васильович

Що год, то пані усе більш любила Меласю, і хоч їй був ще шістнадцятий год, та вона у неї була усюди. Усі комори, усі інбари і кладові – усе було у неї на руках і від усього ключі у неї. Вона і за дівчатами гляділа, вона усе видавала і усе записовала, скрізь вона, пані мало усього знала, а усе було на Меласі. Порядком же усе робила, нічого не пропадало, і ніхто на неї не плакавсь, а усі двором її любили.

А що вже куповати для панеї і для-ради панянки, та хоч би і для самого пана, так така ретива була, що ще хто скаже: «оттого треба купити», то вже Мелася і біга, і збирається, і треба їхать, і швидше куповати, усяке діло покине та біжить у город. А що вже купить, так що саме ні найлучче, а дешево так, як вже ніхто так не купить. Мабуть, вміла добре торговатись!..

Та ні, тут не те. Ось як воно діялось.

У городі був купець і торговав усяким крамом: чого тільки панам треба, усе у нього було, усі до нього прибігали. А через те був собі кріпко багатий, мав двоє хоромів у городі і свої лавки, та усе ж то муровані. П’ять прикажчиків їздило по ярмаркам і знай гроші до нього звозили.

Він жив з усіма приятельно, пани його любили і водилися з ним, а простий народ шановав і поважав його. Жінка його була добра хазяйка і господарство содержувала на порядках. Хоч поусякдень, то раді були гостям, бо було з чого. Роздавали і на бідність, поміг великою сумою на новостроющу церкву, до другої дзвін купив аж у сто пудів, а до третьої цвинтар обвів мурованою стіною.

Одним один був у них синок, Антон Васильович. Не відкотилося яблучко від яблуні. Такий же був і богобоязливий, і чесний, і розумний, і тихий, як і батько. Красивий та красивий, і усе було сидить у лавці та книжки чита. І як батько йому увесь торг ізвірив, так він було з лавки і не виходить; а іще найбільш тільки що пообідав, зараз і біжить у лавку, ухопить книжку у руки, та трохи чи і не сторч розгорне, держить перед собою, а сам очей не зведе з дороги, що видко, як хто у город уїжджа. Коли ж побачить, що біжить бричечка (вже він її добре знав), то вже він і сам не свій. І прилавок зміта, і всякий товар налагоджує, і сам не зна, за що узятись, аж поки не ускочать у лавку дві молоденькі, мов паняночки. Одна з них чи поклонилась, чи ні – зараз і каже:

– Торгуй же, Меласю, тут своє, а я піду за своїм ділом.

То Мелася, хоч і веселенька, і поспішаючи ускочила у лавку, а тільки через поріг, то й почервоніла і ні слова не промовить; а Антон Васильович собі стоїть, дивиться на неї і спитавсь би то, так забув, як і люди говорять.

Далі Мелася схаменеться і пита:

– Чи… є у вас… Антоне Васильовичу… теє… от і забула… постойте… згадаю.

– Я ж вас просив, судариня, – каже Антон Васильович, – щоб ви мені сказали, як вас величати? Ви мене і по батюшці кличете, а я не знаю, як вас…

– Та я ж вам казала, що я не судариня, а тільки Мелася, і більш мені ніякого величання не треба. Ви усе думаєте, що я панянка, а я з роду мужичка, прозиваюсь Скибина, тільки що годованка панеї, та закупаю їй усе…

Оттак вони то об сім, то об тім і розговорюють, аж поки не прийде до них Марфуша (се-то вона завсегда з Меласею їздила) та не нагада, що вже пора їхати; а то без неї та не купує, той не продає, тільки що розговорюють собі та поглядають один на одного веселенько. Як же нагада їм Марфуша, тоді Мелася і згада, чого їй треба, а Антон Васильович подасть їй щонайлуччого товару і ціну озьме саме послідню, без усякого бариша.

Еге!.. так тим-то Мелася і любила їздити куповати, що Антон Васильович їй дешево уступав?.. може!.. Се ж так вони собі спершу розговорювали, що ні об сім ні об тім, і не знать об чім, а там далі-далі – вже вони і багатенько де об чім розговорювали.

Раз Антон Васильович похвалився Меласі, що він вже дума женитися.

– Намітив, – каже, – собі у одної панеї годованочку, красивеньку та розумненьку, що міри нема; вона у неї і закупщиця, і економка, і усе, і коли б тільки вона пішла за мене, то я був би самий щасливий чоловік на світі…

Мелася, сеє слухаючи, господи! і червоніла, і соромилася, і не знала, куди й дітись… Утекла б з лавки, так Марфуші нема, і та її не знайде; так і стоїть, похиливши головку, та хусточку ту, що у ручечках держала, вертіла-вертіла, аж у шматочки її порвала…

Аж ось, на її щастя, убігла Марфуша і питається:

– А що, Меласю, чи усе купила? Пора вже їхати.

– Ось зараз, тільки відміряють. Мірте ж! – так каже Мелася і сама не зна, що і для чого міряти…

Не луччий же був і Антон Васильович. Попав якесь-то полотнище що лежало перед ним, та й давай міряти. Знай міряє та лічить. Вже аршинів десять наміряв, а усе лічить: чотири, чотири да вп’ять чотири… А Мелася вийняла, скільки захопила, мілочі, та й склала перед ним, і каже: «Давайте ж здачу».

А Марфуша так аж за боки береться, так регочеться з них… Що будеш робити з таким народом!.. Що ж, були колись і ми такі! Коли згадають і про мене мої ті, що були колись для мене Меласями, то не дадуть збрехати…

Не десять разів приставав з таким Антон Васильович до Меласі, аж поки вже – і то через Марфушу – добився до свого, що сказала:

– Як, – каже, – моя благодітельниця захоче… так і я… зроблю… поблагословившись у мого батенька, що мені більш, чим рідний… Та ще… щоб і ваші… не сказали чого. Я ж кажу, що я ніщо більш, як мужичка, і братик в мене простий.

Антон Васильович аж побоживсь, що, каже:

– І батюшка, і матушка чули про вас усе добре; вже й бачили вас не раз, полюбили і благословляють, – каже, – мене, і ось туж-туж я з батюшкою приїдемо до ваших благодітелів за добрим словом і за моїм щастям.

Оттак вони, усе потолковавши, і стали збиратись починати своє діло.

9. Терешка хочуть віддати у солдати

Се діялось увосени. Як ось прийшла некрутчина. У Захарія був брат, Назар Скиба, і хоч мав п’ять синів, та, на лихо йому, старший горбатий і на ногу кривий, а менші три дуже малого зросту та замлілі, та худі, неначе у якій болісті, так собі змалу були. Один тільки з усієї сім’ї, підстарший Терешко, парень був годящий, і здоровий, і зросту хорошого. Так що ж! Оженився собі і вже придбав двох хлопчиків і дівча; так от і стала сказка величенька: шуточка! з батьком і малими хлопцями, як писар налічував, восьмидушна!

Як прийшла у се село бумага, щоб стільки і стільки некрут постановити, то й зібралася громада, а найпаче притюпали старики великосімейні, щоб послухати, на кого черга паде. З ними прийшов і Назар Скиба, боячись (не знати, що громада нарає), боячись почути і об своїй біді, так затим і тулився поза усіма.

Як тільки писар начитав «Назар Скиба, восьмидушний», так старики і загули:

– Так отже вам і некрут! Чого ж більш! Адже восьмидушний! З Скиби з Назара некрута…

Тут же кричать, а тут мерщій і подають писареві руки, щоб за них підписовався, бо вже, по їх думці, пора і обідати. Гаразд наробили. Не розібрали діла, не розсудили нічого, втопили усю сім’ю… Як то кусок у горло піде? чи, може, і нічого? Та так-таки: нехай другий стражда, аби не в мене боліло…

Почувши сеє, Назар виліз із-за кучі і став, кланяючись, прохати, чи не можна б його помиловати на сей год, бо нікого віддати, тільки що Терешка…

– Так що ж! і Терешка, не яке свято твій Терешко! – так сказала рижа борода, що висіла в кінці голомозої голови; та як був він з самих багатих, так за ним усі і підтягнули.

Ще таки обізвався Назар і каже:

– При чому я зостануся, коли рішусь Терешка?

Так і не дали йому і слова сказати. Загомоніли, закричали на нього, він і замовк; і як бачить, що зовсім біда, мотнувсь швидше до брата, до Захарія, бо знав, що той вмів розумніше говорити і що часом громада поважала його. Через превелику силу дошвандяв до брата і не здужа слова сказати; сяк-так вимовив:

– Либонь Терешка у салдати.

Затрусився Захарій, подумав, зібрався сам і каже Костю:

– Йди, сину, зо мною. Се біда! Треба їх прохати. Скинемося по слову – чи не вмолимо.

От і пішли, поспішаючи, удвох до ратуші.

Старий Назар потюпав додому. Терешко щось робив у хаті, а його жінка коло діточок возилася. А другі хлопці, звісно, як млілі та тощі, не дуже хватались за роботу, а лежали – хто на печі, хто на лаві, а інший і на току, та не молотив, а, дожидаючи обіда, хропака давав у соломі.

Іще ж тільки Назар увійшов у хату, вже Терешкова жінка і накинула оком, що старий щось не те, і стала пильновати за свекром; а тому ні до чого діла нема, мерщій нахиливсь до Терешка та нищечком і каже:

– Або забіжи куди-небудь, абощо, бо тебе націлили у привод.

Господи милостивий! Терешко став як мертвий – блідий та блідий, і очі йому підкотились!.. Як довбав щось долотом, так і пустив його з рук… Далі перехрестивсь, узяв шапку, одягся і каже:

– Ні, тату, не хочу бездільничати, піду сам. Іди, тату, зо мною, не покидай мене тепер.

От і пішли, а куди – і не сказали.

Так що ж то жінки? Чи така вже в них душа, чи що-небудь таке, що зараз відгада усе? Нам ще треба розтолковати, розказати, що до чого і як би то зробити, а жінка тільки почула що, зирнула – вже й зна, що до чого і куди усе йде. Ось і тут так. Ніхто Терешковій жінці і не сказав, яка біда їх постигла, та вона вже зараз догадалась, усе розібрала і, не думаючи багато, знала, що їй робити у такій лихій годині… Ухопивши діточок – і собі до ратуші за ними, неначе хто їй сказав, що там усе діло.

Захарій з Костем перш усіх добігли. І як Захарій знав, як поводиться, що хто голосніше говорить та покрикує на всіх, так того і слухають, то думав і теперечки залякати їх грозою; от і загомонів:

– Що се ви, панове громадо, тутечки наробили? Чи о своєму ви умі? Де ваша правда, де ваш товк? Як таки можна на Назарйову сім’ю положити некрута? Так се, стало бить, нехай і старий, і молоді, і маненькі попухнуть з голоду, бо нікому їх буде пропитувати? Отсе славно! Ануте лишень, на кого там слідуєть, опріч братової сім’ї?

– Слідуєть те, Лук’яновичу, що Назарйова сказка восьмидушна, – сказав один з стариків, маючи сказку десятидушну.

– Говори, голово, восьмидушна! Так коли ж сім не стоять нічого доброго: старий та каліка, немошні та манюсінькі, от-така сказка! – так казав Захарій, усе-таки думаючи, що він їх переспорить.

Як же піднялися усі ув один голос:

– А нам що за нужда? Нам велять. От сказка велика, і бери з Назаря…

– Так вивезіть же мене поперед усього за живота оттуди у провалля, щоб я не терпів лиха і не бачив би, як моя кров, мої болящі сини та манюсінькі унуки будуть страждати і пухнути з голоду і вмирати не своєю смертю! – Так казав, гірко плачучи, Назар, батько Терешків. Далі як припаде до них навколішки, як кинеться до ніг голови і багатших стариків, цілує кожному ноги і жалібно просить:

– Не осиротіть моєї старості, не відрізуйте в мене правої руки!.. Хоч п’ять синів маю, та що ж, коли вони немошні, нездужають, не прогодують і себе, не то що мене з калікою і з унуками! Ви будете душогубці й мої, і отсих сиріточок!

– Батечки, голубчики! – обізвалася жінка Терешкова, убігши у ратушу, мов не о своєму умі; дівчинку манюсіньку на руках несла, а двох хлопчиків, один по восьмому, а другий по шостому году, увела за собою і кинулась до ніг стариків, а на неї дивлячись, і хлопчики припали та жалібно плачуть, а молодиця просить:

– Батечки, голубчики, соколики! Громада чесна, і ти, пане голово! Що отсе ви хочете зо мною робити? Нащо мені світ зав’язуєте? Лучче разом побийте отсюю дітвору! Куди я з нею дінуся?.. Хто їх пропита і до розуму доведе? Хто батька старого прогодує і хто оплатить за нього? Сини? З них той каліка, а ті від вітру валються. А сі – манюсінькі, що тільки світ божий вздріли, та вже прийшлось їм і лихо терпіти! Вони з нужди швидше пропадуть, чим діждати від них помочі!.. Прошу і молю вас, лучче мені смерть заподійте, а мужика зоставте; він їх пропита, і лучче доглядить, чим я. Та знаю, що і я зараз звалюся. Чи не гріх же вам тогді буде? Чи боїтесь ви бога милосердного?.. Згадайте, що й вам треба вмирати! Як ви будете одвічати, що стільки душ разом погубляєте?

І що то, господи милостивий! Як то вона жалібно просила та гірко, від серця, плакала! А тут з другого боку старий, як молоко, сідий чоловік, зовсім від горя знемігся та тож навколішках стоїть і землю змочив слізьми, та просить і собі, як молодиця за плачем переставала говорити… А тут хлопчики собі знай кланяються у ноги та просять; старшенький каже:

– Не беріть в нас тата! Ми пропадемо без нього, і мати пропаде, і дідусь… Нехай я виросту, так я піду за нього…

А менший перехопив та шепеляючи і каже:

– Поки ще братик виросте, я тепер охотою піду у москалі, тільки тата відпустіть…

І багато там такого було, що і розказуючи душа болить. А старики що? Нічогісінько. Сидять собі, понадувавшись, та землю паличками копирсають. І не зчувствуються. Бо як Терешка ослобонити, так треба з них з кого з сім’ї некрута назначати. Що їм за діло? Хоч усю сім’ю чужу погубити, аби б своїх позащищати. Далі голова не стерпів: мабуть, печінки під серце підступали, і кріпко хотілося йому обідати, от і гукнув:

– Та годі ж, годі! Усього не переслухаємо і до вечора. Десяцькі! а беріть Терешка!

Господи милостивий! Старий Назар так і впав безчувственний! Жінка як кинеться на Терешка, так і обвилася коло нього і аж кричить та голосить; синочки чіпляються за батька, віднімають від десяцьких його руки, ноги, усього затуляють; десяцькі їх відпихають і хотять йому руки скрутити: плач, крик, гомін! Страсть одна!..

10. Кость іде в солдати замість Терешка

Кость стояв окроме від усіх та тільки дивився на усе, що діється, а сам блідий-блідий, як полотно. Бачить, що усьому кінець, перехрестивсь, підійшов до Терешка і як пихорне десяцьких, так аж де опинились, узяв його за руку і віддав жінці:

– Не журись, сестро, – сказав їй, – озьми дітського батька, живіть собі!

А сам підійшов до голови і каже:

– Повеліть Терешка відпустити. Я йду за нього охотою.

Та з сим словом кинувся до Захарія, впав перед ним навколішки і каже:

– Таточку рідненький! Не поборони мені у сім разі!.. благослови мене на нове щастя!..

– Що… що се ти, сину, задумав?.. – ледве зміг Захарій сказати, та не встояв і присів на лавку.

– Хочу довг свій віддати, – сказав Кость бодро, – як ви мене пожалували, від видимої смерті ослобонили, так я тепер, бачачи гірку долю сих сиріток, хочу їх защитити, іду за їх батька охотою богу і государю служити. Не бороніть мені, тату, благословіть мене, нехай сі страждущі оживуть.

– Чи на те ж я тебе призрів і викохав, щоб ти мене при старості, що вже одною ногою у ямі стою, покинув без усякої помочі, як билину у полі, на усі лиха і біди? – сказав Захарій і заплакав, як мала дитина. Який би нечувственний зміг без усього дивитися на старика, що від великої біди плаче кривавими слізьми!.. І при таких сльозах ще таки зміг Захарій говорити і каже:

– Зглянься на бога! Побійся його, не віддавай мені за те добро, що, може, я думав зробити тобі, не віддавай мені великим горем!.. Ти мене живого у йму кладовищ, ти моє серце на шматочки рвеш!.. Гріх тобі!..

– Нема, тату, ніякого гріха мені, – так казав на весь голос Кость, а усі ж то старики так і обступили їх, і слухають, що з них буде. Терешко ж стоїть, як дерев’яний, не чувствує нічого, що край його робиться. А жінка його впала перед образами навколішки, і хлопчиків своїх постановила, і тільки що дивиться на святії образи, та не зна, чого їй бажати, не промовить слова, а жде від бога милості. Хлопчики не знають, що робити, плачуть та поклони б’ють… Янголи святі, вірно, тут літали і веселилися, дивлячись, що тут діється…

Кость же каже своє:

– Нема, таточку, тут мені ніякого гріха. Ти ослобонив мене від смерті не для себе, а для миру божого і для усіх людей. Ти мене до розуму довів ти мені дав урозуміти, що мені треба меж людьми зробити для них. Як же я, глядячи, що можу ослобонити діточок від такої смерті, від якої мене ослобожено, як би я дививсь тільки і не поміг би їм? От я і викупаю їм батька. Тепер вони будуть щасливі. Я одинокий, ніхто через мене не постражда; а Терешко занудивсь би, покинувши сім’ю… сім’я – велике діло… а жінка його звелась би нінавіщо!..

– А про мене, про моє сирітство при старості, про мої немощі нічого не подумаєш? – сказав сердешний старий.

– Бог мені свидітель, що, покидаючи вас, серце моє таки точнісінько неначе ріжеться тупим ножем, та ще й каленим… Жалко мені вас, – сказав Кость та швиденько і втер слізку з очей.

А там вп’ять став бодро казати:

– Не одні ви, тату, зостаєтесь. У первих, бог милосердний, і перед ним ваші добрії діла з нами, сиротами, і з другими, котрим бідним помагали. Вони, сії діла, прикличуть на вас милость божу. У других – сестра моя Мелася, дочка ваша; вона вже в таких годах, що от туж-туж вийде за хорошого чоловіка, за купця, що хоче її узяти, от вам і син буде, вони вас доглянуть і не доведуть вас потерпіти ніякої біди. А ось же іще. Терешко, йди сюди! Я тобі вертаю і батька, і жінку, і діточок, і щастя, сам же йду на труд, на нужду і, – воля божа, – може й на смерть. За се дай мені на дорогу саме тільки щастя, більш мені нічого не треба. Прийми мого отця, мою радість, мою втіху, моє усе, що маю дорогого на сім світі! Прийми його на свої руки. Шануй його, бережи, не доведи його ні до якої нужди. І гляди! коли його старість що-небудь потерпить і він сплакне, та хоч здихне через тебе, то знай, що я там перед богом милосердним, де як салдат швидше буду, чим ти, я виплачу, я вимолю на тебе усі біди, усі нещастя тут на сім світі, а на тім, як явишся, я не дам тобі покою до суду, до віку, буду тобі попрікати, буду тебе мучити і не пущу у царство. Я нагадаю тогді тобі і теперішню радість твою і сім’ї твоєї… тогді тільки розкажу, що терпить теперечки моя душа; і того з тебе буде!.. Пам’ятуй добре, що за сльозоньку батькову мало мені твоєї усеї і дітей твоїх крові. Надіюсь на тебе, і затим, не боячись нічого, іду у божу дорогу. Благослови мене, тату, потім нас усіх… І я стражду, боюсь, як ти не подозволиш; а он і ті – ні живі ні мертві, ждуть своєї долі.

– Костю мій милий, – став його старий ще обнімати та прохати, – обдумайся, що се ти робиш, на яке мученіє йдеш! Опісля роздумаєшся, будеш і на мене жалковати.

– Тату, я не вітер який, я вже не хлопець, не блазень. Я розумію, на яке велике, на святе діло йду. Чоловікові треба, скільки його сили є, робити не для себе, а щоб добро було усім. Так я давно думав і усе бажав, щоб мені не просто прожити на світі. Так мені бог поміг. Іду за брата, за його діточок, іду за тебе, тату! Бог, видячи моє діло, тебе не оставить і наградить. Іду за увесь мир християнський, готов кров проливати. Вб’ють мене, заміню тим якого доброго чоловіка, а по смерті бог царство дасть, як єсть я мученик! Тут би я був мужик і більш нічого, і наука б моя пропала, і, може б, іще і розбездільничився; а тут я знаю, що я салдат, защититель і віри святої, царя, отця нашого, і миру усього, і твій, тату! Церква за мене молиться, а опісля поминатиметь і без граматки вашої… Ні, тату, не держи мене. Послухаю тебе, зостанусь з тобою: яково ж тобі буде дивитись на сих сиріточок? Нехай і не пропадуть вони, ми їх озьмемо до себе, та їм батька, а матері їх мужа не вернемо. Яково тобі, кажу, буде, як ти подумаєш: через мене ся жінка бідствує і діточки страждають!.. Тогді і те добро, що нам зробив, і те тобі у гріх піде, а мене зоставиш цілий вік тут не жити, а нудитись!..

І що то йому багато такого розумного говорив, що вже Захарій не знав, що й казати… Сплакнув, помолився, підняв руки до бога і сказав: «Бог милосердний, що тебе для сього часу сохранив від явної смерті і дав тобі таку добру душу, той, з небеси видячи. твою думку, нехай благословить тебе рукою мене грішного, що сподобив викохати таку дитину, що йому і міри нема!» Далі обняв його кріпко, заплакав дуже і сказав:

– Костю! сину мій!.. Тяжко мені… і радісно!.. Служи!.. Вірю і надіюсь, що за се діло бог тебе не оставить!..

– Бозю! не зостав мого дядька Костю! – крикнуло менше хлоп’ятко, а за ним і старший, і мати, і Терешко кинулися поклони бити і просити бога, щоб не зоставив його. Старий Назар, що усе моливсь навколішках, так, не устаючи, і приповз до ніг Костевих. Той підняв його, і обнялись собі. Назар довго дививсь йому у вічі, усе держачи його за руки, далі і каже:

– Чи ти чоловік?.. Ні, ти янгол, від бога присланий, щоб мене помиловати, оборонити від біди…

І що то вже дяковав йому, що вернув його на світ божий! Не можна того ні розказати, ні написати, що там було, яка дяка Костеві, яка молитва за нього!.. А він же то веселенький, раденький, мов яке щастя знайшов, усіх цілує, усіх просить, щоб доглядали батенька його; кинеться до нього, стане його розважати, щоб не журився за ним, щоб не жалковав на нього, та усе такими розумними словами, що далі довів до того, що старий сказав:

– Тепер я і сам бачу, що ти дуже велике і добре діло зробив. Я вже не журюся, а прошу бога, щоб тебе помиловав і дав би мені іще побачити тебе.

– І побачите, і порадуєтеся об мені. Будемо іще у щасті жити, – казав Кость і усе розпоряджав: що було його, то дарував кому, то батькові віддавав про його нужду; усе рішав, а сам, мов на панство куди збирався, моторненький, радісінький, аж біга.

11. Кость на службі

Голова не звелів його у залізо ковати, хоч він і некрут був. Таки розсудив, що не втече і що такому треба дати волю, щоб порядок у хазяйстві дав. То от Кость і був дома у батька, а туди, опріч Назарйової сім’ї, що дивляться на Костя, як на янгола небесного, позіходилися усі родичі і знакомі. І що то було наскладали йому: і грошей чимало, і полотна, і хусточок, усе б то йому на дорогу; так Кость нічого і не бере.

– Не треба мені нічого, – каже, – мені не так, як нам, мені усе буде государеве…

Ви ж думаєте, що Кость без усякої журби йшов у службу? Куди! Вже хіба так заховається від усіх, щоб ніхто і ніхто його не побачив і не замітив за ним нічого; так тут тільки стане, задумається, далі зчепить руки, здихне, підведе очі до бога… неначе і сльозинка в очах засяє… він швидче обітре, і перехреститься, і з веселим лицем вбіжить до усіх, неначе і нічого, і кинеться до Терешкових діток, і стане приголублювати їх… Що в нього на думці було, чого журився – незвісно.

Убравши усе дома і поприказовавши усякому, що треба, пішли до Меласі прощатися. Що вже там було, так і не приведи господи! Спершу вона не повірила і думала, що се шутки, бо Кость з шуткою пополам сказав їй об сім; як же побачила, що Захарій і усі родичі, що з ним прийшли, плачуть, вона так і впала нежива: насилу одволодали, і водою бризкали на неї. Опісля вже і просила, і молила, і до ніг його плачучи припадала, щоб роздумався та вернувся, і чого-то не робила, щоб його вмолити…

– Коли, – каже, – гроші треба положити на викуп тебе, то от мої усі, от двісті рублів, що пані мені надаровала, от мої серги, і перстені, і платочки; усього рішусь, усе віддам, щоб чи не можна тебе викупити…

– Ні, сестро, – каже Кость, – салдат – не продажна душа, нема тієї ціни, щоб за нього заплатити. Чого ти журишся? Я тобі казав, що ми, божі діти, не будемо зоставлені, йди за Антона Васильовича, живіть щасливо, а об мені не вбивайтесь. І не зчуємось, як я свій срок вислужу, і буду твоїх дітей вчити і помагати їм…

Розслухавши, через віщо він іде у салдати, пан, подумавши, сказав:

– Велике діло робиш, Костю! Бог і тебе помилує, як ти помилував сиріток.

А пані так попрікала, зачим старого батька покидає…

Хотіла не хотіла Мелася, а відпустила братика, обмивши слізоньками. І що то: і пани плакали, проводжаючи його. Кость прощався зо всіма до єдиного, кого знав у дворі, і усе був веселенький, іще і жартовав дещо; як же Мелася сказала:

– Іди до Марфуші, там так плаче за тобою, що господи! аж злягла, не здужає і вийти. Піди попрощайся з нею.

– Нехай опісля, – тільки і сказав Кость та трошки і зморщився.

Пішов Кость від сестри. Вранці одправили молебень, покропили Костя святою водою і поїхали у город. І що то за дивовижа була людям, що некрут іде, і не в залізах, і без калавурних, і без оддатчиків (вони-бо поїхали попереду підписати бамаги), а некрута проводжають самі родичі, і він іде, мов у гості куди – веселий та моторний.

Приїхавши у город, зараз пішли у привод. Судящі викликали сказку Назара Скиби. Так їм була подана поперед усіх.

Увійшов Кость бодро, весело, живо.

– Найомщик? – спитали судящі.

– Найомщик, – сказав Кость голосно.

Майор з уланів, прийомщик, зараз і устав до нього, і питається:

– За скольки нанявся і скольки денег получив?

Та, осмотрюючи і поворочуючи його, каже:

– Вот славний молодець!

Кость йому і каже:

– Я денег не получатиму, а іще довжон йому»

– Много ти должен?

– Се, що іду за його сім’ю, так і десятої долі не віддаю, чим винен.

– Как так? – спитав майор, і усі судящі приступили слухати, що се є. Тут Кость і розказав усе, як його Захарій узяв, спас від видимої смерті, як воспитав і як було Захаровим родичам прийшла біда; так він за милості Захарові пожелав охотою іти, щоб не відняти батька від дітей і худоби від розору.

Усі ж то похвалили Костя і, не дуже розглядаючи, прийняли його у салдати, забрили лоб і до присяги привели.

Кажуть, що хтось-то підглядів, що як голили Костеві лоб, так буцімто в нього покотилися з очей дві слізки… мабуть, бритва була не з так гостра, так трошки скубнула… Може, й так!

Як одяг Кость мундєр по-некрутськи, то став іще веселіший. Майор його полюбив і говорить йому:

– Хочеш оставаться при мені? Я тебе щасливим зроблю.

– Как прикажете, ваше високоблагородіє, – сказав Кость, вже випрямившись по-салдатськи. – Тільки, каже, в денщики не жалаю.

Майор засміявся і сказав йому, що не буде у денщиках, а буде при ньому списки і усякії бамаги писати. Кость сьому дуже зрадовався і, таки правда, не пішов з командою, а зостався при майорові.

Як же вже зовсім тут управився і трошки у службі оглядівся, то і побіг побачитись з батьком і з сестрою. Старий Захарій зрадовався, побачивши Костя, і трошки сплакнув, що вже він в мундєрі, а далі той розважив його. Сестра ж, так крий боже як плакала, що братові лоб забрили!..

– Не знаєш ти, сестро, нічого, – казав їй він, – лоб вибритий, – се означа, мов печать на мені, що я вже присяжний чоловік, царський слуга. – І усе таке говорив і розважив її, обіщавшись часто ходити.

Як на їх щастя, Костів майор та улюбив панночку тих панів, де Мелася жила; і Меласю знав, що вона є сестра Костева, так через те більш і жаловав його. І як майор до своєї панночки що в бога день їздив, то іногді брав і Костя з собою або посилав його до неї з письмами. Так от Кость неначе і не розлучався з своїми, частенько бував у них, і вже батько і сестра не з так об ньому журилися.

От майор і оженився на панночці, а там і Меласю віддали за Антона таки Васильовича, що кріпко собі любилися. А що весілля їм пани справили – так так. Цілу неділю гуляли то в панів, то у молодих! Пани наділили свою Меласю усім, чим тільки здумали; а що вже у мужа свого найшла усякого добра, так іменно по шию у золоті сиділа. Кость дуже радовався, що Меласі трапилося таке щастя.

Поживши з ними, як вже майорові треба було їхати у полк, що був поселений і не з так далеко, тогді вже Кость розлучився з своїми, як треба, і на прощання таки поплакали удоволь.

Минулося годів п’ять. Кость служив справно. Майор, начальник його, любив і баловав його за те, що уво всім був на порядках. Він, як траплялося майорові, і бамаги писав, і усе справляв лучче усіх. Усі начальники знали його, що він є бравий улан, і любили його за те, як і за те, що з бездільниками він не водився. Не без того бувало, що майор підглядить, що Кость тужить, от і почне його розговорювати, а коли, то і відпустить його до родичів, де Кость і проживе, радуючись, бачачи, що Мелася живеть хороше, мужик її любить, і що хоч старому Захарію як не було у Терешка жити (о, там йому у вічі дивилися, щоб чим тільки вгодити!), одначе перезвала Мелася його до себе, і обоє з мужиком кохали його старість.

Як ось ляхи, ні з чого більш, як з жиру, показилися, мов собаки, та здуру, мов з печі, задумали відбиватися. Треба дурнів провчити, ляпаса по морді дати, щоб не вередовали. От і послали проти них, які були ближче полки. І сей, де майор був, пішов. Кость до сього торгу пішки: мов на весілля куди танцьовати, так він на війну.

Проводжали ж його, батечки! і сестра, і старий батько, і усі знающі, як на видиму смерть. Звісно, як ми тут зостаємося, а військо проводжаємо, так думаємо, що вже ні один і не вернеться. Аж нічогісінько! Наші повчать добре неприятеля і вернуться у добрім здоров’ї. А то ж ішли против ляхів, так ні над чим було і рук каляти. Так нашим же жінкам, та й нам, домосідам, що сіро, то й вовк; чи там пукне що з пистоля, а – ми вже думаємо: з пушок палять, і вже вбито кого-небудь.

Так оттим-то старий Захарій і Мелася кріпко вбивалися за Костем і поусякдень молилися за нього богу, і Мелася своїх діточок, що вже двох мала, та і Терешкових, усе заставляла молитися, щоб бог сохранив його від усякої біди і смерті і дав би йому щастя. Мелася думала, що коли, каже, він пішов за дітей страждати, то бог його і не зоставить, послухаючи дітську молитву.

Наші били добре ляхів, аж пальці знати було. Не милував їх і Кость. У скількох вже баталіях був і усе біля майора, і бог його виносив; та іще за його сміливость і храбрость усі знали його, і генерали жаловали, що який то він бравий був і що через віщо він пішов у службу, так усі похваляли. Вже він і унтером став, і хрест заслужив, і усі улани любили і казали:

– Коли Кость з нами іде, то й не боїмось нічого.

Раз майор з своєю командою був посланий, і Кость з ним, як і завсегда. Як – тиць! і наткнулись на ляхів, що сила силою, побачивши, що уланів дуже небагацько проти них, осмілилися і кинулися на них, кричачи, що усіх покришать. Майор послав звістку до своїх, що були недалеко, щоб дали помочі, а сам став оборонятись. Рубались-рубались і якось-то майора, що був попереду, ляхи захопили і потаскали до себе.

Кость бачить, що лихо, як крикнув:

– Пропадемо без командєра! Хоч усі ляжемо, а виручим його! За мною, улани!

Кинулися улани живо боронити майора, що був вже кріпко поранений, та ще таки відбивався…

Їх старший крикнув:

– Зрубайте майора, тогді і їх усіх поберемо.

Як тут Кость, сам не свій і не тямлячи нічого, кинувсь у кучу, пробився, підхопив майора, що вже падав, пхнув його зо всієї сили до своїх… а сам… захитався на коні… та тут і… впав!.. Як на те набігла поміч. Бесурменських ляхів усіх до єдиного так і покришили. Майора понесли до лікарів… Кинулись Костя ськать… Знайшли його, сердешного, ліва рука відтята і у голові рана велика, одначе ще живий. Через дітську молитву бог його спас!

Прийнялися його лічити і вигоїли зовсім, тільки що без руки зостався, служити вже ніяк не можна. Списали усю його храбрість, і як визволив майора, начальника свого, та й послали бамаги. От і пожаловали його у охвицерський чин, ув од ставку.

От як отцевська і дітська молитва держить на світі чоловіка!

12. Весілля Костя і Марфуші

Що ж то вже за радості були, як побачив його Захарій і Мелася, що вернувся вже зовсім з служби, та ще і благородним став і хрест получив, і сказано, щоб за його калічество царське жалования давати йому по саму смерть. Вже раді та раді були і богу усе дяковали, і роздавали на бідність багато, бо було з чого.

А ті пани, що Меласю содержовали, прийняли Костя як благодітеля, що виручив з біди зятя їх. От їх добро, що зробили Меласі, не зосталося так. Посадили його з собою за стіл і не знали, чим йому і дяковати. Після обід Кость пішов з Меласею, щоб поздороватись з приятелями, що у дворі жили. От усіх бачив, усім добре слово сказав, далі пита, зопиняючись:

– Де ж твоя приятелька Марфуша?

– Але, – каже Мелася, – вона, як і пішов ти від нас, усе журиться по тобі. Скільки не находилося до неї людей, і хороших, так вона і слухати не хотіла. Побожилась, поклялася до самої смерті тебе одного любити. Тепер сидить собі і дожида, чи спитаєш ти об ній. І усе плаче вона, усе журиться, що ти не любиш її.

– А ходім до неї, – сказав Кость, та й пішли. Увішедши Кость до неї, прямо і говорить:

– Зачим ти, Марфуша, думаєш, що я тебе не люблю? Я тебе щиро і від усього серця любив, як ще тільки піднявся на ноги. А тобі не казав і не дав запримітити, що не знав, куди мене бог поверне і яка моя доля буде, а чужого віку заїдати і світ тобі зав’язати я овсі не хотів. Ідучи у службу, тяжко мені було і тебе покидати, затим і не прощався з тобою, щоб ти чого не запримітила собі. Тужив об тобі і усе боявся, аж і сюди під’їжджаючи, усе боявся почути, що, може, ти з ким другим одружилася. Тепер же, як усе минулося, я вольний козак; ти мене однаково, як і я тебе, любиш, так тепер покінчаймо те, що я тобі, Меласю, кажу було: нехай опісля. Коли согласна…

Ще Кость і не договорив, як вже Марфуша і кинулась йому на шию, і скрикнула:

– Костеньку… соколику… лебедику! Я й любила тебе, і люблю – міри нема!.. Не покинь мене… Я твоя повік!..

– Ну, коли так, так і ходім до панів, – сказав Кость, і усі тройко пішли до них, і, як звичайно, впали у ноги. Пани зараз догадались, що се є, і поблагословили їх; та тут і почали радитися, коли і як весілля їх одбути.

Кость тут і почав прохати:

– Коли вже така ваша милость до мене, то прошу вас весілля відгуляти по нашому закону.

– Як се? – спитав пан.

– Так, добродію, як мій дід і батько женилися.

– Як се можна? Ти тепер охвицер…

– Так хіба вже і треба соромитись свого роду? Ні, вже зділайте милость, докінчайте ваші милості.

Пани дали йому волю, щоб як хоче, так нехай і робить.

І було усе по закону. Марфуша розрядилася по-дівоцькому і з розпущеною косою, звісно – як сирота, ходила по селу, збирала дружечок на завтра. І які гарні пісні приспівували! А затим жінки, зібравшись у її хаті, ліпили коровай і діжу носили по хаті важно, з пісеньками, як закон велить. А далі був і дівич-вечір, і танцьовали до півночі.

Уранці молодих звінчали і обідали кожен у себе з своїми. Пообідавши, Кость і шестеро бояринів посідали на коні, а та жінка, що замість матері, виїхала верхи на кочерзі, у вивернутому кожусі і у шапці поверх свого очіпка. Так вона і об’їхала тричі, обсипаючи вівсом, горіхами і денежками, та й узяла коня, що сидів молодий, за уздечку та й вивела з двора. От і рушив поїзд!.. Як тут старший боярин, панський таки псюрник, та що завзятий! – пук! з пістоля… і побігли собі, а за ними поїхали усі чиновні: дружко, піддружий, двоє старостів, дві свашки і дівчинка світилкою з мечем у руках, заквітчаним калиною, васильками і усякими квіточками, і три свічечки, укупі зліпленії, палали.

Як бігли мимо церкви, Кость зараз і скочив з коня, збіг на рундук, вдарив три поклони, поціловав замок церковний, і побігли до свого діла.

Тільки що стали доїжджати до двора молодої, так бояри і почали пукати з пістолів, тільки і чути: пук! – пулі! пулі!.. аж страшно було слухати. Вже на славу усе було. У дворі ж молодої що діється! Батечки! Тільки почали стрільбу, зараз ворота і зачинили. Викотили велике поламане колесо від воза, давай його замість пушки піском у маточину заряджати та викидати його з колеса, мов відстрелюються, та усе з законними приговорками. От приїжджі подужали, відчинили ворота, увійшли у двір… тут хлоп’я у старости і вихватило паличку, і почало на ній верхи бігати по двору, вибрикуючи та ржучи, буцімто кінь. Староста підбіга за ним, та молить, та просить, щоб вернув коня, не мучив би його та не зноровив би його; далі дасть хлопцеві грошей, викупить паличку, і тогді йдуть вже у хату…

Там вп’ять лихо! Молода з дружками сидить за столом, похиливши голову, перед важним хлібом, перед короваєм, над коровайним калачем, і вже чи хоче, чи не хоче, а щоб плакала. Дружки на увесь голос кричать пісеньки, осміюють і молодого, і увесь поїзд. Два скрипники ріжуть на нитяних струнах щось таке, що і розібрати не можна, а цимбалист паличками вибива своє. Біля молодої сидить хлопчик, братик її, з престрашенним кийком у руках замість пістоля, утиканим усякими реп’яхами. Дружко підійшов, щоб прогнати його; куди! хлоп’я так і кричить:

– Застрелю, – каже, – з свого пістоля!

Дружко до нього, хлоп’я тим пістолем його у бороду, так і усіє її реп’яхами… Що тут є людей, усі потішаються, регочуться, ті спорять та кричать, дівчата пісні співають та кричать, музика ріже, що є духу… Чудо, як весело! Далі брат продасть сестру за скільки там червонців, а воно-то усе є шаги, і пустить молодого сісти біля молодої.

Тут стануть даруватись. Дружки пересміхають пісеньками подарки молодого, а свашки з світилкою відсміхають теж такими пісеньками. Далі усе йде по закону, і вийдуть з хати надвір танцьовати.

Усе, усе-таки не впустили нічого, усе сполнили по закону, і молоду возили у двір до молодого через вогонь. Нехай інші і сміються! Не від нас воно сталося, а ще діди і прадіди, та таки споконвіку люди так і женилися, і женються. Сміяться нічого – закон.

От вже на другий день гарно було, як пішли молоді вже по селу. Ідуть собі парочкою, мов голуб, з голубкою, і йдуть, як пави пливуть. Молода, як вже стала молодицею, так вже у очіпку: сама рум’яна, як є садова рожа, ідеть і очиці понурила. А що красної квітки, приколотої на правім боці очіпка, як звістки, що вона не постидила свого роду, так так і хоче, щоб усі бачили.

А молодий, веселенький, що достав свого, йде важно і землі під собою не чує. Дружко та піддружий, покончивши своє важне діло і за те перев’язані рушниками і лентами, ідуть і весело собі розмишляють, що іще треба їм робити. Свашки теж думають, де і як би то їм іще погуляти. Терешкова жінка, дякуючи Костеві, що усе жила непокинута мужиком, так дякуючи його за се, і більш усіх рада щастю Костеву, а через те, поперед усіх підгулявши, тут же була у почоті і веселила усіх і танцями, і усякими вихилясами.

Музика тут же різала Дербентський марш. Як ще при царю Петру, як добули наші Дербента-города, так тогді іще був сей марш, і тогді якийсь-то полковий музикант та навчив тут одного скрипника грати сюю штуку, а від нього один по одному перенімали аж до нас. То, може, дещо і не так, бо давно діялось, а тільки гарна штука з нього! Так усіх і тягне танцьовати та скакати:, як почуєш його, то ні – вже не всидиш і не встоїш, як заграють його.

Та чого! Хлопці, так ті, іроди, усюди бігають за весіллям, щоб хоч здалеку потанцьовати під таку бойку музику! Вони тут і у скоки, і у боки, і у всякі присядки, і через голову, і на голові, і колесом качаються, і на руках ходять… Ну, вже огнепали!..

Оттаке весілля удрали за Костем і Марфушою! Цілу неділю гуляли!..

Майор прохав, а пани по його желанію і зробили: вистроїли Костеві світлиці, як сам захотів; дали й землі, і робітників по смерть. Жив наш Кость паном і Захарія до себе перевів, записав його у, купці, і що то йому добре було жити у розкоші і у щасті! Часто було сидить, держучи за руки з одного боку Костя, а з другого Меласю, та й каже:

– Чи думав же я, як брав вас з пустки, що через вас і від вас буде мені таке щастя?

– Так, тату! – сказав йому Кость, цілуючи його у руку, – бог завсегда посила свою милость тим, хто милує діточок.


Читайте также