Божі діти

Що таки вдвох, Скиба з Костем, ходили до Меласі, а то й сам Кость бігав до сестри у таке урем’я, як їй гуляти. Та як прийде до неї, то і підуть у садок і посідають у беседці; то Мелася і чита йому усякі розумні книжки, а Кость, слухаючи, якщо добре натрапить, то і заміча собі на душі, щоб так і робити. А далі і сам узявсь за гражданське. Тільки сестра йому показала, він зараз і поняв, і не забарився сам вже читати. То було сестра йому надає книжок додому, та не таких книжок пустомельних – ні, він і сам від них цурався, а таких, де усякії науки і премудрості понаписовані; таких було набере, та й читає, і витверджує, і виписує для ради себе, що треба.

Та й парень же був, так так! – на усе село. Вже йому і дев’ятнадцятий год, а його нігде у худім ділі не чути було, тільки що добра слава йшла. Парубки його поважали і усе перенімали з нього. Старики дітям показовали на нього, що хоч і сирота, а яка то розумна, і тиха, і звичайна дитина. А що вже дівчата – так ну! І снився він їм кожній.

Бо то був гарний, а як ще підріс, то став ще красивіший. Уси чорні, як соболь, узенько підголював, та на білому лицю, та при рум’яних щоках так настояще, як є тая картинка! Брови – як на шнурочку, а очиці, чорні, бистрі, та як поведе ними на яку дівчину, так не бійсь – не всидить, побіжить за ним, куди захоче. А що вже жартовливий, та з прикладами, та усе з розумними, і усе до діла, так тільки одного б його і слухав.

Котрі були по селу красивіші і багатіші дівчата, ті вже ждали от-от прийдуть від Костя старости; не одна обіщалася дванадцять п’ятінок говіти, не їсти і не пити нічого, аби б Кость її узяв; не одна, тихенько від матері, по п’ятінкам пряла на свічечку, щоб Кость її узяв. А Кость і овва! Ходить коло них, шапка йому набакир, люлька у зубах, руки позакладовав по кишеням, та тільки, буцімто не хотячи, озирнеться туди, де прочує, що про нього кажуть. Та що ж? Зирнув через плече, плюнув по-московськи, піднявши вгору лівий вус, і нужди йому нема, моргонув – і не дивиться ні на одну, хоч яка б хороша не була.

Стане, було, йому Захарій казати:

– Оженився б вже ти, сину! Слава тобі господи, тобі вже дев’ятнадцятий год, пора стати хазяїном; і мою старість звеселив би, допливши до берега, пішов собі, як і усі добрі люди. Нехай вже Мелася йде, як їй бог дасть і як з нею пани зроблять – сказано, відрізана скиба від нашого хліба, – а ми своє будемо думати. Чимало дівчат, що і я бачу, коло тебе так і в’ються, як тії ясочки, і у вічі тобі заглядають; коли б вміли, приворожили б тебе до себе. Пособери, яку вгодно. Вже я знаю, що тобі гарбуза не піднесуть, хоч би і в Дениса Крутопляса. От дівка бойка, так так, на усе село. Га, кажи?.. коли так, то й так, і зробимо так.

– Тату! – сказав на те Кость, – ось послухайте мене, що я вам скажу. Ну, пожалуй, я і оженюся, стану хазяїном, буду хліб робити, дякуючи поперед богу милосердному, а далі вам іменно, як батьку рідному, що вбивалися за мною і наділяєте мене чималим добром. От я житиму у всякому приволлі! Та так живе і усяк, хто тільки затим дума жити, щоб з голоду не вмерти. Не так воно є, таточку! Кому милосердний бог відкрив світа через письмо та через розум, так треба жити на світі затим, щоб яке добро робити другим; чи услуговувати у чім, чи старатись за людей та, – що нужди, – хоч і біду яку потерпіти, хоч і постраждати за кого, щоб я недаром жив на світі! Ох, таточку! що то мені хочеться таке що-небудь зробити, щоб від того добро було або бідному, або хоч нашому селу, та готов би душу свою положити, аби б зробити що добре. Оттакі думки як озьмуть мене, так тут у мене у грудях мов що кипить, а серце – так і чую, як колотиться. Така думка і ошиба мене, що я таки дождусь свого, натраплю на те, чого так кріпко бажаю; та затим-то не хочу і одружитися, не хочу чужого віку заїдати. А то, пожалуй, є дівчат і бойких, і мудрих; пальцем кивну, так десятками побіжать за мною, куда захочу. Цур їм! Нехай ськають свого, а я буду дожидати свого.

То Захарій, слухаючи таке, махне рукою та й скаже:

– Як собі знаєш, сину! Ти письменний, а я темний собі, так я і не второпаю тебе.

Тут же від батька достається Костеві, щоб оженився, а тут, як прийде до сестри, побачать пани і нападуться на нього:

– Женись, Костю, женись! На весілля ми тобі поможемо. Бери, яку хоч, у нас дівку з дворових, самої луччої не пожаліємо, без куниці відпустимо.

Та шутки ради і гукнуть:

– Дівчата! ідіть усі сюди! Вибирай, Костю, яку хочеш.

І набіжать Матрьошки, Палажки, Наташки, Парашки, Дуняшки – скільки їх там буде у дворі; вилізе і Стеха, що ще при старих панах панські полумиски перемивала і що й досі дівує, а тепер, думаючи, чи не уподоба її, вийде і вона. Стануть перед Костем: та гребішок свій у косі підтопирює, щоб ще вище стояв, та ніженьками переступа, щоб побачив, що вона у червоних черевичках та у біленьких панчішках, та косинку свою знай обсмикує, що дуже відтопирилася, та передником грається, буцім їй і нужди мало, а щоки ж то як жар, інша, захилившись за других, очицями пильно, як не з’їсть, дивиться на Костя, щоб – гм, догадавсь… та й розказати усього не можна, чого вони там не робили, щоб тільки Кость їх узяв. А пани, дивлячись на се, потішаються та регочуться.

А Кость стоїть собі, мов у лісу, і йому нужди мало до усіх до них. Передивившись на сюю кумедію, подякує панам за їх ласку, що об ньому стараються, поклониться і скаже:

– Ще до якого часу підожду.

Мелася собі знай напада на братика, щоб оженивсь:

– Женись та женись. Ось я тобі знайду дівчину, що вже мені спасибі скажеш. От озьми мою приятельку, Марфушу. Що за добра душа! І розумна, і звичайна, і до роботи невсипуща; вона усе і по мужицтву зна – не позабувала. А що вже любить мене, так і господи! Та й я її кріпко люблю: не з’їм, не зоп’ю нічого без неї, і не засну, коли вона біля мене не лежить. Вона й тебе, братику, кріпко любить і признавалась мені, що «коли б, – каже, – твій братик мене узяв, то я повік щаслива була б». Озьми її, братику-соколику! І тобі буде гаразд, і мені дуже добре, що моя приятелька та буде мені невісткою.

– Нехай, сестро, опісля, – скаже було Кость та й закине на друге що-небудь.

Частісінько, як Мелася з Костем сидять, то й Марфуша з ними. І що то вже перед Костем вона і баляси точить, і усякі вихиляси строїть, щоб то Кость націлив на неї; а Кость – хто його зна, що він думав? Сидить було проти неї, дивиться на неї, задумається, далі здихне, топне ногою і пішов по хаті мовчки ходити.

Що год, то пані усе більш любила Меласю, і хоч їй був ще шістнадцятий год, та вона у неї була усюди. Усі комори, усі інбари і кладові – усе було у неї на руках і від усього ключі у неї. Вона і за дівчатами гляділа, вона усе видавала і усе записовала, скрізь вона, пані мало усього знала, а усе було на Меласі. Порядком же усе робила, нічого не пропадало, і ніхто на неї не плакавсь, а усі двором її любили.

А що вже куповати для панеї і для-ради панянки, та хоч би і для самого пана, так така ретива була, що ще хто скаже: «оттого треба купити», то вже Мелася і біга, і збирається, і треба їхать, і швидше куповати, усяке діло покине та біжить у город. А що вже купить, так що саме ні найлучче, а дешево так, як вже ніхто так не купить. Мабуть, вміла добре торговатись!..

Та ні, тут не те. Ось як воно діялось.

У городі був купець і торговав усяким крамом: чого тільки панам треба, усе у нього було, усі до нього прибігали. А через те був собі кріпко багатий, мав двоє хоромів у городі і свої лавки, та усе ж то муровані. П’ять прикажчиків їздило по ярмаркам і знай гроші до нього звозили.

Він жив з усіма приятельно, пани його любили і водилися з ним, а простий народ шановав і поважав його. Жінка його була добра хазяйка і господарство содержувала на порядках. Хоч поусякдень, то раді були гостям, бо було з чого. Роздавали і на бідність, поміг великою сумою на новостроющу церкву, до другої дзвін купив аж у сто пудів, а до третьої цвинтар обвів мурованою стіною.

Одним один був у них синок, Антон Васильович. Не відкотилося яблучко від яблуні. Такий же був і богобоязливий, і чесний, і розумний, і тихий, як і батько. Красивий та красивий, і усе було сидить у лавці та книжки чита. І як батько йому увесь торг ізвірив, так він було з лавки і не виходить; а іще найбільш тільки що пообідав, зараз і біжить у лавку, ухопить книжку у руки, та трохи чи і не сторч розгорне, держить перед собою, а сам очей не зведе з дороги, що видко, як хто у город уїжджа. Коли ж побачить, що біжить бричечка (вже він її добре знав), то вже він і сам не свій. І прилавок зміта, і всякий товар налагоджує, і сам не зна, за що узятись, аж поки не ускочать у лавку дві молоденькі, мов паняночки. Одна з них чи поклонилась, чи ні – зараз і каже:

– Торгуй же, Меласю, тут своє, а я піду за своїм ділом.

То Мелася, хоч і веселенька, і поспішаючи ускочила у лавку, а тільки через поріг, то й почервоніла і ні слова не промовить; а Антон Васильович собі стоїть, дивиться на неї і спитавсь би то, так забув, як і люди говорять.

Далі Мелася схаменеться і пита:

– Чи… є у вас… Антоне Васильовичу… теє… от і забула… постойте… згадаю.

– Я ж вас просив, судариня, – каже Антон Васильович, – щоб ви мені сказали, як вас величати? Ви мене і по батюшці кличете, а я не знаю, як вас…

– Та я ж вам казала, що я не судариня, а тільки Мелася, і більш мені ніякого величання не треба. Ви усе думаєте, що я панянка, а я з роду мужичка, прозиваюсь Скибина, тільки що годованка панеї, та закупаю їй усе…

Оттак вони то об сім, то об тім і розговорюють, аж поки не прийде до них Марфуша (се-то вона завсегда з Меласею їздила) та не нагада, що вже пора їхати; а то без неї та не купує, той не продає, тільки що розговорюють собі та поглядають один на одного веселенько. Як же нагада їм Марфуша, тоді Мелася і згада, чого їй треба, а Антон Васильович подасть їй щонайлуччого товару і ціну озьме саме послідню, без усякого бариша.

Еге!.. так тим-то Мелася і любила їздити куповати, що Антон Васильович їй дешево уступав?.. може!.. Се ж так вони собі спершу розговорювали, що ні об сім ні об тім, і не знать об чім, а там далі-далі – вже вони і багатенько де об чім розговорювали.

Раз Антон Васильович похвалився Меласі, що він вже дума женитися.

– Намітив, – каже, – собі у одної панеї годованочку, красивеньку та розумненьку, що міри нема; вона у неї і закупщиця, і економка, і усе, і коли б тільки вона пішла за мене, то я був би самий щасливий чоловік на світі…

Мелася, сеє слухаючи, господи! і червоніла, і соромилася, і не знала, куди й дітись… Утекла б з лавки, так Марфуші нема, і та її не знайде; так і стоїть, похиливши головку, та хусточку ту, що у ручечках держала, вертіла-вертіла, аж у шматочки її порвала…

Аж ось, на її щастя, убігла Марфуша і питається:

– А що, Меласю, чи усе купила? Пора вже їхати.

– Ось зараз, тільки відміряють. Мірте ж! – так каже Мелася і сама не зна, що і для чого міряти…

Не луччий же був і Антон Васильович. Попав якесь-то полотнище що лежало перед ним, та й давай міряти. Знай міряє та лічить. Вже аршинів десять наміряв, а усе лічить: чотири, чотири да вп’ять чотири… А Мелася вийняла, скільки захопила, мілочі, та й склала перед ним, і каже: «Давайте ж здачу».

А Марфуша так аж за боки береться, так регочеться з них… Що будеш робити з таким народом!.. Що ж, були колись і ми такі! Коли згадають і про мене мої ті, що були колись для мене Меласями, то не дадуть збрехати…

Не десять разів приставав з таким Антон Васильович до Меласі, аж поки вже – і то через Марфушу – добився до свого, що сказала:

– Як, – каже, – моя благодітельниця захоче… так і я… зроблю… поблагословившись у мого батенька, що мені більш, чим рідний… Та ще… щоб і ваші… не сказали чого. Я ж кажу, що я ніщо більш, як мужичка, і братик в мене простий.

Антон Васильович аж побоживсь, що, каже:

– І батюшка, і матушка чули про вас усе добре; вже й бачили вас не раз, полюбили і благословляють, – каже, – мене, і ось туж-туж я з батюшкою приїдемо до ваших благодітелів за добрим словом і за моїм щастям.

Оттак вони, усе потолковавши, і стали збиратись починати своє діло.

Се діялось увосени. Як ось прийшла некрутчина. У Захарія був брат, Назар Скиба, і хоч мав п’ять синів, та, на лихо йому, старший горбатий і на ногу кривий, а менші три дуже малого зросту та замлілі, та худі, неначе у якій болісті, так собі змалу були. Один тільки з усієї сім’ї, підстарший Терешко, парень був годящий, і здоровий, і зросту хорошого. Так що ж! Оженився собі і вже придбав двох хлопчиків і дівча; так от і стала сказка величенька: шуточка! з батьком і малими хлопцями, як писар налічував, восьмидушна!

Як прийшла у се село бумага, щоб стільки і стільки некрут постановити, то й зібралася громада, а найпаче притюпали старики великосімейні, щоб послухати, на кого черга паде. З ними прийшов і Назар Скиба, боячись (не знати, що громада нарає), боячись почути і об своїй біді, так затим і тулився поза усіма.

Як тільки писар начитав «Назар Скиба, восьмидушний», так старики і загули:

– Так отже вам і некрут! Чого ж більш! Адже восьмидушний! З Скиби з Назара некрута…

Тут же кричать, а тут мерщій і подають писареві руки, щоб за них підписовався, бо вже, по їх думці, пора і обідати. Гаразд наробили. Не розібрали діла, не розсудили нічого, втопили усю сім’ю… Як то кусок у горло піде? чи, може, і нічого? Та так-таки: нехай другий стражда, аби не в мене боліло…

Почувши сеє, Назар виліз із-за кучі і став, кланяючись, прохати, чи не можна б його помиловати на сей год, бо нікого віддати, тільки що Терешка…

– Так що ж! і Терешка, не яке свято твій Терешко! – так сказала рижа борода, що висіла в кінці голомозої голови; та як був він з самих багатих, так за ним усі і підтягнули.

Ще таки обізвався Назар і каже:

– При чому я зостануся, коли рішусь Терешка?

Так і не дали йому і слова сказати. Загомоніли, закричали на нього, він і замовк; і як бачить, що зовсім біда, мотнувсь швидше до брата, до Захарія, бо знав, що той вмів розумніше говорити і що часом громада поважала його. Через превелику силу дошвандяв до брата і не здужа слова сказати; сяк-так вимовив:

– Либонь Терешка у салдати.

Затрусився Захарій, подумав, зібрався сам і каже Костю:

– Йди, сину, зо мною. Се біда! Треба їх прохати. Скинемося по слову – чи не вмолимо.

От і пішли, поспішаючи, удвох до ратуші.

Старий Назар потюпав додому. Терешко щось робив у хаті, а його жінка коло діточок возилася. А другі хлопці, звісно, як млілі та тощі, не дуже хватались за роботу, а лежали – хто на печі, хто на лаві, а інший і на току, та не молотив, а, дожидаючи обіда, хропака давав у соломі.

Іще ж тільки Назар увійшов у хату, вже Терешкова жінка і накинула оком, що старий щось не те, і стала пильновати за свекром; а тому ні до чого діла нема, мерщій нахиливсь до Терешка та нищечком і каже:

– Або забіжи куди-небудь, абощо, бо тебе націлили у привод.

Господи милостивий! Терешко став як мертвий – блідий та блідий, і очі йому підкотились!.. Як довбав щось долотом, так і пустив його з рук… Далі перехрестивсь, узяв шапку, одягся і каже:

– Ні, тату, не хочу бездільничати, піду сам. Іди, тату, зо мною, не покидай мене тепер.

От і пішли, а куди – і не сказали.

Так що ж то жінки? Чи така вже в них душа, чи що-небудь таке, що зараз відгада усе? Нам ще треба розтолковати, розказати, що до чого і як би то зробити, а жінка тільки почула що, зирнула – вже й зна, що до чого і куди усе йде. Ось і тут так. Ніхто Терешковій жінці і не сказав, яка біда їх постигла, та вона вже зараз догадалась, усе розібрала і, не думаючи багато, знала, що їй робити у такій лихій годині… Ухопивши діточок – і собі до ратуші за ними, неначе хто їй сказав, що там усе діло.

Захарій з Костем перш усіх добігли. І як Захарій знав, як поводиться, що хто голосніше говорить та покрикує на всіх, так того і слухають, то думав і теперечки залякати їх грозою; от і загомонів:

– Що се ви, панове громадо, тутечки наробили? Чи о своєму ви умі? Де ваша правда, де ваш товк? Як таки можна на Назарйову сім’ю положити некрута? Так се, стало бить, нехай і старий, і молоді, і маненькі попухнуть з голоду, бо нікому їх буде пропитувати? Отсе славно! Ануте лишень, на кого там слідуєть, опріч братової сім’ї?

– Слідуєть те, Лук’яновичу, що Назарйова сказка восьмидушна, – сказав один з стариків, маючи сказку десятидушну.

– Говори, голово, восьмидушна! Так коли ж сім не стоять нічого доброго: старий та каліка, немошні та манюсінькі, от-така сказка! – так казав Захарій, усе-таки думаючи, що він їх переспорить.

Як же піднялися усі ув один голос:

– А нам що за нужда? Нам велять. От сказка велика, і бери з Назаря…

– Так вивезіть же мене поперед усього за живота оттуди у провалля, щоб я не терпів лиха і не бачив би, як моя кров, мої болящі сини та манюсінькі унуки будуть страждати і пухнути з голоду і вмирати не своєю смертю! – Так казав, гірко плачучи, Назар, батько Терешків. Далі як припаде до них навколішки, як кинеться до ніг голови і багатших стариків, цілує кожному ноги і жалібно просить:

– Не осиротіть моєї старості, не відрізуйте в мене правої руки!.. Хоч п’ять синів маю, та що ж, коли вони немошні, нездужають, не прогодують і себе, не то що мене з калікою і з унуками! Ви будете душогубці й мої, і отсих сиріточок!

– Батечки, голубчики! – обізвалася жінка Терешкова, убігши у ратушу, мов не о своєму умі; дівчинку манюсіньку на руках несла, а двох хлопчиків, один по восьмому, а другий по шостому году, увела за собою і кинулась до ніг стариків, а на неї дивлячись, і хлопчики припали та жалібно плачуть, а молодиця просить:

– Батечки, голубчики, соколики! Громада чесна, і ти, пане голово! Що отсе ви хочете зо мною робити? Нащо мені світ зав’язуєте? Лучче разом побийте отсюю дітвору! Куди я з нею дінуся?.. Хто їх пропита і до розуму доведе? Хто батька старого прогодує і хто оплатить за нього? Сини? З них той каліка, а ті від вітру валються. А сі – манюсінькі, що тільки світ божий вздріли, та вже прийшлось їм і лихо терпіти! Вони з нужди швидше пропадуть, чим діждати від них помочі!.. Прошу і молю вас, лучче мені смерть заподійте, а мужика зоставте; він їх пропита, і лучче доглядить, чим я. Та знаю, що і я зараз звалюся. Чи не гріх же вам тогді буде? Чи боїтесь ви бога милосердного?.. Згадайте, що й вам треба вмирати! Як ви будете одвічати, що стільки душ разом погубляєте?

І що то, господи милостивий! Як то вона жалібно просила та гірко, від серця, плакала! А тут з другого боку старий, як молоко, сідий чоловік, зовсім від горя знемігся та тож навколішках стоїть і землю змочив слізьми, та просить і собі, як молодиця за плачем переставала говорити… А тут хлопчики собі знай кланяються у ноги та просять; старшенький каже:

– Не беріть в нас тата! Ми пропадемо без нього, і мати пропаде, і дідусь… Нехай я виросту, так я піду за нього…

А менший перехопив та шепеляючи і каже:

– Поки ще братик виросте, я тепер охотою піду у москалі, тільки тата відпустіть…

І багато там такого було, що і розказуючи душа болить. А старики що? Нічогісінько. Сидять собі, понадувавшись, та землю паличками копирсають. І не зчувствуються. Бо як Терешка ослобонити, так треба з них з кого з сім’ї некрута назначати. Що їм за діло? Хоч усю сім’ю чужу погубити, аби б своїх позащищати. Далі голова не стерпів: мабуть, печінки під серце підступали, і кріпко хотілося йому обідати, от і гукнув:

– Та годі ж, годі! Усього не переслухаємо і до вечора. Десяцькі! а беріть Терешка!

Господи милостивий! Старий Назар так і впав безчувственний! Жінка як кинеться на Терешка, так і обвилася коло нього і аж кричить та голосить; синочки чіпляються за батька, віднімають від десяцьких його руки, ноги, усього затуляють; десяцькі їх відпихають і хотять йому руки скрутити: плач, крик, гомін! Страсть одна!..

Кость стояв окроме від усіх та тільки дивився на усе, що діється, а сам блідий-блідий, як полотно. Бачить, що усьому кінець, перехрестивсь, підійшов до Терешка і як пихорне десяцьких, так аж де опинились, узяв його за руку і віддав жінці:

– Не журись, сестро, – сказав їй, – озьми дітського батька, живіть собі!

А сам підійшов до голови і каже:

– Повеліть Терешка відпустити. Я йду за нього охотою.

Та з сим словом кинувся до Захарія, впав перед ним навколішки і каже:

– Таточку рідненький! Не поборони мені у сім разі!.. благослови мене на нове щастя!..

– Що… що се ти, сину, задумав?.. – ледве зміг Захарій сказати, та не встояв і присів на лавку.

– Хочу довг свій віддати, – сказав Кость бодро, – як ви мене пожалували, від видимої смерті ослобонили, так я тепер, бачачи гірку долю сих сиріток, хочу їх защитити, іду за їх батька охотою богу і государю служити. Не бороніть мені, тату, благословіть мене, нехай сі страждущі оживуть.

– Чи на те ж я тебе призрів і викохав, щоб ти мене при старості, що вже одною ногою у ямі стою, покинув без усякої помочі, як билину у полі, на усі лиха і біди? – сказав Захарій і заплакав, як мала дитина. Який би нечувственний зміг без усього дивитися на старика, що від великої біди плаче кривавими слізьми!.. І при таких сльозах ще таки зміг Захарій говорити і каже:

– Зглянься на бога! Побійся його, не віддавай мені за те добро, що, може, я думав зробити тобі, не віддавай мені великим горем!.. Ти мене живого у йму кладовищ, ти моє серце на шматочки рвеш!.. Гріх тобі!..

– Нема, тату, ніякого гріха мені, – так казав на весь голос Кость, а усі ж то старики так і обступили їх, і слухають, що з них буде. Терешко ж стоїть, як дерев’яний, не чувствує нічого, що край його робиться. А жінка його впала перед образами навколішки, і хлопчиків своїх постановила, і тільки що дивиться на святії образи, та не зна, чого їй бажати, не промовить слова, а жде від бога милості. Хлопчики не знають, що робити, плачуть та поклони б’ють… Янголи святі, вірно, тут літали і веселилися, дивлячись, що тут діється…

Кость же каже своє:

– Нема, таточку, тут мені ніякого гріха. Ти ослобонив мене від смерті не для себе, а для миру божого і для усіх людей. Ти мене до розуму довів ти мені дав урозуміти, що мені треба меж людьми зробити для них. Як же я, глядячи, що можу ослобонити діточок від такої смерті, від якої мене ослобожено, як би я дививсь тільки і не поміг би їм? От я і викупаю їм батька. Тепер вони будуть щасливі. Я одинокий, ніхто через мене не постражда; а Терешко занудивсь би, покинувши сім’ю… сім’я – велике діло… а жінка його звелась би нінавіщо!..

– А про мене, про моє сирітство при старості, про мої немощі нічого не подумаєш? – сказав сердешний старий.

– Бог мені свидітель, що, покидаючи вас, серце моє таки точнісінько неначе ріжеться тупим ножем, та ще й каленим… Жалко мені вас, – сказав Кость та швиденько і втер слізку з очей.

А там вп’ять став бодро казати:

– Не одні ви, тату, зостаєтесь. У первих, бог милосердний, і перед ним ваші добрії діла з нами, сиротами, і з другими, котрим бідним помагали. Вони, сії діла, прикличуть на вас милость божу. У других – сестра моя Мелася, дочка ваша; вона вже в таких годах, що от туж-туж вийде за хорошого чоловіка, за купця, що хоче її узяти, от вам і син буде, вони вас доглянуть і не доведуть вас потерпіти ніякої біди. А ось же іще. Терешко, йди сюди! Я тобі вертаю і батька, і жінку, і діточок, і щастя, сам же йду на труд, на нужду і, – воля божа, – може й на смерть. За се дай мені на дорогу саме тільки щастя, більш мені нічого не треба. Прийми мого отця, мою радість, мою втіху, моє усе, що маю дорогого на сім світі! Прийми його на свої руки. Шануй його, бережи, не доведи його ні до якої нужди. І гляди! коли його старість що-небудь потерпить і він сплакне, та хоч здихне через тебе, то знай, що я там перед богом милосердним, де як салдат швидше буду, чим ти, я виплачу, я вимолю на тебе усі біди, усі нещастя тут на сім світі, а на тім, як явишся, я не дам тобі покою до суду, до віку, буду тобі попрікати, буду тебе мучити і не пущу у царство. Я нагадаю тогді тобі і теперішню радість твою і сім’ї твоєї… тогді тільки розкажу, що терпить теперечки моя душа; і того з тебе буде!.. Пам’ятуй добре, що за сльозоньку батькову мало мені твоєї усеї і дітей твоїх крові. Надіюсь на тебе, і затим, не боячись нічого, іду у божу дорогу. Благослови мене, тату, потім нас усіх… І я стражду, боюсь, як ти не подозволиш; а он і ті – ні живі ні мертві, ждуть своєї долі.

– Костю мій милий, – став його старий ще обнімати та прохати, – обдумайся, що се ти робиш, на яке мученіє йдеш! Опісля роздумаєшся, будеш і на мене жалковати.

– Тату, я не вітер який, я вже не хлопець, не блазень. Я розумію, на яке велике, на святе діло йду. Чоловікові треба, скільки його сили є, робити не для себе, а щоб добро було усім. Так я давно думав і усе бажав, щоб мені не просто прожити на світі. Так мені бог поміг. Іду за брата, за його діточок, іду за тебе, тату! Бог, видячи моє діло, тебе не оставить і наградить. Іду за увесь мир християнський, готов кров проливати. Вб’ють мене, заміню тим якого доброго чоловіка, а по смерті бог царство дасть, як єсть я мученик! Тут би я був мужик і більш нічого, і наука б моя пропала, і, може б, іще і розбездільничився; а тут я знаю, що я салдат, защититель і віри святої, царя, отця нашого, і миру усього, і твій, тату! Церква за мене молиться, а опісля поминатиметь і без граматки вашої… Ні, тату, не держи мене. Послухаю тебе, зостанусь з тобою: яково ж тобі буде дивитись на сих сиріточок? Нехай і не пропадуть вони, ми їх озьмемо до себе, та їм батька, а матері їх мужа не вернемо. Яково тобі, кажу, буде, як ти подумаєш: через мене ся жінка бідствує і діточки страждають!.. Тогді і те добро, що нам зробив, і те тобі у гріх піде, а мене зоставиш цілий вік тут не жити, а нудитись!..

І що то йому багато такого розумного говорив, що вже Захарій не знав, що й казати… Сплакнув, помолився, підняв руки до бога і сказав: «Бог милосердний, що тебе для сього часу сохранив від явної смерті і дав тобі таку добру душу, той, з небеси видячи. твою думку, нехай благословить тебе рукою мене грішного, що сподобив викохати таку дитину, що йому і міри нема!» Далі обняв його кріпко, заплакав дуже і сказав:

– Костю! сину мій!.. Тяжко мені… і радісно!.. Служи!.. Вірю і надіюсь, що за се діло бог тебе не оставить!..

– Бозю! не зостав мого дядька Костю! – крикнуло менше хлоп’ятко, а за ним і старший, і мати, і Терешко кинулися поклони бити і просити бога, щоб не зоставив його. Старий Назар, що усе моливсь навколішках, так, не устаючи, і приповз до ніг Костевих. Той підняв його, і обнялись собі. Назар довго дививсь йому у вічі, усе держачи його за руки, далі і каже:

– Чи ти чоловік?.. Ні, ти янгол, від бога присланий, щоб мене помиловати, оборонити від біди…

І що то вже дяковав йому, що вернув його на світ божий! Не можна того ні розказати, ні написати, що там було, яка дяка Костеві, яка молитва за нього!.. А він же то веселенький, раденький, мов яке щастя знайшов, усіх цілує, усіх просить, щоб доглядали батенька його; кинеться до нього, стане його розважати, щоб не журився за ним, щоб не жалковав на нього, та усе такими розумними словами, що далі довів до того, що старий сказав:

– Тепер я і сам бачу, що ти дуже велике і добре діло зробив. Я вже не журюся, а прошу бога, щоб тебе помиловав і дав би мені іще побачити тебе.

– І побачите, і порадуєтеся об мені. Будемо іще у щасті жити, – казав Кость і усе розпоряджав: що було його, то дарував кому, то батькові віддавав про його нужду; усе рішав, а сам, мов на панство куди збирався, моторненький, радісінький, аж біга.

Голова не звелів його у залізо ковати, хоч він і некрут був. Таки розсудив, що не втече і що такому треба дати волю, щоб порядок у хазяйстві дав. То от Кость і був дома у батька, а туди, опріч Назарйової сім’ї, що дивляться на Костя, як на янгола небесного, позіходилися усі родичі і знакомі. І що то було наскладали йому: і грошей чимало, і полотна, і хусточок, усе б то йому на дорогу; так Кость нічого і не бере.

– Не треба мені нічого, – каже, – мені не так, як нам, мені усе буде государеве…

Ви ж думаєте, що Кость без усякої журби йшов у службу? Куди! Вже хіба так заховається від усіх, щоб ніхто і ніхто його не побачив і не замітив за ним нічого; так тут тільки стане, задумається, далі зчепить руки, здихне, підведе очі до бога… неначе і сльозинка в очах засяє… він швидче обітре, і перехреститься, і з веселим лицем вбіжить до усіх, неначе і нічого, і кинеться до Терешкових діток, і стане приголублювати їх… Що в нього на думці було, чого журився – незвісно.

Убравши усе дома і поприказовавши усякому, що треба, пішли до Меласі прощатися. Що вже там було, так і не приведи господи! Спершу вона не повірила і думала, що се шутки, бо Кость з шуткою пополам сказав їй об сім; як же побачила, що Захарій і усі родичі, що з ним прийшли, плачуть, вона так і впала нежива: насилу одволодали, і водою бризкали на неї. Опісля вже і просила, і молила, і до ніг його плачучи припадала, щоб роздумався та вернувся, і чого-то не робила, щоб його вмолити…

– Коли, – каже, – гроші треба положити на викуп тебе, то от мої усі, от двісті рублів, що пані мені надаровала, от мої серги, і перстені, і платочки; усього рішусь, усе віддам, щоб чи не можна тебе викупити…

– Ні, сестро, – каже Кость, – салдат – не продажна душа, нема тієї ціни, щоб за нього заплатити. Чого ти журишся? Я тобі казав, що ми, божі діти, не будемо зоставлені, йди за Антона Васильовича, живіть щасливо, а об мені не вбивайтесь. І не зчуємось, як я свій срок вислужу, і буду твоїх дітей вчити і помагати їм…

Розслухавши, через віщо він іде у салдати, пан, подумавши, сказав:

– Велике діло робиш, Костю! Бог і тебе помилує, як ти помилував сиріток.

А пані так попрікала, зачим старого батька покидає…

Хотіла не хотіла Мелася, а відпустила братика, обмивши слізоньками. І що то: і пани плакали, проводжаючи його. Кость прощався зо всіма до єдиного, кого знав у дворі, і усе був веселенький, іще і жартовав дещо; як же Мелася сказала:

– Іди до Марфуші, там так плаче за тобою, що господи! аж злягла, не здужає і вийти. Піди попрощайся з нею.

– Нехай опісля, – тільки і сказав Кость та трошки і зморщився.

Пішов Кость від сестри. Вранці одправили молебень, покропили Костя святою водою і поїхали у город. І що то за дивовижа була людям, що некрут іде, і не в залізах, і без калавурних, і без оддатчиків (вони-бо поїхали попереду підписати бамаги), а некрута проводжають самі родичі, і він іде, мов у гості куди – веселий та моторний.

Приїхавши у город, зараз пішли у привод. Судящі викликали сказку Назара Скиби. Так їм була подана поперед усіх.

Увійшов Кость бодро, весело, живо.

– Найомщик? – спитали судящі.

– Найомщик, – сказав Кость голосно.

Майор з уланів, прийомщик, зараз і устав до нього, і питається:

– За скольки нанявся і скольки денег получив?

Та, осмотрюючи і поворочуючи його, каже:

– Вот славний молодець!

Кость йому і каже:

– Я денег не получатиму, а іще довжон йому»

– Много ти должен?

– Се, що іду за його сім’ю, так і десятої долі не віддаю, чим винен.

– Как так? – спитав майор, і усі судящі приступили слухати, що се є. Тут Кость і розказав усе, як його Захарій узяв, спас від видимої смерті, як воспитав і як було Захаровим родичам прийшла біда; так він за милості Захарові пожелав охотою іти, щоб не відняти батька від дітей і худоби від розору.

Усі ж то похвалили Костя і, не дуже розглядаючи, прийняли його у салдати, забрили лоб і до присяги привели.

Кажуть, що хтось-то підглядів, що як голили Костеві лоб, так буцімто в нього покотилися з очей дві слізки… мабуть, бритва була не з так гостра, так трошки скубнула… Може, й так!

Як одяг Кость мундєр по-некрутськи, то став іще веселіший. Майор його полюбив і говорить йому:

– Хочеш оставаться при мені? Я тебе щасливим зроблю.

– Как прикажете, ваше високоблагородіє, – сказав Кость, вже випрямившись по-салдатськи. – Тільки, каже, в денщики не жалаю.

Майор засміявся і сказав йому, що не буде у денщиках, а буде при ньому списки і усякії бамаги писати. Кость сьому дуже зрадовався і, таки правда, не пішов з командою, а зостався при майорові.

Як же вже зовсім тут управився і трошки у службі оглядівся, то і побіг побачитись з батьком і з сестрою. Старий Захарій зрадовався, побачивши Костя, і трошки сплакнув, що вже він в мундєрі, а далі той розважив його. Сестра ж, так крий боже як плакала, що братові лоб забрили!..

– Не знаєш ти, сестро, нічого, – казав їй він, – лоб вибритий, – се означа, мов печать на мені, що я вже присяжний чоловік, царський слуга. – І усе таке говорив і розважив її, обіщавшись часто ходити.

Як на їх щастя, Костів майор та улюбив панночку тих панів, де Мелася жила; і Меласю знав, що вона є сестра Костева, так через те більш і жаловав його. І як майор до своєї панночки що в бога день їздив, то іногді брав і Костя з собою або посилав його до неї з письмами. Так от Кость неначе і не розлучався з своїми, частенько бував у них, і вже батько і сестра не з так об ньому журилися.

От майор і оженився на панночці, а там і Меласю віддали за Антона таки Васильовича, що кріпко собі любилися. А що весілля їм пани справили – так так. Цілу неділю гуляли то в панів, то у молодих! Пани наділили свою Меласю усім, чим тільки здумали; а що вже у мужа свого найшла усякого добра, так іменно по шию у золоті сиділа. Кость дуже радовався, що Меласі трапилося таке щастя.

Поживши з ними, як вже майорові треба було їхати у полк, що був поселений і не з так далеко, тогді вже Кость розлучився з своїми, як треба, і на прощання таки поплакали удоволь.

Минулося годів п’ять. Кость служив справно. Майор, начальник його, любив і баловав його за те, що уво всім був на порядках. Він, як траплялося майорові, і бамаги писав, і усе справляв лучче усіх. Усі начальники знали його, що він є бравий улан, і любили його за те, як і за те, що з бездільниками він не водився. Не без того бувало, що майор підглядить, що Кость тужить, от і почне його розговорювати, а коли, то і відпустить його до родичів, де Кость і проживе, радуючись, бачачи, що Мелася живеть хороше, мужик її любить, і що хоч старому Захарію як не було у Терешка жити (о, там йому у вічі дивилися, щоб чим тільки вгодити!), одначе перезвала Мелася його до себе, і обоє з мужиком кохали його старість.

Як ось ляхи, ні з чого більш, як з жиру, показилися, мов собаки, та здуру, мов з печі, задумали відбиватися. Треба дурнів провчити, ляпаса по морді дати, щоб не вередовали. От і послали проти них, які були ближче полки. І сей, де майор був, пішов. Кость до сього торгу пішки: мов на весілля куди танцьовати, так він на війну.

Проводжали ж його, батечки! і сестра, і старий батько, і усі знающі, як на видиму смерть. Звісно, як ми тут зостаємося, а військо проводжаємо, так думаємо, що вже ні один і не вернеться. Аж нічогісінько! Наші повчать добре неприятеля і вернуться у добрім здоров’ї. А то ж ішли против ляхів, так ні над чим було і рук каляти. Так нашим же жінкам, та й нам, домосідам, що сіро, то й вовк; чи там пукне що з пистоля, а – ми вже думаємо: з пушок палять, і вже вбито кого-небудь.

Так оттим-то старий Захарій і Мелася кріпко вбивалися за Костем і поусякдень молилися за нього богу, і Мелася своїх діточок, що вже двох мала, та і Терешкових, усе заставляла молитися, щоб бог сохранив його від усякої біди і смерті і дав би йому щастя. Мелася думала, що коли, каже, він пішов за дітей страждати, то бог його і не зоставить, послухаючи дітську молитву.

Наші били добре ляхів, аж пальці знати було. Не милував їх і Кость. У скількох вже баталіях був і усе біля майора, і бог його виносив; та іще за його сміливость і храбрость усі знали його, і генерали жаловали, що який то він бравий був і що через віщо він пішов у службу, так усі похваляли. Вже він і унтером став, і хрест заслужив, і усі улани любили і казали:

– Коли Кость з нами іде, то й не боїмось нічого.

Раз майор з своєю командою був посланий, і Кость з ним, як і завсегда. Як – тиць! і наткнулись на ляхів, що сила силою, побачивши, що уланів дуже небагацько проти них, осмілилися і кинулися на них, кричачи, що усіх покришать. Майор послав звістку до своїх, що були недалеко, щоб дали помочі, а сам став оборонятись. Рубались-рубались і якось-то майора, що був попереду, ляхи захопили і потаскали до себе.

Кость бачить, що лихо, як крикнув:

– Пропадемо без командєра! Хоч усі ляжемо, а виручим його! За мною, улани!

Кинулися улани живо боронити майора, що був вже кріпко поранений, та ще таки відбивався…

Їх старший крикнув:

– Зрубайте майора, тогді і їх усіх поберемо.

Як тут Кость, сам не свій і не тямлячи нічого, кинувсь у кучу, пробився, підхопив майора, що вже падав, пхнув його зо всієї сили до своїх… а сам… захитався на коні… та тут і… впав!.. Як на те набігла поміч. Бесурменських ляхів усіх до єдиного так і покришили. Майора понесли до лікарів… Кинулись Костя ськать… Знайшли його, сердешного, ліва рука відтята і у голові рана велика, одначе ще живий. Через дітську молитву бог його спас!

Прийнялися його лічити і вигоїли зовсім, тільки що без руки зостався, служити вже ніяк не можна. Списали усю його храбрість, і як визволив майора, начальника свого, та й послали бамаги. От і пожаловали його у охвицерський чин, ув од ставку.

От як отцевська і дітська молитва держить на світі чоловіка!

12. Весілля Костя і Марфуші

Що ж то вже за радості були, як побачив його Захарій і Мелася, що вернувся вже зовсім з служби, та ще і благородним став і хрест получив, і сказано, щоб за його калічество царське жалования давати йому по саму смерть. Вже раді та раді були і богу усе дяковали, і роздавали на бідність багато, бо було з чого.

А ті пани, що Меласю содержовали, прийняли Костя як благодітеля, що виручив з біди зятя їх. От їх добро, що зробили Меласі, не зосталося так. Посадили його з собою за стіл і не знали, чим йому і дяковати. Після обід Кость пішов з Меласею, щоб поздороватись з приятелями, що у дворі жили. От усіх бачив, усім добре слово сказав, далі пита, зопиняючись:

– Де ж твоя приятелька Марфуша?

– Але, – каже Мелася, – вона, як і пішов ти від нас, усе журиться по тобі. Скільки не находилося до неї людей, і хороших, так вона і слухати не хотіла. Побожилась, поклялася до самої смерті тебе одного любити. Тепер сидить собі і дожида, чи спитаєш ти об ній. І усе плаче вона, усе журиться, що ти не любиш її.

– А ходім до неї, – сказав Кость, та й пішли. Увішедши Кость до неї, прямо і говорить:

– Зачим ти, Марфуша, думаєш, що я тебе не люблю? Я тебе щиро і від усього серця любив, як ще тільки піднявся на ноги. А тобі не казав і не дав запримітити, що не знав, куди мене бог поверне і яка моя доля буде, а чужого віку заїдати і світ тобі зав’язати я овсі не хотів. Ідучи у службу, тяжко мені було і тебе покидати, затим і не прощався з тобою, щоб ти чого не запримітила собі. Тужив об тобі і усе боявся, аж і сюди під’їжджаючи, усе боявся почути, що, може, ти з ким другим одружилася. Тепер же, як усе минулося, я вольний козак; ти мене однаково, як і я тебе, любиш, так тепер покінчаймо те, що я тобі, Меласю, кажу було: нехай опісля. Коли согласна…

Ще Кость і не договорив, як вже Марфуша і кинулась йому на шию, і скрикнула:

– Костеньку… соколику… лебедику! Я й любила тебе, і люблю – міри нема!.. Не покинь мене… Я твоя повік!..

– Ну, коли так, так і ходім до панів, – сказав Кость, і усі тройко пішли до них, і, як звичайно, впали у ноги. Пани зараз догадались, що се є, і поблагословили їх; та тут і почали радитися, коли і як весілля їх одбути.

Кость тут і почав прохати:

– Коли вже така ваша милость до мене, то прошу вас весілля відгуляти по нашому закону.

– Як се? – спитав пан.

– Так, добродію, як мій дід і батько женилися.

– Як се можна? Ти тепер охвицер…

– Так хіба вже і треба соромитись свого роду? Ні, вже зділайте милость, докінчайте ваші милості.

Пани дали йому волю, щоб як хоче, так нехай і робить.

І було усе по закону. Марфуша розрядилася по-дівоцькому і з розпущеною косою, звісно – як сирота, ходила по селу, збирала дружечок на завтра. І які гарні пісні приспівували! А затим жінки, зібравшись у її хаті, ліпили коровай і діжу носили по хаті важно, з пісеньками, як закон велить. А далі був і дівич-вечір, і танцьовали до півночі.

Уранці молодих звінчали і обідали кожен у себе з своїми. Пообідавши, Кость і шестеро бояринів посідали на коні, а та жінка, що замість матері, виїхала верхи на кочерзі, у вивернутому кожусі і у шапці поверх свого очіпка. Так вона і об’їхала тричі, обсипаючи вівсом, горіхами і денежками, та й узяла коня, що сидів молодий, за уздечку та й вивела з двора. От і рушив поїзд!.. Як тут старший боярин, панський таки псюрник, та що завзятий! – пук! з пістоля… і побігли собі, а за ними поїхали усі чиновні: дружко, піддружий, двоє старостів, дві свашки і дівчинка світилкою з мечем у руках, заквітчаним калиною, васильками і усякими квіточками, і три свічечки, укупі зліпленії, палали.

Як бігли мимо церкви, Кость зараз і скочив з коня, збіг на рундук, вдарив три поклони, поціловав замок церковний, і побігли до свого діла.

Тільки що стали доїжджати до двора молодої, так бояри і почали пукати з пістолів, тільки і чути: пук! – пулі! пулі!.. аж страшно було слухати. Вже на славу усе було. У дворі ж молодої що діється! Батечки! Тільки почали стрільбу, зараз ворота і зачинили. Викотили велике поламане колесо від воза, давай його замість пушки піском у маточину заряджати та викидати його з колеса, мов відстрелюються, та усе з законними приговорками. От приїжджі подужали, відчинили ворота, увійшли у двір… тут хлоп’я у старости і вихватило паличку, і почало на ній верхи бігати по двору, вибрикуючи та ржучи, буцімто кінь. Староста підбіга за ним, та молить, та просить, щоб вернув коня, не мучив би його та не зноровив би його; далі дасть хлопцеві грошей, викупить паличку, і тогді йдуть вже у хату…

Там вп’ять лихо! Молода з дружками сидить за столом, похиливши голову, перед важним хлібом, перед короваєм, над коровайним калачем, і вже чи хоче, чи не хоче, а щоб плакала. Дружки на увесь голос кричать пісеньки, осміюють і молодого, і увесь поїзд. Два скрипники ріжуть на нитяних струнах щось таке, що і розібрати не можна, а цимбалист паличками вибива своє. Біля молодої сидить хлопчик, братик її, з престрашенним кийком у руках замість пістоля, утиканим усякими реп’яхами. Дружко підійшов, щоб прогнати його; куди! хлоп’я так і кричить:

– Застрелю, – каже, – з свого пістоля!

Дружко до нього, хлоп’я тим пістолем його у бороду, так і усіє її реп’яхами… Що тут є людей, усі потішаються, регочуться, ті спорять та кричать, дівчата пісні співають та кричать, музика ріже, що є духу… Чудо, як весело! Далі брат продасть сестру за скільки там червонців, а воно-то усе є шаги, і пустить молодого сісти біля молодої.

Тут стануть даруватись. Дружки пересміхають пісеньками подарки молодого, а свашки з світилкою відсміхають теж такими пісеньками. Далі усе йде по закону, і вийдуть з хати надвір танцьовати.

Усе, усе-таки не впустили нічого, усе сполнили по закону, і молоду возили у двір до молодого через вогонь. Нехай інші і сміються! Не від нас воно сталося, а ще діди і прадіди, та таки споконвіку люди так і женилися, і женються. Сміяться нічого – закон.

От вже на другий день гарно було, як пішли молоді вже по селу. Ідуть собі парочкою, мов голуб, з голубкою, і йдуть, як пави пливуть. Молода, як вже стала молодицею, так вже у очіпку: сама рум’яна, як є садова рожа, ідеть і очиці понурила. А що красної квітки, приколотої на правім боці очіпка, як звістки, що вона не постидила свого роду, так так і хоче, щоб усі бачили.

А молодий, веселенький, що достав свого, йде важно і землі під собою не чує. Дружко та піддружий, покончивши своє важне діло і за те перев’язані рушниками і лентами, ідуть і весело собі розмишляють, що іще треба їм робити. Свашки теж думають, де і як би то їм іще погуляти. Терешкова жінка, дякуючи Костеві, що усе жила непокинута мужиком, так дякуючи його за се, і більш усіх рада щастю Костеву, а через те, поперед усіх підгулявши, тут же була у почоті і веселила усіх і танцями, і усякими вихилясами.

Музика тут же різала Дербентський марш. Як ще при царю Петру, як добули наші Дербента-города, так тогді іще був сей марш, і тогді якийсь-то полковий музикант та навчив тут одного скрипника грати сюю штуку, а від нього один по одному перенімали аж до нас. То, може, дещо і не так, бо давно діялось, а тільки гарна штука з нього! Так усіх і тягне танцьовати та скакати:, як почуєш його, то ні – вже не всидиш і не встоїш, як заграють його.

Та чого! Хлопці, так ті, іроди, усюди бігають за весіллям, щоб хоч здалеку потанцьовати під таку бойку музику! Вони тут і у скоки, і у боки, і у всякі присядки, і через голову, і на голові, і колесом качаються, і на руках ходять… Ну, вже огнепали!..

Оттаке весілля удрали за Костем і Марфушою! Цілу неділю гуляли!..

Майор прохав, а пани по його желанію і зробили: вистроїли Костеві світлиці, як сам захотів; дали й землі, і робітників по смерть. Жив наш Кость паном і Захарія до себе перевів, записав його у, купці, і що то йому добре було жити у розкоші і у щасті! Часто було сидить, держучи за руки з одного боку Костя, а з другого Меласю, та й каже:

– Чи думав же я, як брав вас з пустки, що через вас і від вас буде мені таке щастя?

– Так, тату! – сказав йому Кость, цілуючи його у руку, – бог завсегда посила свою милость тим, хто милує діточок.