Про деякі особливості реалізму Квітки-Основ'яненка

Є.І. Сохацька

 Проблема визначення творчого методу Г. Квітки віддавна привертала увагу дослідників. Частина літературознавців дожовтневого часу, як вказував О. Білецький, відносила письменника «до представників сентименталізму, продовжувачів традицій Карамзіна», чим «страшенно заплутала питання про творчий метод Квітки».

 До цього напряму зараховували письменника М. Костомаров, О. Котляревський, О. Пипін, М. Петров.

 Інші тогочасні критики найбільше відзначали у Квітки орієнтацію на правдиве .зображення картин дійсності (за тодішньою термінологією — вміння «писати з натури»). Такі, по суті, реалістичні тенденції творчості письменника відзначали М. Дашкевич, П. Житецький, О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов. Досить влучним є таке спостереження останнього: «Квітці дорікали за сентименталізм, як наслідок підпорядкування письменникам сентиментального напряму, як наслідування Карамзіна і Жуковського. Але цей докір можна віднести лише до вельми небагатьох Квітчиних персонажів [...]. Квітчин сентименталізм, за винятком дуже небагатьох літературних домішок, є сентименталізм народний малоросійський, який виявляється і в українській народній поезії, і насправді є реалізм за вірною передачею основної риси народного характеру».

 Правдиве змалювання Квіткою дворянства відзначав ще В. Бєлінський. Саме тому критик поставив комедію «Дворянские выборы» поряд з визначними творами російської літератури, в яких реалістично зображалося життя дворян: «Що ж це за суспільство? - запитував він. - Я не хочу вам багато говорити про нього: прочитайте «Недоростка», «Лихо з розуму», «Євгенія Онегіна», «Дворянські вибори» і новий роман Лажечникова, коли він вийде (мається на увазі «Льодовий дім». - Є. С.); прочитайте, і ви пізнаєте його краще за мене...». Майстерність Квітки-побутописця високо оцінив Бєлінський і в повісті «Пан Халявський»: «наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену невігластва, лінощів, ненажерливості й забобонів».

 І.Я. Франко у багатьох своїх працях говорив про Квітку як про письменника, що добре знав життя і побут українського народу, зокрема ж критик зазначив таке: «...Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана».

 Докладно проаналізувавши світогляд і творчість Г. Квітки в їхній взаємообумовленості й еволюції, у зв'язках з російським та українським літературним процесом першої половини XIX ст., а також з українським фольклором, радянські літературознавці дали глибоку характеристику творчого методу письменника. О. Білецький. П. Волинський, Н. Крутікова, Д. Чалий, С. Зубков, Є. Вербицька, О. Гончар показали, що для творчості Квітки (як і для творчості інших українських письменників того періоду) характерним є своєрідне поєднання тодішніх літературних напрямів – елементи бурлеску, сентименталізму, романтизму, реалізму виступають тут у складній взаємодії. Провідною ж у творах Квітки сучасні дослідники називають тенденцію зростання й поширення елементів критичного реалізму. Аналогічне визначення творчого методу Квітки дається і у восьмитомній «Історії української літератури».

 Радянські дослідники прагнули визначити специфіку реалізму Квітки, сформулювати ті спільні характерні принципи відображення дійсності, які були властиві й іншим українським поетам, прозаїкам та драматургам першої половини XIX ст. Зокрема, відзначалися риси просвітительської ідеології у світогляді Квітки, дидактизм і сильний сатиричний струмінь у його творчості, вірність побутових деталей і деяка одноплановість характерів. Очевидно, що визначення специфіки реалізму Квітки цілком назріло, - власне, можна сказати, дослідники підійшли до такого визначення впритул.

 Так, Є. Вербицька, відзначивши, що творам Квітки властивий «критичний реалізм в його зародковому стані, коли ще не всі елементи типового були охоплені автором в процесі створення художнього образу», наголошує специфіку світобачення письменника і звертається до терміну просвітительський реалізм. О. Гончар, досліджуючи творчий метод письменника, визначає його, як «соціально-побутовий реалізм із сильним викривальним струменем».

 На пошуки повнішого й точнішого визначення творчого методу Квітки наштовхують також і новіші теоретичні праці, присвячені питанням реалізму. У цих дослідженнях на основі аналізу й узагальнення широкого фактичного й теоретичного матеріалу показано, що реалізмові другої половини XVIII – перших десятиліть XIX ст. притаманні настільки своєрідні ідейно-естетичні риси, котрі дають підставу визначати його як самостійний літературний напрям – просвітительський реалізм, що передує реалізмові критичному. Спроби визначення своєрідності реалізму української літератури перших десятиліть XIX ст. уже здійснювалися і в українському радянському літературознавстві. О. Білецький у ґрунтовній статті «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури» писав так: «...В українській літературі цієї епохи (від другої половини XVIII ст. до виступів Шевченка) переважає те, що можна було б назвати дидактичним, моралізуючим реалізмом». А. Шамрай, розглядаючи творчість попередників Котляревського, вживає термін ранній український реалізм, наголошуючи тим самим на його відмінності від критичного реалізму другої половини XIX ст. Як просвітительський реалізм, нещодавно розглядався творчий метод І. Котляревського у спеціальній статті Є. Кирилюка.

 Нагадаємо тут стисло основні риси просвітительського реалізму, як вони сформульовані на сьогодні дослідниками. Літературний напрям просвітительський реалізм визначається такими ідейно-естетичними принципами, як зображення дійсності ,в її соціальній якості, моральний критерій оцінки суспільних явищ, сатиричне викриття вад суспільства, пояснення характеру й поведінки героя впливом середовища – матеріальних обставин і виховання, дидактизм, одноплановість і незмінність характерів, раціоналістична побудова творів. Викриття антигуманності кріпосницького суспільства, віра у всемогутність розуму, освіти, виховання проймають усю художню систему просвітительського реалізму, визначають ідейну спрямованість творів цього напряму.

Вважається, що просвітительский .реалізм у російській літературі з'явився в роки кризи класицизму – в 60-і роки XVIII ст. і проіснував до 20-х років XIX ст., давши такі видатні твори, як сатири Кантеміра, сатиричні фейлетони журналів Новикова, «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Подорож із Петербурга до Москви» О. Радіщева, байки І. Хемніцера та І. Крилова, комедія «Лихо з розуму» О. Грибоєдова.

 Нам видається можливим, спираючись на спостереження й висновки численних радянських дослідників реалізму перших десятиліть XIX ст., здійснити у загальному плані типологічне зіставлення основних рис світогляду й творчості Г. Квітки-Основ'яненка з комплексом особливостей просвітительського реалізму і показати, що реалізм українського письменника також можна визначити як просвітительський.

 Типологічне дослідження, справедливо твердить У. Фохт у статті «Типологічні різновиди російського реалізму», дає можливість виявити «об'єктивні зв'язки, незалежно .від того, чи породжені вони внутрішньолітературними контактами чи виникли самостійно внаслідок споріднених або аналогічних умов суспільного та ідеологічного життя»; першоосновою типологічних зв'язків дослідник називає спільність світоглядних позицій: «...На чому повинна бути заснована первісна гіпотеза типологічного зв'язку? Думається, що на даній стадії можна керуватись ідеологічною близькістю письменників, виходячи з того, що усяка закінчена поетична структура становить органічне ціле». Ідеологію російського просвітительства визначали такі риси, як викриття недоліків феодально-кріпосницької системи, віра в природну рівність усіх людей, у перетворюючу роль розуму й виховання. Серед прихильників цього комплексу ідей простежувалися дві тенденції – поміркована, що її представляли Кантемьр, Новиков, Фонвізін, і радикальна, найвидатнішим виразником якої був Радіщев.

 Квітка ближче стояв до представників поміркованого напряму російського просвітительства. Як зазначає П. Волинський, «...Пишучи сатиричні твори, Квітка ставив перед собою завдання морально-повчальні. Він намагався робити «добро указанием на слабости людские й пороки», примусити людей «избегать их» (лист до Плетньова від 8 лютого 1841 року»).

 Світогляд Квітки був суперечливим, еклектичним: з одного боку, - критика феодальних порядків, осуд паразитизму й неуцтва поміщиків, гуманне ставлення до простого трудового народу, з другого, - виправдання кріпацтва, консервативні й навіть реакційно-монархічні погляди (згадаймо такі твори, як «Листи до любезних земляків», «Достоверное предание», «Добрый пан», «Бессрочный» та ін.). Але ще М. Сумцов, застерігши властивий Квітці нахил до ідеалізації, водночас відзначив нещадне викриття письменником побуту провінційного панства: «...він (Квітка. - Є. С.) схильний був надавати дещо рожевого відтінку суспільним відносинам, і при всьому тому давнє слобідсько-українське дворянство в творах Квітки має похмурий колорит». У своїй монографії про Квітку Д. Чалий, проаналізувавши докладно світогляд письменника в його еволюції, переконливо показав, що в поглядах письменника превалювали реалістично-демократнчні тенденції. Сатиричне відображення дійсності (один з важливих художніх принципів просвітительського реалізму) особливо вдалося Квітці в російських творах. Негативні риси дворянства, непривабливий його побут, невігластво зображуються письменником у сатиричному дусі. Наприклад, ось як нищівно формулює Квітка головну мету життя провінційного панства: «Одна забота, одно попечение, одна мысль, одни рассказы й суждения были все о еде: когда есть, что есть, как есть, сколько есть й жить для того, чтобы есть».

 З дошкульною докладністю письменник описує трапези панів Столбикових, Халявських, Шпаків, - напої, страви тощо. Образ недоумкуватого поміщика, нероби й неука, проходить через усю російську творчість Квітки, починаючи з ранніх фейлетонів і закінчуючи творами 40-х років («Ярмарка», «Украинские дипломаты», «Герой очаков-ских времен» та ін.).

У сатиричному змалюванні неосвічених самодурів Квітка виступає гідним продовжувачем російських просвітителів. Згадаймо хоча б Новикова («Копія з відписки», «Листи до Фалалея»), Крилова («Похвальна промова в пам'ять моєму дідусеві»), Фонвізіна («Оповідь гаданого глухого й німого») та ін. Уже сучасні письменникові критики вказували на продовження ним традицій російських просвітителів. Наприклад, М. Надєждін писав, що автор «Дворянских выборов»... пішов шляхом, який трохи не заріс був після Фонвізіна». Відзначалося це також і В. Бєлінським: «Бригадир» і «Недоросток», не будучи художніми творами в точному значенні цього слова, були однак геніальними витворами.., їх наслідували, але потворно і безглуздо. А втім, хоча і пізно, але їх вплив відбився в комедії Основ'яненка «Дворянские выборы» - творі, що має свої недоліки, хоча й не без достоїнств».

 Зв'язок творчості Квітки з літературою російського просвітительства докладно простежений радянськими дослідниками. Характеризуючи доробок письменника на фоні літературного життя того часу, П. Волинський відзначає, що «вже своїми першими художніми творами, які відносяться до 1816 року, до співробітництва його в журналах «Украинский вестник» і «Харьковский Демокрит», він примкнув до тієї реалістично-сатиричної лінії в російській літературі, яка почала розвиватися ще з Кантеміра». Фейлетони письменника, показує дослідник, «продовжили собою традиції російської сатиричної літератури другої половини XVIII ст.». Варто навести й аналогічне твердження Д. Чалого про те, що російська сатирична література XVIII ст. була «одним з важливих чинників» розвитку творчості Квітки: «без урахування цього моменту багато чого неможливо в ній зрозуміти».

 З другого боку, Квітка творчо використовував набутки передової української літератури. У творчості письменника неважко виявити вплив сатири й гумору давньої української літератури, Сковороди, Котляревського. Від Г.С. Сковороди Квітка сприйняв насамперед сатиричний пафос у засудженні паразитичного життя панівної верхівки, типово просвітительську ідею природної рівності людей, демократичний принцип оцінки людей за їхніми особистими заслугами, а не за походженням і чинами. Цінним джерелом для письменника була й творчість І.П. Котляревського. Введення української розмовної мови в літературний вжиток, широке використання усної народної творчості, зображення народного життя та представників демократичних верств суспільства, іскристий гумор та ущиплива іронія – саме ці провідні начала творчості Котляревського набули подальшого розвитку у кращих творах Квітки.

 Згущуючи сатиричні фарби у критиці панівного класу, Квітка намагався «перевиховати» дворян; письменник був переконаний, що освічені, гуманні дворяни на державних посадах зможуть усунути недоліки й вади існуючого суспільства. Це переконання, характерне для просвітителів поміркованого напряму, виразно втілене, зокрема, у трьох п'єсах Квітки. Так, порядний губернський предводитель сприяє обранню освіченого, благородного повітового предводителя («Дворянские выборы»); чесний Скромов одержує посаду справника («Дворянские выборы, часть вторая, или Выборы справника»). А ось і благотворні наслідки дій цього чесного справника: шахраїв – голову Трофимовича і писаря Шельменка – покарано і взагалі наведено лад у губернії («Шельменко – волостной писарь»). Така «позитивна» програма автора, але вона значно поступається об'єктивному пафосові трилогії – викриттю суспільних вад.

 Позитивні герої Квітки – чесні, благородні дворяни – виступали в його ранніх творах, зокрема 10-20-х років: це схематичні й нежиттєві персонажі-резонери, рупори авторських ідей, які проголошують моральні сентенції, розраховані на «перевиховання» панства в дусі просвітительських ідей.

 Дидактизм, моралізаторство – неодмінні риси просвітительського реалізму – відзначалися всіма дослідниками Квітки. Повчальну роль літератури письменник сам сформулював так: «...была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши, все вздор, хоть брось». Слід наголосити, що втілення цієї настанови в українських повістях, з одного боку, і російських прозових творах, з другого, дещо відмінне. В українських повістях наявні окремі моралістичні вступи або закінчення, в яких автор, вважаючи за необхідне вчити простий народ смиренності, богобоязливості, покори, викладає свої міркування релігійного, морально-етичного характеру.

 У російських прозових творах, адресованих освіченому дворянству, дидактизм Квітки має інший характер. Письменник гостро ставить перед дворянами питання смислу їхнього життя, наголошує їхню важливу, як гадали просвітителі, роль у прогресивних перетвореннях суспільства: «...Живем ли мы, то есть люди нашего разбора, большого света, й хорошо ли мы живем? Й так ли в нашем званий жить должно?». Очевидно саме з огляду на іншу мету дидактизму, спрямованого до російського читача, в російському перекладі повісті «Конотопська відьма» («Современник», 1839) Квітка відкинув повчальну кінцівку, яка була в українському варіанті.

 Просвітителі були впевнені, що суспільне зло неминуче переможуть сили розуму. Звідси те велике значення, яке надавалося просвіті, вихованню молоді. Проблема виховання в її зв'язку з аналогічними просвітительськими засадами підноситься у багатьох творах Квітки («Украинские дипломаты», «Герой очаковских времен», «Ложные понятия», «Ярмарка»), зокрема ж спеціальну увагу їй приділено в романах «Жизнь й похождения Столбикова» і «Пан Халявский».

 У центрі названих романів – поміщик, нероба і невіглас. Щоб показати, як сформувалася така паразитична психологія, Квітка простежує біографію героя, особливо акцентуючи його виховання. Квітка не заглиблюється у внутрішній світ своїх героїв – Петра Столбикова, Трушка Халявського, основну увагу він приділяє зовнішності героїв, їх навичкам, побутовій обстановці, в якій вони живуть і діють. Проте цей інтерес не був для письменника самодостатнім – він визначався прагненням показати залежність людини від середовища, соціальну обумовленість її характеру і життєвої поведінки. Саме такої точки зору дотримувалися й просвітителі. Як зазначає Г. Макогоненко, «...просвітителями висунуто велике вчення про зв'язок людини з умовами життя, про формування середовищем його характеру і моралі. Перед літературою стали нові завдання детального, достовірного зображення звичаїв, показу зв'язку людини з умовами її життя».

 Письменник дає зрозуміти, що і Петро Столбиков, і діти Халявських були нормальними дітьми, не позбавленими здібностей. Моральними ж покручами, тупими лінтюхами зробило їх навколишнє середовище і насамперед – виховання. «Нас воспитывали, - розповідає Трушко Халявський, - со всем старанием й заботливостью, й, правду сказать, не щадили ничего. Утром всегда уже была для нас молочная каша или лапша в молоке, или яичница...». Отже, під вихованням розумілося годування, зовсім як у творі Фонвізіна «Розмова у княгині Халдіної». Подібне виховання дає і відповідні наслідки. «Какое зло принесло мне нежелание мое учиться? Совершенно ничего, - резюмує Трушко Халявський. - Я так же вырос, как и ученый, аппетит у меня, как й у всякого ученого».

 Нещадно висміюючи таке виховання і його плоди, Квітка дає розуміти, що вважає за необхідне прищеплювати дворянській молоді почуття громадського обов'язку, зацікавленість суспільними інтересами. Як і просвітителі, Квітка прагнув бачити освічених дворян на адміністративних посадах, бо, як йому здавалося, це допомогло б уникати несправедливостей, безпорядків.

 Утвердження соціальної обумовленості характеру й поведінки людини стимулювало у просвітителів пильний інтерес до побуту. У Квітки спостерігаємо типове для просвітительського реалізму розуміння середовища як сукупності побутових і матеріальних умов. Підвищений інтерес письменника до побутописання, та роль, яку він надавав відтворенню деталей оточення, на думку О. Білецького, і відмежовує Квітку від сентименталістів: «Квітку можна було б віднести до послідовників Карамзіна, коли б «зворушливість» була єдиною ознакою сентименталізму. Але нам відомо, по-перше, що в літературах XIX ст. є немало творів, читаючи які можна захопитися, і вони не мають прямого зв'язку з сентименталізмом кінця XVIII – початку XIX ст. По-друге, в повістях Карамзіна і його найближчих послідовників завдання зображення фону дії – другорядне. Інтерес до побутових деталей в них відсутній».

 Точне описання побуту, навколишньої обстановки, етнографічна детальність особливо характерні і для українських творів Квітки. Згадаймо хоча б знаменитий опис народного ярмарку у «Салдацькому патреті», майстерні описи народного одягу, танців,, народних повір'їв, обрядів сватання, похорону в повісті «Маруся»; багатий етнографічний матеріал містять і такі твори, як «Конотопська відьма», «Козир-дівка» тощо. І. Франко не випадково називав Квітку «першим українським новелістом-побутописцем»^.

 Твори Квітки мають чимало подібного з творами просвітителів і у жанровому відношенні: є в українського письменника такі улюблені реалістами-просвітителями прозові жанри, як сатиричний фейлетон («Письма к издателям», «Письма к Лужницкому Старцу»), авантюрно-нравоописовий -роман («Жизнь й похождения Столбикова»). Розроблений просвітительським реалізмом жанр нравоописового романа запозичив композицію авантюрного роману, який був дуже популярним у ті часи: окремі частини твору, в яких зображується побут різних груп суспільства, об'єднуються історією життя героя, звідси – композиційна самостійність, сказати б, новелістичність окремих розділів Саме як окремі новели побачили світ уривки з роману «Жизнь й похождения Столбикова» в альманасі «Новогодник» Н. Кукольника (1839), в журналі «Современник» (1841).

 Композиція романів Квітки має спільні риси з композицією просвітительських романів як західноєвропейських (Філдінг, Смолетт, Дефо та ін.), так і російських (М. Чулков, О. Ізмайлов, В. Наріжний). На спорідненість роману Квітки «Жизнь й походження Столбикова» з романом Лесажа «Жіль-Блас» вказували ще сучасники. Так, Я. Грот, відомий учений-філолог, у листі до П. Плетньова писав: «Бачачи таке глибоке знання людської природи, мимоволі згадую краще, що в цьому роді є в інших літературах: Свіфта, Лесажа, Сервантеса».

 Спорідненість з прозою російських просвітителів виразно простежується і в стилістиці. Викриваючи паразитичне існування кріпосників, просвітителі часто вдаються до аналогій з тваринами, - аналогій, які тяжіють до ототожнення. Наприклад, у Крилова («Похвальна промова в пам'ять моєму дідусеві»): «В сей день проходит точно год, как собаки всего света лишились лучшего своего друга, а здешний округ разумнейшего помещика», у «Листах до Фалалея», вміщених у журналі Новикова «Живописец»: «Как Сидоровна была жива, так отец твой бивал ее, как свинью, а как умерла, так плачет, как будто по любимой лошади». У Квітки: «...на мужей никогда не должно сердиться, равно как на шутов, собачек...» («Письма к .издателям»), або: «Ведь я й собака для вас все равно» («Украинские дипломаты») та ін.

 Цікаво наголосити своєрідне вживання Квіткою слова «недоросль» («Ты просто недоросль, Столбиков»). Тут це слово не є тодішнім офіційним терміном стосовно молодого дворянина, який ще не відбував військової служби; воно несе іронічне, суто фонвізінське, визначення просторікуватого, недоумкуватого дворянського синка.

 Не можна не помітити і деяких текстуальних перегуків у творах Квітки та російських просвітителів. Так, впадає в око подібність у назвах творів («Письма Фалалея Повинухина», «Тятенька мой был умный человек» Квітки і, наприклад, анонімні «Листи до Фалалея», «Дядюшка мій людина розумна є» Ф. Еміна), охоче вживані дидактично-моралізаторського характеру вигуки, звертання до читачів (скажімо, у Квітки «Бедные молодые люди теперешнего века! О tempora, о mores», «О старый, беспутный, бестолковый XVIII век!» і у Новикова «О времена! О нравы!»).

 У цій статті ми не маємо можливості ширше показати зв'язок між стилістикою Квітки і російських просвітителів, але й наведені кілька прикладів видаються нам переконливими.

 Таким чином, простеживши в загальних рисах типологічну спільність між комплексом ідейно-естетичних засад просвітительського реалізму і творчості Г. Квітки-Основ'яненка, ми, сподіваємось, маємо підстави зробити висновок про те, що реалізм видатного українського письменника можна назвати просвітительським.

 Втім, творчий доробок письменника не вкладається цілком у схему просвітительського реалізму. Квітка творив протягом багатьох років, за цей тривалий час його суспільні погляди, ідеали, художня майстерність зазнали певної еволюції. У творах другої половини 30-х – початку 40-х років письменник значною мірою відмовляється від моралізаторства; помітно виражена тут лінія деромантизації, чіткіше простежуються риси критичного реалізму – в спробах створення типових образів, наголошення ролі типових деталей.

 Уже в своїх «Малороссийских повестях» (1834—1837 рр.) Квітка багато в чому виходить за рамки просвітительського реалізму (зокрема в зображенні позитивного героя з народу, в індивідуалізації образів). Як зазначає П. Волинський, «для творчості Квітки і його поглядів на літературу характерне поєднання традицій старого і тенденцій нового [...]. Він, з одного боку, продовжує традиції російських просвітителів XVIII ст., зокрема Фонвізіна, і, з другого, - у нього досить сильні залишки сентименталізму. І разом з тим бачимо у нього засвоєння нових тенденцій. Він деякою мірою засвоює творчі принципи реалізму Пушкіна і Гоголя, зазнає деякою мірою впливу Бєлінського, виступає проти романтизму з реалістичних позицій».

 Цілком зрозуміло, Квітка не повторював своїх попередників. В історію української літератури письменник увійшов як перший прозаїк, визначний драматург, творчість якого – явище цілком оригінальне, багато в чому по-справжньому новаторське.

 Звернення Квітки до тем з життя селянства, до позитивних образів чесних, благородних селян, по суті, також виводило письменника за межі просвітительського реалізму. Цей важливий поворот письменника зумовлювався загальним процесом демократизації естетичного ідеалу в передовій літературі Росії й України того часу. Твори Пушкіна («Повісті Бєлкіна»), Гоголя («Вечори на хуторі поблизу Диканьки»), Котляревського («Наталка Полтавка») стимулювали його зацікавленість життям простих трудівників.

 Новий етап у творчості письменника – зображення життя українського народу, введення української розмовної мови як мови літературної – як твердить Д. Чалий, органічно зв'язаний «з розвитком реалістичних сатиричних тенденцій його російських творів, в яких зображувалося життя дворянства. І це відповідало магістральній лінії всього літературного процесу. Бо викриття дворянства, його духовної порожнечі неодмінно вело до зближення мистецтва з народом, до пошуків дійсних героїв в іншій соціальній верстві». Образи чесних трудівників в українських повістях – Марусі, Василя, Ївги, Галочки – велике творче досягнення Квітки, свідчення його уваги до важливих проблем сучасності.

 Зростання Квітки від просвітительського реалізму в напрямі до реалізму критичного засвідчує й еволюція принципів типізації в його творах. Просвітительський реалізм, відзначають дослідники цього напряму, не досягнув однієї з найважливіших вимог реалістичного мистецтва – злиття типового й індивідуального. У російських комедіях Квітки 20-30-х років («Приезжий из столицы», «Дворянские выборы», «Ясновидящая», «Шельменко – волостной писарь») характери персонажів відзначаються одноплановістю, незмінністю, що властиво для просвітительського реалізму. Образи тут є втіленням однієї заданої риси, на яку вказує прізвище-ярлик (Вижималов, Кожедралов, Староплутов, Скупинська, Добротворов, Благосудов та ін.). В міру зростання майстерності письменника, в міру вдосконалення засобів реалістичного письма зазнають змін і Квітчині персонажі. Так, у п'єсах «Дворянские выборы, часть вторая», «Шельменко – волостной писарь» образ Шельменка був втіленням тільки негативних рис, у п'єсі ж «Шельменко-денщик» герой одержує вже ширшу характеристику. Засуджуючи жадібність Шельменка, письменник водночас не без симпатії представляє його крутійство як кмітливість людини з народу, спрямовану проти бундючних дворян. Невипадково цьому творові дослідники відводять особливе місце у творчості Квітки, розглядаючи його як «значний крок до реалізму». Індивідуальними рисами збагатився й образ Оксани («Сердешна Оксана»), Ївги («Козир-дівка»), Одарки («Сватання на Гончарівці»).

 Російські твори Квітки другої половини ЗО-40-х років також засвідчують новий період творчості письменника («Шельменко-денщик», «Украинские дипломаты», «Ярмарка», «Герой очаковских времен», «Знахарь» та ін.). Тут уже відсутній штучно сконструйований позитивний герой-дворянин, зникає дидактика, оголена декларативність. Тематично й ідейно ці твори тісно примикають до ядра «натуральної школи», яка групувалася навколо «Отечественных записок», до передової російської літератури того періоду, очолюваної В. Бєлінським, Гоголем. До цих творів цілком можна віднести слова Бєлінського про російську літературу 40-х років: «...натуральність з'являється не як сатира, не як комізм, а як вірне відтворення дійсності, з усім її добром і злом, з усіма її житейськими чварами».

 Але, як відомо, опануванню Квіткою методу критичного реалізму заважали консервативно-реакційні переконання письменника, що обмежували його можливості в аналізі життєвих явищ, призводили до невірних висновків і, зрештою, до ідейно-художніх втрат. О. Білецький писав про це так: «Російські реалісти 40-х років, як відомо, вважали головним своїм ворогом кріпацтво і давали собі «аннібалову клятву» боротися з цим ворогом до кінця. Це різко відмежовує від них Квітку і обмежує його потяг до реалізму».

 Це завдання в українській літературі виконав Шевченко та його послідовники. Заслуга ж Квітки насамперед в тому, що кращі його твори, спрямовані проти недоліків феодально-кріпосницької дійсності, проти суспільного зла, відіграли важливу роль їв утвердженні критичного реалізму в українській літературі.

 Джерело: Радянське літературознавство. - 1974. - №1. - С. 77-84.