Леся Українка в шуканнях стилю
Останні роки 19-го і перші 20-го сторіч слід уважати за період остаточного сформування поетичного генія Л. Українки. З цього часу вона свідомо, але й творчо-інтуїтивно, прагне повної стилевої означености, співзвучности всіх поетичних компонентів у єдиному цілому. Проблема стилю стає для неї центральною, і вона розв’язує її у зв’язку із стилевими шуканнями в європейській модерній літературі.
Совєтські дослідники підкреслюють реалізм Лесі Українки і роблять це досить категорично, немовби реалістичність творчости поетки уже кимось була доведена. Насправді ж це щодо творчости Лесі Українки останніх 12-14 років її літературної діяльности цілковито безпідставне стверджування, точнісінько так само, як і те, що Леся Українка належала до так званого ,,революційно-демократичного крила” української літератури. У згоді з совєтською схемою, українські ,,революційні демократи” Іван Франко, Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка - були послідовниками Чернишевського й Добролюбова.1 Цього було досить для підсовєтських літературознавців, щоб зарахувати всіх названих українських письменників, отже й Лесю Українку, до реалістів. Бож відомо, що Чернишевський і Добролюбов запекло обстоювали саме реалізм.
Але й ця логічна еквілібристика можлива тільки за ігнорування дійсної специфіки творчости поетеси та за умов цензурного затиску об’єктивного дослідження писань поетки.
Леся Українка була, без сумніву, вороже наставлена до Чернишевського. В листі до матері від 26.3.1906 р. вона дає йому нищівну характеристику як белетристові: ,,Рідко хто із белетристів так дратував мене своїм нахабним презирством до нашого благородного хисту, як сей самознавець в белетристиці, і я сього не можу сховати”.2
Новини російської літератури не захоплювали поетесу, хоч вона й уважно за нею стежила. Після прочитання в 1908 р. збірників ,,Шиповник”, ,,Земля”, ,,3нание”, ,,Жизнь”, вона відзначає:
1. Л. Українка. Публікації, статті, дослідження. Київ, 1956.
2. Л. Українка. Твори, т. X, Київ, 1965, ст. 216.
„Содержание оных” здебільша ,,не одобрила”. Да, оскудение... Найбільш інтересні Муйжель і Шолом Аш, решта претенціозні і мало інтересні. Андрєєв коли б не скінчив, як Мопассан, я це серйозно подумала після його ,,Проклятия зверя”. Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність у рішенні навіть елементарних психологічних проблем’’.3
Наведена оцінка кидає почасти світло на естетичні погляди й літературні вимоги Л. Українки. Поетеса звертає увагу на скромний талант Муйжеля, ще й досі не оцінений з належною увагою в російському літературознавстві. Муйжель стоїть в стороні від битого шляху російської літератури, він далекий від ,,ідейних віянь епохи”, від соціял-демократичного штампу в зображенні російського села; без усяких слідів ідеалізації малює він російського мужика; імпресіоністичні штрихи характеристичні для його творчости. Знаменним є зацікавлення Лесі Українки до жидівського письменника-романтика, який писав головно по-російському, до Шолом Аша. В ,,Шиповнику” (т. II, С Петерб. 1907) поетеса, напевно, звернула увагу на твір Шолом Аша ,,Сабатай-Цеви”, що в ньому возвеличено біблійну красу й середновічну героїку вибраного Богом народу. У названих збірниках Л. Українка знайшла твори Серафимовича, Серґєєва-Ценського, Потапенка, Купріна, Вересаєва, Буніна, а також низку речей Ґорького. їхній реалізм і натуралізм не міг притягнути її уваги. Але й символісти, як Блок, Сологуб і Бєлий, що друкувалися там, не зазвучали відгомоном у її серці. Письменниця, знавши добре французький символізм за оригіналами, бачила в російському символізмі повторення європейських елементів, а його своєрідності, як на 1908 рік, могли їй здаватися претенсійністю. Сувора до себе самої, до українських письменників-колег, вона ніякою мірою не схилялася й перед російською літературою.
Багато уваги Леся Українка приділяє модерній французькій літературі і, здається, всі важливі новинки встигає переглянути в оригіналах. У вивченні французькомовної модерної літератури вона допомагає порадами своїй сестрі, звертаючи її увагу на такі імена, як-от: Huysmans, Villiers de I`Isle Adam. Pierre Louys Maeterlinck ("Le tresor des humbled", "Le livre de la mort et de la pitie", "La sagesse", "Le selense") Rosny ("La charpente"), Ed. Rod ("Au milieu du chemin"). J. Peladan (L'Androgyne, ''La Gynandre''). Деякі назви творів в її спискові для сестри вказані неточно (“Androgynes”, замість правильного “L'Androgyne”) — свідоцтво того, що реєстр складено з пам’яті із прочитаного, зате вражає при зіставленні імен вдумливість
3. Там же, ст. 242.
добору: авторка ,,Камінного господаря” справді дібрала імена письменників, які характеристичні для нових шукань кінця XIX ст.; кожний з них відштовхується від натуралізму, кожний має певний стосунок до проблеми модернізму, іноді навіть у яскраво програмовій площині, кожний володіє витонченим стилем, усі названі письменники схильні більш чи менш віддавати перевагу світові потойбічному перед світом реальної речі, всі вони тією чи іншою мірою містики, дехто з них активно виступає проти матеріялістичного світорозуміння. Відчутно, що письменниця розуміє сенс того, що відбувається в сучасній французькій літературі, що вона в ній, немов у себе вдома. Але їй близька й сучасна німецька література. Леся Українка слідкує за берлінським журналом “Literarisches Echo”, який дає не тільки докладну картину німецької і західноєвропейської літератури, але й насвітлює фрагментарно явище російського, фінляндського, литовського, грузинського, польського, вірменського й ін. літературного життя.
Те, що можна визначити як європейський літературний декаданс, Леся Українка вивчила уважно. Для неї було ясно, що молода українська література не може обминути досвіду декадансу. Позицію української народницької критики (С. Єфремов у ,,Київській старині”), яка відкидала з моралістичної точки зору модернізм у цілому, Л. Українка гостро засуджувала. Вона навіть застановлялася, чи не дати відповідь усім ненависникам модернізму. Але коли вже на цю тему писати, то ,,для того треба потривожити тіні старих романтиків і Бодлера з Верленом, постудіювати Метерлінка, веристів і визначити ролю Мопассана яко поворотного пункту від натуралізму до нових напрямків. Далі провести виразну антитезу німецького і французького новоромантизму і навіть порівняти берлінські літературні ,,кабачки” з такими ж ,,кабачками Латинського кварталу”, — посередині між Францією і Німеччиною поставити польську модерну ...”4
Але для всього цього потрібно часу, а він у поетеси обмежений. Не слід одначе думати, що нові течії вона ідеалізувала. Криза суспільної свідомости і криза формальних шукань у модернізмі були для неї безсумнівні. Декаданс треба творчо перемогти, в ньому самому треба знайти стильові елементи, які ведуть до нового, свіжого, того, що підносить. Французькі декаденти з їхніми вирафінованими утворами, з особливою граматикою, із захопленням консонантами та алітераціями викликають в 1906 р. у поетеси іронію.5 Польський модернізм, як такий, що надто по-школярському йде стежками німецького (Виспянський), вона також осуджує.
4. Л. Українка, Твори, т. X, ст. 122.
5. Л. Українка, Твори, т. VIII, ст. 178.
Европейський декаданс — це, на думку Лесі Українки, ціла епоха європейської культури, що виросла поступово з XIX ст., в неї входить ,,холодний космічний песимізм Леконт де Ліля і (Хозе)-Марії Ередії, сатанізм Бодлера, понадлюдська презирливість Ніцше, туга пересиченосте і побожність відчаю Верлена, моральний нігілізм Рембо, вічно стражденний естетизм Д. Аннунціо, безумний лунатизм Сар Пеладана”.6 Та Л. Українка вважала, що в усьому цьому є рух кудись уперед, і з усього цього має народитися щось вистраждане, змістовне, глибоке.
Пронизливим оком естета і критика вона бачила повільне формування неоромантизму й неоклясицизму. І вона серед літературних суперечок, підкреслює, що її місце — під прапором неоромантизму, у своїх листах вона кілька разів настійливо згадує про це.
Вважаючи в загальному, що символісти свою ролю вже вичерпали, вона все ж таки з великою зацікавленістю підходить до Метерлінка. “L`intruse” захоплює Лесю Українку в 1900 р. до такої міри, що вона збирається перекласти цю річ українською мовою і навіть переконує редакцію ЛНВ подолати своє упередження проти модернізму й надрукувати драму на своїх сторінках. Вона знаходить у цьому творі ,,нові елементи штуки, скомбіновані з великим таланом”.
“L`intruse” як відомо, є драмою іраціонального; настрій, абстрактні символи панують у ній. Тут відбилося повне заперечення Метерлінка філософії й естетики натуралізму (і реалізму), і саме це, ймовірно, притягало увагу поетеси до цього твору бельгійського драматурга. Саме Метерлінк, здавалося, спроможний був надати неозначеному рухові неоромантики деяку програмовість.7
“Die Menschheit ist im Begriff, eine lastende Burde der Materie derein wenig abzuschutteln”.8 Для письменниці, яка вважала, що суспільний розвиток залежить не тільки від матеріяльних передумов, але й від вольових зусиль членів суспільства, спільноти сильних індивідуальностей, слова Метерлінка могли бути привабливі, так само, як і його погляди на мистецтво:
Щоправда, Метерлінк як у своїх філософських поглядах, так і в художніх творах надавав великого значення приреченості людини,
6. Л. Українка, Твори, т. VIII, ст. 118-119.
7. Леся Українка. Твори, т. IX, ст. 414.
фатумові, що тяжить над людиною. Ця трагічна риса неоромантики не була вповні чужа Лесі Українці, в цьому переконує нас образ Кассандри з одноіменної драми, а також і образ Долорес у ,,Камінному господарі”, але українська поетеса всією своєю істотою повстає проти пасивізму, і тут її творчі шукання відходять убік від Метерлінка.
Проте, інтуїтивізм Метерлінка був близький деякою мірою і їй. Вміння говорити натяками, бачити за звичайною ницою дійсністю глибший життєвий зміст надихає й її.
Часто кажуть: „ясні зорі -
то найкраще в цілім світі”.
Чи гадає хто при тому,
що за світом є ще кращі?
Уночі у сонних мріях
летимо ми геть від світу,
хто летить в безодню чорну,
хто в сріблясті емпіреї.
Хто хаос непевний бачить,
хто з зірками водить коло,
а як тільки сонце гляне,
І хаос, і зорі зникнуть.
Стане рівно, ясно, біло,
Мов у зшиточку чистенькім
школяра, що добре вчиться.
Але єсть на світі люди
необачні, безпорадні,
що й при світлі сонця бачать
і хаос, і ясні зорі.
Кращі зорі, ніж небесні,
І хаос, темніший пекла.
Люди ті не знають світла,
Як там рівно, ясно, біло.
В тих людей життя буває
мов порізані листочки,
де написані поеми
божевільного поета.10
Оце інтуїтивне бачення незримого, зв’язок з потойбічним, викликається, звісно, не тільки Метерлінком. Воно постає в глибині душі поетеси. Пристрасно закохана в тяжко хворого ідеаліста-революціонера Мержинського, вона довгими тижнями сидить при його постелі, полегшуючи йому болі конання. Рівночасно вона пише свої
10. Леся Українка. Твори, т. І, ст. 274.
чарівні поезії. Її надії на видужання друга — вона саме це усвідомлює» — не мають реальної підстави, але віра в євангельське чудо підтримує в неї надію. Бачачи страждання людини, яка всім своїм життям принесла жертву для інших, поетеса релігійно пізнає страждання Ісуса Христа, якій ніс хрест на Голготу й відбив на хустині Вероніки свій нерукотворний образ.11
,,Страшна містерія смерте” принесла з собою стирання границі поміж реальною дійсністю та ірреальністю, і цю стертість границі поетеса активно відстоює.12 Через смерть Мержинського вглиблюється Леся Українка в балядну містику народної поезії.13 Пізніше містичні настрої виступають геть не завжди в творчості поетеси, але в деяких її драмах вони відчутні (,,Камінний господар”, ,,Лісова пісня”, ,,Кассандра” і деякі інші).
Символізм на початку XX ст. відчувався як частина неоромантизму. Вивчаючи творчість д’Аннунціо, Леся Українка помітила, що в авторі символічного роману ,,Діва Скель” можна пізнати й автора клясицистичної ,,Пісні Сонцю”.14 Співіснування неоромантизму й неоклясицизму вона відчувала. Вона була свідома того, що обидві течії протистоять натуралізмові. Музичність і “Formstrebev” зближують неоромантику з неоклясицизмом.
Вона намагається знайти своє місце в літературі сама через сполучення клясицистичних і романтичних елементів. Романтизм первісний, середньовічний — це переживання древніх джерел думок і почуттів, найперше — почуттів, могутнього піднесення їх, або тихого містичного звучання. Але ще глибше в далині віків світліє античний клясицизм, шляхетний порив, оповитий суворою думкою, боротьба людини з призначенням, народження залізної строгости форми. Якщо романтизм XIX ст. легко сприймається в його контрастності до просвітительства і псевдоклясицизму, то в глибині віків, в епоху середновіччя, між спадщиною античної свідомости і середновічним передчуттям романтики цей контраст багато в чому невідчутний, багато в чому два світогляди, — освітлені мітами, — як зсередини суцільні, так вражаюче щирі, що перед очима далекого нащадка, людини початку XX віку, постають у зв’язку, немов якесь взаємодопов-нення. Туди, туди слід змагати, у первісних думках животворних джерел безпосередньої суцільносте думки-почуття треба змити порох дрібничкових буднів, зачерпнути сили, спробувати, спершися на цю сиву давнину, сягнути нових висот людського духа!...
......juvat integros accedere fontes!
11. Там же, ст. 279-280.
12. Там же, ст. 286-287.
13. Там же, ст. 288.
14. Леся Українка. Твори, т. VIII, ст. 36.
В поверненні до клясики на порозі нашого віку відчувається і романтичний патос. Близьке, точніше, зближене під спеціяльним кутом зору, не є адекватне. Цієї адекватносте немає і в стилі Лесі Українки. В одних випадках явно панує романтична стихія, нічим не стримана буйність почуттів, фантазії, форм. В інших — гармонійна симетрія, краса вияскравленої логіки. І якщо поетеса сполучала перше з другим, то не в амальгаму, а в твердий суцільний злиток.
Повсякчасний порив ins Blau Леся Українка радісно приймала як конечний елемент романтичного стилю. В ролі читача вона готова була навіть із реалізмом примиритися, якщо він був окрилений поривом у піднебесні височини.
Вона усвідомлювала, чому шлях неоромантизму виправдує себе. Неоромантична ідея — це ідея визволення, під її прапор, звісно, належиться стати передусім письменниці поневоленого народу! ,,Скрізь в Европі, — пише Леся Українка, — романтизм... є протестом особи проти інертного або гнобительського середовища, скрізь... він носив виразно виявлений національний характер при всіх своїх аспіраціях до екзотизму і космополітизму”.16
Неоромантизм Лесі Українки йшов лінєю активного заперечення натуралізму, заперечення матеріялістичної обумовлености життьових явищ, був зверненням до історії, до міту, до екзотики. Любов була могутньою двигункою її сюжетів, любов між НИМ і НЕЮ, любов не тільки пристрасна, та, що спопеляє істоту, але також інша, що творить незримі життьові вартості, що веде до подвигу, що поглиблює індивідуальні якості людини, завжди тонко нюансована, багата тими пахощами, які випромінюються із підсвідомої сфери людської душі.
Патріотизм героїв її драми і драматичних поем — це патріотизм стражденної Батьківщини, патріотизм, який не знає матеріяльної нагороди і не прагне до неї. Патріотична ідея, що має стільки шабльонів у літературі, в героях драм Лесі Українки завжди знаходить романтичний, психологічно своєрідний розвиток, багату індивідуальну варіяцію (Антей в ,,Оргії”, Руфін у ,,Руфін і Прісцілла”, Оксана в ,.Боярині” і т. д.).
У зрілому періоді творчости — з 1900 до 1913 р. — Леся Українка була передусім драматургом. Протягом цих років вона написала 20 драм, драматичних етюдів. Дія майже всіх цих творів стосується історичного минулого. Історичне тло відображене дбайливо або злегка лише накидане влучними деталями, історичні переживання епохи і типи, характеристичні для неї, завжди подані із смілим розмахом, який супроводжується одначе і з тонким нюансуванням,
15. Леся Українка, твори, т. І, ст. 223.
16. Леся Українка. Твори, т. 1, ст. 107.
психологічною вишуканістю. В усій цій древності, в конфліктах прадавнього Єгипту чи давнього Риму, відчувається якась особлива напруженість життя, вона хвилює, читач мимохіть відчуває, що за всім цим стоїть Україна з її змаганнями, але твори Лесі Українки позбавлені прозорого алегоризму, і літературного критика спіткають труднощі, перше ніж він спроектує історичне минуле драм Лесі Українки у сферу українського життя початку 20-го стол.
Частина драм дуже сценічна, вимагає культурного актора, але деякі свідомо побудовані як драми до читання. В останньому випадку драматичну форму використано як засіб особливо загострити колізію ідей. В драмі для читання образи вростають у розвиток думки. А втім, проблемність, філософське звучання властиве всім без вийнятку драмам Лариси Косач.
Інтуїтивне сприйняття „підземного потоку життя”, філософське сприйняття дійсности, історіософічне ширяння думки-почуття — все це стильові компоненти пізнішої творчости Лесі Українки. Літературна техніка її, виростаючи із змістовного характеру стилю, аніяк невіддільна від нього. Увага до комплексу підсвідомого, до витонченого психологізму, до психологічного малюнку натяками, захоплення легкою граціозною фантазією сполучає Лесю Українку з неоромантизмом. Далека від естетичного релятивізму й суб’єктивізму імпресіоністів, поетеса поповнює свою неоромантичну поетику їхніми засобами, часто звертаючись до світляних плям або мерехтінь, до світляних контрастів, світляного тла. („Кассандра”, „Лісова пісня”, „В дому роботи, в країні неволі” тощо).
Але все це оригінально сполучається в неї з логічною виразністю, з особливою виразністю образів, із структурною чіткістю - і це вже в неї від клясицизму. З арсеналу клясицизму вона застосовує дуже часто агон, звертається до властивих античній драмі гномів і стихомітій. Всі реторичні фігури часто і разом з тим дуже натурально застосовані в її драматичних творах.
Неозначеність неоклясицизму й неоромантизму Леся Українка хотіла подолати самотужки, вона намагалася знайти синтезу цих частинно суперечних течій, надати європейському модернізмові стрункости, чіткости, глибини, і в цьому напрямку вона, здається, осягнула більше, ніж будь-хто інший з її європейських співтоваришів пера. Те, що вдалося Вергарнові в одному творі — об’єднання стильових тенденцій неоклясицизму й неоромантизму в трагедії “Неlene de Sparte”, осягнула Леся Українка в низці своїх речей („Кассандра”, „Одержима”, „Камінний господар”, „Адвокат Мартіян”.
Цікаві для свого часу теоретичні праці німецьких критиків та ін., які не зовсім вдало хотіли бути також і драматургами, не були сприйняті як вихідна плятформа Лесею Українкою, але вони могли бути якоюсь мірою для неї імпульсом у самостійних пошуках шляху між романтизмом і клясицизмом.
Якщо вже порівнювати твори німецьких драматургів з драмами Лесі Українки, то найперше набігає порівняння „Затопленого дзвону” Гавптмана і „Лісової пісні”. В своїй драмі-феєрії наша авторка намагалася відтворити на підставі українського фолкльору світ українських мітів. Делікатні візерунки символів поетеси ніякою мірою не нагадують алегорій (а саме алегоризм закидала німецька критика Гавптманові). Світ природи, фантазії, казки, надхнення, життя душі ще яскравіше, аніж у Гавптмана протиставлений плоскій тривіяльній дійсності, до того ж у Лесі Українки не знайдемо жадних слідів ніцшеанства, що впадають в око в „Затопленому дзвоні”. “Магchendrama” німецького письменника наприкінці дещо скидається на „міщанську драму”, „Лісова пісня” тим часом ідейно й сталево позначено послідовною суцільністю, витриманістю в узятих з самого початку тонах і викликає багато думок про природу мистецтва, його скомплікованість та його джерела.
Чи можна зіставити Лесю Українку ще з кимсь із її сучасників — драматургів, неоклясиків і неоромантиків ?
Поетичний світ Гофмансталя в загальному чужий Лесі Українці. Порівнюючи її з цим неоромантиком, бачимо в неї багато виразности, напружености думки, заглиблення в характер героїв; все це дуже далеке від барвистої музикальної рухливости героїв Гофмансталя, який розчинив своє драматургічне мистецтво у хвилях опери. Витонченість художнього малюнку Л. Українки і Гофмансталя різна, хоч очевидно обидвом властивий патос почуття.
Про інших німецьких неоромантиків і неоклясиків нема що й казати! Н. Еulenberg, мрійник, що багато стилево випробовував і ні на чому не спинився, створив драми „Кассандра”, “Ritter Blaubart”, натякнувши лише на можливості, які мав його талант у потенції. Павль Ернст перетворив свій неоклясицизм у дидактизм. Його „Брунгільд” — це драма думок, серед яких не лишається місця безпосередности почуття. 8.S. Lublinski ("Gunther und Brunhild") залишається в нашій свідомості розумним конструктором своєї драми, якій бракує психологічної глибини. Назагал усе це драматурги-програматики, що про них починає вже забувати навіть історія німецької літератури. А тим часом драматургія Лесі Українки завойовує для себе з кожним десятиріччям щораз більшу увагу серед читачів і глядачів, та й не тільки в Україні.
Ми вже відзначили, що літературні шукання в Німеччині привертали особливу увагу Лесі Українки. Бо саме в Німеччині спроби творчости неоромантичного і неоклясичного напрямку найчисленніші і найбільше стилеспрямовані.
Отож стилева зрілість і талановита багатогранність Лесі Українки на тому німецькому тлі сама за себе свідчить, що наша письменниця якоюсь мірою завершує через свої осяги літературний розвиток передвоєнної Европи.
Правда, на Заході цього ще не усвідомлюють. Західна людина ще не звикла придивлятися до культури Східної Европи. А якщо вона звертає свій погляд в ту сторону, то, крім широкого обличчя Росії, вона на Сході нічого особливого помітити ще не спроможна.
Ю. Бойко
