23.02.2017

Леся Українка

Усміхнена Кассандра (Стаття про драматичну поему Лесі Українки)

Читати статтю Усміхнена Кассандра про драматичну поему Лесі Українки

Валентина Ржевська

Стаття опублікована у збірнику «Проблеми педагогічної освіти в полікультурному просторі України. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю (22-23 травня 2007 року)» (Житомир 2007. – С.121 – 128).

У Лесі Українки є відома драматична поема «Кассандра». Її створено у травні 1907 р. в Ялті. Це ще одне творче переповідання історії троянської царівни-пророчиці, яка сама-одна несла надважкий тягар – правду про майбутнє рідного міста і всіх троянців, рідних і нерідних, вкупі з їх несприйняттям і майже одностайною відразою. З коментаря авторки знаємо, що своїй героїні поетеса співчуває, але, співчуваючи, наводить її за зразок того, яким не варто бути борцеві: Кассандра «знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марно, бо діла без віри мертві суть …» [1; 55].

Леся Українка не могла сказати інакше, і краще від неї про її героїню не скажеш. Мені все ж видається, що її «Кассандра», як і будь-який досконалий твір мистецтва, особливо призначений для сцени, може бути прочитаний відносно незалежно, а то й зовсім окремо від умов, що спонукали його написати. Навряд чи варто зовсім виключати чи наперед ганьбити і таке прочитання, яке б полемізувало з авторським задумом з усією повагою до нього. Античний міф в основі сюжету – вже приваблива для цього підстава, але є ще привабливіша. Сама авторка, без злої догани засуджуючи бездіяльність Кассандри, провела ряд паралелей з іншим образом і з іншим великим драматичним твором – трагічною історією «Гамлета, принца Датського» (1601 р.).

Хто б довше, ніж на мить, любив Кассандру? Скидається на те, що читацьке чи глядацьке ставлення до її образу, безвідносно літературних версій, визначають самопочуття читача чи глядача на даний момент і його увага до власного душевного спокою. У скруті Кассандра сприймається як велична постать, що кидає виклик егоїзмові й самовпевненості натовпу, стверджуючи своєю самотньою настирливістю й відданістю Правді її непереможність і непомітно втішаючи читача. У щасті вона – надокучлива безжальна зануда, що ледь не з задоволенням псує нерви усьому оточенню, напевно беручи реванш за власні особисті негаразди і відмовляючись розуміти просту істину, що ні жити, ні боротись неможливо без надії. Це молода жінка без юності, марно й занадто очевидно розумна та вродлива без тривіальної жіночої привабливості. Не лише своєю місією безвідрадної пророчиці, але й надмірною патетикою, чи то просто своєю нічим не розрадженою нещасливістю, Кассандра завжди легше відлякне, ніж привабить. Інша складність сприйняття й відтворення образу Кассандри, мені здається, в тому, що нахил до однієї з двох крайностей якось позбавляє її життя. Простіше уявити Кассандру як втілення ідеї, не як жінку, але «втілення ідеї» – нудна алегорична статуя.

Так само між двома контрастами – героєм і негідником – коливається в уяві читачів і глядачів образ принца Датського. За чотири століття життя шекспірівської п’єси у ній немов звили собі кубельця не менш як сорок тисяч душ критиків, режисерів і акторів, – і породили безліч інтерпретацій. Кожна з них мала засвідчити невичерпність і безсмертя твору, і мимохіть стала сповіддю інтерпретаторів у їх високих ідеалах, вадах, збоченнях і навіть у посередньості. Так що звернені до матері слова Гамлета

«в дзеркалі, що я вам дам,

Себе розглянете й своє нутро» [2; 72] –

продовжують собі справджуватися в глядацькій залі.

Спорідненість між «Кассандрою» Лесі Українки і Шекспіровим «Гамлетом» виявляється найперше в розвитку сюжетів. Вона виказує себе у двох схожих епізодах: і Гамлетові (Дія 3, сцена 3 з Клавдієм на молитві) і Кассандрі (7, сцена на майдані з еллінським лазутчиком Сіноном), дається нагода дістати легкий, одним ударом меча, розв’язок своєї задачі (для Гамлета – помстится за батька, для Кассандри – врятувати Трою від загибелі). Обидва від цієї нагоди відмовляються, втім, з виразно відмінних причин: він – бо задумався, вона – бо зворушилась.

Слідом за цією, найбільш яскравою, хочеться шукати й інших паралелей. Обидва герої намагаються протистояти «часові, що звихнувся». З деякою напругою можна сказати, що це «соціальний час» – суспільство, яке поволі і не вповні це усвідомлюючи, наближається до загибелі. Своє «зіткнення з часом» обидва сприймають як нове народження. Коли скористатися Екклезіастовою формулою часу – визначенням плинності, безперервності і сутнісної незмінності природи людини, як і всіх речей, – Кассандра і Гамлет виявляться поєднані двома частинами цієї формули. Перша частина її для Гамлета – «що є, то було вже воно»: іще до появи Привида він вже здогадувався про якийсь недолад і болісно відчував зневіру в материній любові до батька, навіть вже переносив її на весь світ. Для Кассандри – друга частина, «і що статися має було вже»: руїни Трої.

Обидва йдуть шляхом розчарувань і розчарування в собі. У фіналі кожного з творів обидва згоджуються крокувати назустріч неминучому і дозволяють ворогові себе вбити (але Гамлет, вже вражений отруєною рапірою, встигає здійснити помсту за батька, а Кассандра зрікається пророчого дару і йде на смерть від руки Клітемнестри вже по тому, як пережила падіння рідного міста).

Подібність дедалі простежується у характерах головних героїв і в художніх засобах їх творення. І Кассандру, і Гамлета вважають божевільними. І Кассандра, і Гамлет з’являються на сцені в жалобі. Для них обох головною зброєю є слово, і мові їх обох (мові Гамлета – більшою мірою) властивий гіркий сарказм – дотепність з відчаю. У деяких висловах троянської царівни чути далекий відгомін «слів-кинджалів» датського принця:

«Здалось»? О ні, чуже мені це слово.

(«Гамлет», дія перша, сцена друга) [2; 14]

Я не знаю,

Нічого, окрім того, що я бачу.

(«Кассандра», 1)

Зовіть мене яким хочете інструментом: ви зможете хіба що розладнати мене, але не заграти на мені.

(«Гамлет», дія третя, сцена друга) [2; 67]

«… Я рабинею рабів

Не хочу бути».

(«Кассандра», 4).

Навіть знамените «бути чи не бути» знаходить відлуння у словах Кассандри, звернених до невістки Андромахи, вдови героя Гектора, у якій інколи коментатори твору Лесі Українки вбачають одне з втілень зла, між тим як провина Андромахи – в її пересічності:

«… і ти заснеш, і в сні тому не буде

Нічого злого, ні війни, ні смерті,

Ні страху, ні Кассандри».

(«Кассандра», 5).

(Власне «Бути чи не бути» Лесі Українки вміщене у збірці «Думи і мрії» (1899 р.). Вірш із назвою «To be or not to be?..» завершується вибором будь-що слідувати за Музою: «Візьми мене з собою, линьмо разом!»)

Гамлетова дядька Привид називає «змієм», що надів вінець Гамлетова батька. Кассандра має змагатися з рідним братом і неправдивим віщуном Геленом, чий гнучкий фрігійський розум порівнюється з вужем (і зауважимо, що вуж менш небезпечний за змія, бо не має жала, але саме тому більш огидний і вартий лише презирства, тоді як змій з його отрутою й підступним блиском може викликати принаймні страх).

І Кассандра, і Гамлет ненавидять війну, але їх максималізм може змусити їх послати людей (Розенкранца й Гільдестерна, лідійське військо царя Ономая) на смерть з відрази (хоча у кожному з цих випадків відраза не є єдиною причиною: студенти зрадили свого друга, а Кассандру примушує дати слово брат Деїфоб). І Кассандра, і Гамлет відштовхують і втрачають коханих (Гамлет пориває з Офелією свідомо, а відчуження між Кассандрою і її нареченим Долоном відбувається саме собою). Обох можна брутально і не вповні справедливо звинуватити в тому, що вони самі підштовхнули до загибелі і Офелію, і Долона. Кассандра прийняла б це звинувачення, а Гамлет заходився б гаряче відкидати його, та не зміг би цілком переконати самого себе.

Зіставлення показує, що спорідненість між двома образами існує, але така, як між двома подобами по різні боки дзеркала. Про схожість неможливо говорити без рясних застережень. На те, що Лесина Кассандра все ж таки не жіноча іпостась принца Датського, а, як прийнято казати, художньо самостійний образ, вказують відмінності у їх характерах. Обидва вони – люди вразливі, «з тонкою шкірою» (як сказав про Гамлета режисер Г.Козінцев [3; 276 ]), і обидва – самозаглиблені. Проте Гамлет з його численними монологами зображений так, що залишає враження людини, більше схильної до розмірковування, хоча здатної до раптового запалу. Кассандра у драматичній поемі Лесі Українки – порівняно із ним більш чутлива. Гамлет, дарма що не любить прикидатися, присилує себе до цього. Він і використовує як знаряддя гру – театральну виставу, і удає з себе божевільного. Інша річ, що читач чи глядач може легко забути, що це удавання – умисне, і скасувати тонку грань між Гамлетом і багатьма стражденними поборниками істини, яких було оголошено безумцями. Як на мене, у суперечці Гамлет – Клавдій важливо бачити різницю в засобах, якими користуються сторони: між театром як «чесною» грою, що діє силою умовності, але не обману, і підступністю кінцевого двобою, по формі обставленого як «спортивний», по суті уподібненого до дуелі між Гамлетом та Лаертом, але з нерівними умовами для супротивників і залаштунковою змовою проти одного з них – Гамлета.

Кассандра не знає такого знаряддя, як вистава театральної трупи, а прикидатися не вміє і не бажає – зі щирою відразою відкидає братову пропозицію з допомогою обману уникнути шлюбу з самовпевненим і осоружним Ономаєм. Кассандра без компромісів дорікає в очі чарівній спокусниці Гелені, проте у відносинах із рідними припускається дівчачої наївності: вона не здогадується, що брат її Гелен насправді не пророк і не прозорливець, доки він сам їй не зізнається. До того Кассандра i не гадала, що ставлення до місії пророка може бути нещире – не таке, як у неї.

Здатність Лесиної Кассандри до рішучих дій, порівняно з Гамлетовою, ще менша. Гамлета ніщо не дратує так, як власні роздумливість і зволікання, весь час він закликає себе до дії і змушує бути жорстоким. До речі, один з нападів презирства до самого себе за нерішучість трапляється з ним під враженням від натхненного читання актором монологу про сплюндрування Трої і наругу над Кассандриними батьками. Саме тоді Гамлет вигукує:

«Що він Гекубі, що йому Гекуба,

Щоб побиватись так? Що б він вчинив,

Якби таку, як я, він мав причину?»

(«Гамлет», дія друга, сцена друга) [2; 50].

Кассандра здатна лише до поодиноких жорстоких слів, подекуди – до жорстоких оцінок («Хіба гієна винна, що смертю й розпадом живитись мусить?»), але випробовування на здатність до жорстокої дії не проходить. Із Гамлетовою наполегливістю закликати себе діяти вона не може – вона заздалегідь визнає, що даремно чинити опір богині Мойрі. А так як для неї, пророчиці, слово дорівнює ділу, то вона радше здатна примушувати себе до бездії – до сліпоти й мовчання.

«Осліпніть ви, зловісні очі!»

(«Кассандра», 3)

«Осліпнути я хтіла б, заніміти…

Ох, се було б таке велике щастя!»

(«Кассандра», 4)

У фіналі «Гамлета» чотири капітани як воїна понесуть тіло принця, схильного до філософування, аматорського віршування і, як у таємницю, закоханого в театр, піднімуть на поміст королевича, який згадував з дитинства дружбу з королівським блазнем. Гораціо і щасливчик Фортінбрас вшанують чесноти небіжчика в епітафіях. Прощання з Гамлетом зображене так, щоб переконати: він переможець, його смерть – не його поразка. Кінець Кассандри, прихований авторкою від читацьких та глядацьких очей, що спіткає її за порогом чужого дому, разом з руйнівничим Трої Атрідом Агамемноном, змальований як капітуляція. Ця капітуляція подвійна: насправді Кассандрин кінець настає на мить раніше, коли вона добровільно зрікається пророчого дару.

Кассандра у Лесі Українки – це не Гамлет, зіграний жінкою. Надходить думка, що вона споріднена лише до окремого прочитання образу Гамлета, того самого, яке пов’язане з ім’ям Й.-В. Гете і від якого утворилося слово «гамлетизм» із негативною окрасою. З цього погляду Гамлет ввижається прекрасним, але слабким духом для свого завдання і нездатним його виконати.

Спитаю, втім: чи дають вичерпну характеристику особистості, чи хоча б найголовнішого у ній, лише слова «сила» і «слабкість»? Мені здається, що, вдовольняючись штампом «сильна особистість», відмовляють людині у її багатогранності, а в художнього образу відбирають його життєвість. Чи є й крім сили щось? Дозволимо собі обережний і ніжний дотик, перш, ніж повернутися до оспівування особистостей, цікавих насамперед своєю силою.

Причину болю Гамлета, датського королевича, на більш загальному рівні, ніж його моральна місія «направлення звихненого часу», можна уявити як безвихідь із замкненого кола діалектики. Гамлет – це такий в’язень діалектичної єдності протилежностей життя і смерті, перемоги і поразки, добра і зла, спротиву й покірності. Повстати проти моря лиха означає вмерти, щоб бути добрим, треба стати лихим. Сталеві парадокси – насолода для мозку, але й утома. Від них би кинувся навтьоки, та не відпустять. Перехід від теорії до практики не скасовує дії принципу, і коло не випускає. Гамлет усвідомлює замкнене коло як людина із внутрішньою нездоланною потребою мислення й міркування, до того ж щира до себе і неспокійна. Для людини іншого складу трагедії тут, може, і не було б. Індивідуальне сприйняття, звісно, визначає все. Щасливим оптимістам – захоплення від безперервності руху, нещасному – «Данія-тюрма».

Щоб боротися, потрібно відчувати себе на правому боці, потрібні мир із собою та надія. Але для остаточної перемоги потрібні відважні люди, що приймуть на себе тягар внутрішнього конфлікту, розмірковування й самоперевірки. Залишатися здатним до роздуму – теж відвага і мужність. І може бути, що саме вона стримує людей від нескінченних баталій і сутичок, де всі сторони однаково впевнені в собі й тому безупинно безжальні.

Серед страждань близьких і напередодні неминучого не скам’яніти душею, як не скам’яніла Кассандра у Лесі Українки, і не зріктися людяності, – відвага такого самого гатунку, бодай вона назовні й виявляється як «слабкість». Борців не пускає завернути зі шляху таке ж невміння байдужості.

Мені з великого нахабства кортить оспорити відмінність, яку Леся Українка наголошує в одній зі своїх поезій між тими пророками, мучениками й борцями, які «по волі» квітчаються терном, і тими, хто «без одваги й без волі на путь заблукався згубливу»:

«Боже, пожальсь тої крові,

Що марно колючки напоїть!»

Неправда, що марно – ще не вся правда. І свідомий мученик з власної волі має збороти спокусу жалості до себе і розкаяння в подвигу. І випадкових пророків не буває, як не буває і «випадкових» поетів – це призначення, яке, коли воно справжнє, не дасть завернути, хоч який би важкий і гострий був терновий вінець.

І скільки було таких, хто, тільки коли відчув перший біль від терну, зрозумів, на що йде, і зробив себе гідним вінця, «кращого, ніж царська корона». А серед носіїв тернової величі, вшанованих як бездоганні борці, як каже Леся Українка «вільних душею людей», – скільки серед них утаємничують від загалу, що і їм довелося перебороти спокусу «слабкості»? Вільна ж-бо людина від вибору не звільняється.

Наскільки легко було б Кассандрі збайдужіти до всього й всіх, окрім своєї богині, на чию міць вона могла б покластися як на помсту за невіру до її пророкувань! Вона могла б і просто звикнути до видінь сплюндрованої Трої, якими б вони не були страшними, – приходили ж бо вони до неї часто. У якійсь зі сценічних постановок драматичної поеми Лесі Українки, відзнятій для телебачення на чорно-білу плівку, «Епілог», де відбуваються зречення і смерть Кассандри, був відрізаний. Героїня з гордовитим спокоєм поверталася до свого храму, доки елліни в’язали у полон її сестер і після того, як Менелай владнав сімейну сварку з Геленою. Я розумію такий фінал: він має ствердити непереможність Правди над людським дріб’язковим невір’ям, а Кассандру позбавити соромної залаштункової загибелі і зробити з неї переможницю. Але це вже не та Кассандра. Вона наче зливається з тим лихом, що врешті добило Трою, і, не розділяючи долі інших її мешканців, хоча й залишається жива, губить співчуття до себе. Можливо, великим здобутком Лесі Українки як драматурга у тлумаченні міфічного образу Кассандри є, що жриця богині Мойри – це не Мойра серед людей, а часом розгублена жінка з кужілкою біля поясу.

Кассандрину добровільну смерть можна розуміти і як бажання піти в небуття за тими назавжди втраченими, кого вона любила, і без кого її немає. Вимогу Агамемнона передрікти майбутнє вона відкидає зі словами: «Та хіба ми в Трої? Хіба се дім Пріама?» (Епілог).

Кассандрин парадокс (у творі Лесі Українки): вона насправді вірить, але не в себе, а тільки в невблаганність своєї богині. Не сама Кассандра, а будь-хто, безпорадний проти присуду Мойри. Ця безрадісна віра не добровільна – забагато болісних свідчень було дано на її запевнення. Суперечність Кассандри із Геленом ведеться не лише про правду й брехню, а й про віру й невіру:

«Коли хто каже те, в що й сам не вірить,

То се неправда явна».

(«Кассандра», 6)

Тому не до речі закидати Кассандрі, що вона не змушує себе змінити майбутнє. Така пророчиця, як вона, яка вірить, що знає єдину істину, не може інакше чинити. Можна спробувати запропонувати ключі для розв’язку цього конфлікту, наприклад, що має існувати якась ймовірність сприятливішого майбутнього, що насправді Вибір (і проблема вибору) є завжди, або що внутрішній голос Кассандри, особи нервової, передчуває лише погане майбутнє. Все це обнадійливі виходи, але суто зовнішні. Рятівне звернення до будь-якого з них було б дальшим відходом від міфу про Кассандру, ніж застосування авторкою іншого, ніж у міфі, пояснення причини недовіри до її пророцтв: заміни кари Аполлона на звичайну людську природу, яка не здужає «дивитись Долі в вічі». Кассандра, яка б повірила у можливість вибору, була б вже не царівна-пророчиця, а кмітлива ворожка.

Цікаво, чи може бути Кассандра, яка провіщає зневіреним в недолі людям перемогу світла й щастя, і при цьому залишається Кассандрою, тобто зневажаною пророчицею? Тим цікавіше, що вона все одно могла б бути нещасна. Знайшлися б такі, хто цькував би її, охороняючи звичку.

Мотиви діалектики лунають у творі Лесі Українки декілька разів, і найбільш голосно – у сцені падіння Трої, коли Кассандра заходиться божевільним сміхом:

«Нема руїни! Є життя! … життя! .. »

(«Кассандра», 8).

Гамлет – поєднання двох: королевича і блазня. Працюючи над екранізацією «Гамлета», Г. Козінцев занотовував у щоденнику: «Волосся стає дибом від його жартів». Це вже Пушкін. Найжахливіше, коли він сміється, – писав Герцен. … Так умів жартувати Маяковський. А жалоба датського принця – рід жовтої кофти. Він дражнить ним Ельсинор». [3; 278]

Якщо Гамлет зовсім не слабкий, то і Кассандра не зобов’язана бути галасливо-патетичною примарою. Це дивно збагнути, але я б воліла побачити на сцені Кассандру іноді усміхненою. Веселою їй не бути, і сміятися, як визначила авторка, вона має лише один раз. У Кассандри може бути сумна посмішка іронії над собою і своїм проклятим пророчим даром, від якого їй і всім лихо, але ж має з ним жити! Я хотіла б бачити Лесину Кассандру із тихим голосом і зрідка з невеселою посмішкою. Мені здається, що ця усмішка могла б навіть зробити неможливе – показати віщу дочку Пріама милою. Тим сильніше відчувалося б, яким вінцем її увінчано, тим певніше відкинула б вона припущення про свою слабкість: «Хто вам сказав, що я слабка…» Як не може Кассандра за сюжетом вирватися із замкненого кола своєї долі, то нехай вирветься з нього принаймні за межами сцени – здобуде серця тих, хто в залі.