Кращі вірші про кохання
Кохання творить дива! Вона надихає, окрилює, змушує нас здійснювати неймовірні вчинки, робить нас щасливими настільки, що ми готові і гори перевернути, і зірку з неба дістати. А ще присвятити своїй єдиній або єдиному вірші.
Пропонуємо вам красиві вірші про кохання: короткі, довгі, смішні і сумні до сліз, з глибоким змістом і жартівливі визнання в любові. Читайте, вибирайте, присвячуйте своїм коханим романтичні вірші!
Ліна Костенко
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю.
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
Читайте також: Вірші про нерозділене кохання. Зворушлива інтимна лірика, коли важко на душі
Василь Симоненко
Коли б тобі бажав я сліз і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.
Іван Франко
Твої очі, як те море
Супокійне, світляне:
Серця мого давнє горе,
Мов пилинка, в них тоне.
Твої очі, мов криниця
Чиста на перловім дні,
А надія, мов зірниця,
З них проблискує мені.
Оксана Забужко
“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки,
Навскіс через листок, і так, немов уперше:
Уперше — на віку, і вперше — на віки
Учвал через рядки летить високий вершник!
Це слово — з задихань, з притислих-к-грудям рук,
Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!..
“Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,
Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.
І тільки ніжний черк — і отерп по душі:
Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,
Це слово (о, замри!) — переступом межі,
Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…
Володимир Сосюра
Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.
Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
нагадує очі твої.
І радісні квіти весни,
коли у садах солов’ї,
люблю я фіалки — вони
нагадують очі твої.
Олена Пчілка
Золото
Колись кохались ми обоє;
Все любе літечко нас двоє
Жили на хуторі глухім.
Пишало жито і пшениця,
Буяла всякая пашниця,
Привіллям надила своїм.
По ниві йшли ми, серцем чисті;
Він колоски зривав злотисті
А я віночок з них плела.
«Нащо нам золото? - він мовив.-
Ось бог нам злото приготовив,
Щоб ти у рученьки взяла!»
Минули роки; знов ми двоє
По хуторі своїм обоє
Ходили в парі самотній.
Пишало жито, вся пашниця;
Під вітром стиглая пшениця
Клонилась в хвилі золотій.
За ним помалу я ступала,
Раз по раз руку простягала -
Нарвать злотистих колосків.
Чималий став уже снопочок,
На стіну б гарний був віночок,
Та руку він мою одвів.
Лунав його суворий голос:
«Нащо збавляти добрий колос!
Се злото справжнє бог нам дав.
Купці ж дадуть за його гроші,
Прибутки будуть нам хороші!»
Снопочок з рук моїх упав...
Олександр Олесь
Я закоханий... Люблю!
Не признаюся нікому...
Навіть місяцю ясному,
Тільки, може... солов'ю.
І сказав... А солов'ї
Вітру, хмарам розказали.
І тепер думки мої
Вся земля і небо взнали.
Леся Українка
Відповідь
Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні, не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання – то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та смутний, –
Плюща обійми гублять силу дуба.
Та без притулку плющ зелений в'яне,
Я не зав'яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви, –
І спогад любих літ повік не згине.
Павло Тичина
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром...)
Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом — дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном...)
Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром...)
Самотна ти, самотний я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня...)
Читайте також:
Красиві вірші на День святого Валентина
Красиві короткі вірші відомих поетів
Ігор Калинець
Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.
Читайте також: Вірші про тата
Неоніла Стефурак
Я так люблю твої листи —
і сумовиті, і лукаві.
Ні в одержимості, ні в славі
не відчуваю повноти.
Лише в дорогах, і в листах,
і в почуттях неперебутніх.
Любове, викресана з лютні,
втішайся словом на устах!
А більш нічого не проси —
ні поцілунків, ні нащадків.
Лиш слова, що було спочатку,
у храмі вічної краси.
Василь Стус
Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.
Андрій Малишко
Я люблю твої очі у мрії,
Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.
Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.
І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.
І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!
Микола Вінграновський
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке – любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я – ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь…
Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…
Микола Вороний
Любов – це талісман,
Урочий подарунок.
Любов – кип’ячий трунок
З ілюзій та оман.
Хай трапиться титан –
Сп’янить його цілунок!
Любов – це талісман,
Що кидає в туман
Замріяних пестунок,
Чіпнувши серця струнок,
Веде в шалений тан!
Любов – це талісман,
Що нищить обрахунок,
Псує ввесь план, керунок
І завдає нам ран…
Чи ж є на цей дурман
Сякий-такий рятунок?!.
Любов – це талісман, –
Це той заклятий стан,
Коли снує малюнок,
Химерний візерунок
В душі у нас… шайтан!
Любов – це талісман.
Платон Воронько
Я не шукав кохання,
Бо само
Воно мене знаходило раптово.
Бувало, на завдання ідемо,
І втома давить плечі стопудово,
І твань холодна хлюпає з чобіт,
І обливає дощ тебе і піт.
Присядеш на годину в хутірці
Спочити, перевірити гранати —
І співчуття побачиш на лиці
У дівчини, що вигляне із хати.
Вона тобі віддасть останній хліб,
Води в ковші з криниці принесе.
Оце і все.
Але на скільки діб
Рівнішає розтерзане шосе
У чорному страшному передгроззі.
І, підірвавши толом вражий дот,
Ти думаєш,
Що краща з нагород —
Вертатися назад по тій дорозі,
Де жде тебе у тихім хутірці
Остання крихта хліба у руці,
Джерельний хміль в кленовому ковші
І рідне слово ніжної душі.
Тарас Мельничук
я знав
що найкраща птаха
на світі
це жінка
я кохав
і вона кохала мене
а потім їй стало
сумно зі мною
вона вийшла у сад
щоб я не бачив
приміряла
золоті крила —
і полетіла
я плакав
обіймаючи на ліжку
її біле
ледь засмагле
тіло
Дмитро Павличко
Лук
Вона лежала навзнак у траві,
Розкинувши долоні для обіймів.
А лінія грудей і рук її
Творила образ лука в ту хвилину.
Я на зап'ястя тятиву напнув,
Здавивши пружну непокору лука.
Живої зброї вигини тугі
Я гладив, наче перед поєдинком.
Замало стріл в моїм сагайдаку, -
А ворог наступає і сміється,
Та я повинен виграти двобій.
Тому свій лук на вірність заклинав я,
Чимраз коротшу міряв тятиву,
Аж доки він не закричав із болю.
Емма Андієвська
Він, з гронами винограду в голосі,
Нехай залишить свою флейту
І підійде до мене.
Сьогодні я його любитиму,
Я, ім’я якого бояться вимовляти.
Нехай він скине одяг,
Що поганить його тіло,
І перестане червоніти, як дівчина,
Затуляючи руками
Свій божественний фалос.
Сьогодні я його любитиму,
Я, ім’я якого соромляться вимовляти.
Максим Рильський
Поцілунок
У темній гущині її я наздогнав
Вона вже лежачи серед пахучих трав
Руками пружними од мене одбивалась
Нарешті стишилась — і диво сталось
Уста, що і мене і рід весь мій кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягли
І він келих, сповнений солодкої знемоги
Натомлені з бігу стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим,—
І тихим голосом, охриплим та чудним
Вона промовила Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче.
Михайль Семенко
Пестила мене
Шепотіла:
Гарно.
Шепотіла в ухо:
Мій.
Гладила й шепотіла.
Скажи.
А після говорила:
Ти — чужий.
Прощались —
Цілувала, цілувала
Я гніваюсь:
Ти знала
Що я не забуду тебе
Тарас Шевченко
Чого мені тяжко
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите,— а люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.
Юрій Андрухович
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь.
Ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння! Ніби й неспроста
миттєвий дотик (диво стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…
Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш:
слонова кість, роса медова.
Юрій Іздрик
Paint point
твоя епідерма нервова тендітна
пахне мені акварельним папером
ти проростала в мені впродовж квітня
щоби розквітнути білим тепер аж
перли крохмальні крапельки поту
і алергічне почервоніння
так достеменно й не знаючи хто ти
жив б до червня твоєю тінню
сліпий як гомер і глухий як бехтовен
при тобі – я завше німим менестрелем
лиш пензлик просякнутий соком медовим
малює на шкірі твоїй акварелі
Сергій Жадан
І що робити з усім цим тепер,
коли його дотики стали такі болючі й нестерпні,
коли він був із тобою,
коли він торкався тебе
обережно, мов річкової поверхні,
коли він брав твої долоні собі до рук,
намагаючись їх зігріти,
й просив пробачення?
Бачиш, як він падає з канатів на чорний брук?
Бачиш, звісно, бачиш, не можеш не бачити.
Не можеш тепер не обертатися на його ім'я,
прокидаєшся уночі,
щоби він не міг тобі далі снитися.
Кожен видих твій,
кожна прожилка твоя
наповнені тепер
його любов'ю і таємницями.
Не можеш слухати, як хтось переказує його слова,
не можеш не розповідати про нього всім зустрічним.
Дивишся, як ця ріка, глибока й нова,
остигає повільно поміж серпнем і січнем.
Слухаєш, як визріває ця, найтепліша із зим,
як вона пробивається захисними редутами.
Думаєш, що робити з цим усім.
Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати.
Міняється колір лісів, міняється тяжкість озер.
З усіх імен лишаються найголовніші.
Все, що з нами діється, діється саме тепер.
Приходить радість,
потім приходить ніжність.
Олена Теліга
Літо
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим натхненням жить!
П'яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильовано колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість—жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить несила —
Ні на що—твоїх єдиних уст!
Ірина Жиленко
Віхола. Любов
То був потоп. Як дощ, як листя,
на мене руки Ваші впали,
круг мене руки Ваші стали,
мов їх було не дві, а двісті
Засипали... Накрили-дах!
Не обійти їх - та й чи хочу?
В мені розгонисте регоче
довговолоса гріхота.
А руки жарко піднялись,
немов вода - по стан, по груди
І груди (від страшного суду?),
як двійко птиць, злетіли ввись -
лови! І радісно, і страшно
заговорили, зацвіли,
крізь Ваші пальці пробрели
до берега грудей - я Ваша!
Я бранка Ваша, друже-враже
Любіть мене в цей літній день.
Вступаю радісно і страшно
на берег сонячних грудей.
Пательня пляжу! На тобі
горю і обпікаю крила.
І очманіло одуріло
шепчу "Любіть любіть, любіть!"
Оголена на Ваших горах
горітиму як смолоскип,
і в голосі дзвінкім учора,
сьогодні визріє захрип.
А я - така мала, аж смішно
Не доросла і до плеча.
Яка гірка і світла ніжність
у Ваших світиться очах.
Я виросту. Я поглину Вас,
засиплю Вас, як дощ, як листя.
Як руки радісно зітхнули
круг ваших пліч - не дві, а двісті.
Залопотіли - завірюха...
О, рук сліпуча течія!
О, золотистий посвист хуги
навколо Вас! Це я, це я!
І двісті вуст моїх і кіс,
і двісті слів, і двісті сліз.
Усе, від неба і до неба,
це - ти в мені
і я - круг тебе!
Іван Драч
Етюд кохання
Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.
Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.
Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
Євген Гуцало
Губи жіночі, ждучи поцілунку,
схожі на очеретяну суху сопілочку,
що ось-ось забринить ув осінньому лузі,
немов павутинка бабиного літо…
Дмитро Загул
Ти приходиш до мене щоночі
В ту хвилину, як міцно я сплю,
Зазираєш в заплакані очі
І шепочеш: не плач… я люблю!..
Я слова твої чую душою
І крізь сон усміхаюсь тобі,
Твої очі горять надо мною
В невимовній, глибокій журбі.
Ти жагуче мене обнімаєш,
В тих обіймах я млію вві сні,
Поцілунками душу виймаєш,
Вириваєш ти серце мені.
Відкриваю заплакані очі…
Навкруги – порожнеча німа.
В тишині таємничої ночі
Мого щастя нема як нема…
Марта Тарнавська
Автопсихотерапія
Die Einsamkeit ist wie ein Regen.
Rainer Maria Rilke
На серце падає знайомий дощ
і стоплює солодку грудку щастя.
Як віднайти шляхи до світлих прощ,
де радості цілющої причастя?
Нема молитви, що змиває біль —
невже й любов — фата-морґана тільки?
Палючу спрагу, що гірка, мов сіль,
гашу вином — поезією Рільке.
Павло Мовчан
Звертання до коханої
Озирнись, за тобою березові крила вогніють,
небо йде слідкома, озирнися, Маріє…
Віє холодом м’ята, щоб дихалось ширше,
видно край непочатий з лункого узвишшя.
Озирнись на заблуку, що втратив минуле.
Ой Марієчко, в нього на пальцях сидить по зозулі —
кують вони, кличуть, просторять куванням благання,
щоб ти повернулась, Маріє, коханням з вигнання.
Солом’яний шлях пом’якшить назад твої кроки,
потульна земля розляглась на всі боки.
Всяке зілля зроста, що тобі до вподоби,
кожен овоч собі соком губи всолодить.
На заказанім дереві вже й колиска кругліє,
пахне ймення твоє, як любисток, Маріє!
Обвиває мене безіменне п’янливе стебло,
сині грона обтяжують руки, до тебе простерті.
О Маріє, збагни, що земна наша плоть
переповнена вщертно безсмертям!
Іван Сокульський
У затінку твого голосу— тиша,
у затінку руки твоєї — квіт.
Ти зміст даєш всьому, що є довкола,
ти любиш світ, а світ, він зна тебе!
Від піль волошкових, від явора й калиті
ти йдеш назустріч спогаду і слову,
назустріч осені — крізь сум і падолист...
На півдні твоєї любові — сонце!
Богдан Лепкий
Цить, серце, цить!
Таж ти кохало,
І раювало, й горювало,
І наболілося досить –
Цить, серце, цить!
Весні кінець,
Пшениця спіє,
Зелене жито половіє,
Вже й серп готує пильний жнець –
Весні кінець…
Пора і нам
Збирати з поля,
Що прищадила божа воля,
Як не гуртом, то сам на сам –
Пора і нам!
Степан Руданський
Ти не моя, дівчино дорогая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!
Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія…
Мої ж літа проходять марне,
Бо ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя!.. І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя, голубка сива!..
Щаслива доленька твоя,
Моя же доля нещаслива,
Бо ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя! Но що ж я маю?
Чим похвалюсь тобі і я?
Хіба лиш тим, що тя кохаю;
Но ти, дівчино, не моя!..
