Листи Лесі Українки до Фелікса Волховського

Олександр Дун, Тамара Скрипка

Як були розшукані листи Лесі Українки до Ф. В. Волховського? Довідавшись з книжки Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970) про те, що Леся Українка листувалася з Ф. Волховським і переклала під псевдонімом «Незалежний Українець» його «Казку про несправедливого царя», я вирішив з’ясувати, чи був цей переклад надрукований, а якщо так, то й розшукати його. О. Косач-Кривинюк подала згадку про нього під рубрикою «1903. Написано», а в рубриці «Надруковано» нічого про переклад з Волховського не зазначено. Після довгих розшуків мені пощастило знайти два примірники цього перекладу – в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна та в Бібліотеці Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (тепер, коли Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника АН УРСР розформувала свій «спецхран», виявилося, що там були аж три примірники цього ж видання!.. А свого часу мені з цієї бібліотеки у відповідь на мій запит дали негативну відповідь).

Саме тоді готувався 12-томник творів Лесі Українки. Я повідомив про свою знахідку голову редколегії видання Є. Шабліовського. Він попросив негайно надіслати текст і мій коментар до нього, а прочитавши, казав, що ця публікація «буде окрасою дванадцятитомника». Все йшло добре, аж поки справа не дійшла до цензури. З’ясувалося, що жодного слова про нью-йоркську книжку не може бути… Є. С. Шабліовський радив мені якось переробити коментар, вилучивши з нього згадку про «Хронологію». Хай від цього втрачається переконливість, на це якось «закриють очі», головне, щоб пропустили. Але ж все почалося саме з книжки О. Косач-Кривинюк, і не згадати її я не міг. Так і повідомив Шабліовського. Наслідком стало те, що «окраса» до нового видання не потрапила.

Обурений цим, я надіслав листа до відділу агітації і пропаганди ЦК КП України. Писав про абсурдність замовчування «Хронології», тим більше, що вона названа в книзі В. Л. Микитася «Проти фальсифікацій спадщини Лесі Українки», згадується в ленінградському журналі «Звезда». До чого призводить таке замовчування, я показав на прикладі Лесиного перекладу з Волховського.

З ЦК мені написали, що мій лист передано до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Незабаром я одержав відповідь з Інституту: рукопису перекладу немає, докази мої щодо приналежності його Лесі Українці – непрямі, а тому й непереконливі, про видрукування цього матеріалу не може бути й мови.

Відповідь викликала багато сумних, гірких роздумів… Адже я давно зв’язаний з Інститутом літератури: виступав тут на конференціях, друкувався в «Радянському літературознавстві»; були тут і друзі, і добрі знайомі, завжди відчував зацікавленість інститутських працівників моїми розшуками…

Та, зрештою, маю бути вдячний за таку відповідь, бо, хто зна, якби не було її, чи мали б ми сьогодні листи Лесі до Волховського?! Ображений, я вирішив будь-що довести свою правоту, знайти незаперечні (навіть з погляду ЦК!) докази того, що переклад належить Лесі Українці. В «Хронології» наводилися уривки з листів Волховського до Лесі. А де ж її листи до Волховського? Від дослідниці життя і творчості Степняка-Кравчинського (а з ним тісно співробітничав Волховський) Є. О. Таратути я чув, ніби донька Волховського передала батьків архів до США. Шлю запит до бібліотеки Конгресу і одержую радісну звістку: так, архів Волховського в США, зберігається він в Інституті Гувера при Стенфордському університеті.

Одразу пишу листа туди, передчуваючи – Лесині листи там! Відповідь негайна, дуже чемна, але майже безнадійна: відповідно до умов зберігання архіву Волховського ніякі відомості про нього не даються. А я ще й копії збирався просити… Що робити? Тоді я вирішив «підключити» до цієї справи Лесину сестру Ізидору Петрівну Косач-Борисову, з якою вже кілька років підтримував дружнє листування. Живучи в Штатах, Ізидора Петрівна мала більше шансів на позитивну відповідь. Сестра поетеси одразу ж охоче «прийняла естафету». На її прохання безпосередні переговори з архівом вела вже літературознавець пані Наталя Пазуняк. І ось, нарешті, радісна звістка: є листи Лесині! Перебуваючи в Ленінабаді, я «вирахував» їх, моє припущення підтвердилося! Ну, а зміст цих листів не залишав жодних сумнівів в належності перекладу саме Лесі Українці, міг переконати будь-яку найвищу інстанцію.

Листи Лесі Українки до Ф. Волховського були надруковані в збірнику, виданому до 100-річчя з дня народження Лесі Українки, – «Леся Українка. 1871–1971. Збірник праць на 100-річчя поетки», виданий 1980 року в Філадельфії Світовим Комітетом для відзначення 100-річчя народження Лесі Українки та Постійною конференцією українських студій при Українському Науковому Інституті Гарвардського університету. Ще коли ця збірка готувалася до друку, Ізидора Петрівна хвилювалася, щоб не забули там згадати мій «пріоритет» в розшуканні Лесиних листів. На жаль, вона померла, так і не дочекавшись виходу збірки, але своє турбування за мене передала доньці своїй – Ользі Юріївні Сергієвій. І в передмові до публікації зазначено:

«Оригінали цих листів зберігаються в Інституті Гувера в Каліфорнії, про що поінформував Ісидору Косач-Борисову літературознавець Олександр Дун, що живе в Таджикії (СРСР), а з Інституту Гувера ми одержали копії листів за посередництвом Пенсильвенського університету (при помочі Н. Пазуняк)» (с. 283).

Тепер, коли сумнівів в авторстві Лесі Українки вже не виникало, можна було думати й про надрукування того перекладу. Але чи знов не скаже свого «непререкаемого» слова цензор? Виникала навіть думка: а чи варто працювати, готувати, щоб знову нарватися на чиюсь заборону… Дуже вдячний я О. Ф. Ставицькому, який, почувши сумну й радісну історію моїх розшуків, поневірянь, знахідок та сумнівів, все ж порадив: пишіть, готуйте до друку, спробуємо надрукувати такий цікавий матеріал. Завдяки його турботам майже через 10 років від початку всієї цієї «історії» в збірнику «Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження» (1984) побачила світ в перекладі Лесі Українки казка Ф. Волховського та мій коментар, в якому я навів і уривки з листів Лесі, знайдених у США. Отож не цілком точне твердження М. Мороза, нібито зміст листів Лесі до Волховського «зовсім невідомий нашим дослідникам» [Мороз М. Переклав Н. Українець… // Друг читача. – 1990. – 19 лип. – С. 6]. До того ж, копії цих листів Н. Пазуняк передала до літературно-меморіального музею Лесі Українки в Колодяжному.

Олександр Дун, м. Хаджент Тадж. РСР

* * *

Про активну громадську і політичну діяльність Лесі Українки у період 1896–1905 pp. знаємо вкрай мало. Суспільно-політична позиція поетеси, її національна свідомість досліджувалися нашим літературознавством у тих параметрах, які допускалися ідеологічною стіною постулатів і догм. Радянське літературознавство під тиском вульгарного соціологізму репрезентувало Лесю Українку виключно як поетесу, «що все своє життя боролася», як інтернаціоналістку, «друга робітників», «співачку досвітніх вогнів» і т. п. Аби не скомпрометувати того витвореного ідола, замовчувалися деякі оригінальні твори, переклади, листи письменниці. Так, не друкувалися, зокрема, драма «Бояриня», переклади статей Френсіса Фегі «Справа ірландської мови» та Моріса Верна «Біблія або Старий завіт», листи до М. Кривинюка. Значна частина відомостей про активну політичну діяльність Лесі Українки втрачена назавжди через обставини, які склалися у роки сталінізму, коли однодумці поетеси, ще живі, змушені були мовчати (зокрема чоловік сестри Ольги – М. Кривинюк). А дещо з втраченого лягає на карб нашої байдужості…

Завдяки подвижництву О. Косач-Кривинюк збереглося понад шістдесят листів (деякі з них, на жаль, тільки уривки) поетеси до Ф. Волховського та М. Кривинюка. Наявність уривків і наштовхнула Олександра Дуна на розшуки листів Лесі Українки до Ф. Волховського у США, які увінчалися успіхом.

Ім’я Фелікса Вадимовича Волховського мало би посісти помітне місце в ряду однодумців і знайомих Лесі Українки. Вивчення їхніх творчих і політичних зв’язків – справа майбутніх ґрунтовних досліджень. Тут же лише накреслено схему їхніх контактів.

Ф. Волховський народився у 1846 р. на Полтавщині. Влітку 1868 р. звинувачувався жандармами «у підписці на купівлю дешевих книжок для розповсюдження між селянами і робітниками». А у наступному році знову притягався до судової відповідальності у справі «нечаївців». Відбув дворічне ув’язнення за зберігання рукописів «злочинного характеру» і «підготовку народного повстання». Після виправдання і звільнення Волховський переїхав до Москви, де очолив радикальний гурток і разом із Чудновським керував студентським журналом «Вперед». У 1874 р. його знову заарештували у «справі 193-х», звинувативши в «ходінні в народ», пропаганді. Ув’язнення в Москві, невдала втеча, зрештою, – довічне заслання у Сибір. Жив у Тюколінську, Томську, Іркутську, Читі. Деякий час редагував «Сибирскую газету». У 1890 р. йому вдалося втекти за кордон, оселився назавжди в Англії. У Лондоні Волховський редагував видання «Фонда вольной русской прессы», часопис «Free Russia» та «Летучие листки фонда вольной русской прессы», співпрацював у демократичних англійських газетах. Помер у 1914 р. в Лондоні.

Світогляд Ф. Волховського сформувався під впливом ідей М. Драгоманова, з яким він був особисто знайомий і підтримував ділові контакти. У «Фонде вольной русской прессы» Ф. Волховський надрукував працю М. Драгоманова «Неволя веры в России». Її надіслала Волховському за дорученням дядька Леся Українка; їй належить український переклад цієї розвідки.

Як один з керівників «Аграрно-соціалістичної ліги» і симпатик українського радикалізму, Волховський підтримував листовні зв’язки з І. Франком, М. Павликом, В. Старосольським, В. Гнатюком, співпрацював з К. Ляхоцьким. Лесю Українку з Волховським листовно познайомив М. Розенбаум, теж діяч «Ліги». Саме він рекомендував її для перекладів «Казки про несправедливого царя» Волховського та оповідання «За веру, царя и отечество» Івана Вольного (псевдонім В. І. Дмитрієвої). У листі до Волховського 21 листопада 1902 р. він писав:

«Вашу сказку и “За веру, царя и отечество” я бы хотел, чтобы Леся Укр[аинка] взялася переводить. Она теперь в Сан-Ремо, и я напишу, если она согласится, то это будет прекрасно. (Она перевела мой фельетон в “Мол[одій] Укр[аїні]”, которую я Вам послал)» (лист вберігається в архіві Ф. Волховського).

Зміст наведених рядків ще раз підтверджує авторство перекладу «Сказки о несправедливом царе» («Казки про царя Семена»), віднайденої, опублікованої й прокоментованої О. Дуном [Казка про царя Семена // Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. – К., 1984. – С. 19–54], і твору «Великдень у тюрмі» М. Розенбаума. Отже, у наступному виданні перекладів Лесі Українки «Великдень у тюрмі» слід вивести із «Dubia».

Волховський мав тісні контакти з українськими політичними партіями і гуртками, сприяв друкуванню літератури для народу українською мовою, транспортуванню її з-за кордону та розповсюдженню. Про це зокрема свідчить такий уривок його листа від 7 серпня (1903) р. до М. Кривинюка:

«Високоповажний товаришу і земляче! Съезд Лиги кончился. Я на нем доложил о своих сношениях с Вами и Лес[ей] и читал кое-какие выдержки из переписки [ймовірно, з листів Лесі Українки. – Т. Б.]. Выраженные в этих выдержках мысли и пожелания были встречены общим сочувствием, и съезд решил в принципе пойти навстречу украинскому стремлению к “сполученню сил для одностайкої і одночасової їх праці особливо в критичні хвилі”» [Косач-Крнвинюк О. Леся Українка : Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк, 1970. – С. 711].

А 19 квітня 1903 р. Ф. Волховський писав поетесі:

«Моє становисько в соціалістичній та революційній справі таке ж, як і Ваше. Окрім Аграрної ліги, котра не єсть партія, а тільки організація задля фахового завдання, я не належу формально ні до якого гурту […] Можу сказати Вам запевне, що ліга й партія с[оціалістів]-р[еволюціонерів] прихильні до федеративного зв’язку з українцями, як і з іншими народностями, треба тільки викінчити практичні форми того зв’язку, і мені здавалось, що сю працю ми з Вами, яко «міжпартійні “wilde”», та й обидва ж українці, змогли б найліпше, коли не викінчити, то хоч допомогти викінченню» [Там само. – С. 680].

Листи Лесі Українки до Ф. Волховського орієнтують на розшуки її дописів на теми суспільно-політичного і літературного характеру в часописах «Die Zeit», «Ruthenische Revue», в англійській періодиці, невідомих перекладів праці М. Драгоманова «Неволя віри» та оповідання «За веру, царя и отечество». Зміст листів розкриває перед нами не лише психологію «недержавного» чоловіка», а робить цілковитий перелом у наших усталених поглядах на суспільно-політичну позицію Лесі Українки, її національну свідомість. На формування її поглядів і національної свідомості великий вплив мав антицентралізм Михайла Драгоманова, який на перше місце в українському русі ставив політичну боротьбу, а всеросійській централізації революційних рухів протиставив ідею української партії «для праці серед рідного народу». Він уважав, що централізація неминуче призведе до русифікації. Саме це передбачення М. Драгоманова викликало заперечення В. Леніна, і український вчений на довгі десятиліття здобув ярлик «національного міщанина». Однак час показав, до чого призвів демократичний централізм на практиці…

Леся Українка ще в зародку, в програмах російських партій, побачила шовіністичну позицію стосовно національних політичних груп (РСДРП взагалі не ставила у своїй програмі національного питання). Поетеса визнавала таку єдність усіх прогресивних революційних сил Росії, в якій політичні партії, взаємодіючи, співпрацювали б на рівних правах. Леся Українка виступала за плюралізм партій, а їх лише в українському революційному русі початку XX ст. сформувалося чотири: РУП (Революційна українська партія), УСД (Українська соціальна демократія), СУП (Соціалістична українська партія), УНП (Українська народна партія).

Натурі Лесі Українки була чужою «дискримінаційна влада» взагалі – чи то царів і царських чиновників, чи російських соціал-демократів. Суголосно з іншими представниками молодої генерації на чільне місце вона ставила питання суверенності України. Водночас вона передбачила, що шляхи виходу з «братського союзу» будуть нелегкі, та й до самого поняття «братський союз» ставилася скептично. Саме Леся Українка вперше поставила одне з найважливіших питань епохи – «як зробити Україну вже тепер політичною силою» [Українка Леся. Зібр. тв.: у 12 т. – К., 1977. – Т. 8. – С. 23]. Листи Лесі Українки до Ф. Волховського – документи надзвичайної ваги не лише у висвітленні напряму суспільно-політичних думок поетеси, а й для історії соціально-демократичного руху на Україні кінця XIX – початку XX ст.

Тамара Борисюк (Скрипка)

Опубліковано: Слово і час. – 1991. – № 5. – С. 37–48.