Роберт Брюс, король шотландський

Іван Шаровольський

Екзотизм сюжету, найхарактерніша риса творчості Лесі Українки, може, при вживанні відповідного методу досліду, поповнити брак матеріалу, що так гостро почувають усі, хто цікавився життям і діяльністю поетеси. І справді, знаходження джерел і констатування тих змін, яким вони підпали під час їх опрацювання, може подати чималий матеріал для вияснення начитаності письменниці, способів її творчості й тих ідей, якими вона захоплювалась.

Ми й будемо додержуючись цього методу, розглядати поему, якої заголовком є ймення славетного борця за незалежність Шотландії – Роберта Брюса.

Склавшись у IX ст. з самостійних раніш держав піктів і скотів, Шотландія в XI ст. розширила свою територію до теперішних розмірів і прийшла в сутичку з Англією.

Наприкінці XIII ст. і в першій третині XIV ст. боротьба двох держав набула надзвичайно упертого характеру. Коли 1290 р. вмерла Маргарета, онука шотландського короля Олександра III, що єдина мала право на шотландський престол після смерті свого діда, англійський король Едвард І, який уже раніш задумав підгорнути Шотландію під англійську корону, почав втручатися в справи цієї країни, примусив визнати себе «зверхнім лордом Шотландії» та з багатьох претендентів – серед них був і дід Роберта Брюса – визнав законним головою Шотландії Беліоля, який присягнув йому на вірність, як васал, і коронувався в Сконі.

Але втручання Едварда в шотландські справи примусили Беліоля шукати союзу з Францією, яка тоді воювала з англійцями. Довідавшись про це, Едвард почав плюндрувати Шотландію й, між іншим, спалив місто Вервік і повбивав його мешканців. Тоді шотландські барони стали зрікатися союзу з Францією й присягати на вірність Англії. Усунувши Беліоля, Едвард призначив трьох англійців керівниками Шотландії. Але їхні невдалі розпорядження, роздача землі англійським баронам і розміщення скрізь у країні англійських залог спричинились до народного повстання, на чолі якого став Воллес (Wallace). Його успіхи заохотили баронів виступити на оборону рідного краю. Але коли вони опинились перед англійським військом (під Ірвінгом), між ними почались чвари, і вони визнали себе підданцями Едварда. Тим часом Воллес з великим успіхом продовжував боротьбу.

Наслідком цього було те, що, коли Едвард скликав парламент у Йорці (1298 р.), жодний з шотландських баронів не приїхав туди. Але того ж року Едвард розбив повстанців. Воллеса було видано Едвардові, який звелів його четвертувати. Здавалося, що англійці остаточно скорили Шотландію; Едвард навіть розробив для неї новий план керування – треба зазначити, дуже сприятливий – але шотландці не хотіли вже нічого приймати від англійців: події останніх років викликали народну ненависть проти Едварда.

У цей час і виступив, як герой-визвольник, Роберт Брюс, правнук дочки шотландського короля Давида І (1123-53). 1306 р. він забив у каплиці міноритів Джона Коміна, прихильника Англії, за що його було відлучено від церкви (пізніше він обіцяв піти у Палестину, щоб замолити свій гріх, але виконати це йому ніколи не довелося). Незабаром він коронувався в Сконі на шотландського короля. Того ж року англійці двічі розбили його невеличке військо, і він мусів тікати, ховатися й зимувати на острові Ратліні, поблизу північного берега Ірландії. Повернувшись весною, він відняв у англійців графство Каррик, що раніш йому належало, причому йому допомагали брат Едвард і Джеймс Дуглас.

Тим часом король Едвард І, який на чолі великого війська ішов роздавити опір Шотландії, вмер. Його місце заступив Едвард II, його син, нездатна людина. Поплюндрувавши країну, він без успіху повернувся додому. Постійні чвари з духовенством і баронами не дали йому змоги звернути увагу на шотландські справи, а Брюс, що його підтримували духовенство й барони, поступово витискував англійців з Шотландії і в 1313 р. заволодів усією країною.

Тільки фортеця Стірлінг, яку обложив Едвард, брат Брюса, була в руках англійців. Туди прийшов англійський король на чолі величезного війська. Бачучи горду самовпевненість Едварда, англійці провели ніч перед боєм у гучній веселості, а шотландці – в тихій молитві. Другого дня шотландці розбили під Баннокберном своїх ворогів (1314 р.) – ця перемога вважається за найславетнішу в їхній історії.

Тепер Брюс став головою Шотландії: парламент у Кембускенеті (1314 р.) виніс постанову конфіскувати майно тих, хто не визнавав Брюса, а збори в Ейрі (1315) затвердили престол за його родом. Після цього Роберт поставив собі на меті добитися визнання незалежності Шотландії. Незважаючи на постійні поразки, Едвард II не погоджувався на це. Тоді національні збори в Арброті (1320 р.) вирішили звернутись за допомогою до папи. В листі, який вони склали, зазначалось, між іншим, що шотландці мають законного короля, з яким на чолі вони боротимуться проти всіх ворогів; але, коли б він задумав підгорнути їх під Англію, вони відмовляться слухати його. 1327 р. Едварда II було усунуто з престолу, а його син Едвард III підписав у Нортемптоні договір, яким Шотландія визнавалась незалежною державою (1328 р.) [Р. Hume Brown, History of Scotland, vol. I. Cambridge 1899, р. 30-169; Dictionary of National Biography, ed. by Leslie Stephen, vol. VII, London 1880, p. 117-129. ].

Ця боротьба шотландців найшла незабаром відгук у письменстві. 1376 р. абердинський архідиякон Джон Барбур (John Barbour) склав шотландською книжною мовою [Шотландська книжна мова існувала з XIV до початку XVII ст., коли знову спустилася на ступінь одного з англ. діалектів] велику (в 20 книжках) поему «Bruce», де він описує події 1286-1335 р. Він поставив собі мету – дати правдиву історію короля Роберта І, але щирий патріотизм автора та його земляків-свідків і різноманітність джерел, серед яких були й народні оповідання – можливо, й пісні – спричинились до того, що «Bruce» скидається більш на історичну поему.

Твір абердинського архідиякона, як джерело, використав відомий англійський письменник, основоположник історичного роману, Вальтер Скотт між іншим в своєму «The Lord of the Isles» (Лорд островів) – 1814 р. (порівн. передмову автора). Це вже справжня історична поема: в оповідь про головні подвиги Роберта Брюса од його повернення з о. Ратліна до бою під Баннокберном (1307-1314 р.) вплетена історія кохання Едіти Лорн і Рональда, лорда островів.

Нарешті треба зазначити, що найталановитіший шотландський лірик, щирий патріот Роберт Бернс, згадавши в зв’язку з боротьбою французьких республіканців героїчну боротьбу шотландців за волю, написав 1793 р. рідним діалектом невеличку оду «Bruce to his men at Bannockburn» (Брюс до своїх людей під Баннокберном), що в другій редакції маю заголовок: «Bannockburn. Robert Bruce’s address to his army» (Баннокберн. Відозви Р. Брюса до війська). Це є енергійний заклик до бою за волю з Едвардом, що несе шотландцям кайдани.

Великої поеми Барбура Леся Українка напевно не читала: вона була їй неприступна своєю мовою. Але зміст окремих епізодів міг бути відомим письменниці, наприкл., з приміток В. Скотта до його творів: «The Lord of the Isles» i «The Castle Dangerous».

Щодо поеми «Лорд островів», то її наша поетеса не могла не знати [Але тільки в перекладі – російському (порівн. «Владетель островов» Вальтера Скотта, М. 1827), німецькому або французькому, бо під час складання «Р. Брюса» (1893 р.) Л. Українка знала французьку й німецьку мови, а англійською ще не володіла остільки, щоб читати В. Скотта в оригіналі; порівн. Старицька-Черняхівська, Хвилини Життя Л. У. в «Літ.-наук. вісн.» 1913, жовт. -груд., стор. 19 – 30]. Про це свідчить широка начитанність Лесі Українки в західній літературі – особливо, лицарській [Ibid., стор. 14; Драй-Хмара, Леся Українка, 1926, стор. 13-14.], а також деякі подробиці змісту: у В. Скотта Брюса названо thrice vanquish’d (р. 288) [Sir Walter Scott, The Сomplete Рoetical and Dramatic Works, vol. II, New York 1885], а в Лесі Українки він тричі терпить поразку (стор. 65); перед останнім боєм в англійськім війську лунав, як воно було справді (див. стор. 83), і як читаємо в «Лорді островів», the cry of wassail revelry (крик п’яного бенкету, р. 370), і в українській поемі, перед тією ж битвою:

Англійські лицарі собі

пісень гучних співають (стор. 71).

Також нагадують про Вальтера Скотта окремі вирази, що скидаються на ремінісценції: То arms, to arms! (р. 379) – До зброї всі! До зброї! (стор. 69); For Scotland, liberty and life (p. 377).

– За волю, за рідну країну (стор. 65).

У примітці В. Скотта до VI пісні «Лорда островів» згадується вищезазначений вірш Бернса. Це й могло звернути увагу Л. Українки на нього: вона його прочитала – теж в якомусь перекладі [наприкл., франц., порівн. Larousse, Grand dictionnaire universel du XIX siècle, t. VII, Paris, p. 1330] – бо заклики до боротьби з англійцями в «Р. Брюсі» взагалі скидаються на оду шотландського лірника; порівн. особливо:

Wha for Scotland’s king and law

Freedom’s sword will strongly draw,

Freeman stand, or freeman fa’

Let him follow me!

[R. Burns. The Poetical Works, vol. II, New York, Th. Cnox, p. 172: «Хто за шотландського короля й закон хоче сміло оголити меча волі, залишитись вільною людиною або зробитись нею, хай іде за мною».]

Хто волі ще не відцуравсь,

Нехай іде до бою.

Хто пам’ята про славу й честь, –

До зброї! хто за мною? (стор. 69).

Але в творі української письменниці зазначені такі факти, яких немає ні у В. Скотта, ні в Бернса, а саме: повстання шотландців до виступу Брюса, його перебування в Ірландії (за історією – на о. Ратліні, поблизу Ірландії) й умови, які ставлять селяни обраному на короля Брюсові – вони дуже нагадують листа до папи зборів в Арброті: в поемі селяни, а в листі – збори обіцяли битися з ворогами на чолі з королем і відмовлялись слухатись його, коли б він захотів їх підгорнути під Англію. Коли до цього додати, що наша письменниця викладає всі ці події в історичній послідовністі, яку не можна уловити, читаючи В. Скотта, то доводиться визнати, що вона взагалі знала історію Шотландії кінця XIII і першої третини XIV ст. – принаймні їй були відомі факти, що ми їх зазначили спочатку [Правда, історичний Р. Брюс коронувався спочатку своєї кар’єри, а в укр. поемі – здобувши волю рідному краєві: ефектовніше, щоб народний герой приняв корону з рук народу; постанови парламенту 1314 р. і зборів в Ейрі 1315 р. давали історичний ґрунт для такої зміни].

Твір Л. Українки характеризується, порівнюючи з історією й поетичними джерелами, скороченнями й спрощеннями. З численних історичних діячів залишились тільки Брюс та Едвард (в особі якого сполучено 3 англійських королі: Едвард І, II і III), з фактів – лише найголовніші: поразки повсталих шотландців, а потім – Брюса, його перебування в Ірландії, його повернення, перемога, обрання на короля й умови селянства; дуже складні події, що тяглись довгими роками, зведено до коротеньких епізодів (повстання шотландців, поразка Брюса, його перемога) і ефектових, але малоправдоподібних й іноді наївних сцен (зрада шотланд. лицарів, обрання Брюса й читання умов селянством). Через це страчено типовість доби, країни й подій: середньовіччя характеризується тільки участю лицарів, спомином про хрестоносців і, до деякої міри, підневільним станом селянства, шотландці – вольнолюбством, а заздалегідь передбачений величезний бій під Баннокберном перевернувся на несподіваний напад шотландців на невеличкий англійський загін.

Всі ці спрощення й скорочення свідчать про те, що наша письменниця поставилась до історії шотландського визволення цілком вільно, як до народного або мандрівного сюжету (недаремне вона вставила в свою поему фантастичний епізод з павуком): вона бачила в цій історії лише зручний матеріал для втілення своїх думок і все, що не наближало її до цього, вона скоротила, спростила, а то й відкинула.

Що ж це за думки?

Цього можна дізнатися, звернувши увагу на переіначування історичних фактів у творі Л. Українки.

Історія не знає ні остаточного переходу всього шотландського лицарства до Едварда, ні рішучої ролі селянства в звільненні рідного краю, а в український поемі ми читаємо, що коли англійський король пообіцяв лицарям волю й маєтки, «додолу впали коровги», і «шотландське лицарство здалось», тому-то Брюс і каже:

«Нема в нас лицарства, нема в нас панів,

вони вже англійські піддані»;

і селянство з Брюсом на чолі визволяє країну, обирає й коронує його в Единбурзі (всупереч історії), і ставить йому умови – а в національних зборах в Арброті, яких листа використала тут письменниця, селянство не брало участі.

Щож спричинилося до таких змін історичних фактів, до такого висовування наперед селянства? – Очевидячки, думки про долю й про роль українського селянства, яке теж боролося колись за волю, теж залишилось без панів, що перейшли до чужої культури, яке після цього теж стало єдиним представником рідного краю. Можливо, що й справді в поемі відбилися думи й навіть слова Драгоманова [Порівн. Музичка, Леся Українка, 1925, стор. 34.], який мав такий вплив на Л. Українку:

«Наша Україна… не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво»… «Скрізь наші люди зостались майже тілько мужики» [Громада, українська збірка, впорядкована М. Драгомановим, № 1, Переднє слово до Громади, Genève 1877, стор. 53, 36].

Чого ж треба вільному селянству? Відповідь на це дає та «промова», що «прочитав» представник «від люду всього» коронованому Брюсові. «Коли ти боронитимеш волю й самостійність народу», то «ми готові тобі і країні послужити мечем і щитом», говориться в промові (яка цим наближаються до вищезазначеного листа зборів в Арброті): «А коли ти короні англійській віддаси королівство своє… ми тебе розвінчаєм… і проти тебе повстанемо». Збори в Арброті загрожували за це тільки відмовитися слухатись короля.

Ця зміна ясно свідчить, що наша письменниця вважала підгорнення країни чужій державі найбільшою провиною з боку короля. Чому так? Відповідь на це знаходимо в обіцянці Едварда шотландським лицарям: «Люд простий має нам платить податки й десятини, – а лицар буде вільний пан своєї батьківщини» (стор. 62) і в промові Брюса до полонених англійців: «Збира хай в Англії Едвард податки й десятини, а всяк шотландець вільний пан своеї батьківщини» (стор. 62). Ясно, що підгорнення тягне за собою не тільки втрату волі, а й економічне поневолення: за самостійності країни селяни «боронити потраплять» свої права навіть тоді, коли й король «продаватиме люд свій панам». Цілком зрозуміло, що шотландці відмовляються йти за королем, коли б він, забувши «про справу честі й волі народа свого», захотів прилучити до себе «багатіші землі»: вільні самі, вони не хотять поневолення інших людей. Отже, воля селянства, його незалежність не тільки політична, а й економічна, як наслідок самостійності батьківщини, є те, що хочуть забезпечити собі піддані Брюса.

І тут доводиться констатувати вплив Драгоманова, який писав у «Передньому слові до Громади» (стор. 41): «Громада мусить бути спілкою вільних осіб. От дійти до того, щоб спілки людські… складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, – це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди… своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей вільних».

Взявши для свого «Роберта Брюса» сюжет з чужої давньої історії і вклавши в нього думи про сучасне українське селянство, Л. Українка мусіла далеко ухилитися від історичного ґрунту, а проте могла висловити свої думки лише в загальній формі й не зовсім ясно. Тому-то її твір не можна вважати за вдалий з історичного боку. Тим часом він захоплює читача, бо він є гімн молодої поетеси волі, велику вагу якої в житті селянства – та й всього людства – вона ясно почувала:

З принципів трьох найкращий

Єсть принцип liberté!

[Недруковані листи Л. У. в «Червоном шляху» 1923 р. кн. 8, стор. 247.]