Критика про «Кассандру»

Олександр Білецький

Драматична поема «Кассандра» не належить до числа тих творів Лесі Українки, що користуються з особливої популярності, – коли не широких читацьких кіл (про них говорити поки що – річ передчасна), – то, принаймні, читачів, що навчилися любити і розуміти інші речі поетеси з «екзотичними» сюжетами.

Досить хоча б побіжно переглянути такі нечисленні рядки, приділені «Кассандрі» в статтях та книжках про творчість Лесі Українки, щоб у тім пересвідчитись.

В одній із найперших спроб такої загальної характеристики, підбиваючи посмертні підсумки, Ів. Стешенко зауважив про «Кассандру» тільки те, що вона перейнята «переважною ліричністю», і, даючи перевагу «Йоганні, жінці Хусовій», указував, що в цім останнім творі більше драматизму і громадського елементу [Поетична творчість Л. Українки. – Л.-Н. Вісн. 1913. X, стор. 46].

У пізнішій книзі М. Драй-Хмари приділено півсторінки переказові «Кассандри»: вона поставлена поруч іншої драматичної поеми, «У пущі», як написана на ту саму тему – взаємовідносини між героєм та юрбою. Поема насичена, зауважує далі критик, «містичними настроями». «Під гнітом суспільства виник цей містицизм, але коли суспільство спіткала катастрофа, то й містицизмові настав кінець – він розвіявся» [Драй-Хмара М. Леся Українка, ДВУ, 1926, стор. 148]. І далі цитата – два кінцевих вірші поеми.

Трохи більше уваги кладе на «Кассандру» інший автор, проф. А. Музичка у своїй монографії про Лесю Українку. Не даючи, як і інші, аналізу поеми, він зближає її з настроями, що готували поступову українську інтелігенцію до революції 1905 року – і пробував навіть пов’язати поему з сприйняттям Лесею Українкою самої революції.

«Як революціонер, Леся готується й готує інших до боротьби, підлічує свої сили, зважує сили противника. Як поет-драматург, має вона гарний матеріал для драми. Як марксист, вона бачить ту боротьбу, бачить це російське царське правительство, що мов ахейці облягли Трою. Як поет-символіст з нахилом історика, вона творить у своїй «Кассандрі» трагедію цієї боротьби, малює Іліаду українського народу. Дійові особи, що там виступають, не тільки українські партії, що, сліпі самі, беруться вести за собою народ».

Російський імператорський уряд, не маючи змоги силоміць придушити загальний страйк 1905 року, yжe четвертого дня страйку почав ніби здавати свої позиції, а справді готуючи удар рішучий і підступний: він видав маніфест 17-го жовтня, оголосив конституцію і свободи – на те, щоб оманою заспокоївши громадську думку інтелігентських вершків, помалу заходжуватись коло розгрому та уярмлення. Цей маневр, на думку проф. А. Музички, має в Лесі Українки символ у вигляді того Троянського коня, що довкола нього відбувається 7-ма сцена «Кассандри» і що з нього наївно втішаються, не слухаючи пересторог героїні, стомлені по довгій боротьбі троянці.

«Ці дві сцени, VII й VIII, перероблені Лесею 1907 року, отже після революції, коли запанувала всюди реакція, коли вже прозріли й «сліпі, що ставили побитих біля коня на сторожі», вказують, як Леся держалася пильно дійсності, як не хотіла вона від неї відступити ні на йоту» [А. Музичка, Леся Українка. ДВУ, 1925, стор. 76].

Тлумачення це не позбавлене певної дотепності, але пристати на нього важко. Трудно уявити, що постаті Деїфоба, Гелена або Андромахи та Поліксени були уособленням будь-яких політичних партій. Опріч того, «Кассандра» написана, як ми знаємо, за два зимові сезони 1901-1902 і 1902-1903 року в Італії, в Сан-Ремо, де тоді Леся Українка проживала. VII-а і VIII-а сцени, що про них говорить проф. Музичка, справді, перероблені 1907 року в Ялті, але, обізнавшися нижче з характером переробки, ми побачимо, що викликали її перш за все міркування художні – і тематична сторона при тій переробці не збагатилась на якісь нові мотиви, що поставили б її ближче до подій 1905 року, аніж це було в переднішій редакції. Таким чином, даних до того, щоб бачити в «Кассандрі» символічний малюнок революції 1905 року – ми поки що не маємо. І так само не переконає нас і пов’язування останніх слів героїні і всієї останньої сцени в «Кассандрі» з драматичною поемою «В катакомбах», що робить далі проф. А. Музичка.

Ми можемо не цитувати інших думок про «Кассандру», здебільшого так само побіжних і перебіжних – хіба за винятком сторінок, приділених поемі в «Підручнику історії української літератури» Ол. Дорошкевича, до яких ми ще звернемося. Фактом є те, що одну з безперечно визначних і незвичайних у нашій літературі щодо своєї тематики драматичних поем Лесі Українки більшість критиків (окремі дружні думки, як напр. лист М. С. Грушевського [В передмові до видання творів Л. Українки. 1924 р., т. І, стор. LXIV], що про нього згадує М. К. Зеров, рахувати тут нема чого) відсунула на другий план. Чи спричинилася до того похмурість настрою, що оповивав «Кассандру», чи той «містицизм», що його не один раз згадує критика і що його чудно було бачити їй у поетеси, яка мислила раціоналістично, навіть матеріалістично – це для нас це річ неістотна: але безперечно, певну роль в цій холодності відограла і незвичайна – як на наших читачів початку XX віку – антична тематика поеми.

Поетка передбачала це почасти сама. В не раз цитованім у роботах про неї уривку одного з листів з приводу «Камінного господаря» вона говорить про те, що й сама розуміє свою сміливість, – «але вже певне то «в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем (як наприклад з «Кассандрою» своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» [Літ.-наук. вісн. 1913, X, 30].