Мавка у творчості Івана Франка і Лесі Українки: типологія чи контактні зв’язки?

Тамара Скрипка

Мавка Лесі Українки – один з найпоетичніших і найглибших образів світової літератури. Народився він на перехрещенні слов’янської міфології, української і світової художньої культури – уснопоетичної і книжної, тієї, яка на грані XIX – початку XX ст. по-новому усвідомила цінність міфологізму, його спроможності поруч з естетичною дією фольклорних традицій висувати глибокі філософські проблеми.

Досі у нашому літературознавстві Мавка з «Лісової пісні» була одинокою літературною постаттю. Дослідники вишукували фольклорні джерела Лесиної Мавки, робили зіставлення з образами творів Г. Гауптмана, Л. Ріделя, С. Виспянського, О. Островського тощо, але ніхто не зауважив, що у Івана Франка є оповідання «Мавка», яке багато чим споріднене з «Лісовою піснею». Виявляється, що до і після появи Франкової «Мавки» образ таємничої лісової чи морської русалки-мавки цікавив українських письменників. Він виринає вже в «Енеїді» І. Котляревського. Саме «виринає», бо мавками назвав зачинатель української літератури морських сирен, відомих з античності. У Котляревського ці морські мавки то сприяють, то перешкоджають у перипетіях Енеєвого флоту під час війни з Турном. Очевидно, морських античних русалок-сирен письменник назвав мавками відповідно до духу поеми – «українізації» Вергілієвих реалій. А втім, і в українській міфології є співучі водяні русалки. Про них пише Олена Пчілка у статті «Украинские колядки». Вони ще «живуть» у поліському Оріховському озері, як виявила фольклорна експедиція викладачів Львівського університету та Луцького педінституту в 1986 р.

Згадуються морські мавки і у Євгена Гребінки:

Ущухнуло море, і хвилі вляглися;

Пустують по піні мавки… [3, с. 83].

Марко Вовчок записала в народі ряд синонімів на означення різного роду русалок: лісовничка, мислічка, русавка, водяниця, нявка, нетря лісова. У «Словарі української мови» Б. Грінченка є словникова стаття «Мавка», «Нявка».

Пейзажний малюнок з мавками, який є неначе далеким прообразом «Лісової пісні», озвучений куванням зозулі, співом солов’я та мелодією сопілки, з великою ніжністю та поетичністю накреслив Леонід Глібов:

До нас зозулька у гості прилітає

І весело кує, як в тихому кутку;

Вівчарик на сопілку грає

Під явором, у холодку;

Співає соловей неначе у садочку,

А серед ночі, в тихий час,

Тут мавочки гуляють у таночку

І ясний місяць дивиться на нас [1, с. 142].

Про мавку є згадка у п’єсі М. Кропивницького. В усіх цих творах образ мавки зустрічається епізодично, як деталь пейзажу, потрактованого чи то в дусі бурлеску, чи то в романтичному аспекті – як елемент фантастики. У складнішій образній системі виступає мавка у Бориса Грінченка та нявка у Михайла Коцюбинського – ці образи мисляться в параметрі світосприйняття героя: в ключі його анімізму, що йде від анімізму фольклорного. Зокрема, у повісті Б. Грінченка «Серед темної ночі» у чарівному, вимріяному, романтичному світі живе незвичайна сільська дівчина Гаїнка. Епізодичний образ мавки виконує у творі функцію поетизації духовного світу героїні.

У такій гамі виконаний образ мавки і в однойменному оповіданні Івана Франка, написаному у 1878 р., тобто раніше байки Глібова, яка побачила світ на сторінках «Зорі» 1891 р. Отже, Франкова «Мавка» майже не має своїх попередників в українській літературі, якщо не рахувати згадок про цих міфологічних істот у Котляревського та Гребінки. «Лісова пісня» Лесі Українки має серйознішу літературну традицію у рідному письменстві, і можна говорити про ймовірний вплив на неї і Глібова, і Франка.

Основні джерела образу мавки у Франка й Лесі Українки – фольклорно-міфологічні. Вони здебільшого спільні для обох письменників. На першому плані стоїть міфологія українська (хоч це не виключає міфологічних джерел інших слов’янських народів), відтак – антична. І Франкові, і Лесі Українці були відомі дріади (грецьке слово «дріада» походить від «дрос» – дуб) – у грецькій міфології німфи, що виступали покровительками дерев. Вони жили в деревах і разом з ними вмирали. У мистецтві та літературі дріади зображувались вродливими замріяними дівчатами. У ранньому вірші «Співець» Лесі Українки «вітер зітха, мов дріада сумує».

У Франка є окреме оповідання «Дріада» – відносно самостійне, і разом з тим фрагмент роману «Не спитавши броду». Студент-медик Борис Граб зустрічає у вранішньому лісі дівчину. Вона зачаровує його своєю піснею, яка «вистрілювала високо дзвінкими нотами, то знов капала вниз золотим дощем меланхолії. І робила чари» [4, т. 22, с. 100]. Романтика таємничого лісу, сугестія співу налаштовує юнака На асоціації казково-міфологічні:

«в його умі мелькнули старинні казки про дріад, лісових дівчат, богинь дерев, що іноді являються людям, але зараз же розум висміяв ті міфічні фантазії. Річ мусила бути натуральна, тим більше, що дріади напевно не вміли співати пісні, сплодженої над берегами Пруту чи Черемошу» [4, т. 22, с. 101].

Герой оповідання переключає фольклорно-міфологічну систему на реалістично-побутову згідно з характером свого виховання: з одного боку він – вихованець старої гімназії, у якій детально студіювали античність, а з другого – людина позитивної науки, студент медицини у Відні. Однак знайомство з «Дріадою» цікавить нас у плані ймовірності перегуку цієї речі Франка з «Лісовою піснею» Лесі Українки: у погляді зустрінутої дівчини було щось невимовно принадне і таємниче. її очі були наївні, майже дитячі, але вдумливі. Очі міняють свій вираз – «ясні очі потемніли». Лесину Мавку нагадують такі деталі портрету, як одяг панночки, – це була «молоденька струнка панночка в блідо-зеленій сукні», у неї дрібні, майже дитячі руки. Та й психологічний малюнок захоплення юнака лісовою красунею дещо подібний.

«Було щось невимовно принадне і таємниче в тім погляді наївних, майже діточих, а вже таких цікавих і вдумливих очей. І цікавість, і якась неясна туга, життєва радість і інстинктивна тривога світилася в них. Борис стояв мов очарований тим зором, не смів ворухнутися, чуючи, що найближча хвиля аж тепер може розвіяти се чудове враження явища, і бажання якомога продовжити сю хвилю непевності та загадковості, чуючи в ній найвищий чар, найкращу принаду життя» [4, т. 22, с. 101–102].

Принадність, вплив зовнішності і внутрішньої таємничості, незвичайності дівчини на Бориса нагадує вплив Мавки на Лукаша при першій зустрічі. Відчуття щастя і порив тривоги панночки в оповіданні аналогічні, як і в душі Лесиної Мавки наприкінці першої дії «Лісової пісні».

Вивчення джерел «Лісової пісні» значною мірою стосується й витоків Франкової «Мавки». На певному етапі лесезнавства спостерігається надто вузький підхід до трактування джерел геніальної драми-феєрії. Багатьом дослідникам, видавалося, що всі фольклорно-міфологічні елементи неодмінно можна знайти у народній культурі волинського Полісся. Проте досі нікому не вдалося знайти в цьому ареалі всі атрибути поетики «Лісової пісні». Виявилося, що у волинській міфології мавок немає, хоч тут дуже поширені перекази про русалок польових. Ще й досі у деяких місцевостях у русальний тиждень залишають для них вечерю. Образ Мавки Леся Українка взяла, очевидно, із розповідей матері та з фольклорних збірників.

У спеціальній статті, присвяченій цьому питанню, П. П. Пономарьов [3], на відміну від своїх попередників, з науковою серйозністю та тверезістю вивчає друковані міфологічні джерела Мавки. Він спирається на записи та публікації П. Чубинського, І. Нечуя-Левицького, В. Гнатюка, В. Шухевича та ін. Проте у карпатсько-гуцульській міфології нявки – це міфічні істоти, в яких видно «через незакритий отвір нутрощі». Здебільшого вони виступають, як сила, ворожа людині, хоч є вже натяки, особливо у записах В. Гнатюка, на незлобливість мавок-Зауважимо, що і Франко у своїй «Мавці», і Леся Українка У «Лісовій пісні» всіляко «естетизують» мавку, підкреслюють не лише її зовнішню принадність, а й гуманізм.

Джерела народної міфології стосовно літературного образу мавки вивчені неповно. Ми зупинимося на тих, на які дослідники не звернули уваги. Це матеріали польських дослідників, зібрані на Україні і на інших слов’янських теренах. Зокрема, у збірнику «Pokucie» Оскара Кольберга читаємо:

«Як розтануть сніги, мавки бігають горами і засаджують на них квіти. Коли все зазеленіє і розцвітеться, вони рвуть квіти, затикають ними коси, забавляються або купаються у потоках та озерах. Найчастіше, однак, виводять танці на ігровищах, а навіть справляють оргії, особливо на Купала.

Мавки бувають високого росту, обличчя мають овальне, а довгі коси спускають на плечі і заквітчують квітами. Одяг їх тонкий, прозорий, спадає недбало по утлім тілі. їх бистрих, блискучих очей не гріє людська душа, а нутро їх отворене (це не загальне вірування)… Мавки не злобні, вони щонайбільше зваблюють хлопців до себе на танці, але коли їх хто налякає, то втікають» [5, с. 97–100].

Звичайно, Кольбергові записи стосуються лише «Лісової пісні», бо ж Франкова «Мавка» написана раніше від виходу «Pokucie». Але у записі Кольберга є цікава деталь: мавка не має душі. В інших українських матеріалах цього мотиву немає, а він такий характерний для Лесиного образу Мавки. Натомість інше джерело міг знати й Франко: йдеться про публіковані у першій половині XIX століття фольклорні матеріали, які зібрав на Україні, в Білорусії і в Польщі К В. Вуйціцький. Третє видання його збірника «Klechdy» вийшло 1876 р., тобто за два роки до написання «Мавки».

Окремі міфологічні образи у Вуйціцького скомпоновані з різних записів, узагальнені, хоч інколи він публікує й конкретні записи. Стаття «Русалки» цього автора має енциклопедичний характер. Саме з неї ми почерпнули надзвичайно цікаву інформацію про те, що у XVI і XVII ст. на Україні «ходили з процесіями в поле, тільки для того, щоб відстрашити мавок» [5, с. 238]. Русалки – гарні й принадні німфи – Вуйціцький ділить на «русалки лісові» (тобто мавки) і «русалки водяні».

«Привиди ці, – зазначається у статті, – заселяли тільки ліси, бори й Діброви, а появлялися з початком весни, коли земля починала замаюватись зеленим листям і травами, коли перші квіти сон-трави вихиляли свої барвисті голівки з-під снігового покрову. Гарні, граціозні й вродливі цілою своєю постаттю, мали очі чорні, повні життєвого блиску, тіло біле, прикрашене на обличчі свіжим рум’янцем. Дрібні руки, дрібні й зграбні ніжки додавали неописаної принадності. Волосся буйне в довгих косах вороної барви (барви крука) оздоблювали вінками й квітами, але коли придивитися ближче, то це волосся не було чорним, а зеленим.

Тими косами, зачепившись об буйні гілки дуба або берези, розкішно гойдалися. Котра спостерігала молодого парубка, то вабила юнака такими словами: «Га! Га! Хадзіце к нам на арелі калыхацца!» [5, с. 235].

Останнє речення свідчить, що тут використано й білоруські фольклорні матеріали. Проте Вуйціцький вказує на запис Доленги-Ходаковського на Україні й додає: «Живучою й дотепер є пам’ять про русалок між людом по обидва береги Дніпра» [5, с. 236]. Фольклорист наводить довгу оповідку про зустріч двох юнаків на березі Ірпеня з лісовими русалками. Улас Сич та Семен Зозуля пасли воли в лісі, згадували гарних дівчат – Марту, Уляну, а особливо Химку Задоївну. Парубки висловили бажання, щоб з’явилася до них та Химка, а також Марта Гичківна. З лісових кущів виринають постаті прекрасних дівчат, чорні очі яких горять, як вуголь. Улас побіг за одною з дівчат у ліс, а ледачий Семен залишився при вогнищі. Його теж вабить дівчина у глибину лісу, але Семен лінується йти. Зрештою, при світлі вогнища він помітив, що дивна лісова дівчина має зелене волосся. Почувся крик з лісу, подібний до Уласового голосу, але, щоб заглушити його, русалка почала співати. Тільки ранком щезла вона. Свого побратима Семен знайшов мертвим – русалка залоскотала Уласа.

Вуйціцький підкреслює, що русалок «звано на давній Україні мявками» [5, с. 239].

Атрибути Лесиної мавки, а також Франкової чи не найповніше виступають у записі Вуйціцького (маються на увазі міфологічні риси). Проте письменники до опрацювання міфологічних мотивів при їх олітературенні підходять творчо. Звичайно, вони не обмежувались якимось одним джерелом, а синтезували їх у дусі своєї естетичної концепції, ідеї твору.

Мавка у Франковому однойменному творі становить психологічну домінанту п’ятирічної дівчинки Гандзі. Тут своєрідно, як і в «Малому Мироні», «Під оборогом», автор показує намагання дитячої свідомості до дослідження «відомого й невідомого» в природі. Дійсність, казка, міф у дитячому, первісному світосприйманні людини гармонійно зливаються. Про мавок розповідала Гандзі бабуся, мавками із зеленими косами лякає дівчинку мати. Але в Гандзі є свій погляд на мавок: «вони такі добрі, такі гарні». Мислення й психіку дитини заполонив світ природи як жива, персоніфікована сила. Шум лісу – його пісня, дерева, птахи в дитячій уяві вдягнулися у живу плоть. Зустрічі з мавками прагне її творча душа. Читач вгадує небуденність натури сільської дівчини, обдарованої такою прекрасною й сильною фантазією. Гандзя чує голос мавки, її волання, заклик іти до неї на ігрища. Це щось таке, що може почути лише дитяча душа, як у «Вільшаному царі» Гете, душа, яка прозріває у невідоме.

Уявний, ілюзорний, вимріяний світ став жити поруч з дитиною як невід’ємна, відчутна всіма «змислами», а передусім зором і слухом, реальність, зрештою став частиною її самої. Світ лісу з його тайнами для героїні – поняття того світлого й доброго, що перебуває у споконвічній борні з темним і злим. Добрим, гарним мавкам дитяча уява протиставила страшну, жахливу кусіку, витворену фантазією із залізного гака під стелею. Антитезою нужденної вогкої хати став ясний, теплий світ там – за вікном, де мріє ліс. У цьому світі дівчинка «чулася такою легкою та сильною серед того тепла, в тім свіжім повітрі, навіянім запахом нив у розцвіті» [4, т. 15, с. 94].

Міфологічний образ виступає у Франка як істотний чинник психологізму твору. Невеликий психологічний образок є тут тонкою студією душі героя. Але це не лише студія дитячого світосприймання, «дослідження» природи. Водночас це символічний образ народження людського ідеалу взагалі, того ідеалу, який, раз витворений, опановує всю людську істоту, і задля якого вона іде навіть на смерть. Так сприймається загибель у лісі п’ятирічної дитини, яка померла, обіймаючи березу. «Отворені очі не блищали вже, тільки на устах застиг усміх; видно, Гандзя тільки що перестала бавитись з мавкою» [4, т. 15 с. 95]. Такий фінал і «Лісової пісні» – з усміхом щастя, яке принесло Лукашеві видіння Мавки, він замерз, засипаний снігом, а в уяві – цвітом дерев. В обох випадках образ Мавки – символ високої ідеї, цвіту душі людської, мета життєвих змагань, щастя померти на шляху до світлого ідеалу.

Але чи цей фінал обох творів і певні спільні мотиви в їх тексті – типологічні аналогії, що виникли цілком незалежно, хоч стимулом були, можливо, ті ж самі фольклорно-міфологічні джерела? Чи не має тут водночас і певного моменту контактних зв’язків між Лесею Українкою та Іваном Франком, якого вона називала другом своїх ідей?

Франкове оповідання «Мавка» опубліковане у журналі «Зоря» 1883 р., коли Лесі було 12 років. «Зоря» була сімейним журналом у домі Косачів. У ньому друкувалися твори Олени Пчілки, тут дебютувала у 1884 р. сама Леся Українка, до нього надсилали свої твори її сестра та брат (Олеся Зірка та Михайло Обачний). Важко припустити, що Леся Українка не читала Франкової «Мавки» у «Зорі». Ми можемо навіть уявити, що саме під впливом цього твору «у дитячі юні роки, коли так душа жадала надзвичайного, дивного» Леся у місячні ночі викрадалася з дому й бігла до лісу на зустріч з мавкою, – зовсім так, як це робить дівчинка у Франковому творі.

Звернімося ще до тексту «лісової казочки» Івана Франка – під таким підзаголовком ця своєрідна Märchendrama була опублікована у журналі. Автор з повним правом міг назвати оповідання теж «Лісовою піснею», – адже образ лісової пісні є ключовим і наскрізним. Він двічі виринає у таких реченнях: «Ось тим-то й не дивно, що та лісова пісня причарувала всю Нервову, тендітну Гандзину істоту» [4, т. 15, с. 92]; «Чимраз голосніше та виразніше гомонить вічна лісова пісня» [4, т. 15, с. 94]. Але справа, звичайно, не у самім «терміні» – ці словосполучення могли б бути випадковими. Світ Франкової героїні – то лісова пісня, заселена феєричними істотами, свого роду феєрія. Франко дає розгорнутий образ лісової пісні, конкретизований у слухових і зорових враженнях, а також сприйнятий інтуїцією, тим пластом підсвідомості, який, неначе у сновидінні, бере участь у міфологічному дивосвіті. Шум (звукова «форма» лісової пісні) утворює «вічно тужливий ліс». Це «таємнича пісня», «дивна то пісня». Автор підкреслює алегоричність і багатовимірність образу в його проекції на «доросле» сприймання:

«Деякі її ноти щемлять у серці, мов недавня загоєна рана; інші рвуть думку з собою в темну пахучу безвість, у якийсь безмежний непрозорий простір; інші порушують самі глибокі і сильні струни в людській душі, будять бажання життя, енергію, охоту до невтомної праці, світлої будущини, а ще інші навівають невідому глибоку тугу на серце» [4, т. 15, с. 92].

Образ лісової пісні як лейтмотив Лесиної драми-феєрії створений зовсім іншими засобами поетичної драматургії, але його можна порівняти з Франковим за поліфонізмом значення, бо хіба ж не закладена тут ідея світлої будущини?

Героїня Франкової «Мавки» сприймає дивосвіт лісу за порами року – зимовими вечорами, напровесні, в пекуче літнє полудне. У цьому хронотопі певну подібність до Лесиної драми-феєрії виявляє провесна: «любувалася нею весною, коли теплий вітер ледве-ледве ворушив вогкі ще, безлисті, а вже свіжими соками налиті гіллячки» [4, т. 15, с. 92]. Однаково в обох творах мавки гойдаються на деревах – на довгих тонких березових гілках, однаково безмежна їхня принадність. Ліс в обох випадках роздзвонений звуками, які мають притягаючу силу. Усе це свідчить, що Франкова «Мавка» могла бути певним стимулом до створення «Лісової пісні» поруч з численними іншими факторами. Обидва письменники на повну потужність використовували естетичну принадність українського фольклору, надавали йому глибшого підтексту.

При створенні образу мавки, при всьому його новаторстві Іван Франко і Леся Українка представляли певну стадію фольклоризму.

Своєю «Мавкою» Іван Франко неначе прощався з романтизмом і ставав на шлях реальних студій. У тому самому році, у якому написане це оповідання, у статті «Література, її завдання і найважливіші ціхи» він висуває питання про науковий реалізм. У ньому, як видно з пізніших заяв, письменник передбачає постановку поруч з питаннями соціологічними психологічних проблем. Однією з них і була проблема первісного світосприймання, психологічну детермінацію якого шляхом мікростудій вистежено у «Мавці». Підтекстом проходить той символічний момент, який Франко вважав «віконцем у безконечність» і який провіщає психологічно-філософський реалізм початку XX ст. Заглибленням у першооснови людського мислення про світ і природу, ідеєю ствердження єдності всього живого на землі, глибинним осмисленням складних взаємовідносин людини і природи Франкова «Мавка» перегукується з «Лісовою піснею» Лесі Українки та «Тінями забутих предків» Михайла Коцюбинського.

Однак письменники поч. XX ст., у тому числі Франко у своїх гуцульських філософських оповіданнях, висували ці питання на складніших структурних рівнях твору. Фольклорно-міфологічний елемент вже не потребував обґрунтування матеріалістичним трактуванням психіки. Зокрема, Леся Українка не тільки продемонструвала естетично-філософські універсальні можливості міфу, а сама творила міф, глибинно трансформуючи його народну основу і водночас не відриваючись від форм народної свідомості. Загалом розгляд названих творів дає підстави стверджувати, що у другій половині XIX ст. кращі митці, зокрема Франко, торували стежку до магістрального освоєння ідейно-естетичної системи фольклору та міфології для освоєння критичного реалізму. Продовжувачем цих традицій і водночас новатором у творчих пошуках була Леся Українка.

1. Глібов Л. Твори: у 2 т. – К., 1974. – Т. 1.

2. Гребінка Є. Твори: у 5 т. – К., 1957. – Т. 1.

3. Пономарьов П. П. Фольклорні джерела «Лісової пісні» Лесі Українки // Матеріали до вивчення історії української літератури. – К., 1961.

4. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1979. – Т. 15

5. Kolberg O. Pokucie. – Krakow, 1882. – T. 3.

6. Wöjcicki K. W. Rusałki // Klechdy, staroźytne podania i powieści ludu Polskiego i Rusi. – Warszawa, 1972.

Надруковано: Українське літературознавство. – Вип. 50. – Львів: Вища школа, 1988. – С. 60-67.