Універсалії культури в структурі «Лісової пісні»

О.С. Кирилюк

2.1.Вітальна універсалія. «Життя» у його широкому розумінні охоплює всі без винятку події, що їх описано в творі, оскільки вони так чи інакше пов’язані із життєвими функціями персонажів. Відмінності персонажів (реальних та чарівних) визначають і особливі риси їх життя (реальні або ірреальні). Не треба забувати також про особливості жанру твору, феєричність та поетичність якого не можуть не вплинути на особливості розгортання даної категорії по мірі розкриття тексту.

Поетичний твір Лесі Українки насичений духом язичеського персоніфікованого анімалізму в розумінні життя лісу, хащ, окремих дерев, озера, струмків, природи взагалі. Через цю обставину вітальна КГП набуває всеосяжного, широкого значення, коли життя стає розлитим у всій природі. Це рухоме живе начало у своїх масштабах досягає універсумних значень, охоплюючи Всесвіт в цілому. Динамічним уособленням цього універсумного начала (як вічного руху обертами) є вихровий танок Мавки в обіймах Перелесника, який контрастує із змертвілою нерухомістю Марища, «Того, що в скалі сидить», який пропонує Мавці піти туди, де «тихі, темні води спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі, мовчазні скелі там стоять над ними німими свідками подій, що вмерли…». Там немає часу, бо нема подій, а оскільки це так, то там немає і пам’яті. Коли Лукаш оголошує матері про сватання до Килини, Мавка кричить «Тому, хто в скалі сидить»: «Бери мене! Я хочу забуття!» Якщо життя як становлення включає в себе як момент вічний кругообіг народження та відмирання природних істот, тобто робить смерть лише моментом життя, то мортальність Марища постає як абсолютна опозиція щодо усього живого.

Життя людей, що його тут описано, за звичай буденне, пов’язане із виконанням простих життєвих функцій, які переважно кодифіковані аліментарним кодом і розглянуті нами вище. Це життя постає перш за все як господарське життя, як життєзабезпечення, змістом якого є створення умов для життєвого процесу. До сказано додамо ще один, будівничий мотив, який також несе у собі значне КГП-навантаження. Лев та Лукаш збираються літувати в лісі. Для цього вони вибирають хороше дерево на хату, хоча Лісовик переживає, що для цього використатимуться живі дерева. А з сухостою, як відомо, через складну систему пересторог та табу (про що ми говоримо у нашій статті про універсально-культурні аспекти феномену української хати) помешкання будувати заборонялося. В цьому аспекті вітальна універсалія контрастує з мортальністю, яка з’являється за умов недотримання певних табу щодо матеріалу будови. Аналогічний вітально-мортальний контраст бачимо у роздумах про життєві перспективи, коли після пожежі Килина питає Лукаша: «Як же маємо жити?», на що він відповідає: «А треба жити?»

2.2. Мортальна універсалія. Смерть, включена до складу життя людей, розцінюються ними як природна складова загального життєвого процесу. Дядько Лев, вподобавши «лісову породу», заявляє, що коли він буде помирати, то «прийде, як звір, до лісу – отут під дубом хай і поховають». Він замислюється вічною проблемою життя та смерті та відносністю довготривалості життя: «Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?…». Про померлого батька Лукаша згадується побіжно і вся трагічність ситуації полягає переважно у тому, що він занадто рано пішов з життя, залишивши без чоловічого та батьківського догляду дружину та дітей. Мати Лукаша, віддаючи одяг дочки-небіжки Мавці, теж сприймає цей факт у стоїчному дусі. На відміну від людського природного життєлюбства, феєричні персонажі у своїй переважній більшості є втіленням потойбічного, смертного світу, будучи тим чи іншим образом пов’язаними із смертю, із загрозою життю.

2.3. Іммортальна універсалія. Антитезування вітальних та мортальних мотивів врешті решт визначає динамізацію тексту, яка утворюється внаслідок виникнення напруги між діаметральними, позитивним та негативним, полюсами цієї універсальної опозиції. Синтез двох полярних протилежностей, що зіштовхуються у напруженому протистоянні, дає розгорнуту універсальну формулу, коли після виникнення загрози смерті її успішно долають. Третій член цієї тріади термінологічно може бути визначений або як «спасіння», «порятунок», або як безсмертя. Перший випадок радше пасує «посейбічним», другий – «потойбічним» персонажам. Останні, за деяким виключенням, є істотами вічними, несмертними. На слова Лукаша, що він зацілує Мавку насмерть, вона відповідає: «Ні, я не можу вмерти… а шкода…». Коли Лукаш питає свою кохану Мавку: «А ти давно живеш на світі?» та відповідає «Ніколи я не думала про те. Мені здається, що жила я завжди…». Відмінність загрозливих небезпек для таких істот і для людей суттєва: перші, хоча і піддаються смертельним випробуванням, проте для них ця загроза не зачіпає найголовнішої цінності – життя.

Будучи самі безсмертними, ці істоти часто становлять смертельно небезпечну загрозу для життя людей («…На дні лежить рибалка, над ним сидить Русалка»), які мусять у різний спосіб від неї рятуватися. Амбівалентність чарівних істот виявляється також у тому, що вони нерідко виступають рятівниками людей, рятують одне одного або спасають природні створіння. Розглянемо це докладніше.

Самопорятунок людей. Лев ледь живий вибрався на берег, коли Водяник перевернув його човна. При наближенні до нього білої жіночої постаті Мари, більше подібної до смуги мли, ніж до людини, яка протягувала до нього білі довгі руки, загребисто ворушачи своїми тонкими пальцями, Лев борониться від неї зіллям та корінцями, читаючи замовляння: «Згинь, маро, згинь».

Рятування одними чарівними істотами інших. Коли «Той хто греблі рве», хоче попливти з Русалкою на розтоки, Водяник зупиняє його та докоряє дочці, що та необережна, оскільки «Той…» зводить Русалок, як це він колись зробив з однією з них, потягнувши її «по колючому ложиську струмочка лісового», «понівечив її біле тіло й кинув на безвідді». Лісовик рятує Мавку від «Того, хто в скалі сидить» своїм, за словами Мавки «злочином», перетворивши Лукаша на вовкулаку. Лісовик заперечує це, промовляючи: «Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму?» Проте внаслідок цього сталося пробудження Мавки в печері Марища, коли слово вуста «її німії оживило». Відродження, повстання від смерті кодифіковану тут в інформаційному коді.

Рятування людей чарівними істотами. Вчинок Лісовика виправляє сама Мавка, чекаючи на оберненого знову у «подобу людську» Лукаша та відповідаючи на дорікання Лісовика: «Бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що озвірілих в люди повертає». Лісовик захищає старого Лева, сповіщаючи всім нечистим, що «він нам приятель», бо береже старого дуба. Потерчата світляками, за якими Лукаш починає ганятися, заманюють його у болото. Мавка попереджає Лукаша: «Коханий, не лови! То Потерчата! Вони зведуть на безвість!». Лукаш раптово скрикує: «Гину! В драговину попав! Ой, смокче! тягне!». Мавка рятує його, з нижнього віття верби протягуючи йому пасок і допомагаючи залізти на вербу.

Рятування чарівними істотами природних створінь. Чарівні істоти бережуть ліс, переймаються долею старого дуба. Русалка, побачивши, що Лукаш «на дудки ріже очерет», з криком відчаю звертається до Лісового: «Біда! Рятуйте!». Мавка зупиняє Лукаша, коли той хотів наточити соку з берези, вимовляючи: «Не точи, се кров її, не пий же крові сестроньки моєї». Коли Лукаш, а за ним Килина пробують зрубати вербу, з якої було зроблено чарівну сопілку, Перелесник рятує свою кохану – Вербу тим, що вогняним змієм-метеором обіймає її і вона спалахує вогнем. В останньому випадку ми бачимо парадоксальне суміщення мортального та іммортального мотивів, коли порятунок приходить через знищення (у вогні). Мотив ритуального вогняного очищення як запоруки майбутнього воскресіння, що його тут наводить Леся Українка, належить до чи не найархаїчніших шарів міфологічної свідомості.

Самопорятунок чарівних істот. «Той, хто в скалі сидить» говорить Мавці: »Тебе візьму я. Ти туди належиш, … ти нежива». Мавка упереджає ці слова скриком: «Не хочу я до тебе. Я жива!» І повторює їх знову: «Ні, я жива! Я буду вічно жити! В серці маю те, що не вмирає».

Рятування людьми чарівних істот. Мавка, тікаючи від такого, «як сам вогонь», знаходить порятунок в обіймах Лукаша.

Універсальна базисна формула в її тріадичності репрезентована у творі і за аналогією з природними циклами, де річним сезонам «літо – зима – весна» відповідають елементи універсальної формули «життя – смерть – воскресіння». Зимовий сон Мавки (чудесний за своїм змістом, коли «мрії ткалися золото-блакитні», «на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави і тихі, ніжні зорі спадали з неба») переривається навесні, коли вона не тільки пробуджується, але нібито заново народжується. Мотив нового народження (відродження) бачимо також і у епізоді, де Мавка нахиляється до жита, щоб почати його жати і з нього раптом виринає Русалка Польова, яка благає «сестрицю» не руйнувати її краси. Мавка відповідає: «Мушу я. Твоя краса на той рік ще буйніше запишає».

Лінійна послідовність частин універсальної формули знімається в колі, де кожне з генетивних начал – елементів-стихій (землі, води, вогню та повітря) починає втілювати вічний кругообіг, сходження початку та кінця. Мортальність та іммортальність через це з абсолютних протилежних полюсів перетворюються на щось тотожне. Мавка зникає тілесно, але її тіло, засвітившись ясним вогнем, «вільними іскрами в гору злетіло. Легкий пухкий попілець ляже, вернувшись, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, -- стане початком тоді мій кінець». Навіть емоції, що найсильніше виражають радощі життя і тугу смерті, сміх та плач, парадоксально збігаються. Русалка говорить: «… Як я заплачу на малу хвилину, то мусить хтось сміятися до смерті». Співпадають також і природні цикли, що уособлюють мортальність та відродження – зима та весна. Лукаш засипаний снігом, із сопілкою в руках та застиглою посмішкою, сидить, прихилившись до берези. Останній спів кохання покриває тугу, серед зими сплескує весна як символ безсмертя, але потім білий цвіт дерев переходить у сніговицю.